Unknown

и Л^Іул-М^л £У-&г1*'Ау*--^«'      /Уу С<_іл С,

^У . /з

^?Л^ .•^е&е^*-* /      <У^«У^Ч

_/( Уи^ГайУ Л Л^о^уг^ &* _л

/У10 *Сл^г\ &>-ч Ъ(^УУ\ .      =—'^г--‘\

/• <^лА*^Л*+~ П~-У<ил^'^р

4ик      !& 4^+1,і, < '«• р~

£      ^тгнъы^Г / ^ I—^-А ) Си

• /ЧЧ

_щ АЛ. П,^лУ^^ УУл^ул.

ье_ ^ /V

7 /л*^уЬ^*Ъ*о 7 Ч'^йи^Сл* £***&-%. • ()

                        . Л О*. УЧ ’ ^ ' /. о      '^сУ^ч»-^и<-/ї«*-Ли

СЕ

Лг—:, ^ ЧуЧУу

СЖ^гі' <и^иуЛ> ■ У^° ^ Ч      *<

ЪЗ$2$Щ1 'УЙГ^ Л^

^ 6^¹ б^УГ £еУ У».

('’£> &Ту^уіМТЛЛл>Лл7-еЛ<0и*<. ^,^Т''Ь₀ Л<^г'/5.

Гу*

* УПГ^ЛЖ^Г^,-ГЇ.

«Школа». Сторінка автографа. 1946.

Гімназія в Ростові-на-Дону, до вчився Я. Галин у 1915—1918 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

па сонці канарок купався в клітці, збиваючи крилами навколо себе ореол з золотавої імли. Раптом він зіщу­лився, принишк і, збившись у клубочок, тривожно за­пищав. Матільда підбігла до вікна. Величезний рудавий щур бігав зигзагами, лакомо обнюхуючи землю. В п’яти кроках за ним йшов назирцем Злодій. Знітившись, кіт то прискорював, то уповільнював кроки, старанно оминаю­чи сонячні плями, зрідка розсипані під гущавинням каш­тана. Про хвилювання Злодія свідчили тільки здригу- вання обрубка його хвоста і лиховісна нерухомість го­лови.

Матільда приросла до вікна. Такого вона ще не ба­чила на своєму віку. Боялася ворухнути головою, щоб не наиолошити пацюка, і ладна була тепер задушити ка­нарка, що своїм вищанням міг попсувати всю справу. Матільда боялась також, що Злодій в останню хвилину роздумає: щур був великий і сильний.

Даремно боялася. Рудий наближався саме до скрині із сміттям, коли це кіт вигнувся в дугу і з швидкістю стріли плигнув просто на спину щура.

Матільда закричала на радощах, однак рудий ви­явився сильним противником. Хоч кіт вчепився в рудого пазурами, той знайшов у собі досить сили, щоб одним рухом тіла скинути з себе напасника і метнутись до ді­ри, яка чорніла під скринею. Та ледве встиг сховати в ній голову, як кіт знову запустив у нього пазури. Па­цюк несамовито, розпачливо завищав.. Він дав себе виво- лікти з діри, та коли напасник встромив зуби в його шию, він почав раз у раз підстрибувати, намагаючись вирва­тися з залізних обііімів.

Матільда затамувала подих, бліде обличчя підлітка сполотніло тепер від не знаного досі хвилювання. її ве­ликі очі, кольору молодого пива, вп’ялися в гемно-руду судорожно підплигуючу одноцілу масу, що в неї збилися тепер тіла тварин. Хвилинами пилюга вкривала її такою густою хмарою, що невідомо було, хто буде переможцем. Матільда побачила на піску перші краплі крові. Тепер цих плям навколо тварин ставало щораз більше, вони з кожною секундою росли і нарешті виросли на калюжу, Що широкою смугою тяглася за оскаженілими від люті і страху четвероногими.

Скінчилося це раптово. Щур знерухомів, і тільки ко­роткі рухи лап свідчили про те, що в цьому тілі є ще іскорка життя. Кіт згасив її, в’ївшись зубами в горло поваленого в пил ворога. Потім, старанно оминаючи кри­ваві сліди борні, він повільними кроками відійшов від своєї жертви, і лише наїжена шерсть на хребті кота свід­чила про недавній смертельний поєдинок.

— Киць, Злодій, киць!

У відповідь Злодій лише дригнув решткою хвоста. Сонячні цятки пливли ще хвилину по спині кота, потім розтали в суцільному присмерку, що оточував пень каш­тана.

Скільки років було цьому каштанові, чия рука поса­довила його в цьому глибочезному кам’яному колодязі, ніхто з жильців будинку не знав та й ніхто особливо тим не цікавився. Всі вони звикли до нього як до невід’ємної частини свого побуту і не уявляли собі без нього життя- буття в цих мурах. Правда, весною і влітку з-за цього каштана сонце скупо заглядало до квартир, що їх вікна виходили на подвір’я, проте зелений велетень не мав тут ворогів. Люди цього будинку не мали килимів, і каштан заступав їм килим. Влітку він малював на підлогах золо­тисті узори, а коли повівав вітер, незліченні сонячні зай­чики танцювали під ногами людей, по почорнілих від ста­рості і бруду стоках, по облуплених з лаку буфетах. Наприкінці травня каштан розквітав, нагадуючи собою ве­лику зелену гору, на схилах якої господь бог густо по­застромлював тисячі біліших від снігу китиць на радість бідним людям. Тоді по хитких, скрипучих ганках вночі і вдень нечутними кроками ходила поезія. Людям не си- ділося в чотирьох стінах, вони обсідали пороги і ганок, а ввечері виносили тази й годинами мочили ноги в холод­ній воді. Після півночі їх місце займали щільно притис­нені до себе пари. П'янючий запах чманив їх голови, і, коли набресклі від жадоби губи відривалися від губ, а очі підводились до неба,— зорі кружляли по ньому в такт небесного вальса.

Рідко-рідко над містом пролітала гроза. Якщо це бу­ло вночі, кожний спалах блискавки, здавалося, запалю­вав каштан, і люди бачили, як тліло срібним вогнем його листя. Стораменне дерево підхоплювало вихор, волікло ііого в гущавину своєї листви, воно крутило і жбурляло з такою скаженою силою, що зім’ятий вихор скрипів, плакав і вив у розпачі, а потім стихав і з поламаними крилами крадьки вислизував п’ятьма коридорами на чо-

тири навколишні вулиці. А каштан гнівно шумів до са­мого ранку, і людям здавалося уві сні, що це втрачена молодість з таким безподібніїм шумом пролітає над їх­німи головами.

II

Матільда прокинулась, коли заходило сонце. Батько сидів на ліжку і, мнучи в руках грязну, покарючену від засохлих плювків хустку, ритмічно посапував:

— Фу-фу-фу-фу-фу-фу-фу.

— Куди це бог привозить?

— Прямий... Варшава — Бухарест,— відповів ледве чутно хворий і, як завжди в таких випадках, збентеже­ний, стих та взявся почухувати ногу об ногу.

Матільда встала. Не соромлячись батька, який давно вже став у хаті чимось на зразок мертвого предмета, во­на роздяглася догола та попростувала за ширму. Холодна вода змила з неї сонність. Тільки гіркої, як полин, об­рази вона змити не могла. Дівчина знову захвилювалася. Подумавши хвилину, вона рішучими кроками підійшла до шафи. Тут було що вибирати. Закохана без пам’яті в дочку, Матвіїха пнулася із шкури, щоб Матільда мала таку саму білизну й таке ж самісіньке шмаття, яке ма­ли жінки, що вона у них прала. Матільда вибрала шов­кову комбінацію та білу сукенку з широкими блакитни­ми крайками. Перед дзеркалом приміряла блакитну ша­почку, «капу» з одним узором навколо дна, яку Павло називав чорногорським тортом. Ніби ненароком причепле­на до розвихреної копиці, кольору злежаного сіна, ця шапочка робила Матільду значно вищою, ніж на це до­зволяли її чотирнадцять років.

— Скажеш мамі, що я пішла до Владека!

Поскрипуючи новенькими туфлями, Матільда вийшла

в коридор. Вона старанно оминала липкі від бруду сті­ни, чистота її тіла й нова одежа на очах змінили дівчину: рухи її тіла були тепер розмірені, їх ритм згармонійова- ний з широкими, по-чоловічому впевненими кроками.

В брамі стояли хлопці. Матільда побачила серед них Павла і зупинилася. Та її вагання не тривало довго. Вона пройде повз них мовчки, з гордо піднятою головою, і вбивчий, презирливий погляд її очей скаже Павлові, що віднині він для неї — ніщо, нуль, ба, навіть щось гірше,

4*      99

ніж нуль... Матільда сміливо ввійшла в саму гущу гряз- них, спітнілих, розчилиханих підлітків. Побачивши її, во­ни механічно розступилися, та в цю ж мить у вухах дівчини залящало від дикого реготу. Матільді кров вдари­ла до голови. Вона була вже на вулиці, коли хвиля гніву зупинила її. Вона різко повернулася на закаблуках і по­вагом увійшла в браму. Йшла просто на Павла, може, тому, що віп єдиний не реготався. Хлопець стояв перед нею блідіший, ніж звичайно. Його малі дівочі губи були затиснені, а очі розгублено блукали по блискучих туф­лях дівчини.

— Я виграла заклад! — сказала Матільда голосніше, ніж їй хотілося.

Відповіла їй нова буря сміху. Не сміявся тільки Пав­ло та горбань Юзько, син торговки. Той уже не сміявся, а гикав, тримаючись однією рукою за живіт, а другою за горб.

— Я вилізла на самий шпиль каштана. Жодна дівчи­на ще цього не зробила, тільки я...

Матільда відчула в своєму голосі скаргу, і від цього гнів знову залив її серце. Палаючими очима сковзнула по Павлові. В сірій сатиновій сорочці з відкладним ко­міром, в сніжно-білих шкарпетках, що різко контрасту- валось з темною бронзою довгих ніг, хлопець нагадував тепер Матільді грецького бога з підручника історії.

 

 

ГОРИ димлять

І

Минула перша, а пій не повертався з похорону. Не­спокій Ольги наростав з кожною хвилиною. Стояла трав­нева спека, а це не віщувало нічого доброго.

— Параско! — гукнула вона стару гуцулку, що поло­ла грядки під вікнами плебанії *.— Адже похорон вже давно закінчився.

— Та вже,— відповіла Параска, кинувши оком па сонце.

— А батька нема. Боже мій!

— Певно, відпочивають десь у холодку. Тож немило­сердно пече. В таку спеку і здорова людина охоче поси­дить під смерекою.

Дівчина не спускала очей з узгір’я, за яким ховалося невелике село Гаджуги, що належало до Гордіївської па­рафії. На покритих свіжою зеленню схилах виднілися розкішні шатра ялин, сполучені гірською доріжкою-пла- єм, що звивалася у вузлуватих поворотах. Між хребтом узгір’я і небом все ще біліли сніги високих полонин. У сліпучому блиску весняного сонця очі дівчини іскри­лися сльозами. Проте вона не відривала погляду, аж поки між смереками не показались два вершники, що повільно спускалися до річки. Легко зітхнувши, вернулася до кух­ні, щоб закінчити приготування до обіду.

Коли піп під’їхав до ганку, обличчя його було сіре, як попіл.

— Добридень, тату! Я так довго чекала з обідом.

Він відповів їй сумного посмішкою.

— Знову турбувало мене серце. Мушу, як та тьма, ховатися від сонця.

Піп важко зсунувся з коня. Спершись на руку дочки, він попрямував до хати. ⁸

Пообідавши, ліг па канапі біля вікна. Коли Ольга, помивши посуд, повернулась до їдальні, серце її охопила тривога. Піп пильно вдивлявся в неї широко відкритими очима. Л смагляве овальне обличчя цього буковинського українця було жовте, як віск. За відчиненим вікном ти­хо шуміли кущі жасмину.

— Тату! — прошепотіла Ольга.— Не сниш?

— Не можу заснути, моя дитино.

Вона сіла біля нього на канапі.

— Я пошлю по лікаря до містечка.

— Не треба, мені краще, а зрештою, лікар завтра і сам тут буде. Однак я був би тобі вдячний, якби ти про- їхалась до прикордонної застави.

Чорні очі Ольги глянули в вікно, а вії нервово здри­гнулися.

— Добре, тату.

— Від якогось часу обходить наш дім,— мовив тихим голосом піп.— Не розумію, що б це мало означати. А но­чував же себе тут як дома. Може, тобі вдасться умовити ного, щоб прийшов на партію шахів.

— Добре, тату. Про що ти зараз думав? — запитала вона по хвилині мовчання і рухом голови відкинула з чола пасмо білявого волосся.

— Про самотність,— шепнув, пе спускаючи з неї очей.

Дівчина зблідла.

— Завдяки тобі,— продовжував цін,— бог уберіг мене від неї на старості. Але мене турбує думка: що буде, коли тебе саму залишу. Ти ж присвятила мені всю свою ранню молодість. Моя хвороба на багато років відірвала тебе від шкільної нарти в це глухе село. Тільки бог змо­же це оцінити.

— Я була щаслива, тату.

— Хотів би, щоб ти була щасливою все життя, і дум­ка про це не дає мені спокою. Ольго, дитино моя, му­сить же хтось про тебе пам’ятати, коли моє серце пере­стане битися для тебе.

Ольга припала устами до його руки, і сльози потекли по її щоках.

— Певно, знаєш, кого маю на думці. Під час війни, коли був австрійським жандармом, він, ризикуючи своїм життям, врятував мене від угорської шибениці — то бу­ли страшні роки, Ольго,— і я пе знав тоді, що доведеться ще раз зажадати його допомоги. Не маю вірнішого друга за нього. Коли на другому році життя померла твоя ма­ма, він носив тебе, иа руках і пригортав, як свою дитину. Потім десь зник, а коли пізніше знову доля звела нас у цьому селі, дружба стала такою ж міцною, як і раніше. Він був одним із тих, хто мав велике серце і залишився таким зараз. Хай буде в цю тяжку годину тобі бать­ком і...

Піп запнувся і заплющив очі. Ольга оторопіла. Облич­чя батька набирало зеленого кольору, а уривчасте дихан­ня без жодних сумнівів свідчило про наближення агонії. Покликала Параску, і обидві почали оживляти хворого.

Через якийсь час піп глибоко зітхнув і прошепотів:

— Меиі краще, дорогі.

Дихання справді ставало рівнішим, а на щоках висту­пили легкі рум’янці.

Поцілувавши батька в чоло, Ольга шепнула кілька слів Парасці і залишила його під опікою гуцулки. Вона вибігла на подвір’я, покликала кучера і за кілька хви­лин, сівши верхи на свого Сивка, галоном помчала в на­прямку містечка.

Тим часом піп зовсім опритомнів і помахом руки від­правив Параску. Однак відчував іще нестачу повітря. Підвівся з канапи і, похитуючись, вийшов у сад.

З дерев опадав цвіт, иоступаючись місцем свіжій зе­лені. Здалека пливли запахи бузку і жасмину. В нагрі­тому повітрі з жалібним бринінням пролітали бджоли.

Старий сів на лавочці під крислатим дубом і крізь голі ще віти глянув на небо. Воно було блакитне і не­вимовно чисте. Раптовий подих вітру закрив його хма­рою літаючого цвіту. Йому здалося, що це завирували зорі і що раптом на землю зійшла темна ніч. Його про­йняв холод і огорнула густа темрява. Притулив голову до дерева і помер. ⁹ в рот і тричі протяжно свиснув. Горн відповіли йому лу­ною, після чого знову запанувала глуха тиша. Карий кінь нетерпляче перебирав ногами. Раптом насторожив вуха і подався назад. Перед вершником ніби з-під землі з’яви­лося четверо людей.

— Good-bye \ Івапе! Привіт тобі на рідній землі,— вигукнув один з них до вершника. Він був товстий і ни­зький, а дивовижного фасону картата куртка надавала йому вигляду канадського фермера.

— Здорові були, хлопці,— відповів вершник, легко зіскакуючи з коня.— Як це я зразу вас не помітив, вид­но, сльоза мені світ заслонила. П’ятнадцять років рідного краю не бачив. У румунській країні дещо інакше.

— О yes! ^{10 11} — притакнув товстун, затягнувшись люль­кою.— А вже зовсім інакше в лісах Юкатану.

— А сонце всюди те саме і всюди однакові люди, які понад усе люблять власну свободу.

В ту хвилину увагу Івана привернув світловолосий хлопець, що стояв за товстуном і дивився на нього пиль­ним поглядом.

— А ти що за один? — запитав, стягнувши густі брови.

— Юра Ващук, сирота-безбатченко, хочу сумлінно то­бі служити.

— Не мені, собі будеш служити,— відповів Іван.— А решта? — звернувся він до товстуна.

Той витяг з зубів цибух, сплюнув крізь зуби і сказав:

— Оцей-о худий і довгий — то дяк нещасний, буко­винський приблуда. ГІалащуком звуть. Останніми роками гори тютюну до Польщі перешвартував, аж ногу вивих­нув, як і ти, капітане. Тамтой третій, чорний, як смола,— то Дмитро, гордіївський циган, має жінку і дітей, роз­сіяних по світу, як кукіль; хитрий, як лис, і, як вовк, хижий, змолоду крав, а тепер про це на скрипці ревно розповідає.

— А співають усі? — весело спитав Іван.

— О yes! Як ангели в небі, капітане.

— Це люблю. Але співати мусите в один голос. За фальш — хрестик на дорогу, а за зраду... без хреста зрад-

пик гнитиме. В цьому я, Іван Семенюк, перед вамп уро­чисто присягаюся.

— Це ми знаємо,— промимрив відставний дяк, не ви­ймаючи з рота порцелянового цибуха з зображенням двох рум’яних цісарів.

— Я стільки чув про тебе, капітане, що, коли нака­жеш,— в огонь для тебе скочу,— вигукнув голубоокий Юра, заливаючись рум’янцем.

— А я тобі на скрипочці гарно пригравати буду і вдень та вночі виконуватиму твої накази, лиш би тільки мені у вухах грошики дзвеніли.

Капітан зморщив чоло.

— Від грошиків спів свій зачинаєш? — сказав Семе­нюк, пронизуючи цигана чорними, як вугілля, очима. Той винувато посміхнувся і втупив очі в землю.— Продаєш­ся? Посліду не купую, цигане.

— Визнаю, капітане, що дурницю сказав, тож прошу пробачити.

— Вибачаю тому, що не знаєш мене. А тепер, хлопці, повертайтеся додому. Як тільки зійдуть сніги з високих полонин і весняний Микола вижене худобу на полонин­ську траву, я голосно гукну вас: сходьтеся! Американе,— звернувся він до товстуна, вручаючи йому стозлотовий банкнот,— візьми, нехай товариство забавиться трохи. Слідом за мною ідуть подарунки для хлопців і бочки з молдавським вином. Сміливцям воно додаватиме ще біль­шої відваги.

Коли компанія зникла між ялинами, Іван взяв Амери- кана під руку і відвів далеко від дороги. Сіли на камені, з-під якого витікало джерельце.

Село, що розкинулось перед ними, диміло вже сотнею коминів. Від променів сонця, що сходило, зарожевілись далекі гори.

Вони ще довго напівголосно розмовляли. Нарешті Американ показав пальцем на протилежне узгір’я, вкри­те зеленню ялин, що пнулися все вище і вище, майже аж до вершин казкових гір Чивчену.

— Там я знайшов тобі схованку. Жити будеш у Коро- люкової вдови. Мовчазна і завзята молодиця, до того ж, звідти близько тобі буде до полонини.

Раптом з гордіївської церкви обізвалися дзвони.

— Що це? — запитав Семенюк.— Свято якесь сьо- годиі?

— Попа будуть ховати.

— Попа? Невже того буковинця, якого в час війни мадярі! хотіли повісити на дзвіниці за те, що дзвонив на богослужіння?

— Того, капітане. Дочка прекрасна, як квітка, сльоза по нім ллє. Незавидна її сирітська доля.

Капітан мовчки зняв з голови капелюх. У підвішеній до його вуха великій циганській сережці блиснув перший промінь сонця.

III

Похорон закінчувався. Коли застугоніла засиплювана землею трупа, спина Ольги стенулася від довго стриму­ваного плачу. Спершись на руку коменданта прикор­донної застави Погодняка, вона поглядом прощалася з біліючим віком, що прикривало останки єдиної близької їй людини. Тужливе ридання трембіт линуло до гірських хребтів, над якими збиралися чорні хмари, віщуючи пер­шу цієї весни бурю.

Коли ж незабаром линула злива, розганяючи барвис­тий гурт гуцулів, Гіогодняк завів Ольгу в церкву і по­садив її на лавочці під потемнілим від давності образом святого Юрія, який завдавав змієві смертельного удару. Німий церковний присмерк раз у раз розтинався блис­кавкою. Гіогодняк взяв долоню дівчини — була холодна і мокра від сліз. Сів поруч неї і намагався заспокоїти. Вона відповіла йому легким потиском пальців.

Коли проміння сонця широкою смугою заглянуло крізь церковну баню до порожнього храму і освітило об­личчя Ольги, вона вже не плакала, тільки глухий біль застиг в її очах.

Перед церквою чекала підвода, що повинна була пе­ревезти їх через річку, яка розділяла кладовище і пле- банію. Коні дружно рушили по кам’янистії! дорозі, і не­забаром передні колеса воза заскреготали по річковому дну.

Раптом коні зупинились, тривожно насторожуючи ву­ха. З верхнього боку річки наближався шум, наростаючи з кожною секундою. Ольга інстинктивно вп’ялася в ру­ку Погодняка.

— Вал котить! — крикнув кучер і шарпнув насторо­жених коней. Однак тільки воші передніми копитами досяглії протилежного берега, як з-за крутого повороту річ­ки виринула висока, на кілька ліктів хвиля і з страшен- пою силою впала на задок воза. Тріск ламаного дерева потонув у шумі розбурханої стихії. Коні сильно шарпну­ли, але не змогли втримати перекинутого хвилею воза.

Скажений вир захопив Ольгу. В її переляканих очах закрутився світ. Розпачливими «рухами рук благала до­помоги, з трудом хапаючи повітря. Намагалася плисти, але зусилля були даремні, бо скажена течія нестримно несла її вниз, загрожуючи кожної хвилини розтрощити голову об прибережні скелі. Відчувала, що втрачає сили і тоне в безодні.

В цей момент чиїсь руки схопили її в залізні обійми. Ще раз закрила її хвиля, але на цей раз не понесла да­лі. Дівчина побачила напружене в нелюдськім зусиллі обличчя Погодняка. З його припорошеної сивиною го­лови стікала вода, а сірі очі розглядалися навколо. Він поцілував її в чоло і, змагаючись з течією, попрямував до берега. В цю хвилину глянув на верхів'я ріки і скрик­нув: з блискавичною швидкістю, підтримувана хвилею, наближалася до них свіжоотесана колода, займаючи май­же всю ширину річки.

До берега було ще далеко. Щоб уникнути загрозливої небезпеки, ГІогодняк вперся в кам’янисте дно і переки­нув дівчину на свої плечі. Ольга судорожно обняла його за шию, заплющила з переляку очі. Стражник нахи­лився вперед і простяг руки. Ного смертельно бліде об­личчя в ту хвилину виражало незламну волю внтримкїі і боротьби.

Коли колода виринула перед ним, він відіпхнув її з нелюдською силою, потім вчепився руками за слизько дерево. Тривало це якусь долю секунди, однак жили на його обличчі напружились, як віжки, а чоло зросив гус­тий піт. Раптом він захитався — колода напирала на ньо­го з страшенною силою. Неминуча смерть заглянула в його розширені мукою зіниці. Зібравши рештки сил, на­тиснув грудьми на страшний тягар, і раптом натиск злег- шав. Другий кінець дерева заточився півкругом, колода закрутилась і з гуркотом вдарилася об скелю високого берега.

Вони врятувалися. Погодняк схопив Ольгу в обійми. Дівчина глянула йому в очі, і голова її безвладно по­висла.

Вій ніс її до плебанії навпростець, через вигін. Мут­ніш погляд її очей і судорожно затиснеш зуби сповнили його тривогою. Тому, незважаючи на свій сорокап'ятиріч­ний вік, він спритно і легко побіг з дорогим тягарем на руках по нерівній місцевості.

— Лну, Параско,— звернувся він до переляканої на смерть жінки,— швидко роздягайте панночку, розітріть рушником і покладіть у ліжко! Потім — гарячого чаю. Рому я пришлю з застави. Якщо погано себе почуватиме, негайно повідомте мене — привезу лікаря! — додав і по­прямував до дверей, залишаючи за собою мокрі сліди.

IV

Важким було дитинство Івана Семенюка. Одного ве­чора, коли минуло йому три роки, люди принесли його багька-лісоруба, убитого зрізаним деревом.

На сьомому році життя мати віддала хлопця на служ­бу до багатого гуцула. Тяжко працювала дитина від сві­тання до ночі, за будь-яку провину одержуючи буків. Майже не було такого дня, щоб він не чув над собою свисту грубого ременя. Спочатку плакав і тікав до ма­тері, потім замкнувся в собі і переносив побої без жод­ної скарги.

Коли мав років шістнадцять, увірвався терпець, і піс­ля кривавої бійки, в якій показав дивовижну силу моло­децьких кулаків, покинув свого «благодійника». Однак домашні злидні штовхнули його на шлях крадіжки. Об­крадав переважно військові обози, які кочували в ті ро­ки по Гуцульщині то на схід, то на захід.

Літом 1917 року, коли австро-німецькі війська твер­дою стопою стали на Покутті, сімнадцятирічний Іван одержав брудно-сірий мундир з кропиви та карабін і вже восени вирушив з маршовим батальйоном на Венецьку рівнину. Потім поранений лежав кілька місяців у лікар­ні. Одержавши двотижневу відпустку, він не повернувся більше в армію. Жандарми даремно намагалися схопити дезертира, ім’я якого скоро стало відомим у багатьох око­лицях. Озброєний до зубів, з зірочками капітана на комі­рі, він сходив темними ночами з гірських нетрів на чолі буйної ватаги, вривався до сіл і містечок, роззброював і бив в обличчя переляканих жандармів, грабував урядові установи, і п’яне товариство бенкетувало до самого ран­ку, стріляючи залпами «на віват».

Коли була створена «Українська республіка» *, Семе­нюк пішов у добровольці. Але недовго терпів сувору солдатську долю; утік з війська, одяг знову мундир ка­пітана і в тій ролі здійснював фантастичні подвиги. Зре­штою його спіймали і посадили в коломийську тюрму, звідки він знову втік напередодні військового суду. Від­тоді тільки зрідка доходили про нього чутки з далеких країн: з Чехії, Франції, Португалії, Бразілії. В останні роки він з'явився в Румунії, і тоді покутські торговці почали розповідати справжні чудеса про його щастя в грі, коханні і контрабанді.

Вже другий тиждень гостював Семенюк у молодої Ко- ролюкової вдови, смаглявої Марічки, тільки деколи пока­зуючись у селі. Він цілісінькі дні проводив у лісі, зно­сив дрова і сіно своїй господині, крутився коло вуликів, а вечорами його відвідував Американ, і вони обидва до пізньої ночі обговорювали плани на найближче майбут­нє. Коли реемігрант відходив, Семенюк піднімався по дра­бині на горище і, потопаючи в пахучому сіні, засинав.

Напередодні святого Юрія, як тільки зайшло сонце, Семенюк вийшов на пагорбок, звідки наче на долоні бу­ло видно високі полонини. Іван з радості аж свиснув: бі­ле покривало зникло, залишивши по собі лише вузькі плахти снігу на північних схилах гір.

— Кого ж це ти виглядаєш так, Іване? — почув він за собою тихий жіночий голос. Обернувся — перед ним стояла Марічка.

— Торішнього снігу,— відповів і блиснув зубами.— А ти що шукаєш тут у цю нору?

Вона мовчки опустила очі і нервово перебирала паль­цями вовну його кожушка. Коли по хвилині глянула на нього, в його жилах завирувала кров. Він повільно від­вернув голову і тремтячою долонею пригладив чорні ву­сики. Відчув, як вопа припала до його плеча.

— Вертайся додому, Марічко. Що тобі тут зі миоіо? Даремно тільки ходиш по росі.

— Іду зараз, Іване...— шепнула, схиливши голову на його груди. їх очі дивилися в далечінь. Насувалася тем­рява, і небо зливалося з горами в одну величезну фіоле­тову чашу. На вершинах гір спалахувало багаття, гасячи своїм багряним відблиском ледь помітні ще світлячки зір. Весь гуцульський край численними копіями зустрі­чав свято переможної весни.

— Не знала, не бачила тебе ніколи,— плинув тихий шепіт молодої зкінки,— і воліла б, щоб мої очі ніколи те­бе пе бачили. Але сталося, і сьогодні я вже не та, якого була вчора, не своя вже, а всією душею твоя, тільки твоя, Іване. Не думаю пі про що, крім тебе, і мрію про тебе. Тіло моє пломеніє і прагне твоїх пестощів. Ти, як хмара, заслонив мені цілий світ, а проте ти моє сонце. Якщо це люди називають коханням, то нема нічого кра­щого від кохання, коли мука стає розкішшю. Це я хо­тіла тобі сказати, щоб знав, коли не вмієш чи не хочеш прочитати цього в моїх очах.

По щоці гуцулки покотилася самотня сльоза.

— Видно, в злу годину став я на твоєму порозі,— сказав Іван, хмурячи брови.

