Unknown

Гната поставили на стілець і закинули йому на шию зашморг. Він бачив перед собою цікаву юрбу й впізна­вав суддів, і прокурора, і жандарма. Він бачив у темря­ві їхні обличчя, не бачив лише очей, немов поховали їх, немов налякалися всієї сили зненависті, що била з Гнатових очей. Вони чекали, коли Гнат зімкне очі. Та Гнат не зімкнув їх навіть тоді, коли йому виштовхну­ли стілець з-нід ніг, і хоч зашморг затискав шию і з напруги трохи не тріснули очі, він не спускав з них очей, він переливав на них усю свою зненависть, і він тоді запрагнув сказати їм декілька слів про свою знена­висть. Та зашморг усе дужче затискав шию й не пу­скав останнього Гнатового слова. Тоді лють і розпука за своє безсилля охопили Гната, і, мабуть, з розпуки перестало битися його серце.

Ще п’ять хвилин мерзли панн під шибеницею. Під тягарем могутнього Гнатового тіла скрипіла шибениця, а остроги офіцера раз у раз дзенькали у нетерплячці. Тоді малий товстий в’язничний лікар виліз на шибеницю, приклав вухо до Гнатових грудей і сказав панам, що мо­жуть уже йти погрітися. Товариство рішило не йти вже домів, а чекати ранку в цукорні Дзенцьола, що варив знаменитий грог.

Услід їм довго ще дивилися Гнатові очі, доки не за­ліпив їх пухкий і чистий сніг!

 

 

 

ТРИ СМЕРТІ

І

Всю ніч падав рясний березневий дощ, і коли спу­стили в могилу невеличку посріблену домовину, вона трохи не вся занурилась в каламутну воду. Якась ба­ба тонко заголосила, і тихий плач злинув над дітворою. Ядушний піп відкашлявся, плюнув, зняв фелона * й, піднявши рясу, пострибав через калюжі до попівства. За ним почав розходитися й народ, лише діти юрби­лися біля могили й слухали, як бехкало болото об тру­ну, поки не вкрило її зовсім і не виросло у високий па­горбок.

Була неділя, і люди ліниво місили болото на воб- нянських дорогах, що лише в літню спеку висихали, і тоді сірою хмарою вкривала село пилюка. Восени над­ходили з заходу хмари, довгі тижні йшли безперервні дощі, до малих хаток прилипала грязюка, вони чорніли, порохнявіли і все глибше грузли в м’який розкислий грунт. Обабіч села бігли горби, і влітку на них шепотів овес. Вузькі, нещадно порізані межами нивки, з кож­ним вобнянським весіллям щулились, маліли і все біль­ше безнадійними гратами впиралися в просторі землі графа Скшинського. У жнива вкривали ту землю тро­хи не цілі Вобні; старе й мале пріло за шістнадцятий сніп від сходу сонця до вечора, і за три дні не залиша­лося на графських ланах ні однієї стеблини. Потім жа­ли свій овес — обережно, при самій землі, і малі, висохлі коровки з відчаєм ревіли опісля на голодній стерні.

Десять років тому молода вчителька Козан приїхала до Вобнів. Тоді стояли останні серпневі дні, і над селом сонно блукала мряка. В перші ночі дівчина сідала при відчиненому вікні й подовгу мрійно дивилася на посріб­лені місяцем вільхи. Ранком нашвидку збирала книжки, папери і, налягаючи на одну ногу, з тихою радістю в гру-

д_Ях бігла до школи. Входила в стару невеличку хату без підлоги, зустрічалась з п’ятдесятьма парами цікавих ди­тячих очей. Тоді їй здавалося, що стіни розсуваються, з-під землі виростають парти іі чисті діти у вишиваних сорочках, у ясній просторій залі співають чомусь пісню «Розвивайся, ой ти, старий дубе» *.

Та незабаром почались осінні дощі, і вчителька грузла по кісточки в земляній долівці. Бліда, обідрана дітвора трусилася на поламаних санях, які служили за парти, пусте, смердюче повітря душило горло, оловом наливало голову. По шістьох годинах, хитаючись, поверталася до­дому, напівпритомна падала иа ліжко, а трохи очунявши, сідала до книжок і паперів. Вона глибоко вірила, що важкий лише початок, що Вобні, трохи не останнє укра­їнське село но той бік Сяну, таки й залишиться україн­ським. Була переконана, що це її почесне завдання, що це сенс її життя. На місці брудної корчми вона уявляла муровану простору читальню, в якій висіли на стінах закосичені портрети Шевченка й Франка, а під ними старі й молоді вобняни сиділи над книжками й газетами. І всі вони були чисті, привітні й веселі.

Ллє досі у Вобнях веселі бували лише рекрути. Цілу ніч світилося криве вікно корчми, і до ранку дуриий пияцький гомін котився по вобнянських горбах. По неді­лях і в свята було весело ще на попівстві. Пухкі поиа- дянки танцювали під грамофон. Коли ж приїздив мото­циклом молодий дантист з недалекого містечка — жарти і сміх не вщухали до пізньої ночі. Козан спочатку захо­дила туди, пила чай з малиновим соком і слухала грамо­фон, та з нею напомаджений дантист ніколи не танцював. Незабаром вона забула про попівство, а ще скоріше за­були на попівстві про неї.

Впали сніги, і піп лише раз на тиждень навідувався до школи. Приїздив звичайно в суботу, близько полудня, й учив дітей молитов. Якщо котре не вибубнило як слід «Помилуй мя» чи «Вірую» *, він морщив брови, давав йому жовтим нігтем щиглика в ніс і викидав надвір. Опісля кректав незадоволено на учительку, яка не дбає про душі малюків, підіймав коміра й сідав у бричку.