Unknown

Судді, прокурор і жандарм обурено подивилися на адвоката. Те, що звичайний жид посмів покликатися на Христа і не тільки те, а порівняв якогось простака з Христом і до цього з образливими для трибуналу натя­ками,— все це вирішило долю нещасного Гната. 1 він немов почував це. Важко сів на лавку, похнюпив безпо­радно голову й наче крізь сон слухав те, що говорили свідки: Миколайчик, комендант і прикордонник. Він і не­стямився, як оголосили паузу і його вивели з залу. В ко­ридорі до нього підійшов адвокат і, не дивлячись йому в очі, прошепотів: «Усе буде гаразд. Заспокойтеся, Оре­стюк». Потім швидко збіг по сходах.

Тим часом члени трибуналу з’юрбились біля вікна в тюремне подвір’я й розглядали зацікавлено термометр. Він вказував двадцять два нижче нуля.

4

Коли пополудні почав промовляти прокурор, уже сві­тилися лампи, і його монокль блимав золотою зіркою. Він говорив без звичайного пафосу, бо розправа була

неявна, а на цього адвоката не звертав ніякої уваги. За півгодини він устиг виявити всю злочинність Гнатової вдачі й смертельну небезпеку, що загрожує молодій країні від таких здегенерованих типів — наємників чу­жої держави, що в добу глибокої кризи намагається свої­ми хижацькими щупальцями обплутати світ християн­ської культури і цивілізації, щоби відтак знищити в ньому все гарне, добре й піднесле, а тоді поставити голу людину на голу землю. В ім’я рятунку світу Христа, що його, до речі, кілька годин тому зневажено, прокурор закли­кав суддів видати присуд, що був би святим вогнем, який випалює струпи на здоровому тілі людства. Скінчив за­кликом до суддів, щоби, як старинні римляни, викинули з серць своїх слабість, коли «Hannibal ante portes» *.

Коли говорив адвокат, слухав його, мабуть, лише Гнат, бо й для нього тільки могла бути цікава промова цієї людини, що намагалася головою проломити мур. А втім, нецікаво говорив сьогодні адвокат Любомирський, може, тому, що бачив безвиглядність справи, може, тому, що почував нерівні сили, бо говорив до порожнього залу. Коли сів, судді заворушились і, як би давно вже цього чекали, швидко вийшли на нараду. Прокурор пішов із жандармом викурити папіроску, у залі залишився тіль­ки Гнат з поліцаями і адвокат, що розгублено перегор­тав конспект своєї такої непотрібної промови.

Біля Гната клалися від поліцаїв чорні непорушні тіні, і тінь була у Гнатовій душі. Йому здавалося, що йому вік уже сидіти в тому залі й що ростимуть тіні біля нього, доки зовсім не покриють, а тоді — ніч, безнадійна ніч повисне над Гнатом. Йому нічого тепер не хотілось і здавалося, що коли б навіть на досмертну в’язницю за­судили, було б байдуже це йому. Навіть Гапка деколи тільки приходила йому на думку, і то невиразно якось, наче забув уже її обличчя, так якось ховалося за мря­кою його сіре, нерадісне, мужицьке життя.

5

Не минуло й двадцяти хвилин, як трибунал повер­нувся і сів на своє місце. Предсідник устав, поправив берета, відкашлявся і гугнявим голосом, немов кудись поспішаючи, прочитав присуд:

«...Наглий суд у... Гната Орестюка, років 32, рільни­ка... за терористичну діяльність і шпигунство... на кару смерті через повішення... і покриття коштів процесу... Присуд буде викопано завтра о нів на шосту вранці».

Коли нредсідннк скінчив, його сусіди притакнули го­ловами, прокурор вийняв з ока монокль, прочистив його хусточкою й сховав у кишеню, а офіцер позіхнув і, встаючи, заскрипів ременями, немов шибениця. Адвокат зблід і з жахом вдивився в Гнатове обличчя. А воно було, як і раніше, лише було в ньому якесь величезне зди­вування. Гнат розумів кожне слово присуду й не розу­мів нічого. Це була надто велика несподіванка для Гна­та, і він розглядався по суддях, немов питаючи, що це вони хочуть з ним зробити й чи не жартують часом. Та судді не дивились йому в вічі. Вони швидко зібрали па­пери й пішли в суміжну кімнату скинути тоги і таким чином закінчити на сьогодні свої важкі й нецікаві обо­в’язки.

А Гнат хтозна-доки стояв би посеред залу, коли б не поліцаї. Вони пригадали йому, що перша частина пара­ду вже скінчилася і йому пора повернути в камеру. У дверях підійшов до нього адвокат, чогось стиснув його руку й сказав, що телефонуватиме до президента Ре­чі Посполитої. Тоді Гнат щось пригадав собі і, не див­лячись на адвоката, кілька разів повторив: «Шукайте Гапку! Знайдіть Гайку!»

— Будемо всю ніч шукати,— відповів адвокат, ще раз стиснув Гнатову руку й щез у темряві коридорів, наїже­них сьогодні багнетами поліцаїв.

У його камері знали про засуд на Гната, заки ще віп повернув з розправи. Коли ввійшов, усі мовчали. Він сів на свою причу, і тоді йому зробилося гаряче в шию і в вуха, і він відчув, глибоко відчув, що йому готовлять неминучу смерть. У камері була глибока тиша, і він чув, як бурхливо переливалася в ньому кров, як товклася об стіни жил, немов і вона знала, що завтра вранці назавжди застигне. І в грудях Гната щось заскрипіло, зойкнуло н вилетіло довгим нервовим нестримним кашлем. Потім ізнову була мовчанка, і похмуро, вліпивши очі в землю, сиділи по кутках арештанти.