— Що ти кажеш! — скрикнула Марічка, пронизуючи його переляканим поглядом. Йому стало жаль її. Уста жінки в присмерку спокусливо темніли. Він посміхнувся і нахилив голову, щоб поцілувати її в чоло. Вона під­ставила йому вуста. Були гарячі і липкі. її смаглява шия пахла медом і материнкою.

— Моїм будеш до самої смерті,— шепнула між одним і другим поцілунком. Почувши це, Семенюк глянув на неї з тривогою в очах. Коли намагався її відіпхнути, Ма­річка засміялася, припала до його грудей і, втуливши голову в кожушок, сказала півголосом:

— Я відставила драбину. Від сьогодні ночуватимеш у мене!.. ¹²

— Я вже узнавав. Здається мені, що найкращим ви­ходом було б відкрити кравецьку майстерню. Я вже на­віть підшукав відповідне приміщення.

Ольга сплеснула в долоні.

— Чудово! Машину я маю, а коли продам частину речей, то вистачить грошей, щоб там відповідно влашту­ватися. Як же я за все це віддячу вам...

ГІогодняк ще нижче схилив голову, щоб приховати замішання.

— Наразі панна мусить ще якийсь час відпочивати,— мовив він, запинаючись.— Я їздив до біскупа ', і він до­зволив вам, поки наберетеся сил, залишитися тут з тією умовою, що в двох кімнатах поселиться новий піп. Він на днях має приїхати.

В оксамитних очах дівчини заблищали сльози.

— Не можу звикнути до думки, що вже ніколи не побачу батька. Завжди мені здається, що він ось-ось з’я­виться. усміхнеться до мене і вимовить моє ім’я.

— Дуже співчуваю вашому сирітству, панно,— бурк­нув Ногодняк, а коли глянув на неї, його пройняла ве­лика радість: Ольга дивилася на нього, і лагідна усмішка роз'яснювала її змарніле личко. Проміння сонця золоти­ло її буйне, по-хлон’ячому підстрижене волосся.

— Передчуваючи близьку смерть, батько казав мені про вас...

Ногодняк раптово почервонів, а його легені з трудом хапали повітря. До болю пальців стиснув у руках шапку.

— Розповідав,— тягнула далі Ольга, не спускаючи з нього очей,— як його рятівник носив мене на руках, ко­ли я була малою дитиною, казав, що у важкій годині за­ступить мені батька...— докінчила шепотом.

Ногодняк сховав обличчя в долонях. Холодний морок пройняв його душу, сповнену всемогутнім, єдиним в його житті коханням. Він соромився того занізнілого почуття, боровся з ним, скільки мав сили, але це була неперемож­на пристрасть, яка розбивала і нівечила кожен його на­мір, продиктований волею і розумом, перетворюючи до­рослого чоловіка в закоханого до нестями хлопчака.

Раптом Погодняк відчув на руці тепло її пальців. В нестримному пориві припав до них устами. Дівчина не забрала своєї руки. Сиділа з примруженими очима, ¹³ повернувшись до нього обличчям. Нижня губа її гарних уст капризно звисала, як у сплячої дитини.

Вогняна пурпурова куля ховалася за горами, а для Погодинка сонце тільки починало сходити.

* * *

Одного вечора перед плебанісю зупинилась підвода. З-поміж старого мотлоху внкарабкався високий худий целсбс * з передчасно постарілим обличчям. Він сухо при­вітався з Ольгою і замкнувся у своїх кімнатах. Новий піп тільки зрідка показувався людям, переважно при ви­конанні своїх церковних обов’язків. Вечорами виходив з молитовником у руках над річку і там самотньо мимрив молитви. Він ні до кого не писав листів і ніколи не одержував їх, за винятком урядової кореспонденції.

Ночами Ольга чула безперервне шльопання його ніч­них пантофлів. У цім безконечнім його ходінні по кім­натах було щось страшенно пригноблююче. Ольга відга­дувала безліч нещасть, що переслідували цього юнака, який, проте, не викликав у неї співчуття. Навпаки, якась глуха нехіть зростала в неї до тієї людини, яка була запереченням всього молодого, здорового, сильного. Ча­сом їй здавалося, що тут же, за дверима, хтось вико­нав домовину, в якій покутує упир за те, що не злюбив людини.

Її нервове збудження зростало майже з кожною го­диною. Як же сильно прагнула тепер залишити цей дім, у якому провела своє дитинство і ранню молодість. її мо­лодий організм кликав до життя, а кров, щораз швидше пульсуючи в жилах, наказувала серцю битися неспокійно.

Ольга бачила сни, від яких прокидалася вся облита потом. Шуміли в них темні ліси, і з височенних чорних скель з гуркотом спадав водопад. Запінені хвилі з ре­вом і виттям мчали по лісі, перед ними тікали, крешучи іскри, кінські копита, зривався вітер і сипав їй в очі ме­телицю вируючих зір. Потім хтось хапав її в обійми, і чиїсь гарячі руки пестили її тіло. Пробудившись, вона дрижала, як у пропасниці, і благала в бога світанку, вдивляючись в синіючий чотирикутник вікна. Коли роз­виднялось — заспокоювалася і, вткнувши обличчя в по­душку, гірко плакала.

Цієї ночі сон випурхнув з її очей, коли старосвітський годинник закінчив вибивати дванадцяту. Був місяць у повні. Ольга вслухалась у дзвінку нічну тишу. Почула шарудіння, швидко наближалися чиїсь кроки. Коли ді­йшли до дверей, повернулись і почали віддалятися, сти­хаючи в третій кімнаті. За кілька секунд знову поверну­лись і знову замовкли в безконечнім божевільнім ходінні.

Ольга затулила руками вуха, але даремно: нервуюче чалапання відчувала тепер у пульсі своєї крові. Неми­лосердне і непереможне, грізне, як привид, воно врізу­валося їй в мозок і надривало душу. Серце її завмирало від страху. Вона крадькома глянула на місяць, і відчут­тя страшної пустоти і самотності потрясло її істоту. Сіла на ліжку. Несамовите чалапання знову наближалося. З переляку вона запнулася. Вдягши похапцем халатик, навшпиньках вибігла, щоб не збудити Параски, яка спа­ла біля вікна.

На порозі війнуло на неї оживляючою свіжістю вес­няної ночі. Спершись на одвірок, вона вдивлялася зака­м’янілим поглядом у зоряне небо. Коли опустила очі, помітила посеред дороги людську постать, над якою холод­но виблискував багнет. Людина стояла нерухомо з повер­нутим до вікон плебанії обличчям. Наче підхоплена не­відомою силою, Ольга подалась у бік самотньої людини.

III воротях зупинилася, притиснула до серця долоню і, схлипуючи, припала до грудей Погодпяка. ¹⁴ гостей. На компліменти відповідала усміхом. Гордіївський учитель, молодий брюнетик з ідеальним проділом на го­лові, вже третій раз піднімав тост на її честь, даючи при­від до заздрощів більшості присутніх жінок. Розжиріла дружина листоноші не спускала з Ольги маленьких ящі- рячих очей, прагнучи знайти в ній щось таке, що допо­могло б розвіяти легенду про красу попівни.

Дзвеніли келихи, і настрій піднімався з кожною хви­линою. Підпилі обличчя чоловіків блищали від поту. Ку­черявий практикант лісництва стискав під столом круглі коліна дочки лісничого, яка меланхолійно задивилась на лампу, що коптіла від задухи. Прибулі з Кут музиканти настроювали інструменти, не знаходячи собі місця в пере­повнених покоях пана Погодняка.

Мокрою від поту рукою молодий взяв пальці Ольги. Вона мимоволі смикнула свою руку, але зразу після того подала її знов. Погодняк тоді мовчки наповнив її склян­ку вином, вона но7іякувала йому кивком голови і крізь стиснені зуби стала повілі.по цідити напій.

Музика заграла весільний марш, і гості почали вста­вати з-за стола, запрошуючи дам до танцю.

Ольга легко кружляла в ритмі вальсу, не підводячи очей на сяюче щастям і гордістю обличчя чоловіка. В дверях і вікнах було тісно від гуцульської молоді, яка чекала на свою чергу до танцю.

— Олю,— почула над вухом шепіт Погодняка,— пер­ший раз тебе питаю. Скажи — любиш?

В її очах закрутився світ, а серце завмерло з три­воги. Обійми чоловіка раптом стали для неї важкими, як олово. Перехилив її голову назад, і тоді Ольга побачи­ла набрякле і синє обличчя, з якого пильно дивилися на неї двоє дивно примружених очей.

— Так,— сказала, не пізнаючи свого голосу, і полег­шено зітхнула. Коли згодом глянула на нього, зрозуміла силу цього вперше вимовленого нею слова. Пан Погодняк був тепер на сьомому небі. Вся її вдячність і иовага до цієї людини зразу перетворилася на глибоке співчуття. Вона в душі присяглася, що присвятить йому все своє життя.

Коло півночі почали танцювати гуцули. Обнявшись, танцювали групами по троє, по четверо, приспівуючи і притупуючи постолами.

Ой та наша молоденька Така веселенька,

Так, як у тій Чорногорі Вода студененька.

Було душно, і підвішені на стінах лампи немилосерд­но коптіли. Спочатку повільний, танець набирав темпів, і узорчасті кожушки та оранжові хустки мигали щораз швидше. В екстазі дикого ритму спітнілі обличчя танцю­ючих набрякали кров’ю. Настрій танцю передавався гля­дачам, захоплюючи їх у свій круговорот.

Ольга стояла біля дверей, спершись на руку чоловіка, і мимовільним поглядом вдивлялася в рухомий людський килим. Легені її з трудом хапали повітря, а серце билося неспокійно.

Раптом погляд її спинився на вікні, з-за якого через юрбу танцюючих на неї дивилися чиїсь іскристі очі. Вона хотіла відвернути голову, але даремно. Як зачаро­вана відповідала поглядом на погляд. З острахом відчу­ла, що не могла б тепер закрити очей. Від раптового страху припала до плеча чоловіка.

— Ти втомилася, дорога дитино? — запитав ніжно.

— Ні,— відповіла вона, не задумуючись, хоч ледве трималася па ногах.

В цей момент незнайомий виринув з темноти і сів на підвіконні. Він мав смагляве обличчя, а з-під своєрідного капелюшка з пером спадало на скроню пасмо чорпого волосся. Його гуцульське вбрання виблискувало сріблом. Усміхнувся до неї двома рядками сніжно-білих зубів, сплеснув у долоні і дзвінким голосом заспівав:

Сидить коте на воротех,

На вітер сі здуло.

Отакої молодої В горах ще не було...

Коли комендант постерунку поліції почав пропиха­тися до вікна, вродливий гуцул легко зіскочив з підві­коння і, пронизливо вигукнувши, наче полонинський па­стух: «В-і-і-го-о-о-!» — зник у темряві ночі.

В очах молодої затанцювали яскраві вогники. Кров відхлинула з її лиця, і голова безвладно впала на груди. Рештками свідомості вона відчувала, що осувається до ніг Погодняка.

Коменданта Гордіїпського постерунку поліції Вавжа- ка, який тільки годину тому повернувся з нічної зміни і смачно захропів, розбудив черговий поліцай.

— Що там? — буркнув комендант, протираючи заспа­ні очі.

— Доповідаю слухпяно, що цієї ночі у вдови Голо- щукової вкрадено свиню,— повідомив черговий.

— До чорта з свинею, мені хочеться спати,— бурк­нув сердито Вавжак, але тут же пригадав, що це вже шоста подібна крадіжка, зареєстрована за останні кілька місяців. Сопучи і злословлячи на невловимого злодія, ко­мендант важко підвівся з ліжка, наказав вилити йому на голову кухоль холодної води, виконав кілька смішних для його вайлуватої фігури рухів, які називав зарядкою, і, нашвидку поснідавши, подався на місце злочину.

Коли, лаючись собі під ніс, наближався до подвір’я бідної вдови, почув голосний плач і лемент.

— Тихо,— крикнув він, ставши на порозі вбогої ха­тини, де захлиналася від плачу господиня, а троє малих дітей жалібно їй підтягали.

— Де та свиня? — запитав комендант, коли в хаті настала тиша, і зразу ж опам'ятався, усвідомивши, що це питання зовсім недоречне.

— Або я знаю? Чи ж я, нещасна, знаю, пане комен­дант? — вибухнула плачем господиня,— Іду рано до хлі­ва, а моєї свині нема, тільки трошки крові, і в кориті кукурудзяна мука лежить. Півроку я її годувала, моло­ко дітям від уст віднімала, щоб було що на базар по­везти. Бодай би ти щез за мою кривду, душе злодійська, іскаріотська! Що ж я тепер пораджу, нещасна!

— Ну, досить вже! Покажіть мені краще тоіі хлів,— лагідніше вже сказав пан Вавжак і подався з жінкою до оборн.

Кинувши оком на иокошману солому і наповнене кукурудзянкою корито, зморщив у задумі чоло. Такого способу умертвлений безрогих у Гордійові ще ніхто не про­бував. Для пана Вавжака було ясно, що злодііі, закрав- шися до хліва, насипав своїй жертві у корито кукуру­дзянки, а коли безрога захлинулася мукою, всадив їй у вухо ствол нагана і беззвучно вистрілив, вбивши її на

 

 

 

 

 

місці. Все ж таки Вавжак догадувався, що злодій був один, тільки на цей раз краще обдумав свої дії.

Носком чобота він відгорнув просяклу гноєм солому. Не знайшовши нічого підозрілого, крім залишків крові, вийняв службовий блокнот і написав протокол, після чо­го, не дивлячись на заплакану господиню, вийшов з двору.

Як тільки він зник за поворотом, з-за придорожньої верби виглянула людина в картатій куртці. Сховавши люльку в кишеню, вона підійшла до Голощукової.

— Що ж то у вас сталося, що жандарми пороги вам оббивають? — запитав ніби ненароком.

— Свиню в мене вбили і вкрали, кари божої на них немає.

Американ співчутливо покивав головою.

— І ви нічого не чули?

— Що я могла чути, коли їй горло мукою заткали.

— Кажете, мукою...— промимрив реемігрант і зупи­нився.

Потім повільним кроком пішов у бік городу.

За хатою зупинився і прислухався. Переконавшись, що Голощукова з дітьми повернулась до хати, він уві­йшов у хлів.

Довго перегортав києм солому, поки побачив щось, чого, напевно, шукав. Нахилився і підняв блискучу гіль­зу. Оглянув її уважно.

— Damned! ¹⁵ — стиха вилаявся і сховав гільзу в ки­шеню. Переконавшись, що на подвір’ї нікого немає, зі­щулившись, вийшов з хліва і швидко подався городами.

Тим часом пан Вавжак даремно перевертався в ліжку, намагаючись заснути. Думка про таємного злодія не да­вала йому спокою. Він встав, одягнувся і, потонувши в задумі, накручуючи пальцями густі вуса, вирушив через село. Був сердитий, як всі чорти.

Сам не помітив, коли опинився в чистому полі. Його задуму перервав гуркіт підводи, що наближалася з боку містечка. Пан Вівжак відчув утому, тому кивнув на віз­ника. Циган Дмитро, усміхаючись, вищирив зуби і чемно вклонився.

— Дозвольте присісти,— вигукнув пан Вавжак і важ­ко викарабкався на віз.— Ви були в містечку?

— Та був, прошу пана коменданта. їздив довідатися, чи не чути в околиці якогось весілля або забави, бо то якби не скрипка, то довелося б сконати з дітьми і бабою. Вже й так моя шкапа ледве ноги тягне. Як зароблю кіль­ка злотих, то виведу його на полонину, бо інакше зимою дров не потягне.

— Певно, певно! — підтакував пан Вавжак.— Аби тільки не потяг наліво, бо знаєте ж, чим тепер загрожує розкрадання лісу.

— Аякже, знаю. Але я людина чесна і на чуже не задивляюсь.

— Я знаю про це,— сказав пан Вавжак і, ввічливо подякувавши, зліз з воза й подався додому, бо дружина вже, напевно, чекала з обідом.

Зійшовши на сходи ганку, він нахилився і щось зняв з штанів.

— Де це взялося? — буркнув собі під ніс.— Свиняча щетина?

Раптом ударив себе долонею в лоб.

— Попався ти мені, братіку.

Сьогодні за обідом пан Вавжак особливо смакував. А пізно ввечері, коли Дмитро смачно хропів, він разом з постерунковим і солтисом постукали в його віконце. Циган відчинив, удав із себе здивованого і усміхненого, проте блідість на його обличчі не пройшла мимо уваги поліцаїв.

В хаті стояла невимовна задуха. Мов звірята в бер- лозі, тулилися до матері двоє переляканих циганчат із знекровленими обличчями. На столі лежав шматок малая і надкушена цибулина.

— Не маєте за що, цигане, солонини купити, що на вечерю цибулю їсте? — спитав глумливо пан Вавжак.

— Не вистачає, пане: тільки в велике свято, та й то рідко бачимо сало.

— Гм, а я думав... Ну, переконаємось! — буркнув пан Вавжак і почав обшук у хаті.

Але тут не знайшов нічого. Тоді, не спускаючи очей з цигана, який зблід як стіна, пішов до комори. Під­нявши віко величезної скрині, Вавжак ахнув з радості. Там лежали старанно поскладані новенькі сердаки, кожу­хи, кожушки, запаски, товсті сувої льняного полотна, а на самому дні, під разками намиста, виблискувало кіль­канадцять годинників.

— То ви, як бачу, не такі бідні.

— Для діточок про чорну годину бережу, пане ко­мендант.

— Передбачливий з вас батько,— сказав Вавжак, оглядаючи срібний хронометр з ініціалами «А. М.»,— ко­ли годинники для них вишукуєте аж у Гаджугах, а по­лотно мусите двигати темними ночами аж з третього села.

Циган мовчав, слідкуючи переляканим поглядом за рухами поліцаїв, які після обшуку в коморі і на горищі повернулися в хату.

— Скажіть мені, цигане, але чесно, що ви сьогодні возили до міста?

— Нічого не возив, золотий пане.

— Тільки забиту свиню, так, цигане?

— Ні, пане, вже цілий рік не годую свиней...— ска­зав циган і прикусив язика.

— В тому, власне, і справа, цигане...

Пан Вавжак розглядав що в хаті, ніби чогось шукав. Зрештою зупинив свій погляд на двох скрипках, що ви­сіли над ліжком. Від дотику його пальців струни обі­звалися чарівною луною.

— Гарна скрипка, але нащо вам оця потріскана?

— Хай собі висить. Колись мені послужила.

Вавжак зняв її зі стіни. Скрипка була без струн, а

численні поздовжні тріщини свідчили про її бурхливе минуле. Комендант вже намірився повісити її назад, але помітив дивно скривлене обличчя цигана. Він потряс нею біля вуха, але не почув ніякого звуку. Обмацував її пальцями — потріскана фанера угиналася. Раптом з го­лосним тріском відскочила дощечка, відкриваючи нутро інструмента.

Циган розпачливо скрикнув і кинувся на Вавжака. Але його схопив за комір поліцай і моментально заку­вав у кайдани. А Вавжак преспокійно витяг із скрипки мішечок з свинячого міхура. Довго возився він, поки роз­длубав зав’язаний на ньому вузол, а коли побачив товстий жмуток доларів, задоволено цмокнув. Слинячи палець, комендант мовчки лічив гроші.

— Триста сімдесят і два долари, нещасний злидарю. Так?

— Так,— захрипів застуканий Дмитро, втупивши па­лаючі очі в банкноти.

Склавши протокол і погрузивши на віз описані речі, пан Вавжак намірився вже покинути хату цигана. Але, опинившись у сінях, він пригадав, що не заглянув ще за двері, які виходили в двір. Там стояла бочка з чопом.

— Що тут маєте? — спитав комендант постерунку.

— Брага, пане,— застогнав розгублено циган.

— Брага? Адже у вас нема корови?

— Для коника, пане.

— Для коника? Кінь волів би, щоб йому трохи біль­ше вівса давали.

Вавжак вернувся до хати за горнятком, перехилив бочку і вийняв чоп. Наповнивши посуду золотистою рі­диною, підніс її до уст.

— Чорт забирай! Румунське вино,— буркнув під ніс і шепнув поліцаєві, щоб той негайно біг до прикордонної застави і покликав коменданта:

— Ми разом допитаємо цигана. Скажете, що я напав на слід контрабанди,— додав і знову звернувся до ци­гана:

— Ну, підемо на постерунок!

Коли вийшли на вулицю, Вавжак відправив солтиса і, нахилившись до цигана, сказав півголосом:

— Тепер можете вибирати: або, починаючи від сьо­годні, добрих кілька років гнити в тюрмі, або відповідати «з вольней стопи»... ну і як його там...— при цьому пан Вавжак соковито сплюнув.

Незабаром вони прийшли на постерунок, куди скоро з’явився і Погодняк. ¹⁶ світової війни, що простягліїся тут милями, і східним схилом почав з’їжджати до чорніючих внизу лісів.

Світало. Забризканий піною й болотом, породистий кінь увігнався в похмуре царство ялин і, незважаючи на щораз стрімкіший плаіі, не зупинився в бігу, аж доки вершник сильною рукою не осадив його на місці. Потім він звернув на вузьку стежку, що пробігала вздовж дзюркотливого струмка. Там панувала непроглядна тем­рява. Важко дихаючи, кінь то вилазив на пагорбки, то сходив у грузькі мочари.

Після півгодинної їзди струмок перетворився на гри­мучий потік, що каскадами спадав по ослизлих кам’яни­стих брилах. Обережно ступаючи, кінь викарабкався на скелю і легкою риссю побіг до галявини, що виднілася поблизу. Опинившись на місці, вершник спішно розсід­лав коня, витер його травою, сідло і вудила кинув у ку­щі. а сам спритно прискочив до спорохнявілого пня, схо­вав обріз і крадькома, як олень, помчав через букову гу­щавину.

На узліссі він зупинився. Вікна самітної хати палали відблиском сонця, що сходило. Прислухався. Десь неда­леко глухо шумів водоспад. Але гострий слух нічного мандрівника вловив, очевидно, якийсь інший відгомін, бо з його уст роздалося тихе прокляття. Він нишком під­крався до хати. Постукав пальцями у вікно. Заскреготав засув, і виглянуло рум’яне від сну обличчя гуцулки. Не сказавши ні слова, він скочив до кімнати, швидко ски­нув з себе одяг і вліз під нагріту перину.

— Засунь двері і лягай! Снимо! — шепнув і заплю­щив очі.

Тільки жінка встигла лягти біля нього, як перед ха­тою почувся тупіт багатьох ніг, і чийсь важкий кулак кілька разів загримав у двері. Жінка встала і повільною ходою попрямувала до дверей. Побачивши перед собою стражників на чолі з комендантом Погодняком, вона зблідла, але зразу взяла себе в руки і здивованим по­глядом окинула ранніх гостей.

Коли Погодили став над ліжком, гуцул прикинувся сонним.

— Гм,— голоспо буркнув Погодили. Гуцул протер очі, позіхнув і гордовитим поглядом втупився в Погодняка.

— Довго спите, Семенюк.

Той показав в усмішці два рядки білих зубів.

— Як подобає молодому коханцеві,— відрубав Семе­нюк.— Коли мені стукне п'ятий десяток, то іі молода жі­ночка не поможе. Тоді вдосвіта буду курей ганяти.

Погодняк прикусив губу.

— До того часу либонь зогниєте в криміналі,— бурк­нув комендант.

— Сміливі жарти, пане комендант! — голосно засмі­явся Семенюк.— За що ж це, якщо ваша ласка?

— Де ви були цієї ночі? — почув він замість відпо­віді.

Брови Семенюка нервово здригнулися, і це Погодняк помітив.

— Де був? Спитайте молодички, пане комендант.

Марічка закрила обличчя рукавом.

— Я — грішна,— сказала вона зніяковівши і відверну­лася до вікна.— Цілу ніч спочивав на моєму серці.

— Можете присягнути? — суворо запитав Погод- вяк.

Вона довго не відповідала. Коли ж нарешті відізва­лася, голос її був рівний і спокійний.

— Якщо треба буде, на хрест святий присягну.

— Так? — буркнув Погодняк і нахилився над посто­лами Семенюка, що лежали серед кімнати.— То ви у сні по ранній росі блукали? — звернувся до лежачого, підсу­ваючи йому під ніс мокрий постіл.

Поки цей встиг відповісти, жінка поквапливо сказала:

— Я тільки що ходила по траві. За потребою.

ПоАдняк стиха вилаявся і дав знак рукою своїм

хлопцям.

Злі, невиспані стражники почали обшук, старанно перетрушуючи кожен куток і закамарок. Перекинувши в кімнаті все догори ногами, обшукали комору і горище, пішли до стайні і на город, де повідкривали всі вулики. Коли нарешті почало вже припікати сонце, запорошені стражники повернулися до кімнати. Обшук не дав жод­них наслідків.

Відходячи, Погодняк ще раз оглянув кімнату і спокій­ним тоном сказав:

— Якщо цієї почі щось сталося на полонині, ви бу­дете відповідати, Семенюк. Не сьогодні, то взавтра. Даю вам своє слово.

Як тільки закрилися двері за стражниками, Іван при­скочив до вікна. Він не спускав з них очей, поки не зник­ли в лісі. Потім глянув на безмежну блакить пеба. Гли­бока зморшка прорізала ного чоло, а уста прошепотіли: — Вони знають...

IX

Перші тижні подружнього життя Ольги потонули в господарських турботах. Погодняк найняв у власника, що перебував в Америці, будиночок з прибудовою і городом, тому потрібно було все привести до порядку. Коли за­тишні кімнати блищали вже чистотою, а у відновленій стайні весело ревли корови, Ольга мала більше часу по­думати про себе. Зміна в її житті була такою раптовою, що вона не могла збагнути її важливості.

Тільки тепер промовила до неї дійсність. Але вона не злякалася її, навпаки, вона бачила в чоловікові того, хто заповнив порожнечу, що утворилася після смерті батька, хто обдарував її теплом і любов’ю. Коли цілував, уста її були холодні. Але вона не знала про це. Інколи, в хви­лини найбільшого почуття, ловила його тривожний по­гляд. Її це дивувало і турбувало. Він хотів від неї ко­хання, і вона була переконана, що дає йому його.

Вона була певна, що любить його, адже всі почуття, які колись належали батькові, віддавала йому. Коли од­нак роздягалася перед ним, їй здавалося, що від сорому потріскається шкіра на її обличчі. Вона знала, іщ> буде маги з ним дітей, і ця думка не викликала в ній запере­чень, хоч і не прагнула цього. Хотіла стати зразковою дружиною і збудувати хцастя чоловікові, яке повинно бу­ло стати і її власним щастям.

Догоджала йому як могла. Жіночим інстинктом від­гадувала його слабості і звички, покорялась йому у всьо­му, запобігаючи майже кожному його бажанню.

І коли, незважаючи на все це, на його обличчі з’яв­лялась часом тінь незадоволення, їй ставало сумно. Тоді, ховаючись, тихенько плакала, плакала так дочго, доки не зрозуміла, що плаче не над ним, а над собою. Відтоді очі її стали сухими, тільки злегка затуманилися тіпню меланхолії.

Впоравшись із господарством. Ольга мала більше віль­ного часу для себе. Сідала тоді верхи на свого Сивка г з книжкою в руках піднімалася по крутих плаях, переска­кувала бурхливі потоки, бродила по диких вертепах гір­ської пущі.

Самотність, привид якої недавно ще лякав її, зараз приносила їй полегшення. Уявний світ, вичитаний з ше­лестячих на вітрі листків повісті, набирав у її очах реальних рис. Уявляла себе на місці вичитаних героїв, гарячково дошукуючись спільних почуттів і долі. Було щось несамовите в тих самотніх мандрівках, коли, втра­чаючи відчуття свого існування, перетворювалася в істо­ту, палаючу тисячами невизначених прагнень. Іноді ці­лими годинами вона лежала на моху, спостерігаючи, як пропливають над нею хмари, і тільки груди, що пружно піднімалися, свідчили про її почуття.

В цей день, перед самим поверненням Погодняка від Семенюка, де він робив обшук, Ольга вирушила в свою щоденну мандрівку. Коли досягла вершини Гордіївської Магори, пустила коня риссю до недалекої полянки, ото­ченої віковими дубами. Крізь молоде листя виднілося темно-синє небо. Вона вигідно лягла в заглибленні між корінням. Зачитавшись, не помітила, що насувається бу­ря. Тільки коли букви помутніли в темряві і по деревах зашелестіли перші краплі дощу, вона глянула на небо. Воно було сіре і набрякле зливою. В горах розлягався гуркіт далекого грому.

Кінь пасся на протилежному боці галявини на відда­лі яких-небудь двісті кроків. Ольга плеснула в долоні. Піднявши голову, Сивко заіржав і подався до свого гос­подаря.

В ту хвилину линув дощ. Ольга всім тілом припала до дуба. Безперервні блискавиці просвітлювали сутінки. Раптом із страшенним тріском полум’я розтрощило не­далекого дуба, і з розколини, що утворилася, вибухнули клуби синього диму. Ольга тремтіла як у пропас­ниці.

Промокши до нитки, вона враз скочила на коня і, описавши коло, риссю подалася до села. Додому було в найкращому випадку півгодини їзди. А вона знала, чим після недавньої хвороби загрожувала їй злива. Проте ін­шого виходу не було. Не знаючи добре цих місць, вона не могла шукати схованки.

Згодом кінь пішов повільніше: встелений камінням плай збігав у цьому місці занадто стрімко. А дощ лив і лив, перетворюючи плай у грузький потік.

