Unknown

Федь тремтячим пальцем вказав на свого брата Миколу, старшого за нього на два роки, високого чорня­вого хлопчиська, якому найтяжче давалося навчання.

— Єстесь... полякем, он, она, оно есте...

Але тут Микола несподівано підвівся і здивовано сказав:

— Прошу пана, я ие поляк.

Тоді Федь голосно розплакався:

— Прошу пана, я — теж... ні.

Пан Хрусцєльський побілів, підніс руку, розчепірив пальці і, неначе коршун, упав на Федеву голову. Федь пручався, скиглив, та учитель закрутив його волосся між пальці й легко, мов пірце, підніс Федя в повітря. Хлоп­чина бовтав розпучливо ногами й не кричав уже, тільки стогнав. Його рідке волосся не витримало тягаря, й, ли­шивши в учителевій руці чималий жмут його, Федь бовтнувся на землю, хитнув головою, ламаним рухом

 

заспівати щось бадьоре.

Дітвора вижидаюче мовчала.

гтиклав руку ДО голови, побачив на пальцях кров і зне- їйгомнів. Тоді брат його, Микола, що сидів позаду під в?кном встав і, блідий як смерть, вийшов. Коли приніс воду ДЛЯ брата, був уже спокійніший, хоч руки в нього тремтіли, мов у лихоманці. Коли б учитель придивився тоді до нього, побачив би, що кишеню його подертої блузи розпирало щось важке і гостре.

Але вчитель тоді дивився у вікно. Він бачив у болоті гомінких гусей і думав про те, що ця голота пе варта його нервів, і він сьогодні ж напише до інспектора, щоб прислав допоміжну силу та наказав громаді збудувати нову школу, бо ця не дозволяє йому на більший розмах й до решти руйнує його знищене в службі для батьків­щини здоров’я. Він раптом повеселішав і звелів дітям

— Заспівайте... «Єще Польска» *,— сказав і встромив очі у великоголову, рахітичну дівчинку, що сиділа під дверима. Вона ніяково закліпала повіками, зашепотіла й несподівано для себе тонким, пискливим голосом за­співала:

— Розвивайся, ой ти, старий дубе...

Спершу розгублено, потілі дружно й голосно підхо­пив увесь клас пісню про дуба. Недоладно, але бадьоро співала вобнянська дітвора, аж гуси під вікнами загегали тривожно, розправили крила і, ледь торкаючись землі, полинули на річку.

Але незабаром пісня урвалася. Пан Хрусцєльський посинів, затрусився в гніві. Його очі запливли кров’ю. Він затиснув кулаки, постояв хвилину, наче надумую­чи щось, потім підбіг до великоголової дівчинки, схопив за шию її та сусідку, стукнув головами, а потім важкі, жахливі удари почали падати на голови, груди й спини дітвори. Пан Хрусцєльський розшалівся. Його широке хутро чорними крилами маяло по класу, й білими м’яча­ми мигтіли в повітрі могутні кулаки. Між дітворою зчи­нився крик і лемент. Дехто хотів утікати надвір, але пан Хрусцєльський хапав його тоді люто, товк головою об стіну. Діти ховалися під сани, та всюди знаходила їх учителева рука, виволікала за волосся і напівживих ки­дала під чоботи.

і сх^{КШШ ПаН} ^РУ^СЧ^{ЄЛЬСЬКІ}™ наблизився до останніх рядів илився, щоб добути чергову жертву, почув, як щось

гостро, болюче »’їлося в його праву скроню. Він підвівся, здивовано подивився по класу й затримав зір па смер­тельно блідому обличчі Федевого брата. Чорні очі Мико­ли жевріли, мов розжарені вуглики. В руці вій тримав велику плескату каменюку з довгим вістрям. Пан Хрус- цєльський підніс обидві руки, попростував до Миколи, та нараз витягнувся, напружився і, мов колода, звалився горілиць на землю. Заніміла дітвора обережно, з острахом підходила до нього, й дивно було їй, іцо вчитель був білий мов полотно.

III

Коли скованого Миколу відводили жандарми до мі­стечка, був вітряний примхливий день. Брудні розчім- хані хмари пливли низько над землею, і з-поза них раз у раз визирало сонце. Вечоріло, і довше, ніж завжди, дзвонили в церкві. Це заради пана Хрусцельського, що лежав у повені паперових квіток на столі в коменданто- вій кімнаті. За заслоненим вікном блимала воскова свічка і мутно блищав на офіцерському мундирі хрест «Virtuti militari» *.

У головах небіжчика піп бубонів молитви і водно­час обдумував проповідь на завтрішню неділю. Його старече обличчя паленіло незвичним гнівом, і він знав уже, якими пекельними муками грозитиме завтра цій оскотенілій голоті, що втратила всяку божу подобу.

Л Микола тим часом минув уже греблю й великими кроками простував перед двома жандармами. Люди ви­бігали з хат і мовчки допитливо дивилися па нього. Опісля сходили на дорогу й, стрибаючи з каменя на камінь, манджали позаду. Біля містка, якого рік у рік забирала повінь, Микола побачив батьків і Федя. Ма­ти обняла його, поцілувала й вклала до кишені шматок житнього хліба і цибулю. Коли жандарми відштовхну­ли її, вона покірливо подалася назад і з тихим плачем побрела болотом разом з юрбою. Мовчки йшли вобняни, ніхто ие міг сказати, чи з цікавості вони йдуть такий світ, чи просто їх серце боліло за свого, за Миколу.

Коли прийшли на край села, де кінчаються горби й біжить шлях до міста, а за шляхом морем розіллявся Сян і трохи не лизав східців палацу графа Скшинсько-

_ГОі— юрба зупинилася й застигла. Микола оберпувся па мить, та тоді мати сховалася за плечі свого високого Андрія й здавлено захлипала.