Unknown

Одного вечора вбігла господиня з їжею та, вибача­ючись, що ие було в неї часу зайти зранку, поклала в її рот картоплю. Козан кліпнула з подякою одною по­вікою, та картоплі не проковтнула, і раптом господиня побачила — учителька все ще дивилася в стелю одним оком. І тоді вона зрозуміла, зрозуміли і цілі Вобиі, що їх учителька вмерла.

На другий день продали в містечку її дзеркало і че­ревики, купили трупу і поховали па почесному місці, біля могили колишнього попа.

Так скінчила своє бідне життя вчителька Козап.

II

За тиждень після похорону приїхав у село новий вчитель, дебела білява людина з широкою шиєю, з су­ворими пронизливими очима професіонала-фельдфсбєля. Він був, иа думку інспектора, найкращою учительською силою в суміжному повіті і мав за собою чималу прак­тику в державно-творчій роботі. На ного чолі й під лівим оком сиділи два глибокі рубці, що, як він казав, походили з часів війни з Червоною Армією. Та хоч він справді пишався хрестом заслуги, проте знайомі його казали, що це сліди недавнього минулого і доказ вірної служби Хрусцєльського на полі освіти українських селян.

Пан Хрусцєльський побував уже не в одному селі, й піде пана Хрусцєльського не забули. Не забувала про нього й влада, і перед ним стелився широкий битий шлях. Хоч і животів по глухих закутинах, він слухався своєї влади і, певний свого майбутнього, їхав у найбіль­ші нетрі, несучи свою люту офіцерську ненависть до «хамла», що ніяк не хотіло зректися свого вівчарського жаргону і перейти на його культурну мову. У двадцятому році вій щось із півроку не злазив з коня, і йому дово­дилося в безсилій люті тікати сотні кілометрів перед розбурханим морем селянських повстань. Він не забував про це ніколи. Він не був уже па коні й не носив шаблі, та були в нього могутні кулаки, і він тільки їм вірив. Двадцятий рік ие міг повторитися, принаймні тут. На це побожився пан Хрусцєльський.

За два дні, коли повнії учитель вигідно влаштував­ся в квартирі коменданта, війт повідомив село, що завтра розпочнеться наука.

Суворий і темний, як ніч, прийшов пан Хрусцєль- ський до школи. Вся дітвора застигла непорушно на лавах і боязко стежила за учителем, що хмарним по­глядом міряв заялозену, непривітну хату. Його голова сягала трохи не до самої вогкої стелі, що важкими краплями плакала на долівку. Тим-то він поклав на голову капелюха, але пригадав собі, що в школі перед навчанням моляться, то й зняв його і скомандував мо­литву. Коли дітвора розгубленими голосами в тисячний раз повторяла незрозумілі для неї слова, його зір блукав по стінах. Навраз між цілим полком голів у коронах і з орденами знайшов у куті, під вишиваним рушником, щось ненависне, чуже, мужицьке. Грізно зморщив чоло, й дітвора, не скінчивши молитви, налякано сіла.

— Що там у кутку?.. Ти!

Маленький білявий хлопчина підвівся поволі і тихо промовив:

— Тарас... Шевченко.

— Геть з хамом! — гукнув грізно вчитель.— Зняти!

Та маленький Федь не ворухнувся, тільки зблід, за­кліпав очима і застиг у жаху. Тоді учитель великими кроками підійшов до стіни, зірвав невеличкий портрет, подер на шматки і кинув під ноги. Опісля підняв з до­лівки заболоченого рушника і, зніяковіло посміхаючись, простягнув його найближчій дівчинці.

— На, мала, витри ніс, бо замерзне!

А мала тільки зіщулилась, наче хотіла сховатися під сани й далі, під саму землю, якнайдальше від цього пана, в якому стільки грізного й ворожого. Пан Хрус- цельський мовчав і бачив, як кам’яніла під його зором І дітвора, як здивовано дивилася йому в вічі й тихо, не скривившись, плакала. На короткий мент йому стало жаль її, але за мить кров ударила йому в голову, і він відчув дику, звірячу ненависть до тієї дрібноти за її _; хамську мову і хамське існування, що примушує його, резервового поручника артилерії, без краю бовтатися ■ з нею в цьому болоті. Всю свою лють зосередив на най­ближчому до нього Федеві. Він думав, як розправитися з цим дітваком, що тенор уже сидів спокійно й непо­

рушно.

 

 

 

 

 

 

 

 

— Ти хто?

Федь оглянувся навколо, ніби шукав у товаришів до­помоги, і встав:

— Кобнляк Федь.

— Поляк? Русин?

— У... українець...— відповів Федь і, помітивши щось недобре в обличчі учителя, тихо додав: — Пане професор...

Та в цей мент відчув на обличчі пекучий удар учи­тельської руки. Пан Хрусцєльський розсипався жовнір­ською лайкою про гайдамацьку невдячність і розтлума­чував великодушність шляхетської матки-ойчизни, що, незважаючи на їх ворожість, сердечно піклується ними й захищає їх від більшовицьких варварів зі Сходу. Тут пан Хрусцєльський наче пригадав собі щось і, звертаю­чись до Федя, запитав:

— Ти що знаєш про більшовиків?

Федь подумав хвилину й поквапно сказав:

— Більшовики панів нагнали, пане професор.

Пан Хрусцєльський зморщив спітніле чоло й роз­стебнув хутро. Тепер він був певен, що справа серйоз­на і що треба починати роботу з самого початку. Гор­дий за своє розуміння, він наче подобрів і вже лагідним голосом звернувся до Федя:

— Відміняй: єстем полякем!

— Єстем полякем... Єстесь...

— Показуй пальцем!