— Голя! Куди то так, красуне? — почула Ольга перед собою веселии чоловічий голос. Чорний бік коня доторк­нувся до її коліна. Вона глянула на вершника. Крізь за­вісу спливаючих з солом’яного капелюшка крапель по­бачила двое рухливих очей. Вона бачила вже їх колись, хоч не знала ще, де саме. Коли відповіла йому, голос її злегка затремтів.

— До села, додому їду.

— До села? У таку повідь? Як бог свят, не пущу. За­вертай!

В одну мить він накинув на неї свій сердак, вивер­нув кожушок наверх вовною, взяв Сивка за уздечку, по­тяг його нагайкою, і коні поскакали риссю тільки йому відомою дорогого.

Менш як за п’ять хвилин вони зупинилися перед ха­тою Королюкової. Гуцул схопив Ольгу на руки і вніс У хату.

— Добридень, Марічко! Дивися, яку я кралю тобі приніс. Самого коменданта жінка! І її дощ не пощадив. Роздягни її швидко і добре натри, потім даіі гарячого вина напитися, бо шкода було б красуні, хоч вона і не з нашого роду.

Незабаром Ольга, суха і обігріта, лежала під пери­ною. Коли гуцулка нахилилася над нею з бокалом па­хучого вина, Ольга з вдячністю підвела на неї очі. Та від­повіла їй коротким, як блиск ножа, поглядом. Від того часу гуцулка навмисне уникала її погляду.

Увійшов Семенюк, переодягнений в сухий одяг. Оль­га удала, що снить. Чула, як наближалися його кроки. Став біля ліжка, насунув ковдру на її оголене плече і на пальцях відійшов до стола. Вона чула шепіт і перестав­ляння мисок. Обережно підвела повіки. Він сидів за сто­лом і з вовчим апетитом ковтав галушки. Шовковисті ку­чері спадали на його чоло. Пурпурові відблиски вогню освітлювали вродливе обличчя гуцулки, яка стояла, спер­шись ліктем об піч, і вдивлялася в Семенюка, як у ве­селку.

Ольга заплющила очі, щоб за хвилину знову глянути на нього. Задерши голову, Семенюк пив щось з великого горшка. На його лівій руці мінився самоцвітами широкий золотий браслет. Ольга пригадала сцену з свого весілля: той самий голос, ті самі полум’яні очі, той самий, при­крашений брильянтами, браслет. Як зачарована, вона не

спускала з нього погляду, аж поки не зник за дверпма. Виходячи, він цмокнув Марічку в щоку. Ольга заснула, хоч серце її билося неспокійно.

Збудило її сонячне проміння, що проникало в кімна­ту двома золотими променями. На кріслі біля ліжка ле­жав її висушений одяг. Підвела голову — в кімнаті не було нікого. Встала і тихцем почала одягатися. Коли пе­ред дзеркалом одягла капелюшок, побачила ііого у две­рях. Він стояв і посміхався. Ольга відчула, що лице її червоніє від надмірного припливу крові.

— Добрий день тобі, красуне!

Вона стрімко повернулась до нього.

— Що? Я проспала тут всю ніч?

Він блиснув зубами.

— Цілісіньку і навіть добрий шматок дня,— відповів, переступаючи поріг.

Ольга виглянула у віконце. Сонце хилилося до захо­ду. З близьких кущів стікали рубінові краплі води. Мит­тю повернула голову — він стояв тут же, за нею, і з за­хопленням оглядав її гнучку постать. Чорна амазонка підкреслювала молочну білину її обличчя, а великі чорні очі, обведені двома сміливими пасмами ясного волосся, дивилися на нього в ту мить з дитячою наївністю. Червоні уста цвіли в усмішці, і потішно морщився гарненький носик. В цю хвилину вона була справжньою красунею.

— А я повірила! — сказала вона і дзвінко засмія­лася.

Він відповів їй також сміхом. Сміючися, ВОШІ вийшли надвір. їх осліпило сонце. Сп’янілі від заразливого сміху, вони ледве повилазили на коней. Сивко рушив з копита, зразу переходячи в галон. Семенюк пустився слідом за нею, не звернувши уваги на самотню жіночу постать на городі.

Сивко хижо тікав, залишаючи за собою фонтани роз­бризканої води. Проте Карий, напружений, як лук, на­ближався до нього з блискавичною швидкістю. Поки Оль­га встигла оглянутися, Семенюк підхопив її легко, як нір’їнку, і посадив поперед себе. Коні пішли поволі.

Ольга горіла від сорому, проте не могла стримати ша­леного сміху. Всією нею заволоділа хвиля безжурної ра­дості. Коли нарешті втихла, но її обличчю спливали сльози. Семенюк витер їх шовковою хустинкою. Вона ио- ¹⁷

мітила иа ній вишиту букву «К», і в ній прокинулась цікавість.

— Відколи то чоловіки почали носити браслети? — спитала, скоса глянувши на нього.— І сережки...— по­квапливо додала.

— Відколи я почав їх носити,— почав він, але пере­вів погляд на темніючі вершини смерек.

Якийсь час вони їхали мовчки. її огорнула солодка неміч. Зібравши рештки сил, вона відсахнулася, схопила повіддя і зупинила коня, після чого легко зіскочила на землю. Семенюк взяв її руку. Вона підвела на нього свої жадібні бездонні очі.

— Пустіть мене! — шепнула і закрила їх довгими віями.

Мовчки сіла на свого Сивка. Вони наближалися до місця, де гордо височіли дві стрункі, як стріли, ялини. Ольга зупинила коня.

— Дякую вам,— сказала нівголосом, не дивлячись на нього.

Він не відповів. Сивко рушив з місця, підбадьорений близькістю дому, але Ольга зупинила його, гнівно шарп­нувши за повіддя. Глянула на гуцула. їх огортала темря­ва. Вдивляючись у її обличчя, яке в сутінках ледве вид- нілося, він прислухався до тихої музики в надвечірньому шумі дерев. Була в ній скарга, були пристрасть і сила, здатна перевертати гори.

Його схвильована душа жадібно вбирала в себе цю найдорожчу в житті хвилину, задля якої, здається, варто вмерти. Він низько опустив голову. її долоня, як біла сполохапа пташка, піднялася в повітрі, мимоволі торк­нулася його уст і зникла в ритмі стихаючого тупоту.

Над його головою щораз тихіше шуміли дві ялини.

X

Того самого вечора далеко за селом, у хаті одноногого інваліда Штіпя, поволі збиралася компанія. Першим всу­нувся циган, за ним Палащук з Юрою, а потім Американ. Останній довго тут не забаривсь. Глянув навколо, кинув дітям на піч шматок шоколаду і, шепнувши господареві на вухо кілька слів, вийшов. Стежкою, іцо вела через го­род, він дійшов до узлісся. Сів під буком і закурив люльку.

Ж

Вдосталь накурившись, витрусив па траву попіл, при­топтав його ногою і, насунувши на очі шапку, задрімав.

Через якийсь час відкрив очі. Гострий слух його вло­вив далекий тупіт кінських копит. Він спокійно набив люльку і знову закуриз. Ритмічний тупіт наближався. Американ встав, позіхнув і ліниво потягнувся. Коли ту­піт наблизився, вій сховався за дерево, напружуючи в темряві зір. Л коли вершник зрівнявся з буком, він сприт­но заступив йому дорогу.

— Це ти, Американе?

— Yes.

Семенюк зіскочив з коня. В лісовій тиші обізвалася сова.

— Ну ж і почухається дідич з Острожан. Вісім волів, і кожен, як булка,— шепнув Семенюк.

— О yes! Золото, а ие воли,— буркнув товстун.

— Ти роздобув гроші?

— Yes, капітане.

— Одну третю розділиш між братвою.

— Одну третю?

— За два воли повернеш гроші. Чи всі вони ще на румунській полонині?

— Ще, до завтра, капітане. В Мармароші базар аж через п’ять днів.

— Цієї ж ночі ще підеш з Палащуком на румунський бік і два переженеш назад сюди.

— Very well *, капітане.

— Заженете їх у найдикішу пущу. Якщо знайдуть їх там живими — добре, якщо вовки з’їдять — теж не­погано. Раз роздерли два, то так само могли й вісім.

— О yes, капітане,— муркнув товстун.— Хіба...

— Сьогодні на світанку, як тільки я повернувся, уві­рвалися до мене стражники.

Очі Американа загорілися, як свічки.

— Маємо зрадника в своїй групі,— шепнув Семенюк і рушив у бік хати Штіня. За ним, сопучи від збенте­ження, ішов товстун.

— Хвилиночку, капітане. Циган Дмитро... вкрав ми­нулої НОЧІ СВІШЮ у вдови Голошу нової.

Очі Семенюка запалали гнівом. Самовільна крадіжка, і до того ж свині, вважалася в товаристві ганьбою. Ма- ¹⁸

Пам’ятник Я. Галану у Львові. Фото В. І. Криворучка. 1975.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Робочий кабінет Я. Галана. Фото В. І. Криворучка. І975.

ло того, обкрадено біднячку, а це суперечило принципам канітапа.

— Дурень! — поспішаючи, кинув капітан і додав: — А вдові подвійну суму повернеш.

— Ти мені його привів, ти за нього і відповідати­меш,— просичав Семенюк.

— Клянусь богом, капітане, я не знав, що то за стер­во,— заскиглив товстун.— Вже шість років ніхто не зло­вив його на крадіжці.

— То ще пе все,— пискнув товстун.

Семенюк зупинився і навис над ним, як грозова хмара.

— Забив свиню... кулею,— прошепелявив товстун.— Я знайшов гільзу в хліві. Подивись.

При блідому світлі ліхтаря він показав гільзу. Вона була з посрібленого револьвера, кілька тижнів тому подарованого циганові самим Семенюком. Капітан відчув зневагу, якої ніколи ще не переживав. Він схопив товсту­на за плечі і з дикою силою потряс ним. Скривлене від гніву його обличчя було страшним.

— Щоб ти мені його підстеріг. Хай Юра від сьогодні ока з нього не спускає. А на випадок чого... зрозумів?

— О yes, капітане.

XI

Коли Семенюк ступив на поріг Штіньової хати, зуби його блищали в усмішці.

— Вітаю, братці! Привіт, кривий газдо! — вигукнув він, повільно крокуючи по кімнаті. За ним увійшов Аме­рикан і, ставши біля печі, спідлоба поглядав на цигана, який настроював скрипку. Кошлаті голівки дітей з ціка­вістю виглядали з печі.

— Сьогодні вперше забавимося в своєму товаристві,— сказав загадковим тоном Семенюк.— Газдо, наливай ви­на. Цигане, грай! Заспіваємо, хлопці! За здоров’я чесних людей, за смерть зрадників. Грай, чорніший від смоли цигане!

Капітан сів за стіл і без віддиху вихилив першу склян­ку. Його наслідували інші. Склянки задзвеніли вдруге і втретє. Семенюк зсунув на потилицю капелюх і, підняв­ши до світла склянку, наповнену золотистою рідиною, приємніш баритоном заспівав лемківську рекрутську пісню. Її підхопили й хлопці.

5 Я. Галан, т. З

129

Кед мп прийшла карта та й нароковать,

Став я свого неня просити й благать.

Неню ж ти мій, неню, вводи мені волю Та йди за мене на ту войну.

Хатина хиталася від рекрутської пісні, а скрипка пла­кала і шаленіла. Цпган Дмитро грав сьогодні надзви­чайно.

Кед мп прийшла карта та п нароковать,

Став я музиченьків просити й олагать.

Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш,

Най сп потанцюю той останній раз..,

Коли пісня втихла, Семенюк підпер долонями голову і став вдивлятися в темніючий проріз вікна. Ніхто не по­рушував мовчанки.

— Чи ви бачили, хлопці, як виглядає щастя? — почав раптом упівголоса Семенюк.— Має золоте волосся, а очі чисті і глибокі, як гірські озера. Перейшло мене сьогодні на дорозі і сказало мені: я існую... Я хотів плакати і не міг, хотів сміятися, але був не в силі. Вітер зірвався в моїх грудях і зашумів: я — кохання. Різні вітри вже об­пікали мені обличчя, а такого ще не пам’ятаю, це був перший і останній. Так відчуває моє серце, і так воно го­ворить вам, браття, бо інше сонце починає світити в моїй душі.

Повільно підійшов до вікна. Тисячі зірок миготіли в безмежному просторі, і сонно шелестіла груша за вікном. Циган заграв сумну румунську пісеньку, а капітан на­співував:

Коли зірка вечірня зійде над тобою І тихо ліс зашумить колискову,

Слухай, дівчино, пісню душі моєї,

Ти моє щастя, і радість, і сум.

Американ крадькома вийшов з хати. Однак циган зразу це помітив. Він пополотнів і стиха вилаявся. Про­те рука його вправно виводила смичком і не задрижали пальці на струнах. Музикою заглушував він у собі страх, що зростав з кожною хвилиною.

Слухай, дівчино, пісню душі моєї,

Ти моє щастя, і радість, і сум.

Погодняк, переодягнений по-гуцульськи, підкрадався до хати Штіпя. Коли підійшов під грушу, побачив у вік­ні Семенюка. Рука його інстинктивно стиснула карабін.

Лежачи в траві, довго слухав Семенюкову пісню, від якої серце його билося щораз спокійніше, В цій пісні і в цьо­му голосі було щось таке, що примушувало його на мить забути про свій обов’язок. Він підпав під вплив ласка­вої мелодії, примружив очі і в уяві побачив Ольгу, В со­нячний ранок ішла вона берегом річки і, вітаючи когось здалека, вимахувала солом’яним капелюхом. Обличчя її він не бачив, але відчував, що до когось радісно усміха­лася. В його очах виступили сльози, глибокий жаль стис­нув йому серце.

— Що зі мною? — шепнув він і відкрив очі. Семе­нюк, продовжуючи свою пісню на чужій мові, відходив від вікна. Задзвеніли склянки. Погодняк перевісив кара- бін через плече і спритно виліз на дерево. Звідси добре бачив, що діялося в хаті.

Тільки капітан підніс до губ склянку, сигнальний по­свист Американа розрізав повітря. У руці Семенюка блис­нув револьвер, гримнув постріл, і розбита кулею лампа, що висіла на протилежному боці кімнати, погасла. Семе­нюк похапцем випив вино і останнім вискочив через вікно.

Коли пробігав під грушею, тягар людського тіла впав на його плечі. Шарпнувся раз, другий, але чиїсь руки стискали його, наче залізні кліщі. Почув брязкіт кайда­нів. Напружився, присів до самої землі і, вигнутий, як лук, підскочив угору. Перед ним мигнуло обличчя Погод- няка, і в ньому закипіла дика енергія. Зігнутий знову під вагою стражника, Іван раптом зірвався, схопив його за плечі, і Погодняк, описавши дугу над його головою, з глухим ударом упав на землю.

Коли підвівся, голосний сміх вказував на шлях, куди стрілою помчав капітан. Пронизливе «ві-і-го-о!» пролуна­ло над лісом, заглушуючи безладну стрілянину.

Похмурий і сердитий, Погодняк повертався з своїм загоном через ліс. Враз праворуч, на віддалі приблизно ста кроків від стражників, блиснув постріл. Погодняк зу­пинився і зняв шапку. Вона була пробита кулею. Комен­дант погасив ліхтарик і коротко засміявся:

— Так жартує Іван Семенюк.

Тієї ночі Ольга даремно намагалася заспути. Тіло її пашіло жаром. Невідомі ще почуття примушували її то плакати, то сміятися. Рівномірне цокання настінного годинника проникало в її мозок і будило незнайому три­вогу. Вона встала і приставила до стіни крісло. Злегка коливаючись, при світлі нічної лампи тьмяно поблиску­вав маятник. Коли вона торкнулася пальцями холодного металу, годинник затих. Лягаючи знову в ліжко, Ольга скинула з себе сорочку. Освіжаюче повітря липневої ночі, вриваючись через відкрите вікно, прохолоджувало її га­ряче тіло. В кімнату донеслися далекі постріли, що нага­дували потріскування печеного бобу. Але вона не звер­нула на це особливої уваги, захлинаючись незрозумілою радістю, яка хвилею піднімалася в пій.

Ольга погасила лампу і, широко розкинувши руки, напружила своє тіло. Напівсопна, вона линула в горн, все вище, аж ген до двох струнких ялин. Оксамитна га­лузка торкнулася її грудей. її пройняло тремтіння неви­мовної розкоші. Широко розплющеними очима вона вдив­лялася в темряву, що беззвучно пропливала під стелою.

Погодняк повертався додому. Перейшовши кладку, перепинену через потік, попрямував стежкою до свого города. Раптом став як укопаний: з густих кущів віль­шини виринула людська постать.

— Пане комендант! — сказав приглушеним голосом циган Дмитро.— Я чекаю вас, щоб сказати вам кілька слів.

— Кажи! — буркнув Погодняк.

— Вони знову щось задумують. Сьогодні жоден з них не повернувся додому, а Юра Ващук і той старий дяк заскочили до Кострубайла по сало. Напевно, на полони­ну йдуть.

— Ну, а ще що?

— Щось мені здається, що Семенюк скоро молодич­ку зрадить. Весь час про ясноволосу говорив. Напевно, закохався в неї до нестями.

— Ну і що? Дурень ти, трутню! — іронічно кинув ГІо- годняк і пішов далі.

— Папе комендант, ще одно слово! — крикнув циган.

— ІЦо там? — промимрив стражник.

 

 

 

 

 

 

— Пане комендант, я боюся. Ніколи ще так не бояв- ся...

— А що, пронюхали, що ти за один?

— Думаю, що ні...

В цей час почувся глухий плюскіт, ніби великий ка­мінь скотився в потік. Циган затремтів мов у пропас­ниці.

— Завтра про це поговоримо, а зараз ідіі спати.

— Добре, пане комендант...

Вмитий і освіжений, Погодняк навшпиньках увійшов до спальні. Проміння місяця, що сходив, кидало синій відблиск на скулену на ліжку постать Ольги. Сиділа го­ла, нерухомо, з втуленим в коліна обличчям і, здавалося, дрімала. Коли торкнувся долонею її плеча, вона підвела голову. Він побачив великі бездумні очі.

— Тобі не холодно? — спитав пошепки.

— Ні,— відповіла вона коротко і з головою вкрилася ковдрою.

Погодняк ліг поряд і пригорнув її до себе. На своїй щоці відчував холод дівочої пружної груді. Відчував, як під нею билося серце. Рівномірно, з довгими перервами. Він припав губами до її уст — були холодні, ще холод­ніші, ніж завжди.

Вп’явшись поглядом в обличчя чоловіка, вона мовчки гладила його голову. Її долоня була холодна, як лід.

— Притулися до мене, дорога дитино,— шепнув. Вона покірно поклала голову на його груди. Волосся її пахло ромашками і молодістю.

— Я б не міг уже жити без тебе, Ольго,— шепотів Погодняк.— Ти стала моєю душею. Від того часу, коли я покохав тебе, моя власна душа вмерла.

Він відчув па своїх грудях тепло її сліз.

— Не плач, дитино. Ні, справді, який я дурний. Не знаю, чи тішитися тими сльозами, чи сумувати. Смішний я, правда?

Не дивлячись на нього, вона поцілувала його в плече і вткнула голову в подушку.

— Тішся...— шепнула тихенько і долонями закрила своє обличчя.

Вони довго лежали так, поруч, прислухаючись до бит­тя власних сердець. А коли сон уже спадав на їх повіки, нічну тишу раптом розітнув страшний людський крик, нагадуючи передсмертне скигління звіра.

Погодняк миттю накинув на себе плащ і з карабіном у руках вибіг надвір. По всьому селу скажено вили пси. Погодняк біг у тому напрямку, звідки почувся крик.

Засапавшись, став над потоком. Проте ніякий підо- врілий шурхіт тут не порушував тиші. Монотонно, як і завжди, шуміла в річці вода. Смуга світла з ліхтарика розрізала темряву, впала на кущі вільшини, перескочила через струмок і зупинилася на невисокому обриві. Погод­няк обшарив чагарник, після чого вирушив у верхів’я потоку.

Опинившись над кручею, освітив потік, що протікав унизу. Там, у воді, виднілося тіло людини. Спираючись на карабін, Погодняк зсунувся по крутому березі. Коли його ноги торкнулися води, глянув у потік. Широка течія змивала кров із зневіченої до невпізнання голови цигана Дмитра. Навколо нього, підхоплена виром, крутилась роз­бита скрипка.

Наступного дня на світанку Погодняк зв’язався з ру­мунською заставою і з групою прикордонників у повному спорядженні вирушив на високі полонини.

XIII

На терасі гарнізонного ресторану в чудовому місті Мармарош-Сігет сиділа молода пара, смакуючи ранній виноград. Широкий солом’яний капелюх захищав обличчя жінки від палючих променів сонця. З-під опущених вій вона поглядала на жвавого брюнетика в тісному мунди­рі — офіцера румунських прикордонників, що сидів нав­проти. В куточках її губ застигла усмішка легкої іронії.

— Пані баронесо,— заговорив юнак, потираючи ху­стинкою на нігтях липкий од виноградного соку лак.— Не смію баронесу запідозрювати, але...

— Наперед вибачаю вам, пане поручпк,— кинула жін­ка, і її сині очі загорілися веселими іскорками.

— Чи пані не хотіла б мені сказати, що було причи­ною мого переводу з чернівецького гарнізону в цю дику місцевість?

Голосний сміх баронеси порушив тишу гарячого по­лудня.

— Моя впна! Пан надзвичайно догадливий. Я спри­чинилася до цієї зміни, бажаючи зробити з пана мужню людину. Після багатьох років, проведених в кав'ярнях і будуарах, природа вплине на вас оживляюче.

— Дякую,— вклонився скривившись,— маю, проте, враження, що щось інше спонукало вас до цього, так би мовити, кроку...

— Вибираючись до вас у гості, я сподівалася кра­щого прийому, поручнку Петреску.

V Лялькоподібний поручик почервонів і швидко заклі­пав віями.

— Дуже перепрошую, але я такий змучений кохан­ням до вас, що... ну, що просто не знаю, що роблю.

— Власне, тому я мусила вас позбутися,— мовила з невинною міною.— Тих ваших витівок я мала вже по вуха. Коли заборонила вас приймати, ви деморалізували мені прислугу, підкупляючи лакеїв і покоївок. Коли і це не помогло, ви лізли через вікно до бібліотеки. Так, так! — додала, зауваживши раптові жести протесту з бо­ку юнака.— А любовні лпсти, якими ви мене засипали, диктував вам один з ваших приятелів. До того ж, чоло­вік мій одержав анонімку, в якій повідомлялося, що маю любовннка-контрабандиста. Як виявилося, її на ваше про­хання написав той самий приятель.

— Пані мене ображає! — обурився юнак.

— Отже, ви заперечуєте? А коли той приятель по­вторить це вам у моїй присутності?

Петреску почервонів як буряк, а в очах його забли­щали сльози.

— Адже ж знаєш, баронесо, що люблю тебе до не­стями! — промовив він тонким голосом.

— Знаю про це і тому прибула сюди на тих кілька годин. А що, всупереч усьому, маю вас за чесну людину, хочу про щось попросити.

— Все, все зроблю для тебе, баронесо! — вигукнув він, наміряючись впасти перед нею на коліна, але в остан­ню хвилину подумав, що це міг би хто-небудь побачити, і знову сів у плетений фотель.

— До мене дійшла чутка, що ваш щасливий супер­ник бешкетує тут поблизу; маю багато чого сказати йому, і тому хотіла б, щоб ви передали йому мій лист. Споді­ваюсь, що незабаром у вас буде для цього можливість.

— Я? Чи ви збожеволіли? Я мав би стати посеред­ником між вами! Я мав би бути запанібрата з тим бан­дитом, який має нахабство носити па руці ваш браслет?

— Я його подарувала йому.

— Мені навіть не сниться! — рішуче заявив Петрес­ку.— Навіть не сниться мені,— повторив, задихаючись від люті.

— Але ж зрозумійте, Петреску, що я кохаю цю люди­ну,— сказала тихо. На її обличчі з’явилися легкі рум’янці.

— Власне тому застрелю його, як собаку! При пер­тій же нагоді! — випалив юнак, і обличчя його потемні­ло від невгамовної злості.

Баронеса зняла капелюх і, поглядаючи на блідо-голу­бе небо, відгорнула з скроні пофарбоване волосся.

— Вп жорстокий. Тому мені не залишається більш нічого, як пошукати іпшого шляху до невдячного любов­ника. А тепер попрощаюся з вами — цього разу вже на­завжди.

—- Як то назавжди? — застогнав Петреску.

— Просто, не хочу більш вас знати.

— Це неможливо! Адже я казав уже вам, що кохаю,..

— І сказав неправду...

Петреску схопив з тарілки гроно винограду і, нер­вово ковтаючи його, почав швидкими кроками міряти те­расу. Мерехтливий відблиск його лакованих чобіт за­сліплював баронесі очі.

Раптом поручик спинився як укопаний. З широко роз­критим ротом дивився на людину, що іішла вулицею в сорочці з грубого полотна і гуцульському кожушку. Пе­рехожий, весело посвистуючи, минув ресторан і поволі попрямував у бік базару.

— Прошу пробачення, баронесо. Я зараз повернуся! Пройшов мій полковник. Кивнув до мене. Мабуть, хоче мепі щось сказати. Зараз же повернуся. Благаю вас по­чекати,— кинув він уривчасто і, насунувши на голову шапку, збіг по сходах на вулицю.

Настав слушний момент — його відділяло від гуцула лише кілька хвилин ходу. Прискорив кроки і незабаром опинився близько переслідуваного. Ішов за ним тепер нога в ногу. На розі стояв поліцай. Петреску вже навіть підняв був руку, щоб покликати його, але одразу ж по­думав, що більше слави прппесе йому особисте затриман­ня переслідувапого контрабандиста. Зараз потрібно слід­кувати за ним, можливо, це пагода викрити схованку всієї банди. Від думки про цю романтичну пригоду, яка прославить його ім’я, поручик аж підскакував з радості.

Переслідуваний повернув у бічну вуличку. Коли б Петреску був більш спостережливий, він помітив би, що, звертаючи у провулок, гуцул зробив більший круг, аніж цс було потрібно. Але, вп’явши свій погляд у його плечі, Петреску думав тепер тільки про себе.

В міру віддалення від центру міста будиночки посту­пово меншали, а вулиці порожніли. Молоді соняшники за­цікавлено виглядали з-за численних плотів.

Раптом гуцул зник за рогом. Петреску поспішив за пим і несподівано опинився віч-на-віч з усміхненим Семе­нюком. Мимоволі сягнув рукою до пояса і зблід: забув револьвер. Розгублено оглянувся навколо — вулиця була порожня. Щось холодне торкнулося його живота. Глянув і завмер з переляку: з-під кожушка стирчало дуло. Підняв угору руки.

— Не того вимагав я від вас. Вільно! — сказав весело Семенюк і сховав револьвер у кишеню.— Звідки ви, влас­не, взялися тут, пане поручик?

— Про це саме й я хотів спитати,— мовив поручик з невиразною міною.

— Хіба не можна було про це зразу запитати, замість того, щоб ганятися за мною стільки часу. А втім, я за це тобі дуже вдячний. Ти згодишся мені.

— Прошу залишити мене в спокої,— сказав Петреску, повертаючись на каблуках.

— Голя! — вигукнув капітан.— Не шкода тобі мунди­ра з англійського сукна? Миттю зроблю в ньому шість дір.

Петреску, блідий від злості, зупинився.

— Не бійся! За півгодини будеш знову в своєму ресто­рані. Тільки мені дещо зробиш. Дрібниця. Маю при собі кілька сот доларів. Хотів би обміняти їх у банку, не при­вертаючи до себе зайвої уваги. Ти виглядаєш як граф і тому не викличеш підозріння. Я міг би й сам переодягти­ся, але стільки з тим турботи, а часу мало, робота чекає на мене в горах. Отже, ходи, мій франте, і покірно дотри­муйся мого кроку.

Один погляд на встромлену в кишеню руку Семенюка переконав юнака, що всякий опір був би даремний. Він но- кірпо рушив поряд з Іваном.

Незабаром вони вийшли на головну вулицю. Семенюк весь час сипав жартами, намагаючись розвеселити раптово спохмурнілого поручика. Одночасно спідлоба слідкував за кожним рухом свого супутника.

— А що поробляє баронеса Штейнбург? — запитав на­решті.

— Я давно її не бачив,— відповів Петреску, важко ковтаючи слину.

— Що ти кажеш? Бідна баронеса!

Підійшли до входу в банк.

— Прошу, пане поручик,— сказав Семенюк і легко пхнув його у двері з вертушкою. Миттю пройшовши через них, вони опинилися перед стойкою, яку вже оточили

відвідувачі.

Петреску відчув у своїй долоні пачку банкнотів і ме­ханічно подав їх урядникові. Той мимохіть глянув на нього, похапцем перерахував долари і вручив пачку но­веньких лей, які тут же помандрували до кишені Семе­нюка.

— Ти дуже ввічливий,— сказав Іван.— Ніколи тобі цього не забуду. А тепер прощай і при нагоді поздоров від мене баронесу. Або ні! Колись сам це зроблю.

Петреску посинів від гніву. Але доки спромігся від­повісти, Іван скочив у двері і перед його носом з такою сплою закрутив вертушку, що юнакові світ замакітрився.

Коли Петреску вибіг на вулицю, Семенюка тільки й бачили. Він витер хустинкою мокре від поту чоло і, при­гнічений, рушив вперед.

