Unknown

Двічі на рік приїздив у школу інспектор, худий чор­нявий пан з великими зубами. Він на короткий час за­ходив у школу і перш за все наказував дітям співати. Коли дітвора привітала його якось українськими народними

піснями, він спокійно слухав і чемно посміхався, та зараз після його від’їзду схвильована учителька на­кинула хустку і в дощ покульгала до міста. Другого дня на стінах, крім обов’язкового орла, висіли великі портрети президента, маршала і Костюшка *, а зморе­на дітвора кричала на всі лади, вивчаючи півтора де­сятка патріотичних пісень про безмірно мудрих держав­них мужів і їх надприродних опікунів. Це був перший удар для вчительки, і від нього вона вже не очуняла.

Восени і напровесні у Вобнях лютувала пропасниця й тиф, і тоді в школі ставало просторіше. Майже що­тижня йшли діти за малою нетесаного труною свого то­вариша, і в учительки напухали від плачу очі. Трапля­лося, що під час лекції котресь з дітей блідло як сніг, жмурилось і безсильно падало під сани. Згодом почала мліти й учителька. Тоді привчена дітвора приводила її водою до притомності. Напрочуд тихі й спокійні були вобнянські діти, може, тому, що в цій школі не виста­чало повітря на галас. Козан жалілася перед інспекто­ром і прохала, щоб збудували нову школу, бо ця по­жирає дітвору й працювати в ній немає змоги. Інспек­тор подумав щось і сказав, що Вобні мусять стати поль­ським селом, чи учителька Козан цього хоче, чи ні. Якщо схоче, тим краще, бо тоді їй напевне збудують школу.

Потім встромив банькуваті очі в портрет Франка, що висів над її ліжком. Козан цього ж таки вечора винесла портрет на горище.

Спливав час, і кожний рік усе більшим тягарем ля­гав на Вобні. Віками гризли злидні вобнян, та це, що почалося в останніх роках, було таке жахливе, незрозу­міле, і ніхто в селі не міг вгадати, що це таке й як дов­го воно триватиме. Не розшолопав цього ні піп, який казився у проповідях і нарікав на безбожний вобнян- ський люд за борги, мов навіжений бігав пан комен­дант з війтом по хатах; коли не було що в податника забрати, вибивав спересердя багнетом шибки. Не ро­зуміла цього й учителька, як не розуміла, чому колишні її учні забувають так хутко про гетьманів і козаччину й стэеоть такими ж неписьменними й непривітливими парубками, як і всі вобнянські мужики. Траплялося, що деякі з них, не скінчивши школи, мандрували до Франції на заробітки. Тепер вони повернулися й з похму­рими чолами мовчки волочились по вобнянських вули-

цях. Коли Козан заходила з ними в балачку, вопи спус­кали очі додолу, бурмотіли щось і, не попрощавшись, відходили від неї. Це дивувало її і болісно вражало. Вона зрозуміла нарешті, що її самотність у Вобнях но випадкова й що вся її гірка праця, всі її сутички з вла­дою не привели ні до чого. Вобні не були їй вдячні, навпаки, вона бачила: між нею і селом усе вище виро­стає стіна, і в неї вже не вистачить сил пробити ту сті­ну. Вона знала вже — Вобні хотіли більше, ніж вона могла дати, бо все своє вона вже віддала.

Грізні й тихі ставали вобнянські дні і ночі. Єдина корчма пустувала .тепер тижнями, й одного ранку її власник запріг облізлу коняку і повів свою сім’ю у світ за очі. Худоба поверталась з ярмарків і голодна гинула в хлівах. Між людом пішли сухоти, та навіть у смертну годину ніхто по лікаря не їхав. Війта, Маланюка з Ко- монівки, Гриця Лободу й п’янюгу-колоніста Мороза жер­ла гарячка,— вони цілими днями бігали по селу, про­сили, грозили, а як трапилася жінка, то й ударили в шию, але даремне, це було понад людську спроможність: вобняни не могли платити ні процентів, ні боргів. Воб- няни стали грізними і мовчазними. Це мучило багачів, гнобило важким передчуттям, і вони все частіше обхо­дили в глупі ночі з ліхтарнями свої обійстя.

А Козан байдужіла поганою, старечою байдужістю. Як звичайно, точнісінько о восьмій ранку вона була в школі, опісля клала компрес на голову й лежала в ні­мому отупінні до пізнього вечора. Пилюга товстим ша­ром вкрила велике дзеркало її батьків, та вона вже й не дивилась до нього. її безкровне лице порізали грубі зморшки, й під очима виступили зелені плями. Іноді вночі схоплювалась, тоді здавалось їй, що крізь вікно дивиться на неї грізний вусатий комендант, виразно ба­чила в пітьмі блискучий багнет і догадувалась, що вже є новий донос. Тоді до самого ранку її мале тіло труси­лося в дикому жаху й щось боліло в грудях до нестями.

Якось вона встала напівпритомна і, заким дійшла до школи, тричі падала на сніг. Після обов’язкової мо­литви звеліла чомусь дітям заспівати «Розвивайся, ой ти. старий дубе». Та не дослухала, похитнулась і впала Дітям під ноги, просто лицем у грязюку. На другий день вона вже не могла ворухнутися. Руки й ноги напухли, мов відра, і болісний стогін пробивався крізь малі віконця

па вулицю. Деколи заходили до неї її господарі іі го­дували вобпянською стравою — вівсяним хлібом і иепо­мащеною картоплею.