Unknown

Блимнуло з-за хмар сонце, і з ним виринув з пітьми довгий шнур журавлів, що повагом, без крику просту­вав па північ. Юрба піднесла голови, а заступник коменданта прицілився з рушниці іі вистрілив па птиці. Юрба побачила, як Микола з острахом метнувся вбік і прожогом кинувся тікати. Жандарми почали вигукувати «стуй!», але Микола тікав, як сполошений кінь. За хви­лину він не чув уже жандармських криків та не почув

1 пострілу. Раптом вся вобнянська юрба хмарою кину­лася до жандармів. Заступник коменданта підніс руш-

| ницго, але було вже запізно. Він почув нудний запах

т вобнянських кожухів, і хоч в очах його потемніло, стриб­нув через рів і разом з другим кинувся тікати єдиним шляхом — на Сян. Коли прибігли до берега, обернулися ще раз, і обидва з хрипким криком кинулись у рвучку, каламутну воду, що закрутила ними, мов ковбками, по­несла на глибінь.

Люди мовчки стояли на березі й важко дихали. На шляху біля Миколи голосила Андріїха. Вобняни повер­нулися туди, і саме в цей мент сонце осяяло сніжно- білий палац графа Скшинського, що двома зубастими вежами виростав з величезного парку. Вобияни морщили чола й широко відкритими очима дивилися на казко­вий палац. Вони відчували, що сьогоднішній день не такий, як були всі попередні дні. Вони бачили: сонце стоїть ще доволі високо, і день ще не скінчився. Знали одне — сьогодні вони пе матимуть сили вернутися до своєї' роботи, і зрозуміли, що вся праця їхня, праця ці­лого їх життя ні до чого не приведе, нічого пе змінить і що не виростуть, не покращають вобнянські грунти, пе родитимуть жита, і ніхто не вимолить для них іншої, кращої долі. Вони бачили перед собою безмежні лани плодючої землі, а за ними у тихому парку блискучий на сонці палац. Бачили ще не зорану ріллю, з якої про­глядала рідесенька травка, і їм захотілося попорпатися хоч би тільки пальцями у чорній плодючій землі. Воб­няни рушили на панський лан, спершу повільно, опісля все швидше И швидше, потім наче вітер поніс їхні ноги, а з сотень грудей залунав голосний крик без слів. Вони грізною юрбою кинулись до палацу.

2 Я. Галан, т, З

...Опритомнівши, Микола побачив біля себе заплакану матір. Він хотів чомусь полізти рукою в кишеню, та лан­цюжки на руках не давали. Почув, як у рові булькотіла вода, стогнучи, поповз туди. Поки напився, підвів голову д’горі й побачив, як над палацом виріс стовп білого, а потім чорного диму, і він заслонив поринаюче за гор­бами сонце.

Миколі не хотілося вже води, він посміхнувся до матері, притулив голову до чорної ріллі і сконав.

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕВІДОМИЙ ПЕТРО

Як і кожного року, «Календар-альманах «Червоної калини» * (на 1932 рік)» і, як у кожному з цих кален­дарів, так і в цьому, кожна сторінка кричить про кров і про безкраю зненависть обох світів, обох класів. Альма­нах «Червоної калини» задихається від зненависті, від класової зненависті до трудящих.

На 143-й сторінці, десь трохи не на самому кінці об’є- мистого календаря, заховався невеличкий спогад, всього на дві сторінки: «Л. Веринський. Над Ценівкою».

Крові у ньому мало, а радше, зовсім її немає. Автор починає спокійно, без пафосу, без вигуків, отак просто:

«Ценівка — невеличкий потічок, який випливає в Це- неві, недалечко Конюх, і протікає вузькою долиною в сто­рону Потутор, під Бережанами, де впадає до Золотої Липи».

Це була весна 1917 року. «Були то часи, багаті на радісні події».

«Тоді на фронті появилося «братання» (обов’язково в лапках! — Я. Г.), і війна ставала для УСС * без змісту».

«На фронті затихло. Часами лиш артилерія зводила двобій або перестрілювалися польові сторожі. А вечорами в окопах по тамтому боці починалися співи. Наші відпо­відали.

Звичайно виходив якийсь невідомий Петро на окопи і затягав українську піспю — довгу, протяжну. М’який його баритон котився відгомоном по лісу, заслуханім у казку весняної ночі.

Гей, Петре!..— гукали йому з нашого боку.

Петро відгукувався. Підходив крадькома на наш бік — ніс газети. Перші українські газети... Яка то радість!..»

Була весна 1917 року, було братання, перші україн­ські газети, й був Петро з тамтого боку, Петро, що

ставав па весь ріст над окопами і затягав українські пісні, довгі і протяжні. І більше про Петра ні слова. Був та­кий Петро і співав, і носив газети в стрілецькі окопи. Була радість, і пан Верннський забув у радощах нро не­відомого Петра з тамтого боку.

На фронті над Цонівкою стояли січові стрільці. Бу­ли між ними старшини іі була мужва — стрілецтво. Від того часу пройшло п’ятнадцять років, і був час забути не про одне. Міг пан Верннський забути про Петра, могла про нього й мужва стрілецька забути. Та вона не забула. Й не лише тому, що Петро співав і приносив українські газети. Були над Ценівкою отамани, були сот­ники, курінні й чотарі, і в багатьох із них були на гру­дях блискучі медалі й хрести, й про багатьох із них за­були. А Петро, звичайний собі Петро, парубок із Пол­тавської губернії, залишився назавжди в її пам’яті.