Недалеко від ресторану хтось покликав.

Восьмициліндровий «крейслер» зупинився перед вхо­дом. Баронеса махнула йому рукавичкою.

— Довго ви примусили мене чекати, поручику...

Петреску стояв перед нею весь червоний.

— Я мав важливу службову розмову...

— Напевно, любовна пригода, так?

— Баронесо, прошу вас...

— Ну, добре, добре. Але я сподіваюсь, що ви вико­наєте моє скромне прохання. Ось лист. І прошу поздоро­вити його щиро від мене і поцілувати.

— Поцілувати...— безпорадно мовив юнак, провівши блукаючим поглядом автомобіль, що швидко віддалявся. Bin глянув на листа. Мав бажання подерти його на шмат­ки, але одразу схаменувся — адже він джентльмен. Схо­вав його в кишеню макінтоша і попрямував з опущеною головою до ресторану.

Тут чекав па нього новий удар. Як тільки він ступив па поріг більярдного залу, черговий заявив йому, що його щойно викликали до телефону на командний пункт. Коли Петреску з’явився туди, його познайомили з наказом: не­гайно відправитись до гірського прикордонного пікету № 172 і прийняти команду відділом, який найближчими днями має разом із стражниками з-за кордону влаштува­ти облаву на ватагу грізного контрабандиста Семенюка; притому йому подано детальний опис цієї особи.

Він вийшов з канцелярії полковника засмучений, але колп порпнув у вуличний гамір, відвага знову повернула­ся до нього.

«Ти ще, голубчику, у мене заспіваєш!» — подумав він і бадьоро попрямував до ресторану,

XIV

Після чудового, погожого дня гори заснувалися тума­нами, зірвався поривчастий вітер і почав сікти дрібним, докучливим дощем.

В старій напівзогнилій стаї Кришевської полонини горіло незгасаюче від веснп до осені вогнище. Старий ва­таг Дутчак мішав києм кулешу, що варилася в засмале­ному горщику.

Поволі сходилися пастухи, виливаючи з дійниць у ка- дуб, що стояв у кутку, вечірній удій. Потім мовчки ве­черяли, лягали на причах *, щільно закутуючись намокли­ми сердаками.

Ватаг доварював для себе кулешу, Підкинув хмизу, і полум’я вибухло високо, освітлюючи його старече пташи­не обличчя.

— Марш, псявіро! — крикнув він, помітивши велику вівчарку, що витяглася під нарами.— Кара божа з псами. Тільки-но трохи зашарудить дощ, і вже ця гидота преться до стаї через усі щілини. А йди ти, псявіро, до овець!

Побачивши димучий кий, пес прищулив вуха, втупив у землю погляд і почав повільно крастися до дверей. Рап­том зупинився, вишкіривши зуби, і гаркнув. Знадвору у відповідь йому донеслося валування собак.

— А то кого носить по ночах? — здивовано буркнув Дутчак, підводячись з сидіння. Проте не встиг він ступи­ти й кроку, як скриппули двері і на порозі з’явилася лю­дина в насуненому на очі капелюсі. ¹⁹

— Слава Йсу! — сказав прибулий півголосом і попря­мував у бік вогнища. До нього, глухо гарчачи, підійшов пес, обшохав з усіх боків і весело завиляв хвостом. Див­лячись на це, Дутчак зморщив лоба і мовчки вказав го­стеві на поліно, що лежало біля вогнища.

— Будеш їсти? — сказав віп неохоче.

— О так, поїм з радістю. Бо то і дорога далека, і холод, хан його дідько візьме,— заговорив гість, не підво­дячи голови. З пар доносилося хропіння пастухів.

— Не треба волочитися по ночах чортзна за чим,— сказав ватаг і підсунув йому паруючу миску з молоком і кулешею.

— А звідкіля ви, мій дорогий, знаєте, що без потреби волочуся? — промовив по хвилині гість.

— Бували ми скрізь і чували дещо,— сказав ватаг і глянув на нього спідлоба.

— Впізпали-сьте мене? — запитав спокійно мандрів­ник.

— Пес тебе пізнав. Пізнав, ніколи не бачивши. Свій свого за милю пронюхав.

— Гострий язик маєш, діду! Я б його вирвав, коли б не те, що так дуже люблю тебе.

— Гм...— захрипів Дутчак і оглянувся через ліве пле­че. Там блищала сперта на стіну сокира. Він узяв її в ру­ки, оглянув і топорищем поправив вогнище.

— Колп б, не дай Христе-боже, з моєї отари мало щось пропасти цієї ночі або наступної, то... гм... кров’ю мені за це заплатиш, Іване,— сказав ватаг, і ніс його від раптового хвилювання почервонів, як перець на сонці.

Семенюк усміхнувся під вусом. З його одягу йшла пара.

— Заспокойся, діду. Капітан не краде в своїх. Адже ти повинен про це знати.

— Чорти тебе там знають. Тільки хочу сказати тобі, що волів би краще не бачити тебе тут.

Раптовий вітер шарпнув стаєю, втиснувся через чи­сленні щілини і завихрив полум’ям. Пес, що досі спокійно лежав у ногах Семенюка, глухо загарчав, звівся на ноги і з погрозливим гавканням кинувся до дверей.

— Вовк! — крикнув Семенюк, відставляючи випорож­нену миску; він випустив пса, і сам вискочив услід за ним. Повітря розірвав його несамовитий, заглушаючий собак і бурю вигук: «Ві-го-о-о-о!».

Розбуджені пастухи посхоплювалися па ноги и на­швидку одягали ссрдаки, вслухагочись у страшний крик, що навівав жах і дику силу. Коли кинулись до дверей, обличчя їх були бліді як полотно.

Тим часом, відганяючи вовка, Семенюк, оточений зграєю розлючених псів, літав, як вихор, довкола чужої вівчарні. В бігу за ним розвівався сердак, заносячись пад головою, неначе хмара. На рогах кошари зупинявся, на­пружував плечі і кричав з такою сплою, що замовкали пси, підбираючи під себе хвости.

Коли біля нього з’явилися, шалено галасуючи, пасту­хи, він непомітно повернувся до стаї.

— Добре вівкаєш! — вже лагіднішим тоном привітав його ватаг.

— Таж людське добро — не вовче,— відповів з ус­міхом.

— Можеш переспати.

— Дякую, висплюся завтра.

Обличчя Дутчака знову спохмурніло. Він глянув на гостя спідлоба.

— ІЦо ж думаєш робити?

— Боїшся за мене, діду? — спитав весело Івап.

— Не за тебе, за себе боюся,— кинув той по хвилі мовчання.

— Риск малий, навіть зовсім маленький, дорогий пане Дутчак.

— Даремно говориш. Не буду за тебе сидіти в кримі­налі.

— В криміналі? А хто це сказав? Ти найняв полони­ну на це літо, чи хто?

— Я, а хіба що?

— Сьогодні маємо п’ятницю, а в середу ярмарок у Косові. Що ж тобі станеться, якщо до твоєї череди прилу­читься ще десять волів? Віл хай і який, а менше з’їсть паші від коня. І то па два дні тільки. Хто ж там тобі во­ли рахуватиме. Було стільки, а є стільки. Відпочинуть, попасуться собі, а в понеділок у дальшу дорогу вирушать, подякувавши тобі чемно за гостину. Добре кажу, пане Дутчак?

Ватаг в задумі сопів, уникаючи погляду свого гостя.

— Відчепися, кажу, поки я добрий! — буркнув він.

— Ну, то що ж? — сказав капітан,— Піду, поки є час, на іншу полонину. Там не погордують лишпьою соткою.

Дутчак швидко підкппув хмизу. їх розділили клубки густого диму.

— Крадені? — почув питання Іван.

— Воронь боже! Куплені. Звичайнісінька в світі конт­рабанда. На це тобі слово честі Семенюка, діду.

Настала довга мовчанка. Дощ щораз сильніше бараба­нив но-даху стаї.

— Коли б це мало бути? — спитав Дутчак, вагаючись.

— Я ж казав тобі. Сьогодні ще, десь опівночі.

— Сьогодні біля опівночі буду спати.

— Оце й добре! Пастухи можуть теж спати. Чим міц­ніше, тим краще.

В пальцях капітана зашелестіли банкноти. Простяг їх ватагові через дим і додав:

— Тут маєш румунський тютюн для пастухів.

Він кинув на нари три пачки, встав і потягнувся по­зіхаючи.

— Бувай здоров, діду!

— Дай боже здоров’я! — швидко відповів Дутчак.— Тільки дивись — коли б що — нічого не знаю, нічого... так, так — нічого.

Та Семенюк уже потонув у темряві, що гула вітрами

і зливою.

XV

Вже другий день Погодняк з своїм підрозділом ганяв по полонинах, але безрезультатно. Переслідувана група не давала про себе знати.

Найгірше те, що підвели румуни. На підставі вказівок, одержаних від головного румунського командування, По­годняк, зразу ж після прибуття на високі полонини, справді з’явився па пікет № 172, щоб разом з румунами взяти участь у облаві. Проте прикордонники, які в цей час смажили баранину, сказали йому, що вони ніякого наказу про це не одержували.

Погодняк сердито вилаявся і з своїм підрозділом ру­шив далі. На найближчому привалі, коли прикордонники, добре поївши, полягали в тіні молодих ялин, почувся швидкий тупіт чобіт, і перед їхніми очима виринув у пов­ному складі пікет № 172. Коли прикордонники зустрі­лись віч-на-віч, наперед вийшов молоденький смаглявий офіцерик з револьвером у лівій руці, віддавши честь По- годняку, альтом відрапортував:

— Я поручик Петреску!

Погодняк потиснув йому руку і прислухався до потоку слів, якими сипав поручик. Однак, не знаючи румунської мови, він розумів тільки п’яте через десяте, і то завдяки живій і виразній жестикуляції юнака.

Після півгодинної розмови, яка зрештою перейшла на жести, вони зійшлися на тому, що обидва підрозділи про­суватимуться вздовж кордону кожний з свого боку. Зу­стрічатися будуть в умовлених місцях через кожні чотири години. Було умовлено також сигнали тривоги.

По закінченні розмови Петреску, не ховаючи револь­вера, попрощався з Погодняком, подав команду своїм сол­датам і пішов у бік кордону.

Поки що все йшло добре, і після шести годин прикор­донники зустрілися на умовленому місці. Петреску як міг перепрошував Іїогодняка за спізнення, мотивуючи це ре­тельним шуканням Семенюка, прізвище якого не сходило з його уст. Говорячи, він погрожував револьвером у бік чорніючого лісу.

Коли Погодняк зібрався йти далі, Петреску несміло заперечив, вказуючи пальцем на сонце, що вже сідало за обрій. Погодняк посміхнувся і зробив вигляд, що не ро­зуміє.

Проте даремно він чекав співучасників о десятій годи­ні вечора. Тільки пізно вранці, коли, сердитий, він подав команду вирушати далі, його догнали захекані румупи. Петреску перепрошував його ще більше, аніж учора. З ве­ликим захопленням розповідав, що ввечері напав на слід банди Семенюка і тому вимушений був звернути з до­роги.

Погодняк глянув на прикордонників. Вони, погляда­ючи один на одного, іронічно посміхалися. Погодняк по­синів від люті. «Спали негідники, як ховрахи, разом з своїм Петреску!» — подумав він і злісно вилаявся, кося­чись на виблискуючий під сонцем маузер поручика.

Десь опівдні невиспані і зголоднілі прикордонники проклинали на чім світ свого невтомного поручика. За­паси харчів вичерпалися, а солдатських грошей пе виста­чало для закупки продуктів у пастухів. Частину запасів лишили в пікеті, бо Петреску не дозволив їм забрати всього, вважаючи, що це переобтяжило б їх у поході.

Силп їхнього командира теж вичерпувалися. Надмірна рухливість давалася взнаки, до того ж, йому страшенно муляли нові чоботи. Тому він на найближчім пункті прямо заявив ІІогоднякові, що дальший марш вважав поки що безцільним, бо, на його думку, контрабандисти не заходи­ли б так далеко.

Погодняк, в якого від клопотів з Петреску вдіє розбо­лілась голова, лише махнув безнадійно рікою і подався з своїми прикордонниками далі.

Пурпурова куля сонця осіла на хвилястому горизонті, коли з південного боку насунули чорні хмари, порізані густими зигзагами блискавиць. Погодняк розглядав у бі­нокль розлогу полонину, чудово зарожевлену відблиском згасаючого сонця. Коли перевів погляд па далекий півден­ний горизонт, завмер на місці, кинувши прикордонникам коротке: «Лягай!»

На вершині куполоподібного пагорба, йти до якого го­дини дві, виднівся силует вершника. Непохитний, як мо­нумент, він маячив на фоні пропливаючої хмари, а бли­скавиці, здавалося, сягали його голови. Смуга дощу, що просувалась вздовж горизонту, обняла вершника своїми крилами, гасячи на ньому позолоту заходу.

Очі Погодняка налилися сльозами, проте иін не відри­вав погляду від бінокля, аж доки вершник не зник за дощовою завісою.

Потім він ще хвилину стояв і мимоволі ворушив губа­ми, ніби щось зважуючи в задумі. Нараз швидко поверпув- ся на каблуку обличчям до своїх солдатів і молодим го­лосом вигукнув:

— Далі, хлопці! За мною! На цей раз, здається, перед­чуття не підведе мене.

Коли годинник Погодняка показував одинадцяту з хви­линами, вони досяглії Кришевської полонини. їх промок­лий одяг і просяклі вологою чоботи були нестерпно важ­кими: сон зліплював повіки.

Дощ пройшов, густа мряка окутала гори, звідкіля вид- нілися тільки незграбні контури косодеревини.

— Привал! — скомандував півголосом Погодняк.

Прикордонники посідали на мокрий моріг і мовчки їли. Чути було рівномірне капання падаючих з косодере­вини крапель. Панувала мертва тиша.

Проковтнувши останній шматок сала, ГІогодпяк ви­тер губи, перехрестився і навшпиньках подався до кордо­ну, що проходив поблизу. Незабаром він помітив біліючий в імлі прикордонний стовп. На заході крізь мряку мерех­тіли зорі. Ніжний вітерець торкнувся обличчя страж­ника.

— Отут тобі й кінець! — прошепотів Погодняк і ліг па траву. Він втупив очі в чорніючий перед ним глибокий яр і прислухався, як дзвеніла у вухах мертва тиша. По­ступово його погляд почав розрізняти виразніші копту- ри скель, розкиданих на схилах гір. По їх стрімких сті­нах просувалися чорні клапті хмар.

Йому хотілося спати. Змагався з сном, як міг, до бо­лю щипав собі руку, безперервно перевертався з боку на бік, проте все це небагато допомагало. Неміч розпливалася по всьому тілу. Він відчував нестерпну втому, яка не­проглядним туманом засновувала його мозок. Ще кілька разів ворухнувся неспокійно і заснув.

Коли прокинувся, годинник показував першу. Низько над землею, на висоті людини, до нього наближалася сму­га мряки. Коли вона з тихим шумом пронеслася над його головою, перед ним відкрилося всіяне зорями небо. Він охопив поглядом яр, але крізь імлисту тьму нічого не було видно.

Раптом кров гарячою хвилею нахлинула йому до серця. На віддалі п’яти кроків забовваніла людська по­стать з наставленою перед себе гвинтівкою. Погодняк про­стяг руку до зброї і оторопів з переляку: карабіна не бу­ло. На його чолі виступив холодиий піт. Затаївши дихан­ня, він вдивлявся у людину, що стояла перед ним.

В руці незнайомого блимнув ліхтарик. Круглий пучок світла затанцював по землі, торкнувся стовпа і, мов при­вид неминучої смерті, швидко наближався до стражника, що припав до трави. Сповнене невимовною мукою, серце Погодняка билося мов скажене. Як хотілося в цю мить жити і кохати!

— О-ох, Олю...— шепнув і повів переляканим погля­дом за смертоносною смугою, що наближалася до нього.

Горло Погодняка пересохло, і легені важко захоплю­вали повітря. Долоні інстинктивно хапали траву. Йому здавалось, що він тоне. Глянув на зорі. Вони глумливо моргали до нього, наче насміхалися з людської муки. Він здригнувся. Світляна пляма зупинилася тут же, перед

його головою. В траві заіскрилися великі, як сльози, краплі роси. Світло сколихнулося, мигнуло і погасло.

Людина ще трохи постояла, стиха позіхнула і пода­лася назад. Погодняк обтер руками чоло і затулив облич­чя долонями. Життя поверталося до нього, а пережита мука перетворювалась тепер у ненависть. Почав обмацу­вати навколо себе траву, шукаючи карабіна. Знайшов його не скоро, лежав на віддалі трьох кроків від нього. Мабуть, змагаючись зі сном, випустив його з рук.

Коли Погодняк хотів уже повернути до своїх підлег­лих, до нього донеслися важкі кроки. Він прислухав­ся. Тупіт, що доносився з глибини яру, поступово зро­став.

— Ага! — повертаючись, буркнув Погодняк і бігом по­дався до своїх солдатів. Приглушеним голосом подав команду, і розбиті на дві групки стражники розбіглися по заростях. Настав момент напруженого чекання.

На косодеревину осідали останні клапті мряки. По­годняк присів і, стискуючи обіруч карабін, не зводив очей в горизонту. На самій вершині узгір’я заворушилися тіні. Незабаром Погодняк зміг розрізнити велику череду худо­би, що повільно рухалась по схилу.

Коли рогата кавалькада наблизилась до нього па від­даль револьверного пострілу, наперед вийшов білий вели­чезний бик. Поважно кпваючп головою, він пройшов біля Погодняка. В обличчя стражника війнуло теплом і запа­хом його тіла. Зразу за биком ішла людина. Позаду було чути приглушені людські голоси і пирхання коня.

— Стій! — крикнув Погодняк і прицілився.

У відповідь на його вигук людина оперіщила бика києм і вчепплася йому за шию. Бик побіг спотикаючись. Погодняк натиснув курок. Гримнув постріл, і бик, ставши на диби, важко звалився на землю.

Глухий гуркіт пострілу потряс полонину. Погодняк підвівся з місця, але в цей час пробігала череда, загоро­джуючи йому дорогу. Останнім пронісся на повному га­лопі карий кінь.

Тепер Погодняк підбіг до тварини. Б’ючи ратицями об землю, бик мучився в агонії. Погодняк засвітив ліхтарик. Від переслідуваної людини не залишилося й сліду. Неру­хоме око конаючої тварини, здавалося, глумливо погляда­ло на свого убивцю.

Раитом Погодпяк почув шелест кущів. Він погасив ліхтарик і прожогом кинувся туди, де шелестіло. Гострі шпильки косодеревини до крові дряпали йому обличчя.

— Стій, трутню! — крикнув він, але втікач віддалявся чимраз швидше. Уже вискочив на чисту місцевість. Тінь його зигзагувато віддалялася до кордону. Погодняк ви­стрілив. Проте поки переконався, що промахнувсь, втіка­ча вже стало майже не видно. Внизу стріляпина не вщу­хала, перемішуючись з скаженими вигуками прикордон­ників. Погодняк з прокляттям кинувся навздогін.

Гнів додавав йому сили. Зручно маневруючи, він пе­рейняв утікача. Були вони вже на самому кордоні. По­годняк приклав до плеча карабін, але в цю хвилину хма­ринка, пропливаючи над обрієм, заслонила втікача. Коли він вистрілив, то у відповідь почув лише голосний регіт. Тепер і його окутала проклята хмара.

Поки вискочив з неї, віддаль між ним і переслідува­ним, що біг на румунський бік, значно збільшилася. Міс­цевість чим далі, то більш була полога, і він наступав втікачеві на п’яти. Раптом посковзнувся на мокрій траві і сторчма полетів з укосу. Падаючи, налетів на втікача, звалив його з ніг, і обидва опинилися в калюжі.

Під їх вагою вода розбризкалась фонтаном, обляпуючи обох болотом. Коли Погодняк падав, він ударився лобом об ствол перевішеного через плече карабіна, і тому зараз відчув, як тепла кров спливає по його скроні. Проте не випускав з рук контрабандиста. Зав’язалася запекла бо­ротьба. Пройняті ненавистю один до одного, вони борса­лися в калюжі, витрачаючи останні сили. Погоднякові вдалося схопити втікача за горло. Глянув в обличчя, але воно було вимащене в грязь, і впізнати його не вдалося, тільки в очах палала ненависть. З усієї сили стиснув його за горло так, що той аж захарчав, але в цей момент силь­ний удар межи очі затьмарив стражникові світ. Руки По- годняка на хвилину ослабли, і цього вистачило, щоб пере­слідуваний зірвався і, розбризкуючи болото, вискочив з калюжі, й помчав у напрямку біліючої на фоні лісу скелі.

Треба було дістатися , до неї якнайшвидше, потім по­вернути вліво, перебратися через глибокий рівчак з во­дяним потоком — і в ліс. Проте тут його чекало велике розчарування. Перекинутої через потік колоди не було. Міг він, правда, зсунутися по стрімкому березі, але по­ки викарабкався б на протилежний бік, дістав би в спину кулю Погодняка, важкі кроки якого чув уже за собою. До того ж, уже падав з ніг від утоми. Тому він повер­нувся, припав до обриву скелі й повільно витяг з-за пояса обріз.

Погодняк зупинився на віддалі п’ятдесяти кроків від обриву. Незважаючи на темряву, він зразу відгадав на­міри переслідуваного. Оглянувся навколо. За ним розки­нулась гола місцевість без жодного куща і заслони, де б можна було сховатися. Виходу не було — і тому приклав карабін до плеча. Розгніваний, він не помічав, що руки його тремтіли як у пропасниці.

Стояли так один проти одного, огорнуті темрявою, і кожна секунда здавалася їм вічпістю. В прискореному пульсі своїх сердець відчували кроки смерті, що набли­жалася до них.

— Руки вгору, трутню! — крикнув Погодняк, і обрив відповів йому стократною луною. Людина, що стояла під скелею, навіть не здригнулася, безперервно цілячись у бік ворога.

— Здавайся, бо стріляю!..— вигукнув Погодняк не своїм голосом, і майже одночасно пролунали два постріли.

— Єзус-Марія...— застогнав Погодняк і впав облпччям у пахучу траву.

XVI

Після пам’ятної бурі Ольга сьогодні вперше виїхала на прогулянку. Був ранній ранок, і трави іскрилися ро­сами. Ластівки літали високо, віщуючи гарпу погоду.

Коли на пеї війнуло лісовою свіжістю, вона випустила з рук повіддя. Вони лежали тепер вільно па кінській шиї. Сивко піднімався все вище і вище. Ольга глянула в дале­чінь, і серце її раптом забилося прискорено, а очі запала­ли радістю: там, де починався плай, стояли в задумі дві ялини-сестри.

А Сивко, ніби відгадавши підсвідоме прагнення своєї господині, звернув незабаром з плаю і легкою риссю побіг стежкою, що звивалася в буковій гущавині. В міру на­ближення до хати молодого гуцула на обличчі Ольги по­ступово збільшувалися рум’янці. Вона швидко схопила повіддя і зупинила коня.

В мертвій тиші було чути гудіння джмелів. Десь не­далеко дятел обстукував дерево. Сивко нетерпляче гриз вудила. Ольга торкнулася долонею щоки, яка була гаряча, як жар. Вона повернула коня і знову поїхала по вузень­кій стернині, що п’ялася вгору. Через кілька хвилин почу­ла шум водопаду.

Кінь ступав повільно по занесеній піском траві. Під копитами захлюпала вода бурхливого потоку, русло якого звужувалось тут в ущелину, сковану двома вологими ске­лями. В глибині ущелини з висоти кільканадцяти метрів з глухим шумом спадала вода. Там, де ущелина кінчала­ся, Ольга зіскочила з коня, розгнуздала його і швидко роздяглася.

Коли, бродячи в прохолодній воді, вона наблизилася до водопаду, сюди заглянуло сонце. В його промінні хма­ра водяної куряви розквітла веселкою. Стрибаючи по слизькому камінні, Ольга опинилася перед вертикальною водяною стіною. Міцно впершись руками в скелясті ви­ступи, вопа підставила свої плечі під стрімкий водопад. Дві водяні сріблясті коси з шумом обняли постать жінки. Хвиля живоносного тепла пройняла її тіло, збуджуючи відчуття розкоші існування. Вона сміялася, не чуючи сво­го сміху. Заспівала пісню, але й пісня потонула в оглуш­ливім шумі... їй здавалось, що водяна стихія понесла її в країну безжурності і вічної молодості.

Потім лягла на покритій мохом скелі. Її засліплювало проміння сонця. Прикрила очі листям папороті. Дріма­ючи, відчувала на своїх ногах теплий подих Сивка, який пасся біля неї. В блаженному спокої мипали довгі хви­лини.

Голосне кінське іржання вмить поставило її на ноги. Глянула вгору: на краю стрімкого берега стояв осідланий карий кінь і, важко дихаючи, роздивлявся навколо. З його морди спадали клапті піни, а над забризканим болотом ту­лубом кружляли хмарою оводи.

Ольга відчула, що блідне. Швидко одяглася і скочила на Сивка. Проте поки встигла вибратись на берег, карий породистий кінь зробив коло і з тривожним іржанням по­мчав у ліс.

Пришпорений Сивко поскакав за ним риссю, а незаба­ром перейшов у галоп. Перегони ці довго не тривали: че­рез п’ять хвилин коні вже вискочили з лісу і опинилися на луці Королюкової вдови.

Карий кінь голосним іржанням дав знати господині про своє прибуття. Коли та виглянула у вікно, він ще раз заіржав протяжно, оглянувся навколо і спокійно по­чав пастися.

— Де ваш чоловік? — спитала Ольга зблідлу як полот­но жінку. Та глянула на неї безтямними очима і почала мовчки розсідлувати коня.

Ольга під’їхала до неї і, вихиляючись з сідла, тпхо сказала:

— Мушу знати, що з ним сталося. Не маєте права хо­вати це від мене...

Марічка здивовано підвела голову. В її очах спалах­нув гнів.

— Мусите знати? Хіба я питаю про вашого? — спита­ла жінка і нервово поправила хустпнку.

Ольга опустила голову.

— Благаю вас, скажіть... Передчуваю щось погапе.

— А що ж вас може обходити? Скоро якось почи­наєте волочитися за чужими хлопами. Чи мало маєте їх в селі, ласкава пані? — кинула гуцулка, стягаючи з коня сідло.

Ольга почервоніла по самі вуха. Миттю повернула ко­ня, але зразу ж зупинила його. Зіскочила і повільно по­прямувала назад у бік хатп. Вона знала, що не повніша так робити, але тривога за долю цієї людини була силь­нішою від здорового глузду. Готова була перенести най­більшу зневагу, аби тільки. довідатись, почути, що ця маііже незнайома їй людина жива і здорова. Навмисне думала про себе так, як їй хотілося, що кожної хвилини віп з’явиться перед нею і привітається радісним усміхом. Адже не вимагала від нього більше нічого. Вона вирішила все-таки дочекатися його. Годину, дві, а може й довше. Відчувала, що інакше не може.

Не зводячи погляду з лісу, Ольга сиділа на порозі. Її немилосердно пекло сонце, проте спеки сьогодні пе від­чувала. Вона не помітила навіть, коли стихло грюкання дверей і гуцулка поставила перед нею глечик з молоком. Вся її істота завмерла в тривожному чеканні. Коли сонце спочило на верхів’ях ялин, біля неї сіла Марічка.

Ольга поклала долоню на її зашкарублу руку. Гу­цулка відповіла їй легким несміливим потиском. В очах жінок заіскрилися сльози.

Вони сиділи так мовчки до вечора. Потім Ольга лег­ким кивком голови попрощалася з вдовою. Трава заглу­шувала її непевні кроки. Вона ледве вилізла на коня.

Коли минула капличку, що стояла на перехресті трьох верховинських плаїв, її болючу задуму порушили при­глушені кроки. Глянула в той бік і, хоч було темно, впі­знала прикордонників, що поверталися з полонини. Між ними йшло двоє коней, сполучених між собою якимсь вантажем. Коли загін порівнявся з Ольгою, до неї підско­чив молоденький стражник Коперт і поквапно відрапорту­вав: «Нічого страшного, пані, з комендантом не трапи­лось, куля попала у правий бік грудей. Щастя, що зразу після поранення ного хтось перев’язав. Мп знайшли пана коменданта тільки на світанні. Він лежав на румунсько­му боці».

Ольга безвладно впала на гриву Сивка.

XVII

Укутаний двома ковдрами, Петреску міцно спав, коли до нього підійшов вартовий.

— Пане поручик, доповідаю слухняно, що чути пост- рілп.

Але важко було розбудити поручика, якого постріли в цю хвилину зовсім не хвилювали. Він преспокійно повер­нувся на другий бік і, буркнувши щось під ніс, заснув знову.

— Пане поручик, чути постріли,— повторив упертий солдат, торсаючи його за плече. Але й на цей раз безре­зультатно. Тоді він подумав, що, зрештою, поручик кра­ще знає, чого не повинен робити і що, де два б’ються, там третій не обов’язково мусить втручатися, і теж спокійно пішов назад, на своє місце.

І саме в цей час Петреску крізь сон усвідомив, що ця стрілянина може бути спрямована проти нього. «І проти моєї групи»,— подумав він і зірвався на ноги.

Коли поручик виліз з колиби, до його вух донеслися далекі постріли. Тремтячи від холоду, він стояв і прислу­хався до незмовкаючої тріскотні карабінів. Раптом він ви­рішив, що повинен поспішити Погоднякові на допомогу. Тому дав солдатам відповідний наказ, і вже через кіль­канадцять хвилин дозір вирушив у дорогу. Йшли румун­ським боком на віддалі кількасот метрів від кордону по узліссі, що тягнулися тут нескінченно. Це був досить важ­кий шлях, але Петреску обрав його з огляду на його стра­тегічні переваги. Коли йому на думку спадала неминуча зустріч з цим Шахраем Семенюком, він мимоволі приско­рював кроки, після чого зразу знову зупинявся і довго при світлі кишенькового ліхтарика вивчав карту міс­цевості.

Стрілянина поволі вщухала. Тепер Петреску сам при­мушував солдатів поспішати. На світанку вони випадко­во зустріли пастуха, який розповів їм, що цієї ночі ста­лося на Кришевській полонині. І хоч Петреску погано ро­зумів українську мову, все ж із слів наляканого хлопця догадався, що група Семенюка, не зазнавши втрат, зник­ла в навколишніх румунських лісах.

Петреску негайно вирішив зупинитися. З сумом чекав сходу сонця. Коли ж нарешті в ньому закипіла кров жи­теля півдня, наказав своїм солдатам залягти півколом, що закривало вихід збігаючого вппз плаю, а сам, вправно вимахуючи маузером, вирушив у розвідку. Відійшовши від засади кроків двісті, зупинився: в лісі кувала зозуля.

— Раз, два, три, чотири, п’ять...— лічив пошепки. Ко­ли нарахував до сімнадцяти, зозуля замовкла, а на її го­лос відгукнулась інша.

— Чорт забери! Сімнадцять років лишилось...— про­бурмотів поручик і памірився йти далі, але в ту ж мить вирішив, що віп стомлений — варто було б відпочити тро­хи, і попрямував до найближчого пня.

Раптом Петреску примружив очі, і па його обличчі відбилося велике здивування: пень мав людську голову і кукав. На цей раз переляканий юнак уже не рахував. Він гарячково стиспув рукоятку револьвера і прицілився. В цей момент «пень» замовк, передаючи голос іншій «зо­зулі», сховапій десь поблизу.

Петреску подумав, що йому краще було б повернутися до своїх солдатів, поки інша «зозуля» не вилізла з лісу. Але як це зробити? Кожний крок назад міг загрожувати смертю, оскільки не кожний же «пень» мусив бути глу­хим. Можна було стріляти без попередження, проте це загрожувало судом і компрометацією на випадок, коли б убитий виявився звичайним пастухом, що задля розваги прикидається зозулею. Компрометацією в очах солдатів був би також фальшивий сигнал тривоги. А компромета­ції наш юнак боявся найбільше. Це прирекло б його на­завжди попрощатися з середовищем, без якого він не уяв­ляв собі життя. Тому, приставивши долоню до уст, віп тонким від хвилювання голосом вигукнув:

— Руки вгору!

«Пєпь» покірно підняв руки, чого зовсім не сподівався Петреску. Тримаючи напоготові зброю, він обійшов неві­домого навколо, і раптом обличчя його зблідло й зразу на­лилося кров’ю від скаженого гніву.

— Попався, голубчику! Тепер тп мені не так заспі­ваєш. Краще від зозулі! — вигукнув він охриплим голо­сом і, глумливо скрививши обличчя, додав: — Я — пору­чик Петреску.

А Іван Семенюк мовчав. Обдертий, заляпаний з піг до голови грязюкою, сидів перед ним з піднятими над го­ловою руками і з суворим виразом обличчя дивився па розгублепого юнака.

— Чому ж не усміхаєшся? — тягпув поручик.— Пла­кати тобі зараз хочеться, правда?

— Так, хочеться мені плакати, але над тобою, Пет­реску!

— Ти здурів?

— Боюсь, що це ти здурів, милий Петреску. Кидаєш­ся, загрожуєш, а не подумаєш про те, що, може, тобі при­йшла остання година. Якщо негайно не сховаєш цієї ку- леврини, смертельна куля проб’є тобі груди.

— Цікавий я...

— Не будь цікавим і не оглядайся, бо це тільки при­скорить твій кінець. Мій друг, а твій ворог приділяється вже з-за дерева. Раз, два...— вигукнув голосно капітан, і, поки вимовив «три»,— Петреску сховав револьвер у ко­буру.

Семенюк важко підвівся, підійшов до Петреску і почав поступово скидати з себе одяг. Потім зовсім спо­кійно роззброїв юнака і надів його шапку на свою голову.

— Роздягайся! — кинув понуро.

— Ти здурів, чорте?! — вигукнув Петреску.

— Роздягайся, кажу! — сказав презирливо Семенюк.

Майже плачучи, юнак сів па траву і, зціпивши зуби,

став скидати чоботи.

— Вдягай мої лахи! — сказав Семенюк, коли Петрес­ку став перед ним у білизні, а сам спішно надягав мундир.

По закінченні цієї метаморфози Іван вийняв з кишені мундира бумажник. Крім документів, у ньому було кіль­ка банкнотів по тисячі лей.

— Цо можеш собі забрати. Залишу собі тільки один банкнот. Гроші зараз мені не потрібні. Зрештою, тобі ж належить щось за послуги.

Петреску сховав гроші і застогнав:

— Семенюк, Семенюк! Що ти вироблявші

— Рятуйся, Петреску,— почув спокійну відповідь.— А де твої солдати?

— Там,— показав пальцем Петреску.— Перед виходом

з плаю.

— Гм... чому ж я не помітив їх? Як видно, і я здурів, дорогий Петреску.

— Щоб тебе перша куля не минула! — крикнув поси­нілий від гпіву юнак.

— Мовчи! — засичав Семенюк і простяг руку до ко­бури.— Хочеш їх покликати? Щоб побачили тебе в тако­му вигляді? Тоді мусив би назавжди попрощатися з епо­летами. Власне, я повинен висміятись, але сьогодні не маю охоти до сміху.

— О шахраю, шахраю!..— шепотів Петреску, безнадій­но хитаючи головою.

— Вигадуєш, як перекупка, дорогий Петреску, але я і це тобі дарую. А зараз відвернися. Так. І стій спокійно на місці. Якщо зробиш крок, куля з лісу розтрощить тобі голову. Мої хлопці стріляють без промаху.

Командир взводу Васкуль витріщив очі, коли замість довгожданого Петреску побачив перед собою іншого, трохи старішого поручика з подряпаними щоками. Проте, пригадавши собі, що в обов’язки солдата пе входить пере­віряти капризи вищепоставлених чинів, виструнчився і відрапортував:

— Доповідаю слухняно, пане поручик, що не виявлено нічого підозрілого.

— То добре, хлопче... То погано, хлопче! — поправився поручпк.— Але на цей раз вам прощаю. Ви, напевпо, ду­же стомлені, так?

— Доповідаю слухпяно, пане поручик, що ми дуже стомлені.

— Так? То марш на заставу. Тут вам більше нічого робити. Поручик Петреску наказав поздоровити вас. Він відкликаний в команду. На його місце призначено мене. А що вп поводились взагалі добре, він передав вам на

всіх тисячу лей.

— Слухаюсь, пане поручик! — вигукнув енергійно Васкуль, простягаючи руку за банкнотом.

Минали довгі, як вічність, години. Немилосердно пекло сонце. В нещасного Петреску дрижали коліна, його пали­ла спрага, але ж кожний крок загрожував смертю. Був момент, коли він хотів сісти, проте тут же подумав, що це теж загрожує смертю. Всім єством проклинав зараз Семе­нюка, гори і той ліс, звідки кожної хвилини могла прийти смерть.

Сонце було вже в зеніті, коли поблизу в траві щось за­шелестіло. Петреску глянув і оторопів з переляку.

— Боже, гадюка! — застогнав нещасний і втупив пе­релякані очі в повзучого на нього гада з оранжевими на­вушниками. Волосся на голові в нього стало дибом. На­магаючись налякати гадюку, Петреску потряс полами

| сердака. Проте гадюка, очевидно, була короткозора і не звернула уваги на незвичайні рухи юнака, який зараз му- [ сив вибирати смерть або від кулі, або від укусу гадюки.

Вибір цей був надзвичайно важким, і Петреску весь трем- [ тів від страху. Врешті, коли гадюка підповзла до його ніг і зацікавлено підняла голову, Петреску не своїм голосом заверещав і кинувся тікати.

Коли в шаленому бігу не вистачило духу і він зупи- ; нився й оглянувся навколо, солдатів уже не було. Опам’я­тавшись, він почав розшукувати їх. Від якогось пастуха довідався, що прикордонники відійшли ще вранці. У роз­пачі він сів і гірко заплакав, проклинаючи свою долю. Як же ж обманув надії своїх батьків! Чи ж зможе він ! після цього всього показатися на очі баронесі!

Виснажлива спрага примусила його встати. Витира­ючи рукавом сльози, він пішов шукати води. На цей раз йому пощастило, бо вже через кілька хвилин він побачив виблискуюче на сонці джерело. Припав до землі і торк­нувся губами холодної, як лід, води. Підбадьорююча сві­жість потекла по його жилах. Раптом Петреску помітив на дні джерела блискучий предмет. Він простягнув руку і видобув його з намулу.

— Боже мій! — вигукнув поручик тремтячим голо- 1 сом.— Браслет баронеси Штейнбург!

Браслет був розкритий і з зіпсованим замком. ГІетрес- ^? ку довго думав, що б це все мало означати, і нарешті мах­нув рукою. Раптом очі його заіскрилися: на звороті брас­лета був викарбуваний напис: «Іванові — Аврора».

— О, як же кохаю і ненавиджу тебе, Авроро! — ска­зав юнак і надів браслет па свою руку.

Тепер він знав, що робити. Прийде до иеї і кине під ноги здобутий браслет. Але насамперед мусить вернути свій мундир. Непевними кроками він попрямував у бік польського кордону.

XVIII

Наступного дня на світанні до Маріччппої хатп вдер­лися стражники і перевернула догори ногами все, що потрапило їм під руки. Були злі, як чорти. По окремих грізних репліках гуцулка зрозуміла, що Івана запідоз­рюють у пораненні коменданта. Її охопила тривога, але вона зуміла затаїти її. Склала руки на грудях, відкинула назад голову і на всі запитання гордовито відповідала: «Не знаю».

Марічка й справді не знала. Іван не відкривав перед нею своїх таємниць. її це, зрештою, й не дуже цікавило. Аби був здоровий і любив її. Більше не мала права вима­гати від нього ще й тому, що він був людиною незвичай­ною і, до того ж, мусив ходити пепротореними стежками.

Вона допомагала йому, як могла, в разі необхідності була готова віддати за нього своє життя. То чи ж могло хвилювати її здійснюване на очах руйнування майна? Іван був багатий, як бог, а хоч би навіть був і бідний, од­наково з піснею на устах пішла б за ним до самого пекла. Ні, вона справді не мала причини вболівати. Навпаки, від­чувала внутрішню радість: адже цей обшук переконливо свідчив, що її Іван живий і перебуває десь па волі.

Зразу після того, як стражники пішли, вона преспо­кійно видоїла корову, замела хату і, взявши мотику, пода­лася иа город. Коли минула кущі агрусу, перед пего в тра­ву впав камінець. Незабаром трохи далі — другий. Третій зашелестів поблизу в ліщині. Повільно пішла туди. Сту­пала обережно, а таємничі камінці визначали їй на­прямок.

Тихе «тс» зупинило Марічку. Радісно забилося її серце. Повернувши голову, вона глянула в гущавину.

— Щоб ти пропав! — кинула вона розчаровано, по­бачивши кокетливо усміхнене обличчя Юри.— Ти чого тут

лазиш?

— Хотів заглянути тобі в очі!..

— Що тобі з того, сипку. Кажи, бешкетнику, що тебе сюди принесло!

— Скажу, як дасте поцілувати.

— То це ти, гультяю, тягнув мепе сюди, щоб по-мав- пячому пустувати?

ІІа обличчі Юри виступили гарячі рум’янці.

— Маєте іпило замість язика, Марічко. Скажіть, будь ласка, хіба я винен, що так вас люблю?

— Іди ти!..

— Тсс...— засичав Юра і показав пальцем на недале­ку ялину. Марічка глянула в той бік, куди він показав. Там, високо, заслонена сосновою гущавиною, нерухомо маячила людська постать.

— Коли я ліз сюди, він мало мене не помітив. Піх- пах — і було б по мені,— шеппув Юра.

— Невелика втрата. Не шкірив би легковажно зуби.

— А хто ж би тоді довгождану звістку від сокола тобі припіс?

Марічка мимовільно поправила хустку.

— Кажи, хлопче, скоріше, щоб тобі добро було!

— Кланяється тобі і через мене поцілунка передає,— сказав Юра і зненацька поцілував її в уста. Лунко про­звучав ляпас.

— Говори далі! — мовила спокійно Марічка.

— Переховується в Чортовій Ямі,— продовжував хло­пець з сльозами на очах.— Підеш завтра зранку. Цап’я- чим плаєм аж до двох хрестІЕ, там його зустрінеш. Білиз­ну, лахи і сідло цієї ночі вклади до найближчого дупла, їсти і пити будемо носити самі. Копя зараз з поляпп сам заберу.

— А здоровий він?

— Здоровий, тільки страшно сумний. Мені здається, що тужно і банно йому за кимсь. Може, за тобою, моло­дичко, хто ж те може знати...

Обличчя жінки иотемніло.

— Ти щось зпаєш? Може, казав тобі? — гарячково прошепотіла вдова.

— Ні, не знаю, пе казав мепі пічого. Тільки бачу і відчуваю, що дуже болить капітанове серце.

Очі Марічкп похмуро заблищали.

— Плетеш, хлопче! Зрештою, це не твоя справа.

— Правду кажеш. Моя справа — служити капітанові і бути йому вірним до самої смерті. Помимо того,— страх

як люблю тебе, Марічко.

Сказавши це, Юра кинув на неї палкіш погляд і чкур­нув у ліс.

* * *

Десь опівночі Марічка крадькома вийшла з дому. В лі­сі перечекала до світанку, потім вирушила в дорогу і через дві години опинилась на Цап’ячому плаї. Переко­навшись, що й тут її ніхто не переслідує, прискорила ходу.

Була вже недалеко від двох хрестів, як несподівано впали на неї чиїсь руки і піднесли її в повітря. З переля­ку заплющила очі. Коли розплющила їх, побачила, що си­дить на колінах людини в дивному мундирі.

— Іване! — сплеснула в долоні.

— Тихо! — шепнув і приклав палець до уст.— Тут ми не зовсім безпечні. Крім того, мені треба бачити якнай­далі.

Сказавши це, схопив її, і вони скоро опинилися на ялині.

— А хустку зніми, червоний колір здалека буде ко­лоти їм очі,— сказав Іван, коли вони сіли поруч на гіл­ляці.

Під ними була земля у заростях. Плай гадюкою зви­вався, спускаючись до розкинутого внизу села. Непоруш­на тиша панувала над завмерлою пущею.

— А це що за мундир, вітрогоне бісів? — спитала Ма­річка. Очі її радіспо сміялися.

— Мундир майора. Наперед мені дали. Шкода тільки, що тіснуватий. Передаси мені мій новий одяг.

— Сховала вже в дуплі. Добре, що не тримала в хаті: подушки повипускали геть-чисто, гультіпаки.

— Наробили тобі шкоди? Дурниця! Аби здоров’я і гро­ші, то й подушки будуть і перина з пуху.

При цьому він засунув руку в кишеню і витягнув жме­ню цісарських золотих монет.

— Старий гріш, старий, зате золотий. Хай він буде то­бі па щастя, Марічко,— сказав Семенюк і сипнув золото їй за пазуху. Холодний метал морозив і лоскотав тіло. Сміючись, Марічка палко поцілувала його в щоку,

“ Ти в сорочці народився, Івасю, що так розкидаєш­ся золотом. Бог не поскупився для тебе щастям.

Очі в Семенюка враз посмутніли. Він глянув на Маріч- ку і відвернув голову. Вона не звернула на це уваги. Схилившись на його руку, перебирала пальцями гудзики офіцерського мундира.

— Воно усміхається до тебе з кожної кишені,— про­мовила вона знову.— І в цій щось шелестить. Напевно,

; лнст від якоїсь молодички.

Вона жартома розстебнула верхню кишеню френча.

— А я не казала? — сухо засміялася.— Лист. Зараз же скажи від кого! Кажи, пустуне.

— А коли не знаю, і- — Ой, брешеш...

¹— Хай звідси впаду і зламаю собі шию, якщо брешу. Навіть не знаю, до кого цей лист.

— Не знаєш! — вигукнула молодиця, роблено здиву­вавшись.— То, може, тобі з неба впав? Ну, ну!

— Ти перша заглянула в цю кишеню після того, як я здер мундира з панича.

Марічка піднесла листа до очей. Відчула різкий запах духів.

— Шкода, що не вмію читати, а то б побачила, як па­ні пишуть такі листи. Бо що до кохання охочі, то знаю,— сказала вона, нахмуривши брови.

Іван мовчав, вдивляючись у простір, що тремтів без­ліччю невидимих струн. Легкий вітер колихнув під ними дерево.

— Приїжджала та білява, дружина коменданта,— ки- ; нула Марічка, не дивлячись на нього.

Обличчя Івана злегка поблідло.

— Цілісінький день чекала тебе і плакала...— шепну­ла вона, розгладжуючи долонею листа.

— Кажеш, чекала і плакала? — вигукнув Іван і стис­нув Марічку за руку. Вона глянула на нього широко від­критими очима.

і— Івасю...

— Правду кажеш чи дуриш? Говори!

Очі його заіскрилися гнівом.

— Правду кажу,— промовила, відчуваючи, як сльози підступили їй до горла.

Потиск його руки ослаб. Коли Марічка глянула на нього спідлоба, він ніби дрімав.

— Я боюся, Івасю,— сказала вона по хвилі мовчан­ня.— За тебе боюся і за себе.

Bin глянув на неї скоса.

— Сонце підходить уже до полудпя,— промовив він.

— Відколи я перший раз тебе побачила, ти заступив мені собою весь світ. Якби ти сказав мені вмерти задля те­бе, я б без вагання вмерла,— мовила в задумі жінка.— І було мені добре, а якщо я плакала, то тільки з радощів. Потім десь взялася та попадянка, і відтоді сльози мої ста­ли сумні і гіркі. Я думала, що змилуєшся, а ти дивився на небо і мовчав. Зараз робиш те саме. Але сьогодні я вже пе плачу, мої очі сухі, бо я зрозуміла, що па землі е пекло. Івасю, змилуйся наді мною.

Він несміливо взяв її за руку. Раптовий вітер гойд­нув гілляку.

— Чуєш, як шумить ліс? — шепнув він.— То так і в мені шумить. Я боровся з ним, але не вистачає сил. ІІащо ж тобі моє милосердя, коли я безвладний, як пір’ї­на. Забудь мене, Марічко, от що.

— Забути, кажеш?!

— Так, іншого нічого тобі сказати не можу. А за все — прийми мій доземний поклін і вдячність від усього серця.

— Ох, пе дякуй...— промовила тремтячим голосом. Безпорадно опали її руки. Мимоволі всунула за пазуху листа.— Ні, не треба дякувати. Для чого це все говориш мені? Адже ж знаєш, що не ночую, що не зможу почути. Напевно, щось мені затьмарило свідомість. І не забуду тебе, Івасю, знай — не забуду, а твої сліди проклинати і цілувати буду. Не зникну з твоїх очей, хіба що сама їх собі замкну. Так мені каже моє серце, і іншого голосу не чую, бо я глуха зараз до всього.

З цими словами зсунулася з гілляки і почала швидко спускатися вниз.

— Марічко, куди?

— Додому, милий, мені пора. Сонце вже до полудня

доходить.

Поки Семенюк встиг вимовити слово, вона торкнула­ся ногами землі.

Над пущею по голубій блакиті повільно пливла сріб­ляста хмаринка.

Вже сьому ніч сиділа Ольга біля чоловікового ліжка в коломийській лікарні. Вона вийшла иа хвилину, щоб * змінити воду для квітів. Коли повернулась, він дивився на неї і ледве усміхався.

— Вітаю, Мартине...— сказала вона з сльозами в очах.

Він не відповів, тільки підняв руку. Рука була бліда

і схудла. Ольга припала до неї щокою.

— Яка сьогодні погода надворі? — схвильовано про­шепотів він.

— Чудова, Мартине...— відповіла Ольга, а коли підве­ла голову, він уже знову спав, рівномірно дихаючи.

Ольга навшпиньках вибігла до лікаря. Довідавшись, що небезпека мипула і хворий починає одужувати, вона відчула страшенну втому. Насилу дотяглася до лавки і зразу ж заснула мертвим сном.

Прокинулася після півночі. Погодняк все ще спав. Від нічної лампи падало мутне світло на його виснажене неголене обличчя. В лікарні панувала глибока тиша.

Раптом вона почула тихий шепіт:

— Олю... дитино, не відходь від мене.

— Я біля тебе, дорогий, і не відійду.

— Ніколи?

Ольга відчула, як кров відхлинула від її обличчя. З примруженими очима схилилась над ним:

— Ніколи, ніколи, Мартипе...

Нічну тишу сколихнув далекий гудок паровоза.

— Дякую,— шепнув хворий, піднімаючи повіки. Він так вдивлявся в це високе чоло, наче хотів прочитати її думки. Потім усміхнувся куточками уст.

— Дякую,— повторив він і взяв її за руку.

— Чому питаєш про це, Мартине?

Він здивовано підвів брови.

— Не знаю. Може, тому, що інакше не варто було б видужувати. Що то було б за життя?..

Ольга глянула на нього і вперше помітила, які пре­красні очі має Погодняк. Вона припала устами до його чола.

Через кілька днів з дозволу лікаря відбувся допит. Кілька чоловіків середнього віку розсілися кругом ліжка Погодняка, який почував себе вже настільки добре, що міг без труднощів відповідати на поставлені запитання.

6 Я. Галан, т. З

161

— Значить, ви не можете з усісю певністю ствердити, хто стріляв у вас.

— Ні, пане комісар.

— Розумію, було темно, проте по голосу ви його впізнали?

— Ні, пане комісар, за весь час погоні і боротьби мовчав, як домовина.

— Обличчя його зблизька ви не бачили?

— Чому ні, борючись, я заглянув йому в обличчя.

— І що?

— Було замурзане... як і моє, зрештою.

— Чи знайдено якісь сліди під обривом? — спитав комісар одного з присутніх.

— Ми не знайшли жодних слідів, пане комісар.

— Патронів теж?

— І патронів не знайшли.

— Гм...— буркнув комісар і знову звернувся до По- годняка.

— Чи підозрюєте когось, пане комісар?

— Не тільки підозрюю. Я впевнений...

— В чому?

— Що то був Іван Семенюк.

Комісар накопилив губи.

— Які дані маєте щодо цього?

— Поки що жодних.

— Гм... Це значить...

— Я сказав поки що, пане комісар.

— Чому ж ви не користувалися ліхтариком?

— В метушні було не до того, а пізніше було б без­цільно.

Ольга, яка сиділа тут же, поряд з чоловіком, не раз чула прізвище грізного опришка. Сповнена огиди до кро­вопролиття, вона всім своїм єством ненавиділа подібних людей. А тут куля злочинця попала в близьку їй людину. Як можна спокійно когось убивати, убивати задля гро­шей? Цього вона ніяк не могла зрозуміти. її незіпсована натура не зносила такої підлоти. Вона пам’ятала, що хотіли зробити з її батьком мадяри, але тоді була вій­на — узаконене правом безправ’я, коли найкращі люди, одягши мундири, перетворювалися в звірів-кровопивців. її обличчя е цю мить палало глибоким обуренням.

— Помимо всього, бажаю вам швидко видужати,— сказав комісар Погодняку.— Ви чудово поводилися, і спо-

діваюся, що з часом вам вдасться роздобути потрібні докази. Хоч до біса важке завдання будете мати з тим Семенюком. Справжній сатана в людській подобі.

Розмову перервав скрип дверей. Захеканий юнак, одяг­нений у цивільне, шукаючи когось очима, привітався з присутніми і заявив:

— Я до пана комісара у важливій урядовій справі.

Комісар підвівся і, важко ступаючи, наблизився до

агента. Вони довго розмовляли пошепки.

— Зпову той Семенюк, чорти б його взяли! — кинув грубо комісар.— Пробачте, пані,— додав поквапно, вкло­нившись Ользі, і обтер хустинкою з чола піт.

XX

Випадок, який вивів комісара з рівноваги, стався через два дні після зустрічі Семенюка з Марічкою.

Американ, який останнім повернувся з румунської сто­рони, розповів капітанові про заворушення серед лісору­бів, що працюють у прикордонних лісах. Це були пере­важно гуцули з лівого побережжя Тиси, серед яких Семе­нюк мав багато старих знайомих. Після чотирьох тижнів непосильно важкої праці лісорубів довірені фірми, що приймали виконану роботу, відкинули половину складе­ного у стоси дерева як такого, що нібито не відповідало вимогам.

Семенюк розумів, що це значить. Це був давній при­йом лісових п’явок, які споконвіку заробляли тисячі на кривавому поті бідних селян. Проте, як би далеко не сягала його пам’ять, не було ще такого випадку, щоб відкидали п’ятдесят процентів заробітку. Це не вміща­лося в людському понятті.

— Треба було б щось зробити,— сказав двозначно Американ,— тим більше що народ по той бік зовсім звів­ся, капітане.

Семенюк не відповідав. Стояв, насвистуючи веселу пісеньку. Товстун зморщив чоло.

— Damned, щось ти мені не подобаєшся, капітане,— пробубонів і невдоволено засопів він.

Капітан підняв брови.

— Ти що, здурів?

— Ні, капітане,— заперечив товстун.-^ Але не все вмі­щається в моїй голові, ой, не все...

— Кажи, свиняче рило, що маєш па думці, бо вухо тобі одірву.

Товстун плаксиво скривився і склав руки як до мо­литви.

— Very well, я б з радістю подарував тобі своє вухо, коли б воно тебе від того... як його там... кохання вилі­кувало.

Обличчя Семенюка потемніло.

— Хто тобі сказав про це?

— Марічка, Королгокова вдова,— відповів по хвилині Американ і, опускаючи очі, додав: — Стережися тої жін­ки, капітане. Вона не зречеться тебе так легко.

— Я нічого їй пе обіцяв,— буркнув Семенюк.

— І тій, другій, теж нічого не обіцяв? — тихо спитав Американ, передбачливо відступаючи.

Семенюк наближався до нього з потемнілим від не­стримного гніву обличчям. Потім замірився, щоб ударити його гарапником, але Американ вчасно відскочив, і гарап­ник тільки свиснув у повітрі.

— Damned... Зовсім здурів! На своїх руку піднімає...

Семенюк відвернувся і повільно пішов у гущавину

лісу.

Товстун, жалібно стогнучи, наступав йому на п’яти. Капітан раптом так несподівано зупинився, що Американ мимоволі наштовхнувся на нього. Обличчя Семенгокове вже було спокійне, а в очах іскрились веселі вогники. Американ широко усміхнувся.

— Не сердишся вже, капітане?

— Ні, але і ти не сердься. Не стримався я. Сам не знаю, як це сталося. Бувай здоров, Амєрикапе! їду до тих лісорубів.

— Good-bye! ²⁰ — вигукнув товстун, тиспучи простяг­нену йому руку.— А я... а ми? Знудимося па смерть в тих лісах...

— Браслет вже знайшли?

— Ні, хоч перешарили всю полонину.

— Отож шукайте далі. На цей раз ви мені не потріб­ні. Прощай.

Через годину після того Семенюк, переодягнений у мундир Петреску, їхав, посвистуючи, в напрямі кордону. Пікет № 172 радісно привітав щедрого поручика.

— ІЦо тут у вас нового? — голосно запитав поручик.

— Доповідаю слухняно, пане поручик, що нема нічого нового,— рапортував, скалячи в усміху зуби, командир взводу Васкуль.— Нам було сумно без пана поручика. Ми вже думали, що вас десь той опришок Семенюк злапав.

— Семенюк? — засміявся поручик.— Маю його в жме­ні. Не такий чорт страшний, як його малюють.

— Так точпо, пане поручик.

— Що ще, хлопці?

— Ще ждемо харчів, пане поручик,— почув відповідь.

— Все ще чекаєте? Ну, то, мабуть, нудьгуєте?

— Так точно, пане поручик.

— ІІу що ж? Не прийшла гора до Магомета, то піде Магомет до гори. Харчі мусять бути.

— Так точно, пане поручик! — хором крикнули сол­дати.

— І вино!

— І вино, пане поручик! — закричали з усієї сили знову.

— Отясє, кроком руш, хлопці!

Переночувавши по дорозі в лісі, відділ зупинився опівдні перед двоповерховим будником, розташованим на підвищенні в глибині пралісів. На траві перед будин­ком сиділо кільканадцять лісорубів. Помітивши, що при­кордонники наближаються до них, вони зірвалися з місць і мовчки збилися в гурт.

— Що ж це, не хочете працювати? — з викликом спитав поручик.

— Хочемо, пане,— відповів високий і худий, як трі­ска, гуцул...— Тільки вони не хочуть платити.

— Ого... Таке панство, що грішми хоч ріку гати, і не хоче за сумлінну працю платити?

— Не панство, а, перепрошую, свині. О, а отой — найголовніший,— сказав гуцул, показуючи на лисого хир­лявого дідка, що зацікавлено виглянув з вікна першого поверху.

— Той, що лисішою світить?

— Той самий, пане. Директор. Найбільший здирщик від Тиси до Дунаю.

— А це правда! Такий хрущ...

— Свята правда, ненажерливий, як хрущ,— підтвер­див гуцул.

>— Іва...— хтось вигукнув з гурту.

— Що там? — суворо крикнув поручик.— Що мені з того, що ти Іван?

З солдатів тільки Васкуль розумів по-українськи, решта нудилася, нюхаючи запах котлет, що доносився сюди з кухні.

Не злазячи з коня, поручик вислухував скарги обдер­тих лісорубів. Та скоро ці скарги перервав директор, що з’явився в супроводі молодого секретаря і двох лісників з дубельтівками на плечах. З улесливою усмішкою дідок обережно сходив по кам’яних сходах, збуджено жестику­люючи в бік офіцера. Натовп глухо загомонів.

—• Вітаю вас, пане офіцер,— заскрипів директор, простягаючи руку.— Я — інженер Словічек.

— Поручик Гогуль! — буркнув Семенюк і з такою си­лою потиснув долоню інженера Словічека, що той аж ойк­нув і присів.

— Само небо вас прислало. Ті гультяї жити мені не дають. День і ніч стоять тут і кричать «віддай гроші». Та це ж справжній бунт, пане офіцер!..— сказав дирек­тор, розправляючи поли нашвидку накинутого плаща англійського крою.

— Гм, гм...— двозначно пробурмотів поручик.

— Цієї ночі вкрали в магазині сало. Скільки його було, пане секретар?

— Дев’ять кілограмів п’ятдесят грамів, пане дирек­тор.

— Ви чуєте? Десять кілограмів дев’яносто грамів. Справжній грабіж, пане офіцер,— сказав із притиском директор.

— А де ж той магазин? — спитав поручик.

— Магазин? В бараку, зараз за будинком. Грабіж­ники. Зло...

Поручик кивнув командирові взводу:

— А багато ви їм винні, директоре?

— Чи багато? Зараз. Пане секретар...

і— За тисячу вісімсот два і півсажня...

— За тисячу сімсот два і півсажня,— голосно повто­рив Словічек.

— За тисячу вісімсот два і півсажня,— поправив юнак.

— За тисячу сімсот два і півсажня,— знову, вже тихіше, повторив Словічек.— Що ж робити, коли не хо­чуть пі грошей брати, ні працювати. Боже, що то за ледачий парод...

Брови поручика задрижали.

— А що ти скажеш на це? — запитав він худого гуцула.

— За три тисячі двісті одинадцять сажнів! — випалив той одним духом.

— Огидна брехня! — скипів Словічек.— Половина з того — це старі, зогнилі патики. Хотіли мене обдурити.

— Не обдурили вас,— сказав поручик.

Директор схвильовано поправив окуляри.

— Я не розумію вас, ласкавий пане.

— Я тільки що оглядав стоси. Всі як один бездо­ганні.

— Пане офіцер! Я знаю, що кажу! — вигукнув наче ошпарений директор.

Поручик мовчки вимахував гарапником.

— Ну, досить. Зараз же виплатіть їм за три тисячі двісті одинадцять сажнів.

— Мені й не сниться! І взагалі, чого пан взявся втручатися в ці справи? Я напишу скаргу до вашого начальства!

— Зараз же виплатити! — крикнув охриплим від гніву голосом поручик і потяг Словічека гарапником нижче спини...

— Як... як пан сміє? — вереснув дідок, затуляючись руками. Та в цю ж мить побачив над собою пару перед­ніх кінських ніг і кинувся тікати. За ним розвівалися поли англійського плаща, а навздогін полетів сміх і свист лісорубів.

Коли він збіг на сходи й оглянувся — оторопів. Офі­цер їхав за ним по кам’яних сходинках у будинок. У дід­ка наче виросли крила. З юнацькою силою він пере­скакував через три сходинки зразу. Проте копита каро­го породистого коня вже стугоніли в коридорі. І коли директор схопив телефонну трубку, кінська голова всу­нулася в двері кабінету. Блідий і схвильований, вій упав у фотель за письмовим столом і з переляку заплю­щив очі.

Коли розплющив їх, побачив, що кінь зацікавлено обнюхував письмовий стіл. Поручик, напівлежачи па кінській шиї, слідкував за рухами Словічека. Мовчазна юрба гуцулів і солдатів загородила двері.

— Отож виплачуйте, пане...

— За... зараз порахую...

Довго рахував директор з олівцем у руці.

— Сто дев’ять тисяч і сто лей,— простогнав нарешті.

Саме в цей час кінь доречно форкнув з такою силою,

що папери, наче хмара білих голубів, злетіли з письмо­вого стола на землю.

— Двісті дев’ять тисяч сто! — розпачливо крнкпув директор.

— Згоден! —■ вигукнув поручик.— Ну, люди, станьте в чергу за своєю кривавицею.

А коли останній лісоруб, одержуючи гроші, розпису­вався, офіцер зліз з коня, згорнув з стола жмут банкно­тів, перерахував їх і записав суму на клапті паперу.

— То для армії,— сказав приголомшеному директоро­ві і старанно підписався: «Іван Семенюк, капіта­ном званий».

Зворушливим було прощання Івана з солдатами, кож­ний з яких був нав’ючений салом, хлібом чи бочечкою вина.

— Знову розлучаємось, хлопці. Цього разу вже на­довго. Випийте там за моє здоров’я, а гроші сховайте па чорну годину! Прекрасний світ, так, хлопці?

— Так точно, пане поручик!

— Прощайте, дорогі. Бажаю вам щасливої дороги.

— Щасливої дороги, пане поручик! — гукнула братва хором так, що аж гори здригнулися.

XXI

ІІогодняк швидко видужував, і Ольга мусила тепер подумати про запущене господарство. За годину до від’їз­ду автобуса вона побігла ще до міста і принесла йому квіти і солодощі. Схвильований близькою розлукою, ГІогодняк був бадьорий і балакучий, цілував її руки і сипав жартами й лестощами. Ні на мить не спускав з неї очей, вкрай здивований тим несподіваним, просто пеймовірним щастям, яке переживав від усвідомлення того, що ця чарівна жінка належить тільки йому. «Во­на — моя дружина, не віриться, а все ж таки факт»,— тисячу разів повторював віп собі, і кожного разу хвиля життєдайного тепла заливала його серце. З якою гор­дістю спостерігав він шанобливе ставлення лікарів до цієї стрункої, гнучкої жінки, їх несміліші рухи, їх багато­значні, крадькома кидані в її бік погляди. Вона, здава­лося, не бачила цього, була до воіх однаково привітна, щирим дитячим усміхом приймала кожне доброзичливе людське слово. Була для нього видінням, що з’являлося з кожним новим днем і з кожним щораз яснішим сходом сонця. До цього часу він не вірив, що людська істота може розсівати довкола себе стільки радості і краси. Адже ж знав людей. І ось слово, вимовлене богом в добру хвилину, зійшло на землю і перетворилося в тіло. «Чи ж багато є людей,— думав Погодпяк,— яким би за життя відкрилося небо?»

Проте і на тому небі інколи з’являлися хмаринки і то зовсім несподівано. Розсміявшись, Ольга раптом за­мовкала, а очі її набирали меланхолійного виразу. Сідала тоді біля вікна і в задумі стежила, як пропливали над містом хмари, забуваючи про все, чим жила ще перед хвилиною. Болючий сум огортав тоді Погодняка. Але досить було обізватися йому до неї, і вона зразу опам’я­товувалася.

Готова до подорожі, Ольга глянула в дзеркало. «Гарна я,— подумала,— тільки очі маю завеликі». Тихо засміялася і прикрила їх крисами капелюха. «Ну, а тепер в дорогу, красуне». Вона наблизилась до Погодняка. Він трохи підвівся в постелі і аж здригнувся від стримуваного сміху. Йому пригадалась мала пустотлива дитинка. Ольга поспішно поклала його в ліжко, засипала поцілунками і, весело підскакуючи, збігла по сходах па залиту сонцем вулицю.

Мчить автобус родючими полями Покуття, залишаючи за собою хмари куряви. Пропливають смуги високої, як ліс, кукурудзи, мигають білі хати, виблискують золотом на сонці хрести церков. Шофер завзято сигналить: набік, коні, з дороги, гуси, розстуніться, з кожною хвилиною зростаючі гори! Автобус підскакує на вибоїстій дорозі, а Ользі хочеться сміятися. Перед нею дрімають два генд­лярі, схрестивши свої бороди, наче вогнисті шпаги. З шо­ферської кабіни цікаво висовує голову качка. Гои-гоп! Яке ж веселе життя...

Ольга спить. Сьогодні не тривожать її сни. Голубе сяйво місяця окутує її голову, тихо шелестить невидиме листя, монотопно дзюрчить далекий струмок. Ще му­зикою відгукуються в її вухах сигнальні звуки автобуса, пливуть кудись тіні, зникаючи в безвісті. І раптом, як бриніння мухи, «стук, стук, стук» будить її. Відкриває очі — кімната в місячному світлі. Тиша кругом. Вона щільніше вкутується ковдрою і знову закриває очі. «Стук, стук» — стукає хтось у вікно. Ольга підводить голову і бачить притулене до шибки обличчя. Серце гучно б’ється в чеканні, і нарешті вона чує своє ім’я. Впізнає цей голос. Тремтить, як листок, і закриває паль­цями вуха. Зараз вже не чує. Тільки незабаром відчу­ває, як ціпеніють її пальці. Віднімає їх від вух і знову прислухається. Вже ніхто не стукає. Серце її завмирає. «Тихо, тихо»,— шепоче собі вона і спирається на лікоть. За вікном темніє його голова. «Тільки не рухатися, гос­поди...» — повторює вона в думці, а все ж встає, накидає халат і боса підходить до вікна. Холодна підлога приво­дить її до свідомості.

— Вийди в сад. Мушу тебе побачити,— чує вона його слова, бачить його очі. Він звертається до неї па «ти», повинна б образитися. Проте тільки коротко відповідає: «Ні!»

— Благаю тебе, Ольго, вийди до мене на хвилину.

Ноги підкошуються, і вона всією вагою тіла спираєть­ся на підвіконня. «Ні, ні,— шепоче вона, потім голосніше, ніж хотіла б, знову каже: ні»,— і відходить від вікна. Тепер спокійно лежати і не чути, не думати. Ольга враз кидає погляд на вікно. Там уже нема нікого. Значить, пішов. Хвала тобі, господи. «Пішов...» — повторює вона голосно і відчуває, як щось її тисне за горло, наче обру­чем. Душно, нема чим дихати. «Треба було б відкрити вікно, але пі, краще вийду в сад і посиджу на лавці, мені стане легше»,— думає вона. І раптом зривається з ліжка, швидко взуває пантофлі і вибігає в сад.

Шелестять посріблені місяцем яблуні. Ольга глибоко дихає. На лавочці бачить згорблену постать людини. «Хвала тобі, господи»,— повторює вона мимоволі, швидко наближається і мовчки сідає біля нього.

Ольга тремтить. «Холодно»,— думає вона і потирає долоні. Тоді відчуває тепло його уст на лівій руці, нижче вказівного пальця. Пригадала, що й тоді, під ялинами, поцілував її в те саме місце. Це не завдає їй неприємно­сті, зовсім пі... Повинна б, власне, почервоніти від соро­му, і вопа червоніє, тільки не певна, проте, чи від сорому.

її права долоня спочиває на його голові. У нього м’яке, шовковисте волосся. Як приємно тримати в ньому пальці.

— Кажи! — шепоче Ольга, схилившись до нього. Він підводить голову і довго дивиться їй в обличчя, потім обнімає її і цілує в уста. Солодка неміч огортає жінку. Однак її раптом проймає нестерпний сором і страх. Вона силоміць відштовхує його голову і сидить перед НИМ з білим, як папір, обличчям, дивиться на нього широко відкритими очима і плаче без сліз. Мужчина схиляє перед нею голову і говорить, а слова його шелестять тихі­ше від листя.

— Я чекав тебе від тої хвилини, коли усвідомив, що не можу тебе не кохати. Цілими днями чатував на доро­гах, виглядаючи тебе. Сьогодні довідався, що ти поверну­лась. Я хотів почекати ще кілька днів, але немає сили, хоч кажуть, що я сильний. Ти стала моєю думкою, моїм життям, і ясний день без тебе видається мені ніччю. Коли мені сказали, що ти, плачучи, чекала тоді, то серце моє мало не вискочило з радості, хоч кажуть, що маю камінь, а не серце. Ночами залишався я з своєю душею і пе впізнавав її, бо вона не була вже моєю, а твоєю. Як же я міг після цього не тужити і на першу вістку про тебе не впасти тобі до ніг і не благати: прийди.

На вулиці обізвався ріг нічного сторожа. Над їх головами затріпотів крилами кажан і зник в темряві.

— Так гарно говориш. Хто ж ти, власпе, такий? — запитала вона пошепки.

— Я той, хто кохає тебе,— відповів він по хвилі мов­чання.

Зірвався вітер і з тріском захлопнув віконницю. Хма­ра заступила місяць; Ольга швидко підвелася і стиснула пальцями скроні.

— Іди вже...— сказала вона, відвернувшись, і сама відійшла. Зробивши кілька кроків, вона знову зупинила­ся і додала шепотом:

— Ми не побачимося більше... Не можна!.. Змилуйся наді мною...

«Змилуйся наді мною»,— це чув він недавно від Маріч- ки. Хвиля крові залила його обличчя, а слова застрягли в горлі. Тоді Ольга підійшла до нього і швидко спи­тала:

— Де я маю тебе чекати?

Іван не вірив своїм вухам, проте губи вимовили самі:

— Буду чекати тебе біля двох хрестів... їдь Цап’ячим

плаєм.

— Через два дні. На спаса — перед полуднем,— ки­нула Ольга, потерла долонею чоло і непевними кроками пішла до хати. На порозі вона обернулася, глянула на нього і швидко зникла, зачинивши за собою двері.

Сп’янілий від щастя, Іван подався городами через сонне село і навіть не помітив, коли опинився на го­стинці. Він намірився звернути в найближчу вуличку. Але в ту мить його очі пронизав холодний блиск багне­тів. Він мимоволі подався назад, але тут же почув кла- цанпя затворів, і вістря багнетів торкнулися його грудей.

— Руки вгору! — почув. Іван повільно підняв руки, а його затнснені кулаки, здавалося, погрожували самій долі.

XXII

Цілий день і цілу ніч не вщухала серпнева злива з градом та громовицею. Переповнені потоки і ріки роз­мивали й руйнували береги, змітаючи з своєї дороги людське добро. З гуркотом розвалювалися мости і роз­сипалися в вирі трісками. Світ тонув у густій синій імлі.

Коли Івана, скованого і вкритого синяками, вивели з застави, дощ ще сіяв, а ноги по кісточки грузли в багнюці. Іван ішов під посиленим конвоєм і крадькома зиркав очима на всі боки. Все село вийшло на те видо­вище. Дивувалися люди з гордої постави капітана і співчутливо кивали головами. Це вже кінець, думали, скінчилася пісня. Як свічка, згасне в жахливій неволі багате і щедре життя.

А Семенюк, ніби нічого й не сталося, впевнено, по- солдатськи, марширував перед ними, оббризкуючи баг­ном конвоїрів. Його опухлі очі іскрилися вогнем, а з уст не сходила усмішка. Веселий, він жартівливими сло­вами прощався з своїм рідпим селом, прощався вдруге і, можливо, востаннє.

— Куме Штефане! — вигукнув він,— Слава Йсу! Йду сьогодні до великих панів на весілля.

— Йди, а вертай якнайскоріше — вже без панів! — відповів старий і затиснув уста.

— Айя! Добре! В болоті їх погублю.

Натовп вітав його слова голосним сміхом. Раптом до нього донеслось жіноче голосіння.

— Що ж то з тобою, молодичко? Не хочуть тебе заміж віддати, що краєш моє серце плачем?

— Ой, наймиліший,— сказала вона, тулячи до себе двох напівголих дітей,— ще звечора забрала в мене про­клята вода хату і єдину корівчину. Тепер ходжу берегом з своїм хлопом і з дітьми та й плачу, хоч знаю, що ніколи ріка не потече вгору.

—  Не потече, кажеш? — голосно відповів Семенюк.— Ще й як потече! Прийде ще така весна, не бійся! Л за добром не плач. Хай тільки вернусь щасливо, то скоро втру тобі слізки. Сховай за пазуху вірне капітанське слово.

На мосту він побачив заплакану схудлу Марічку.

— Не опускай голови, Марічко! Ще усміхпеться нам доля, геть все до лиха!

Рантом погляд його зупинився на дівчині з низько опущеною на чоло хусткою. Семенюк багатозначно морг­нув у її бік, вона відповіла тим же, Іван з такою силою потер ногу об ногу, що ремінчик від постола тріснув, а шерстяна онуча поволоклась п© багнюці.

— Гей, красуне! — звернувся віп до ясноволосої дів­чини.— Зав’яжи-но мені ремінчик на нозі, то подякую тобі за це на твоїм весіллі, щоб сто скрипалів на ньому грало, а тисяча пар танцювало!

Дівчина, навмисне пирснувши сміхом, закрила рука­вом обличчя і тонесеньким голоском відповіла:

— Коли соромлюся.

— Соромишся? Ну, то, як бачу, ласкавий бог скупий був на розум для тебе. А все ж зав’язати ремінчик по­трапиш?

В момент, коли дівчина нахилилася до його ніг, пін закричав.

— Не той! На тій, лівій нозі! — і, нагпувшись до неї, прошепотів:

— Сьогодні вночі хай мій кінь пасеться в містечку, в городі коваля Шкандиби!..

Наближаючись до будинку Погодняків, Іван похмур­нів, а погляд його блукав по бурхливій від повені річці. Ось і дім — заспокойся, прокляте серце, Іван крадькома глянув на вікна і з полегшенням зітхнув: їх темні чоти­рикутники зяяли в цю хвилину пусткою.

«Не бачила мене»,— подумав пін і прискорив кроки.

На краю села Іван оглянувся. Гурт селян, що до цього часу йшов за ним, залишився тепер позаду і мовчки прощався з ним поглядом. З прояснілого в цю мить неба виглядало сонце.

Приміщення для арештованих у містечку складалося з чотирьох загальних камер і двох одиночок. Останні мали по три кроки довжини і два ширини; вікно однієї з них виходило в город нотаріуса, а другої — на обведене високим муром тюремне подвір’я. Розділяв їх коридор, який з південного боку закінчувався гратами на всю ши­рину, а з північного — вікном. За вікном простягліїся тіняві городи.

Семенюк великими кроками міряє камеру. Весь час сковані руки ціпеніють і болять. Погляд його переска­кує через мур, пробігає по мокрих ще дахах і зупи­няється на димлячих вдалині горах. Сонце сідає на захід. Коли завтра зійде, то побачить Ольгу, яка чекатиме його. Щасливе сонце! Обезумілий від болю Іван, як тигр, кидається по своїй клітці. Коли погляне на масивні грати вікна, втрачає надію. Коли б ще хоч не той вартовий, спеціально поставлений задля нього, що ходить тут же, під вікном! Хіба щоб товариство... але ні — капітан гидує мокрою роботою, капітан честь цінить вище за волю.

В коридорі почулися кроки, входить молодий завжди усміхнений ключник, за ним озброєний до зубів поліцай. Він розковує Івана і дає йому десять хвилин на вечерю. В’язень мовчки їсть; закінчивши, знову схрещує свої руки. Дві налиті кров’ю борозни на зап’ястях — сліди кай­данів. Тепер кайдани не в’їдаються так глибоко в тіло.

Відходячи, ключник шепче:

— Завтра раннім автобусом відвезуть вас до Коло­миї. Шаль мені вас, Семенюк,— тихенько закінчує і старанно зачиняє за собою двері камери.

Семенюк припадає до вікна і вдивляється в горизонт. Гори ще димлять. Легені жадібно поглинають холодне повітря. Здається йому, що чує шум бурхливих потоків. Промені призахідного сонця падають на його обличчя. В їх світлі воно палає дикою тугою.

— Ти відійдеш від вікна? — чує він крик вартово­го.— Бо я скоро тебе звідти приберу, бандитська мордо! Захотілося тобі свіжого повітря? Будеш його мати, як на шибениці ногами задригаєш, підле злодійське насіння. В кого тн вкрав сережку,— певно, в якоїсь вуличної дівки, непоправний альфонсе?

Блідий як смерть Семенюк відходить від вікна. Його затиснені губи тремтять. Він сперся плечима об піч. Хо­лод заліза поволі заспокоює збурену кров. Коли смеркало, Семенюк холоднокровно обдумав своє становище.

Допит у Гордійові переконав його, що істотних доказів проти нього нема. Слідчі теж опинилися в скрутному становищі. Отже, коли б в останній час їм не вдалося знайти доказів, то все могло закінчитися кількамісячним арештом.

Гіршою була справа з перебуванням у лісорубів, де він позначив свій вчинок власноручним підписом. Але товариші навіть перед Всевишнім доведуть його і своє алібі. Значить, ситуація не була вже такою безвихідною. Зрештою, він бував у скрутнішому становищі. Цим разом, може, й не треба було б ризикувати.

А проте... ризикувати мусив. Він знав, що перед цим ніщо не могло б його зупинити. Навіть сама смерть. Адже кохання і туга мали більші крила, аніж ангел смерті. А життя без тієї жінки не було б життям. Завт­рашній день мав бути єдиним, в ньому мала втілитися вся його прийдешність, в цей день мало, як цвіт папороті, розквітнути не знане досі щастя, ім’я якому — Ольга.

Коли настав вечір, Семенюк стояв біля дверей. Че­рез широку щілину бачив відчинене вікно, за яким шу­міли дерева. З сусідніх камер доносився гамір чоловічих голосів. Через щілину просочувався свіжий струмінь повітря, охолоджуючи розпалене чоло в’язня. Семеигок вперто вдивлявся в масивний висячий замок, від якого тепер залежала його доля. Раптом він почув шемрання під вікном. Спритно скочив до ліжка і сів. Ліхтар вар­тового освітив його обличчя. Іван примружив очі і застиг на місці. Обличчя його закам’яніло так, що важко було помітити вируюче в нім божевілля.

Коли світло нарешті гасне, в’язень довго ще сидить нерухомо, потім лягає навзнак. Гарячково все обдумує і жадібно схоплює кожне підозріле шарудіння.

Ось він чує, як наближається гуркіт возів. «Це з Ко­ломиї повертаються порожняком по бутині» \— думає він і розплющує очі. Гуркіт наростає з кожною хвили­ною, вози скоро будуть проїжджати за муром. Семенюк легко зіскакує з ліжка, підбігає до печі і високо підносить ²¹

руки, заміряючись вдарити в залізний обруч, що обрам- люс край печі. На його чолі виступають краплі поту. В момент, коли вози з оглушливим гуркотінням минають в’язницю, він з страшенною силою б’є по обручу, і кайда­ни розсипаються.

Тепер він знову лягає в ліжко. Глибоко дихаючи, чекає. Незабаром через грати до камери знову падає сніп світла. Він чує, як віддаляються кроки, тре наболілі руки і наближається до дверей. Долоня його пролазить крізь щілину, пальці намацують замок, потім повзуть до скобеля. Раптом його очі спалахують радістю: ско­бель злегка хитається в струхлявілому одвірку. В’язень працює в поті чола і через кілька хвилин полегшено зітхає: замок, як стиглий овоч, падає йому на долоню.

В саду несподівано обізвалася сова. Раз, два, три, чотири, потім затихла, потім знову чотири. В Семенюка з радості завмерло серце. Помаленьку відчиняє двері, виходить у коридор. Як радісно шумлять дерева. Він припадає обличчям до грат, орлиним поглядом прони­зує темряву. Хтось підкрадається кущами, вже досяг вікна, вже сердечно тисне капітанові руку.

— Здоров, Американе, здоров, моє щире золото!

— Бодай тобі добро було, капітане! А то пам страху нагнав! Бери пилку.

— Добре! Кінь є?

— Є! Палащук стереже його в городі Шкандиби.

Чуються чиїсь кроки.

— Щезайте швидше! — шепнув Семенюк, і Амери­кан зник, як марево. Іван втиснувся в кут. Кроки на­близились, і під вікном блиснув багнет.

«Стережуть мене небожата як новонародженого»,— по­думав Семенюк, знову повернувся до камери і ліг, збе­рігаючи попередпє положення. ІЦе раз блиснув ліхтар, і ось капітан знову в коридорі. Тільки вікно в сад уже не цікавить його. Він обмацує двері протилежної камери і мало пс скрикує з радості. Двері відчинені, камера порожня. Тоненька, як волосок, англійська гшлка в’їда­ється в грати. За ними спить громадка тюльпанів, поса­джених власною рукою пана нотаря.

А незадовго до півночі, коли містечко відпочивало, поринаючи у сні, земля задрижала під копитами карого породистого коня.

Спас — це храмове свято у Гордійові. Вже з ран­нього ранку рояться плаї від гуцулів, що поспішають на храм. З широко відчинених церковних воріт бухають густі дими з кадил, а п’ять попів до пізнього полудня безперервно виголошують хвалу богові.

На громадському вигоні невимовна метушня. Густий натовп оточує нашвидку збиті будки; людське око ваб­лять святі образки, бублики, топірці, кутські помідори і яблука, барвисті коробки з яскраво-червоною брильян­тином) для чорноволосих дівчат, сопілки, цукерки, чудова мазь проти гостцго чи «мокрого ревматизму», вишивані сорочки, квашені огірки, яблучний сік у зелених пляш­ках, капелюшки, хустки. Трохи збоку міський панок в рожевім кашкеті голосно запрошує до гри в три карти, раз у раз підозріло косячись на багнет пана Вавжака.

Власник трьох карт і перепоєного столика сьогодні не має причини бути невдоволеним. Правда, раніше, ко­ли ця гра була ще новинкою, справи йшли набагато кра­ще, але і тепер, дякуючи богові, можна жити, а кишеня, наповнена сріблом, весело побрязкує.

— Ану, люди мої милі, людиська, люденята, хто хоче виграти грошенята, хай пам’ятає мої слова: три карти чистенькі, новенькі, три карти, як кралі пре­красні, маленькі. Дві кралі хворі⁴ вдома остались, а цю одну до вас послали; вона завжди виграє, найбільше щаслива, це — лялечка цнотлива, справедлива. Запро­шує вас, мої золоті гуцули, до гри, за злота — два ви­грає!.. Раз програє — десять виграє!

Панок в рожевім кашкеті замовкає і міряє жертву, що стоїть перед ним: вона худа і висока, не випускає з-під сивих вусів довгого цибуха. Вона, правда, песпокій- но поглядає в бік папа Вавжака, але злотівка в її паль- чиськах не фальшива.

Рожевий кашкет на знак згоди киває головою, при­ймає монету і виконує руками надзвичайно швидкі рухи, потім розкладає карти на столику.

— Де є лялечка? — солодко питає.

— Тут,— показує жовтим потрісканим пігтем жертва.

Кашкет дивиться па карту і з кислою міною випла­чує старому два злотих.

— Може, ще? — чемно запитує.

— Ставлю п’ятку,— відповідає зітхаючи жертва і не вводить очей з рук юнака.

Цього разу жовтий ніготь знову знаходить лялечку. Рожевий кашкет червоніє, як буряк, і новенька десятка мандрує до кишені жертви. Зацікавлений натовп швидко зростає.

— Ставлю десятку! — вигукує вусач. Тепер юнак до­сягає вершини своєї майстерності, а карти в його руках мигають з швидкістю блискавки.

— Де лялечка? — падає безжурне питання.

— Тут!

Рожевий кашкет витирає картатою хустинкою піт з чола, оглядається кругом, потім кидає старому дідові два срібних кружки і з столиком під пахвою пропи­хається крізь натовп. Через хвилину його дзвінкий голос чується на протилежному боці вигону. Поволі натовп знову обступає його.

— Ану, люди мої милі, людиська, люденята, хто хоче виграти грошенята, хай пам’ятає мої слова: три карти чистенькі, новенькі, три карти, як кралі прекрасні, маленькі...— Тут наш кашкет раптом зупиняється і з дикою ненавистю дивиться на вусача, що знов стоїть перед ним.

— Ставлю двадцять,— тягне той невблаганно і кидає на столик гроші.

Два цісарі з цибуха глумливо дивляться на тремтячі руки заповзятливого юнака. Його два спільники повним подиву поглядом міряють постать старого.

— Де... лялечка?

Фатальний пальчисько цього разу витягає лялечку в рукава юнака. Тепер картата хустинка витирає сльо- 8и, але оскільки все має свої межі, то й кашкет без­слідно зникає в барвистому натовпі.

Та ІІалащук, що завжди любив вигравати — а це був він,— не пропускає виграшу. Зашарівшись, він проти­скується крізь людське муравлище, тужливо шукаючи посрібленого кашкета.

Минуло понад чверть години, коли він знову його помітив і вирушив до пього навпрошки, прокладаючи собі ліктями дорогу. Раптом зупинився як вкопаний, а в його вицвілих очах заіскрилися вогники.

Повільним кроком він наблизився до прилавка з пе­чивом. Так, ця біла рука, що перебирає булки в кошику, не може бути рукою капітана, ї власник її, брюнетик з делікатним обличчям, нічим не нагадує ватажка. Проте ІІалащук не сумнівається, що браслет на цій руці — той самий браслет, якого вони стільки даремно шукали. Це було справді надзвичайне відкриття. Тому не дпвно, що дяк довго не міг вгамувати хвилювання, яке оволо­діло ним.

Хвилюванпя зросло ще більше, коли дяк помітив, що не тільки він звернув увагу на браслет. Два юнаки, одягнені по-міському, значуще переглянулися за пле­чима брюнета, потім, обступивши його з двох боків, теж схилилися над кошиком. Палащук легко впізнав у них спільників рожевого кашкета.

Довго не задумуючись, він зайшов ззаду, широко розставив ноги і наступив на пальці обом цікавим юна­кам. Ті миттю одскочили від кошика, а побачивши знову перед собою несамовитого вусача, зблідли, без­глуздо посміхнулися і, потішно шкутильгаючи, шмигну­ли в натовп.

Тим часом загадковий брюнет, вибравши величезну булку, подався до прилавків з шинками і задивився на ковбасу такого ж розміру. Палащук не спускав з нього очей. Боячись випустити його з поля зору, він бук­вально наступав йому на п’яти і нарешті помандрував за ним на кладовище. Брюнет на одному з гробків роз­стелив сердак, сів і почав з величезним апетитом гли­тати «дар божий».

Коли залишилися тільки розсіяні по траві крихти, юнак солодко потягнувся, ліг і заплющив очі. Палащук підкрався до нього навшпиньках і побачив зарум’янене в сні обличчя. Рука з браслетом лежала відкинена набік. Густо вкраплені брильянти іскрилися на сонці кольо­рами веселки. Вусач сховав цибух у кишеню, причаївся і доторкнувся рукою до замка браслета. В цей момент сплячий, голосно бурмочучи, перевернувся і перекинув руку на другий бік. Палащук обережно перейшов на протилежний бік. Але і тут йому не пощастило. Ледве він встиг нахилитись, як сплячий знов перевернувся.

— Бодай ти так в гробі перевертався, неспокійна ду­ша! — бурмотів Палащук, повертаючись на попереднє місце. Але й цього разу історія повторилася. Роздра­тований Палащук вирішив застосувати силу. Проте поки він встиг це зробити, брюнетик прокинувся і відкрив очі. Побачивши навислого над собою вусача, він миттю зірвався на ноги і, скачучи, як сарна, по гробках, по­дався в бік церкви так швидко, що довгі ноги Палащука ледве встигали за ним.

Добігши до святого місця, брюнетик втиснувся в людську масу і тривожно оглянувся. Впевнившись, що погоня продовжується, він розпачливо пропихався крізь живий мур, щоб рештками сил дотягтися до самого вівта­ря. Він чув за собою голосне сопіння і знав, що це його таємничий переслідувач.

Переляканий, він шукав порятунку в молитві, але на середині перервав, бо пам’ять зрадила його. Він втупив очі у вималювані на іконостасі дванадцять апостолів, ніби віддаючись під їх опіку. Раптом над його вухом почувся притишений голос. Ллє він не зрозумів ні слова. Шепіт почувся знову, брюнет разом з натовпом схилявся і хрестився.

«Гм, трохи занизько схиляється, як на тутешнього. Напевно, буде наш, православний»,— подумав Палащук і повторив цього разу по-румунськн:

— Як же я люблю тебе, мій брате во Христі.

— Амінь,— повторив за попом брюнетик і раптом подумав, що, можливо, саме провидіння послало йому що людину. Проте він мусить бути обережним і вирішує мовчати, продовжуючи з побожною міною дивитися на дванадцять апостолів. Раптом відчуває легкий поштовх у правий бік і бачить задихану ясноволосу дівчину. З природженої чоловічої цікавості він хоче заглянути їй в очі, але та, ніби відгадуючи його намір, прикриває їх віями і ще нижче насуває хустку. Далеко їй до баронеси фон Штейибург, але також гарна і, що найважливіше,— рідкісна блондиночка. Зрештою, хто знає, чи не буде вона йому помічницею у розшуку Семенюка.

Петреску не зводить з неї погляду, аж поки дівчина не відповідає йому тим же. Тоді він поволі бере її за руку. Стоять так якусь хвилину, дивляться одне на одно­го. Потім рука дівчини мандрує вище, і брюнет відчув, як браслет ослаб.

«Треба буде поправити замок»,— думає він і перекла­дає браслет па ліву руку.

Після Євангелія починається проповідь, і церква на­половину порожніє. Дівчина тричі хреститься, насуває на очі хустку і прямує до виходу. Брюнет поспішає за

нею. Перед церквою людно і шумно. В такому натовпі дівчина легко може загубитися. Тому він наближається до неї, піднімає капелюх і питає, чи не міг би підтрима­ти їй товариство. Дівчина спокусливо посміхається.

— Не розумію...— відповідає вона і уповільнює кроки.

«В неї низький голос і надто вайлуваті рухи,— ду­має Петреску,— але, незважаючи на це, нічого собі». Отож ідуть мовчки, тримаючись за руки. Петреску гірко шкодує, що не може розмовляти по-українськи. Та щастя сьогодні не покидає його, бо скоро біля них виростає довга постать ІІалащука. Він погано себе почуває, і тіль­ки м’який, доброзичливий голос вусача заспокоює його.

— Чому ж то, мій молодий брате, не слухаєш бо­жого слова? Невже ж тобі миліше слово моєї дочки? — мовив Палащук.

— Я не знав, що вона твоя дочка,— відповідає за­соромлено Петреску.

— Заспокойся, юначе. Я розумію людську слабість. Дозволь тільки підтримати ваше товариство. Це моя єдина дитина,— каже ніжно старий. Ці слова не тішать юнака, але короткий потиск дівочої долоні підбадьорює його. Ідуть тепер втрьох, причому батько виступає в ролі перекладача.

Коли вони опинилися на краю лісу, звідки виднілося, як на долоні, село, старий сів, а з ним посідали і молоді.

— Ти здалека, хлопче? — питає Палащук, набиваючи цибух.

— З Галаца.

— Чудове місто.

— О, так! То перлина Румунії.

— Маєш рацію. Можна там за собачий гріш погуля­ти. А що ж тебе привело в ці бідні краї?

Петреску не сподівався такого питання і тому чекав, поки щось спаде йому на думку. Зрештою спохватився, що час уже щось відповісти.

— Ви, може, щось чули про якогось Івана Семеню­ка? — раптом запитав він.

Батько і дочка переглянулись.

— А хто б про нього не чув,— відповів старий і за­палив цибух.— Гм, може, то ти і є? — кидає несподівано.

Петреску дуже втішне це «підозріння», але він зра­зу ж усвідомлює, що така містифікація може привести до сумних наслідків.

— Що ви, що ви — ні! — спішить запевнити його.-^ Я спитався, бо дещо чув про нього.

— Ми також дещо про нього чули,— глухо бринить відповідь.

Розмова не клеїться. Зрештою Петреску оволодівав собою.

— Я б хотів з ним познайомитися,— сказав він, але, помітивши дивний відблиск в очах старого, подумав, що той дивується з його відваги.

— Чи не для того, щоб повернути йому браслет? — зненацька запитує Палащук і присувається ближче до юнака. Той блідне, спантеличений його питанням, і швидко кліпає очима.

— Не знаю, що ти хочеш сказати,— лепече Петреску, помітно відсуваючись. Очі його впиваються в Палащука, як вістря стилетів.

— Не знаєш? То шкода, велика шкода,— усміхається вже до нього Палащук.— Кажеш, що хотів би побачитись з Семенюком. Що ж, може б то і вдалося якось зробити.

— Я був би тобі дуже вдячний,— каже Петреску і чує, як терпне на ньому шкіра.

— Шукайте, то знайдете, каже Святе письмо. Отже, як говориться, шукаймо!

— Може... іншим разом,— відзивається Петреску з острахом і присувається до дівчини.

— Іншим разом може бути пізно. Семенюк — як вовк: сьогодні тут, завтра там.

— Сьогодні тут, кажеш?

— Гмм...— бурмоче старий і пронизує його поглядом.

Петреску з тугою поглядає на вкритий людьми ви­гін. Раптом у нього спалахнуло непереможне бажання втекти. Але в цю мить дівоча рука лягає на його плечі. Він відповідає дівчині усміхом вдячності.

— Шукаймо його,— невблаганно тягне старий,— поки ще сонце високо.

— А де? — питає юнак, намагаючись приховати своє боягузтво.

— Де? В лісі, мій сину. Отуди підемо, туди. Через лісок і корчики, потім шмат лугу і просто вгору. Там його напевно знайдемо.

— Напевно, кажете? Добре, але... але іншим разом.

Рука дівчини з недівочою сплою стискає його плечі,

а старий сопе щораз грізніше. Погане передчуття охоп- люс юнака, незважаючи па те, що старий посміхається тепер до нього так добродушно. В цю мить Петреску пригадує собі казку про червону шапочку і вовка, але вже пізно думати про її мораль, бо старий раптом хапає його за стан, нахиляючи назад, а дівчина добирається вже до лівої руки своєї жертви.

Петреску раптом догадується: «Хочуть мене пограбу­вати... Авроро! Як же стану перед тобою без того брас­лета!..»

Ця думка додала йому сили. Він спритним рухом ви­слизнув з кліщів своїх катів і, залишивши в їх руках сердак, кинувся тікати з швидкістю гірського вітру. Чув за собою важкий тупіт дідових ніг.

— Юро! — вигукнув Палащук до дівчини.— Швидко біжи через ялинник, відріж йому дорогу до села.

Петреску глянув уліво і здивувався з дуже швидкого бігу того дівчати, яке з голосним лопотінням запаски перебігало йому дорогу. Та в ту хвилину «дівчина» на щось наступає, що перекреслює її наміри. Непризвичає­ний ходити в довгій вузькій сорочці, Юра, спіткнувшись, падає, а коли стає на ноги, між ним і брюнетом простя­гається добрий шмат дороги. Проте він не розчаровується і продовжує погоню.

Бачачи, що небезпека ще не минула, Петреску не змен­шує швидкості. Не зменшує її навіть перед корчмою, де в той час сидить біля вікна Вавжак і прохолоджує розігріту спекою кров уже третім кухлем пива. Коли помітив тікаючого гуцула, в ньому пробудилась профе­сіональна жилка, і за кілька секунд поліцай біг уже за втікачем. А бігати він умів. Петреску напружував рештки своїх сил. Коли, важко дихаючи, він зупинився біля криниці, дужа рука пана Вавжака схопила його за комір.

— Ти що за один? — запитав поліцай в’їдливим ше­потом.

Петреску уже відкрив рот, але подумав, що кожне слово може його зрадити. Тому вирішив мовчати, коли б навіть довелося заплатити життям.

Не діждавшись відповіді, пан Вавжак завів полоненого на найближче подвір’я і власноручно ретельно обшукав.

— А то чия власність, хотів би я знати? — спитав він, показуючи на браслет...

— Ги-и-и...— почув він у відповідь.

— Ти німий? Що ж то шкодить, німі теж крадуть,—^ сказав Вавжак переконливо і сховав браслет у свою сумку. Ретельпо обшукуючи одяг нещасливого юнака, знайшов у його онучах два банкноти по тисячі лей і трі­умфально вигукнув.

— А? Значить, румун? А... а, Румапія? — випробував він свої знання мови.

— Ги-и-и-и...

Румун чи не румун, а що злодюга, то певно. Шу­руй до ями,— наказав поліцай, відчувши, що спрага зараз палить його з подвійною силою.

XXIV

Кінь спинається на трав’яному узбіччі, поспішаючи навпростець до Цап’ячого плаю. Дзвони гудуть щораз далі й тихіше і нарешті зовсім замовкають за стіною лісу.

Коли Ольга зупинилася на умовленому місці, було ще рано. Вона пускає коня, сідає на пеньку і, схрестивши руки на колінах, хитається в задумі. Вітер колише верш­ки дерев, по чорній амазонці бігає золото сонця. її во­логі очі несвідомо блукають по колонаді лісових велетнів. Меланхолійна тиша пущі поступово впливає на Ольгу. Проведена в сльозах ніч тоне в забутті, залишається настрій тиші і примирення. Власне, коли вона виїжджа­ла з дому, була теж спокійною і володіла собою. Хвилю­вання пройшло якось раптово, коли вона сіла на коня. Почуття зразу завмерли в ній, уступаючи місце апатії. Часом здавалося їй, що це невблаганне і всемогутнє провидіння взяло за уздечку її коня і завело в глибину пущі, де повинна була вирішитися її доля. Здавалося, що завмерло в ній і те, що досі називала в думках своїм великим і трагічним коханням. Якась тупа байдужість раптом покрила імлою образ тієї людини. Разом з тим розуміла, що ніяка сила не могла б утримати її від цієї поїздки. Це була стихія, якій вона віддалася з заплюще­ними очима.

Ольга глянула на годинник: наближається дев’ята. Значить, незабаром з’явиться. Безсонна ніч дається взна­ки — її огортає дрімота. Над лісом пливе рівномірний шум. Ольга заплющує очі. Чує, як несамовито б’ється її серце.

Раптом десь поблизу пролунав шалений звірячий крик.

— Рс-е-у-у! — розлягається стократною луною по пущі. Ольга блідне і тремтить, як листок на вітрі. Серце б'є тепер молотом. Вона оглядається навколо, але не бачить оленя ніде.

— Ре-е-у-у!..— роздається ще раз, і голосний тупіт вказує напрям, куди швидко побіг звір. Олень розпач­ливо ревів, аж поки не замовк в імлистій далипі.

Ольгу пройняв страх. Цей зловісний крик пущі вмить зруйнував спокій її душі. Важкі передчуття пересліду­ють її, наче зграя зголоднілих вовків. Ольга відчуває, як кров відхлинула з її обличчя, а розум живе тільки єдиним прагненням: якнайшвидше втекти, вибігти на сонце, залишити далеко за собою те похмуре царство, де оголене коріння ялин простягає свої спотворені ручи­ща, намагаючись стиснути її в хижих обіймах. Під впли­вом шаленого страху вона біжить до коня, сідає верхи, бере повіддя і мимовільно б’є його прутом. Сивко пуска­ється легкого риссю. Охоплена диким страхом, вона за­плющує очі.

В цей час чиясь рука зупиняє коня. Не розплющую­чи очей, Ольга інстинктивно відчуває присутність Івана. Серце її зразу заспокоюється, груди з полегшенням від­дихають. Вона повільно знімає рукавичку і подає йому руку. Відчуває, як він припав до неї устами. Нарешті підводить голову і посміхається. Обличчя його дивно схудле, але очі променіють по-давньому.

— А то куди так поспішаєш? — питає здивований Іван.

— Я хотіла ще проїхатися, поки ти над’їдеш,— від­повідає вона одним духом. Сивко нетерпляче перебирає ногами. Подих вітру доносить радісні звуки празниковнх дзвонів. Іван поглянув на плай, потім узяв Сивка за уздечку і повів його в глибину лісу.

Час від часу він повертає до неї голову, і тоді їхні погляди зустрічаються.

Раптом Ольга спритно злазить з копя і якийсь час непоміченою йде поряд з Іваном. Коли він врешті помі­чає її, обоє вибухають сміхом, потім Іван обнімає її і за­туляє уста довгим поцілунком.

— Куди ведеш мене? — запитує Ольга, вдихаючи повітря.

— До себе в гостину,— кадає швидко він.

Обличчя її вкривається легким рум’янцем, а очі див­ляться сміливо.

— Ого! Напевно, там тепер пропадаєш, де дідько добраніч каже. А жінка що на те?

— Не маю жінки,— відповідає він і дивиться в зем­лю. Коли піднімає голову, Ольга дивиться в інший бік. Ідуть тепер мовчки. Порушує тишу тільки тупіт кін­ських копит і тріск галузок під їх ногами. Дорога стає важчою, і Семенюк садить Ольгу на коня. Пробираються тепер крізь гущавину, перескакують численні струмки, проїжджають байраками і ярами, спинаються по стрімких схилах. Ліс стає щораз похмурнішим, порослі мохом ялини, як чорні стрілчасті вежі, пнуться до майже не­видимого тут неба.

Нарешті Іван зупиняється на краю стрімкого урвища, з глибини якого снується темною ниткою дим.

— Не холодно тобі?

— Ні,— з усмішкою відповідає Ольга.— Значить, це

тут?

— Тут, де тільки сам бог і ми...

Іван бере її на руки і, обережно ступаючи, зносить вниз. Під його ногами шелестить папороть. Ольга оглядає все навкруги і здригається.

Урвище являє собою глибоку вузьку ущелину, де не ступала ще людська нога. Склепіння її створене з клаптів неба, що визирають з-поміж велетенських, перекинутих через урвище пнів. їх звалили колись ураганні вихори, творячи справжні мости над похмурим проваллям. На дні ущелини пливе скритий в зарослях папороті струмок. Обабіч піднімаються мокрі від вологи скелі. Сюди ніколи ще не заглядало сонце.

В невеличкій печері, розташованій під скелею, дога­сає вогнище. Поруч лежить розстелена пухнаста ведмежа шкура, на стіні висить обріз.

Іван садовить Ольгу на шкуру, потім швидко підки­дає хмизу в дотліваюче вогнище. Ольга здивовано огля­дає схованку.

— Справді дивно,— обзивається вона злегка тремтя­чим голосом.— Я завжди так уявляла собі браму до пекла.

Полум’я в цю мить вибухає під саме склепіння, і в освітленій печері Ольга бачить тільки його сяюче облич­чя. Вона відчуває, як груди її наповнює нова хвиля ра-

дості. Іван порається біля вогнища, потім стає перед нею на коліна і підносить до її губ кубок з гарячим вином. Приємне тепло розливається по її тілу.

Ольга повільно знімає берет, і волосся розсипається по її чолу. Потім вона кладе голову на його груди і мовчки вдивляється в огонь.

— Хто ти, дивна людино? — шепоче вона.

Для чого ти питаєш про це?

— Адже ж я люблю тебе...

З шипінням падають в огонь краплі води з склепіння. Не дочекавшись відповіді, Ольга підводить голову і пиль­но дивиться йому в очі. Якась стареча повага вимальову­ється на її обличчі.

— Я мушу знати, хто ти,— каже вона ледве чутним шепотом і проникливим поглядом знову вдивляється в його обличчя.

— Золото моє, благаю, не питай. 6 слова, які не по­винні народитися...

Очі Ольги наповнюються слізьми, а губи нервово тремтять.

— Плачеш? Тоді скажу. Отже... слухай. Я — Іван Семенюк.

Запанувала хвилина смертельної тиші. Ольга стискає кулачки, підносить їх високо над головою, і раптом на груди Івана сиплеться град надзвичайно сильних ударів. Потім вона встає і, хитаючись, подається до виходу. Потім знову повертається:

— Ти стріляв у мого чоловіка? — питає зміненим го­лосом. Іван стверджувально киває головою, важко під­водиться і наближається до неї.

— Негіднику! — кричить вона йому в обличчя і ту­лить до серця кулачок.— Негіднику,— шепоче, розпачливо хитаючи головою.

Іван стояв перед нею з похиленою головою, не па- смілюючись глянути їй у вічі. А коли він почав говори­ти, його слова зазвучали глухо, ніби хтось камінням кидає у бездонну криницю.

— Я мусив стріляти. Мені залишалося одне з двох: вмерти або вбити. Я вибрав третє — вистрілив так, щоб не вбити. Після того перев’язав йому рану, бо з нього швидко стікала кров. Зрештою, то була хвилина, коли я не думав про тебе, а коли б навіть думав, то ще важче було б розлучатися з життям.

— Неправда! Ти... ти не можеш говорити правду. Забагато людської крові маєш на своєму сумлінні.

Іван рвучко підводить голову. Очі його блищать гні­вом і гордістю.

— Крові, кажеш? Якщо я проливав чиюсь кров, то тільки таких вовків, як я, або підлу кров зрадників. Кидаєш мені в обличчя слова, які отруюють, ганьбою вкривають мою душу, а не знаєш, бо не можеш знати, що я не гірший від багатьох, кого ніхто не наважиться назвати розбійником. Чи ж внпен я, що мене виколи­сали вільні гірські вітрії, ІЦО я сильніший від інших і що по-своєму полюбив свободу. Коли був малий і безсилий, бив мене хазяїн, аж кров’ю я стікав, а мати моя тим часом з голоду помирала; коли я плакав, ніхто не бачив моїх сліз. Разом зі мною виростали жаль, біль і гнів, які я ховав у своєму серці. А коли виріс, довго розгля­дався по світі, поки усвідомив, що був самотнім. Коли вперше вдарив свого ката межи очі, я зрозумів, що маю ведмежу силу і що та сила не тільки мені служитиме в житті. Відтоді новий дух вступив у мене, дух, який всяку кривду, свою і не свою, перетворював у ненависть, а не­нависть у помсту. Карабін став моїм першим другом, другим — пісня, третім — вино, а останнім — жінка. Коли тулив до грудей коханку, не думав про завтра, бо кожне завтра було для мене закрите на сім замків. Я йшов від неї без слова, хоч не раз жаль стискав мені серце. Але досить було, щоб заграла мені у вухах пісня товаришів, як серце мовкло...

Ольга втупила закам’янілий погляд у догоряюче по­лум’я. По її щоках спливали сльози. Іван охриплим го­лосом продовжував:

— Прийшла нарешті хвилина, коли я зустрів тебе. Одна хвилина — і не впізнав себе більше. Все, чим жило моє серце до цього часу, здалося мені сном, про який треба забути. А завтрашнім днем стала ти — моє золото­волосе щастя. Я не казав тобі, хто я, бо боявся втратити тебе. Тепер зрозумів, що мушу тобі це сказати. Сказав і не шкодую. Іди і будь щаслива, а я не перестану спі­вати про тебе до смерті.

Ольга поволі ступала по порослих мохом виступах скелі. А коли опинилася на підвищенні, поверпулась і з тихим хлипанням почала сходити назад. Зупинившись біля входу в печеру, вона низько опустила голову.

— Ольго!..— почула вона вигук захоплення й радості, відчувши, як дужі руки підносять її в повітря і кладуть на ложе. Повними щастя очима вони вдивляються одне в одного, бліді і схвильовані. Раптом тишу порушує да­лекий крик оленя. З обличчя Ольги відхлинають рештки крові. Вона заплющує очі і шепоче:

— Вина...

Паруючий рожевою парою напій крапля за краплею проникає в кров. Через деякий час блаженний спокій огортає жінку. Рука її блукає но скроні Семенюка. Від­чуває під долонею жар його чола. Ольга несвідомим ру­хом прихили його голову, і зволожені вином їхні уста з’єднуються в довгім поцілунку. Потім вона підводиться, мовчки дивиться на вогнище і однією рукою зсовує з ніг чоботи. Поруч неї парує знову наповнений келих. Вона цокається з Іваном, не дивлячись на пього, і по­волі п’є ароматний напій.

Раптом відкидає назад голову, одним духом випиває келих до дна і, заклавши руки під голову, лягає. її злегка затуманені очі дивляться з-під вій на Семенюка.

— Люблю,— тихо вимовляє вона, потім відвертає об­личчя до стіни. Іван вкриває поцілунками її щоки і шию. Ольга блідне і скоса вдивляється в нього. Нараз її руки піднімаються і м’яко обвивають його шию. їх набряклі прагненням уста хижо з’єднуються. Ольга то в’ється, то завмирає в його залізних обіймах. Коли вкінці обійми слабнуть, вони довго не можуть отямитись. Задихані, з палаючими щоками туляться одне до одного, вслухаю- чись у прискорене биття своїх сердець.

Ольга поглинає очима його руку, що зсуває замок спортивної блузочки, схованої під жакетом. Вже зсуває плічко сорочки, і легко зарожевлений вершок круглої твердої груді лагідно піддається його устам.

По тілі Ольги розливається невідома ще їй блаженна неміч. Вона без опору приймає його пестощі, вслухаючись у болісний ритм своєї крові. Раптом хвиля сорому зали­ває її обличчя. В блиску вогпіо алебастром біліють її стрункі ноги. Іван припадає до них спраглими губами. З її грудей виривається глухе зітхання. Тіло пружиться, вигинається луком і раптом завмирає в заспокійливому болю. Переможно розхилене лоно ціпеніє в опорі перед багатством вникаючої в нього розкоші. Ллє надходить хвиля спадаючої поразки. Семенюк стискає Ольгу в

могутніх обіймах, а розширені в щасливім здивуванні її зіниці спочивають на ньому і гаснуть, покриті млою не зазнаної ще втіхи.

Спочатку лагідний, соромливий ритм її стегон посту­пово набирає сили, щоб вкінці перетворитися в безкі­нечну стихію пристрасті, вщент ламаючи перешкоди умовностей і сорому. А коли настала хвилина найви­щого блаженства, нею потрясло ридання без слів, а тіло напружилося від надмірної розкоші. Пальці її судо­рожно впилися в його плечі, і з відкритих уст почувся тихий шепіт:

— Мій...

XXV

Минає вже шостий день, відколи Погодняк повернув­ся з лікарні. Рана зажила, одужуючий чудово почуває себе і, хоч більшу частину дня проводить ще в ліжку, кожного дня виходить в сад, а часом навіть відвідує своїх підлеглих. Точно о другій повертається додому на обід. Кожного разу бачить на столі свіжі квіти. Зрештою, в квітах тоне тепер вся їхня квартира.

Серед них цілий божий день порається Ольга, завжди весела, з усмішкою на устах. Від цієї жінки віє випро­мінююча радість життя, заражаючи все, що її оточує. У сяючих чистотою меблях і підлозі сопячне проміння відбивається, як у дзеркалі. Робота горить в її руках. Вона перебуває в безперервному русі, повна дивовижної енергії і життєвості. Завжди уважна до своєї зовніш­ності, зараз стає взірцем скромної елегантності.

Чоловікові Ольга приділяє стільки тепла і піклування, як ніколи раніше, тому Погодняк теж почуває себе ніби на сьомому небі. Серце його радіє від її присутності. Він називає її своєю цілительницею, своїм ангелом-храните- лем і в інтимні хвилини, непритомний від щастя, при­страсно цілує її дрібні пальці. Тоді Ольга прикриває очі, беззвучно сміється, і з-під її вій спливають великі, як горох, сльози. Погодняк не вірить в таке багатство щастя. «Адже я не заслужив цього»,— думає і зціловує сльози. Вони солоні і пахнуть морем.

Ольга поправляє перед дзеркалом складки чорної шов­кової сукні, уквітчаної білим кетягом мережива. В його обрамленні променіє красою чудова голівка напівжінки,

иапівдитини. В дверях зупиняється Погодили у святко­вому мундирі. Не повертаючи голови, вона вітає його усмішкою.

— Я вже готова, Мартине.

Він мовчки наближається до неї і цілує її в шию. Ольга блідне, але усмішка не сходить з її уст. Вона від­чуває вище ліктів потиск його сильних пальців.

— Я турбувався за тебе. Ти не попередила мене, що повернешся так пізно.

— Уяви собі, що я сіла під деревом і, невідомо коли, заснула. Пробач мені, мій дорогий,— відповіла, уважно нишпорячи в шухлядці трюмо.

— Пробачити? — засміявся безцеремонно.— А то за що? Якщо тобі ці прогулянки приємні, то я не маю ні­чого проти. Інша справа, що ти не повинна заїжджати дуже далеко, поки я не ліквідую Семенюка і його шайки.

— Припускаєш, що тобі це вдасться? — спитала вона, стримуючи наростаюче в ній хвилювання. Її тремтячий голос викликає в нього щирий сміх.

— Го-го! Виходить, я вже такий нікчемний у твоїх очах? Гарне уявлення має про мене жіночка! О, щоб тобі, моя кришечко...— сказав, давлячись від сміху.

Ольга морщить брови: як же сердить її той сміх без причини. Чи ця людина позбавлена почуття гумору? Але зразу опановує себе і, не підводячи голови, каже:

— Я рада, що ти веселий.

— Думаєш, що я міг би бути сумним?

— Ніколи пе знаємо, мій дорогий, що нас чекає...

— Адже спільне життя чекає нас, Ольго.

— Звідки така певність? — спитала гордовито, пов­на незрозумілого прагнення познущатися над цією лю­диною.

— А то добре! Хочеш знати звідки? — розсміявся він,— Ксьондз мені на вухо сказав.

— То мало.

— То я тобі повторю це,— шепнув.

— Мало! — крикнула пронизливим голосом Ольга, повертаючи до нього зблідле раптом обличчя, закриваю­чи його пудреницею, як щитом. В її розширених зіницях затанцювали дивні іскорки. Раптом вона заливається ша­леним сміхом, пробігає кімнату і падає на канапу; тулить обличчя до подушки, але вгамувати проклятого сміху пе може. Потім на своїй скроні чує холодну долоню чоло­віка. Повільно заспокоюється і замовкає.

Лежачи на канапі, Ольга крадькома поглядає на ГІогодняка. Збентежений, він сидить біля неї і ніжно гладить її голову. Вона помічає па його носі дрібні кра­пельки поту. Цього вистачило, щоб нехіть до чоловіка зросла з подвійною силою. Вона швидко лягає навзнак.

— Ольго, дитино моя, що це має означати? — питає Погодняк після довгої мовчанки.

Ольга зацікавлено оглядає свої нігті.

— А як тобі здається?

— Здається мені, що тебе щось турбує.

— Заспокойся, нічого мене не турбує,— відповідає вона, злегка позіхаючи.— Навпаки, вже довгий час я по­чуваю себе... ну, як би тобі це сказати,— чудово.

Він сумно похитав головою.

— А ти не криєш чогось від мене?

Ольга підкладає руки під голову і примруженими очима дивиться в стелю. Під натягненим шовком вираз­но вимальовуються її невеличкі груди.

— Знаєш, то непогана думка,— говорить вона да­лі.— Тримати в серці солодку і разом з тим грізну таєм­ницю, якої ніхто не може вирвати, хіба разом з життям; мати щось для себе, виключно для себе, яке це чудове відчуття.

— Не розумію тебе,— зітхає Погодняк.

Ольга несвідомо вдивляється в скляні пряжки оксами­тових пантофликів, що міняться в світлі лампи. Вона згадує сьогоднішній ранок. Обсипане пестощами тіло мліє в пориві нової хвилі пристрасті. Почуття насолоди про­ймає її істоту. Набряклі від поцілунків уста розхи­ляються, як пелюстки червоної троянди, відкриваючи міцно затиснені зуби. Вона відчуває на своїй руці по­тиск руки Погодняка. Долоня його холодна як лід.

— Не розумію тебе, Ольго,— чує над собою гаряч­ковий шепіт чоловіка.

Сонним голосом вона відповідає:

— Ти б зрозумів, коли б я тобі сказала, що маю коханця.

Довга несамовита хвилина мовчання. Ольгу огортає якийсь неспокій. Вона поволі відкриває повіки і на об­личчі чоловіка бачить зміну. Під його очима раптом ви­росли сині підківки, а викривлені гримасою уста сил­куються усміхнутися. Вона усвідомлює, що в тій грі з огнем зайшла далеко. Мусить це виправити, вниравити невідкладно. Якою ж шаленою була. Що крок, то нове божевілля. Чим далі, то нижче, то глибше пориває її хвиля страшного кохання. Пожежа крові і думок, здає­ться, перетоплює кожну тканину її тіла, отруюючи га­рячкою мозок. В цю мить, дивлячись на обличчя чоловіка, вона опам’ятовується, і раптом її знову огортає ніжність.

Вона напівнідводиться і, спершись на лікоть лівої руки, правою обіймає його за шию. Легко перехиляє голову і вдивляється в нього з-під напівприкрнтих по­вік, показуючи в усмішці зуби.

— Ти повірив би в це колись, Мартине? Повірив би? — Вона бачить, як обличчя його поступово прояс­нюється і очі набирають живого блиску.

— Був би хіба найпідліший з підлих,— відповідає він і, важко дихаючи, схиляється над нею.

— А бачиш! — шепоче Ольга з полегшенням,— А бачиш...— додає ще тихіше з незмінним усміхом на устах.

Щоки ііого наливаються кров’ю, очі налають праг­ненням. Він швидко підводиться і гасить лампу. Коли повертається, уста Ольги на секунду кривляться в тер­пінні, але зразу після цього приймають його поцілунки з тим самим напруженим усміхом. Вона чує, як він не­терплячим рухом зсуває з неї ковдру. «Ніколи ще по був зі мною грубим...» — думає вона, і жаль стискає її серце. Коли він ліг поруч з нею, вона ще раз повторює через затиснені зуби:

— А бачиш...

Вузьке коло близьких товаришів Погодняка чекає на винуватця сьогоднішньої урочистості, щоб висловити співчуття з нагоди його дивовижного, як говорила пані Вавжакова, одужання. Саме з цієї нагоди влаштовано прийом, який самому панові Вавжакові коштував доб­рих грошей, не рахуючи складчини прикордонників і поліцаїв. Але треба було якось відзначити одужання бойового прикордонника і доброго колеги, а разом з тим розвеселити і власну душу, переслідувану неспокійними вістями з околиці і постійним страхом перед поганим настроєм вищого начальства. Тому тривалі оплески, яки- мп вони зустріли появу Погодняків, були майже зовсім щирими. Майже, бо не всі жінки охоронців безпеки сим­патизували Ользі. Дехто з них вважав, що молода жінка дерла носа і створювала між собою і ннмп образливу дистанцію. її чарівна краса теж була неабиякою пере­шкодою для зміцненпя приязні.

Проте сьогодні навіть найбільші злюки мусили ви­знати, що дружина Погодняка виглядає чарівно, хоч деякі з жінок не пропустили нагоди додати, що червона троян­да, якою Ольга прикрасила свою сукню, виглядає не зов­сім скромно.

Коли Погодняки з усмішкою на устах переступили поріг, панство зірвалося на ноги і після рясних оплес­ків вигукнуло в один тон, скандуючи: «Sto lat niech zyjq паш!» '. Пан Вавжак проголосив зворушливий тост, і, після того, як були випорожнені склянки вина, поча­лася вечеря, веселі розмови і сміх. Незабаром вкотили чималу бочку з пивом, і пан Вавжак показав, на що він здатний.

Ольга була сьогодні збуджена і говірка, як рідко коли. Відповідала усміхом на усміх, для кожного знаходила милі слова, і навіть передчасно постаріла дружина за­ступника Погодняка — Жолтанська — не зуміла встояти перед привабливістю цієї молодої жінки, що вміла надати стільки чарівності кожному своєму слову, хоч не зовсім вільно володіла польською мовою.

Ольга дала волю своїй красномовності. Іноді навіть сама дивувалася, звідки все це береться в ній. Була в такому етапі, коли збуджений мозок працює з дивовиж­ною точністю. В такі хвилини нею оволодівала самовпев­неність, яка зростала в міру все більшого зацікавлення нею. Находило це на неї хвилею, яка ніби напливала з-над світів.

Нараз вона здригнулася і повернула раптово зблідле обличчя в бік Жолтанського, який сидів у другому кінці стола. З його уст зірвалося ім’я Семенюка. Вона прислу­халася: там говорили про його втечу з міської тюрми. Жолтапський, молода ще людина з сумними очима і дов­гастим стомленим обличчям, намагався переконати своїх сусідів, що втеча грізного опришка можлива була тільки в результаті недбальства вартових і начальника суду. ²²

— Гм! — буркнув пан Вавжак, хлиснувши, скільки _міг, пива.— Що ти верзеш! Молодий ще, голубе. Я, дя­кувати богу, зуби на цьому з’їв, але не сказав би гоп, поки не побачив би Його на шибенпці. Та це ж, люди добрі, справжній чорт в людській иодобі. Сімнадцять років бешкетувати мало не по всьому світі і не зогнити в кри­міналі, хіба могло бути таке з іншим? І що найцікавіше, повертається сюди по стількох роках, і хоч би тобі один поганенький лист прийшов йому навздогін, а то нічогі­сінько, бодай ти щез! Делікатно кажучи, хай його нагла крон заллє!

Не на жарт злий, пан Вавжак розстебнув комір мун­дира і нервово забарабанив пальцями по столу.

— Дуже перепрошую, але коли б начальник..— про­бував дискутувати Жолтанський.

— Що в чорта міг зробити начальник? Хіба разом з жінкою і дітьми вартував би того дябла, і то невідомо, кого мав би тоді пильнувати: його чи свою жінку.

У відповідь йому вибухнув голосний регіт. Найсер- дечніше сміявся Погодняк. Ольга, бліда, як труп, опусти­ла очі.

— Мусите, панове, знати,— почав Погодняк,— що той Семенюк — чорт над чортами. Вже не одна дівчина і не одна молодичка з слізьми нарікає на його невірність.

— І то ще добре, якщо без прибутку,— вмішався один з поліцаїв, але, прибитий грізним поглядом пана Вавжака, замовк і сховався за колегу.

— Уявляю собі, що було б, коли б усі покривджені чоловіки влаштували на нього облаву. Ви б мали його в своїх руках протягом кількох годин,— защебетала при­стойна брюнетка.

— Чудова ідея! — писнула пані Жолтанська.— Це було б перше в світі полювання рогоносців на лю­дину.

Останні її слова потонули у вибухові сміху. Товари­ство трималося за животи, а пан Вавжак аж захлинув­ся пивом.

Ольга не сміялася. Очі її розгублено блукали, а руки гарячково м’яли скатерть.

— Цікаво, що б з ним зробили, коли б спіймали,— вигукнула пристойна брюнетка, що сиділа біля Вавжа­ка. У відповідь пан Вавжак шепнув їй щось на вухо, що викликало в неї справжній пароксизм сміху.

 

 

— Ах, пані комендантова! — сказала крізь сльози та, звертаючись до Ольги.— Коли б пані знала, що за безсо­ромна людина сидить біля вас. Пані, напевно, догадуєть­ся, що я тільки що почула. Чи пані поділяє мою думку відносно того, що це викликало б стихійний вибух про­тесту серед коханок?

Від реготу гостей мало не погасли лампи. Під Ольгою сколихнулася земля. Блукаючим поглядом вона пробігла но обличчях, що сміялися, глянула на чоловіка: плечі його підскакували від сміху. В обличчя їй ударила кров. Вона ще раз глянула на присутніх. На щастя, вони не звертали тепер на неї жодної уваги. Трясучись мов у про­пасниці, вона підвелася з місця, ступила кілька кроків у бік дверей. Нестихаючий регіт присутніх розривав їй голову. Притиснувши пальцями скроні, вона подалася вперед. Коли опинилася на порозі, нею потряс короткий сміх. Зібравши останні сили, вона вибігла з кімнати.

Ольга побігла сонною вулицею, і в м’якому килимку куряви загубився відгомін її дрібних кроків.

* * *

Вже цілу годину Ольга лежить у вітальні на канапі. Щоки її горять вогнем, в скронях гуде збурена кров. Коли бліде світло світанку вривається крізь віконниці, вона важко підводиться і переходить до спальні. Холод постелі трохи відсвіжує її. Чує швидкі кроки чоловіка. Жалібно скрипнули двері, і ось він повис над її головою чорною важкою масою.

— Чому ти нас залишила? — шепоче він.

Ольга не відкриває повік. Обличчя боляче кривиться.

— Я навіть не помітив, коли ти вийшла. Вавжаки ображені. І справедливо. Я мусив якось рятувати ситуа­цію, сказав, що тобі стало погано, і тому вийшла поди­хати свіжим повітрям. Але ти не повернулася.

— Я погано себе почувала,— відповіла Ольга свистя­чим шепотом.

Погодняк все ще сопе, але тепер не від злості. Обе­режно сідає на край ліжка і прикладає до її чола трем­тячу долоню.

— Дитино моя найдорожча... що ж це з тобою? І як я відразу не подумав...

Вона на секунду підвела вії, холодно блиснувши очима.

— Чому ж ти мені не сказала? Я б відпровадив тебе, ти ж могла зомліти по дорозі. Ольго, Ольго, що ти ви­робляєш...

Ольга з тихим зітханням повертає до нього голову.

— Тепер вже краще себе почуваєш, дитинко?

— Так...— відповідає вона, вагаючись.

Він знову нахиляється над нею, довго вдивляється в біліюче у сутінках обличчя, потім легко цілує її в уста і тулить свого скроню до її щоки. Ловить вухом пульсу­вання її крові. Його тихе щастя в цю хвилину не знає меж.

Нараз чує тихий шепіт Ольги:

— Іди геть...

Погодняк зривається як ошпарений. Ольга чує його схриплий віддих і крізь вії уважно вдивляється в про­філь чоловіка, що видніється на тлі сіріючої шибки. Погодняк, важко ступаючи, залишає кімнату і через ка­бінет виходить до кухні. Чути брязкіт відра. «Миєть­ся»,— байдуже думає Ольга, підтягаючи під бороду ковд­ру. Потім він повертає ключ в замку від шухляди пись­мового стола; скрипнули двері шафи, і знову в кабінеті запанувала глибока тиша.

Вже вертається. Ольга закриває очі. Ступаючи тихо, зупиняється біля її ліжка. Він в службовому мундирі, з гвинтівкою через плече, на боку звисає сумка. Хви­лину вслухається в рівномірне дихання дружини. Її ру­ка висовується з-під ковдри. Погодняк нахиляється, обе­режно накриває руку ковдрою і тихенько виходить на ганок.

Коли в дворі застугоніли копита виведеного з стай­ні коня, тіло Ольги здригнулося від глухого розпачли­вого плачу.

XXVI

Дощ перестав мрячити, і десь високо з’явилося сонце, злегка розріджуючи присмерк ущелини. Ольга спить, за­кутана у ведмежу шубу. Біля неї в задумі сидить Семе­нюк, не відриваючи погляду від зарожевленого в сні обличчя коханки. Її нижня губа капризно звисає. Сонна Ольга недбалим рухом одкидає шубу, відкриваючи круглу рожеву грудь. Підсичуване раз у раз вогшнде бухає, заливаючи печеру палаючим пурпуром.

Семенгок низько схиляється і вкриває поцілунками її долоню. Ольга пробуджується, протирає кулачком очі, потім з німим здивуванням оглядає печеру. Зустрівшись поглядом з Іваном, мовчки обнімає його за шию, притя­гає його голову до своїх грудей і накриває її шубою.

Іван відчуває гучне, рівномірне биття їі серця. Його охоплює невимовна радість, коли думає, що це мале, найдорожче серце б’ється теиер тільки для нього. Одно­часно його проймає страх від можливої втрати її, невід­ступний, впертий страх, що не покидає його навіть у хвилини найбільшого щастя. Він обнімає її і тисне з та­кою силою, ніби хоче втиснути в свої груди, щоб ніяка в світі сила не змогла їх розлучити.

Кров щораз швидше починає кружляти в його жилах, запалюючи нові вогні в тілі Ольги, знесиленім недавніми пестощами. Іван підводить голову. Ольга дивиться на нього з суворою увагою. Блідість поволі заволікає її обличчя. Опускає на знак згоди повіки і завмирає в че­канні. Іван цілує сухі розпалені уста, повільно оволоді­ваючи її пружним тілом. Тепер лице її знову наливає рум’янець, а розширені зіниці з тим самим суворим ви­разом блукають по його обличчі. Хвилі любовного екста­зу повільно колишуть їх сплетені тіла. А коли, як буря, надійшла хвиля остання, руки Ольги з незрозумілою силою пригорнули коханця, тулячи його до вібруючих грудей. Вона глухо застогнала від невимовної розкоші і впилася устами в його шию.

Вони довго лежать нерухомо в обіймах, потім Ольга чує його схвильований шепіт:

— Нащо ти зробила це, Ольго?

— Я хотіла цього, бо люблю тебе.

— Адже знаєш...

— Знаю,— перервала вона,— що мусить мати твої очі, твої уста, твоє серце... тільки цієї огидної сережки не буде носити,— розсміялася Ольга, вдаривши його злег­ка пальцем по носі.

— А все-таки, Олю...

— Ой-ой,— вигукнула вона, кинувши оком на го­динник.— Мені вже час.

Він хотів ще щось сказати, але вона затулила йому уста поцілунком.

— Івасю недобрий, кісточки болять,— сказала ліни­во Ольга, потягаючись від насолоди.

— Моя бідолашка... Як же ж ти тепер вирвешся звідси? — спитав з удаваною заклопотаністю.

— Оіі, не знаю, Івасю. Хіба понесеш...

Коли він обняв її і підняв, вона зайшлася сміхом. Легко ступаючи по слизькому камінні, Семенюк виніс її на горбок і посадив на коня.

Вже зайшло сонце, коли вона зникла з його очей на повороті плаю.

Через кілька хвилин їзди, на певній відстані перед собою, Ольга Погодняк помітила самотню жіночу постать. Обернена обличчям до Ольги, жінка стояла, спершись на придорожнє дерево. Наблизившись, Ольга впізнала Марічку. Вона привітала її легким кивком голови і при­шпорила коня. Але в ту ж мить Марічка з блискавичною швидкістю схопила Сивка за уздечку і зупинила його, її очі палали ненавистю.

— Добрий вечір, Маріє. Що скажете?

Марічка мовчала, ні на хвилину не спускаючи з неї погляду. Повільним рухом руки витягнула щось з-за пазухи.

— Прочитайте мені листа, панюсю. Я неписьменна.

Ольга взяла зім'ятий і брудний лист. Коли віддирала

край конверта, руки її тремтіли.

— Знаєш добре, що він для мене дорожчий від жит­тя,— почула раптом гарячковий шепіт Марічки.— А те­пер скажу тобі, що ніколи не зречуся його, бо хоч би я й хотіла — серце не зможе. Ти дуже молода і дуже вродлива, бог тебе створив для панських покоїв, а по них теж ходить людське щастя. Нечистий тебе споку­сив, і видалося тобі, що ти саме тут, у пущі, знайшла його, а не знаєш, що це тільки як сон і 'що кохання Івана скоро стане для тебе справді сном. Поплачеш тро­хи, чоловік тебе пригорне — і забудеш. Тільки я не за­буду, тільки моє серце буде як незагоєна рана, бо я ні­кого не маю на світі, тільки його, бо якщо раз його втрачу, втрачу вже назавжди.

— І що ж? — спитала Ольга, дивлячись на вершки дерев.

— Хочу, щоб ти зрозуміла це, пані, і поки ще час, зреклася Івана. Якщо ти це зробиш, буду перед тобою, як перед образом, поклони бити.

Вона спинила погляд на устах Ольги. Та мовчки стя­гала рукавички.

— Я його люблю,— сказала вкінці Ольга, відвертаю­чи обличчя від Марічки.

— Тим гірше для тебе. За ним, панночко, далеко не полетпш: відразу крильця поламаеги.

— Я не боюся того, Марічко.

— Не боїшся, кажеш. Прнсягнугся вічно любити тебе?

— Кохає мене,— шепнула Ольга.

— Сказав тобі це?

Ольга стверджувально кивнула головою. Вона хотіла ще щось сказати, але слова завмерли на її устах, коли побачила, як змінилося обличчя Марічки.

— Якщо сказав...— тягла уривчасто Марічка,— то любить. Мені того не говорив. Ніколи, ніколи мені того не казав. Ой, уже блищать твої очі, вже сяєш, як вечірня зоря. А не знаєш, що скоро погаснеш. Якщо він тебе не згасить, то я це зроблю. Ти запалила в моїй душі пекло, і сама в ньому згинеш. Я сказала тобі, що не зре­чуся його.

— Чи ти збожеволіла?! Хочеш його змусити, щоб тебе покохав?

— Ні, хочу його змусити, щоб тебе не кохав!

— Не вдасться тобі це зробити.

Очі Марічки метали блискавиці.

— Ти ще переконаєшся, вертихвістко!.. Ще, як вовк, завиєш з болю і розпачу, і ніхто твого голосу не почує. Іди тепер, вертайся до чоловіка, нехай приголубить жін­ку двох чоловіків — стражника і бандита. їдь, і нехай крок за кроком летить за тобою моє прокляття...

Ольга, бліда, як хустка, здибила коня і з копита пу­стила його риссю. Однак незабаром дорога почала спада­ти стрімко вниз, і кінь пішов повільною ходою. Ольга поволі опам’ятовувалась. Тепер вона могла вже спокій­ніше обдумати все, що почула перед хвилиною. Раптом погляд її впав на затисненпй у лівій руці лист. Коли вийняла його з конверта, відчула дуже сильний запах духів. Смеркалося, і Ольга насилу читала дрібне жіноче письмо:

«Дорогий Івасю,

ти для мене будеш завжди тільки дорогим Івасем, хоч робиш, що можеш, щоб стати в моїх очах Іваном Гроз­ним. Натворив ти тут попад міру, отже, пе дивуюся, що мусив покинути мене на якийсь час. Однак той «якийсь час» тягнеться, як бачу, безконечно, хоч знаєш, що я зроблю все, щоб уможливити твоє повернення. Най­гірше те, що ти не писав мені пі разу. Я не знаю навіть, де ти перебуваєш. Проте шлю цей лист через відомого тобі суперника Петреску. Є надія, що, як офіцер при­кордонних військ, він раніше чи пізніше зустрінеться з тобою. Уявляю собі міну, яку зробить той чесний, зреш­тою, дурник, побачивши свого найбільшого ворога.

Не думай, прошу, що нагадую тобі про себе, боячись, щоб не втратити тебе. Ти тікав з моїх не зовсім гострих пазурів вже тричі, щоб кожного разу повернутися з каят­тям. Я впевнена в цьому настільки, що до цього часу не зрадила тебе навіть з власним чоловіком. Якщо ти робиш інакше, то, можливо, не пропустиш нагоди розповісти мені після свого повернення, яка, а вірніше, які гуски стали на цей раз жертвою твого непереможного чару. Будеш розповідати, а мені з гордості буде приємно. Про інші справи, мабуть, мовчатимеш, бо це стане справді монотонним. Боюся, проте, щоб тієї монотонності не пе­рервало щось таке, що могло б забрати тебе від мене і від всіх жінок світу. Тому днями й ночами благаю бога кохання, щоб стеріг твоє життя й волю. Найбільше пере­слідує мене думка, що наш незрівнянний Петреску при­сяг мені урочисто, ніби посадить тебе не менше як на довічно за грати. Сподіваюся, однак, що доля буде до нас ласкавого.

Кінчаючи, хочу звернути твою увагу на певну, не позбавлену значення дрібницю. Недавно мій адвокат, а твій пленіпотент ’, паш поважний меценас Корту, по­відомив мене, що на твоїх моргах у Молдавії відкрито нафту. Представники конкуруючих між собою фірм зго­лосилися з пропозицією купити їх. Це теж має своє значення. Отже, прошу тебе повернутися. Мушу при тому ще раз зазначити, що таке легковажне ставлення до майнових справ викликає незадоволення неба, а твої королівські жести стають такими частими, що треба було б їх назвати королівського жестикуляцією. Це мене Дуже турбує, я не хотіла б, щоб мій дорогий Ріиальдо нарадував колись босим... ²³

Отже, повертайся, божественний, і заспокой мою сердечну тугу.

Тисячу разів цілую тебе і від усієї душі поздоров­ляю, віддана тобі всією душею

Аврора.

Р. £. Мій муж теж поздоровив би тебе, але що ж, коли не бачила його вже три місяці. Крім своєї подагри, він не забуває про коней. Останнім часом впїхав па лон­донські змаганпя».

Ольга старанно склала листа і сховала його глибоко за рукав. Заблимали вікна перших хат. Хтось минув її і весело привітав. Вона відповіла привітним кивком го­лови. Коли чорна, як смола, ніч покрила гори, вона зу­пинилася перед закритими ворітьми. Сивко нетерпляче перебирав ногами. Ольга сиділа, наче прикута до сідла, хоч минали довгі хвилини і ніхто не з’являвся. Зреш­тою нарубок почув тупання Сивка і вибіг відчинити во­рота. Коли він освітив ліхтариком обличчя своєї пані, очі її нерухомо дивилися поперед себе, а обличчя палало густим гарячковим рум’янцем.

XXVII

На другий день своєї мандрівки по гірських верхо­винах Погодняк дійшов до Кришевської полонини,. Його ще вчора бліде, схудле обличчя гірське сонце і вітри покрили темною бронзою, а недавно хворі легені дихали вільно, без напруження.

По горах снувалася меланхолія вмираючого літа. Бабине літо, виблискуючи на сонці тисячами срібних ниток, велично проносилося над верховинами, обплу­туючи ЯЛИНИ і роги худоби.

Невеличкі кулясті хмаринки цілими днями нерухомо висіли над проваллями, щоб після заходу сонця осісти розвихреним рожевим маревом па щетині темно-фіолето­вих лісів. Раннім ранком трави вкривав іній, а з ніздрів худоби бухала клубками пара. Збиті в тісний круг, коні з жеребцями посередині круга, наче в молитовній позі, очікували перших променів огнистої кулі, що сходила з боку буковинського узгір’я. З ущелин, ярів і проваль виповзала мертва, цвинтарна тиша, несучи з собою подих смерті.

Даремно Погодняк мандрував від нолонинп до по­лонини, даремно розпитував людей по стаях. По Семе- шоку і його ватазі всякий слід, здавалося, пропав. Прав­да, Погодняк не дуже вірив таким запевненням, однак бездіяльність Семенюка говорила про те, що пересліду­ваний перейшов кордон. Але він не був упевнений в цьому і тому не припиняв своїх пошуків, вперто вірячи, що йому зрештою вдасться натрапити на слід Се­менюка.

Прибувши на Кришевську полонину, він попрямував на румунський бік. Побачивши білу стіну урвища, він згадав жахливу ніч. В скелі на рівні людської голови виднівся слід кулі з карабіна.

— Мало не розтрощив йому черепа,— буркнув Погод- няк, видобуваючи з каменя сплющену кулю. Він відчув щось подібне до сорому. Але та слабість недовго трива­ла, поступаючнсь місцем сліпому почуттю обов’язку, що так вкоренилося в тій людині. Найбільш правдоподібно, що в цю хвилину йому було чужим почуття ненависті до грізного капітана. В глибині душі навіть дивувався з спритності, відваги і властивого капітанові лицарства, хоч ніяк не міг зрозуміти такого способу життя. Це не вкладалося в його поняття. Між тим він з залізною послі­довністю прагнув спіймати його, що, як знав, було б те саме, що й знищення цього диявола нічим не обмеженої волі.

Погодняк довго оглядав пам’ятні місця, але, крім втоптаних у землю решток вати, пе знайшов нічого, гід­ного уваги. Він уже мав намір сісти на коня, коли рап­том погляд його впав на недалеке джерельце. Подумав­ши трохи, він зняв мундир, засукав рукава і почав гребти руками в намулі. Піт уже лився з нього дзгор- ком, коли він переконався, що це даремний труд. Вирі­шив почекати, поки очиститься вода, щоб помити обліп­лені грязюкою руки. Витираючи об траву пальці, він почув, як щось його вкололо. Після довгого шукання видлубав нігтем металевий штифтик завтовшки з тонку голку. Погодняк був би його викинув, коли б не те, що штифтик золотий. Це примусило його поважно замисли­тись. Він старанно загорнув цю дрібничку в папір і, схо­вавши на саме дно сумки, вирушив назад.

Опівдні він зупинився перед пікетом № 172. Комен­данта не застав, а його заступник, унтер-офіцер, не знав нічого про Семенюка, бо всього кілька днів тому змінив попередній гарнізон. З його натяків можна було зрозумі­ти, що справи пікету погані. ІІогодняк посміхнувся під вусом; зухвалий вчинок Семенюка вже кілька тижнів не сходив з уст усіх мешканців прикордонної смуги.

— Л не знаєте, колего, що робить поручик Петреску?

— Не знаю,— коротко відповів сержант.— Власне, он іде пан поручик, то й довідайтесь у нього.

У дверях пікету з’явився низький блондин з блідим трикутним обличчям і водянистими очима. Віп приві­тався з Погодняком, стукнувши каблуками. Прізвище офіцера говорило про його німецьке походження, але рідною мовою віп почав розмовляти тільки після того, коли вигнав за двері всіх солдатів. Як виявилося, це був німець з Семнграда.

— Я радий, що ви завітали до нас,— говорив він, ходячи від стіни до стіни з закладеними назад руками, в яких був гарапник.— Тут можна збожеволіти з нудьги. Чи ви граєте в шахи?

— Трохи,— вагаючись, відповів Погодняк.

— То добре. Зіграємо партію. Адже ви ночуватимете в нас. Але насамперед треба було б щось з’їсти. Бовдур! Давай вечерю!

Після вечері сіли грати в шахи. Погодняк був непо­ганим шахістом, проте вже після кількох ходів мусив визнати зверхність поручика. Після двох виграних пар­тій настрііі офіцера настільки покращав, що можна було почати ділову розмову.

— Я шукаю слідів відомої тут шайки контрабанди­стів,— почав Погодняк, але, глянувши на раптово по­хмурніле обличчя партнера, замовк.

— Я не зустрічав їх тут,— коротко кинув офіцер, присуваючи до себе коаліційний пояс ²⁴ з револьвером, що лежав на столі.

— Шкода,— буркнув Погодняк, роблячи рокіровку,— це був би чудовий засіб від нудьги.

— Ви думаєте? Дуже можливо.

Розчепірені пальці офіцера повисли над головою коня.

— Ви вважаєте, що ці... бандити гасають десь тут поблизу? — запитав він но хвилі мовчання, ніби знехотя.

— Не знаю,— відповів Погодили, заклопотано дивля­чись па коня, що потрапив під загрозу.

— Стільки про них говорять, що справді по хочеться вірити,— тягнув поручик.

— Так, дійсно, просто неймовірні речі. Чого ио ви­робляє, наприклад, той... Семенюк.

— Семенюк? — жахнувся поручик. Не спускаючи з партнера вицвілпх очей, вігі поволі висунув шухляду з стола і почав нишпорити в порозкиданих паперах. По- годняк вдавав, що, зайнятий обдумуванням нового ходу на шахівниці, не звертає па це жодної уваги. Тим часом офіцер знайшов те, чого шукав. Непомітно слідкуючи за його рухами, Погодняк помітив, що партнер окинув його кілька разів проникливим поглядом, потім з по­легшенням зітхнув, засунув шухляду і знову повернув­ся до шахів. Довгий час панувала мовчанка, порушувана веселим посвистуванням поручика.

— І що ж? Ви заспокоїлися? — раптом спитав Погод­няк, не одрнваючп очей від шахівниці. Офіцер почерво­нів по самі вуха.— Він набагато молодший за мене, тем­ний брюнет, має особливий знак: в лівому вусі сережка, шість шрамів...

— Дякую, пане. Погоджуюсь. Але прошу зрозуміти, що після всього того, що останнім часом сталося, а особ­ливо після вбивства поручика Петреску...

— Що? — вигукнув Погодняк, зриваючись з місця.— В... вбивства...

— На жаль, дорогий коменданте. Факт цей давно відо­мий начальству, проте офіціально не повідомлено вас до цього часу з метою збереження, так би мовити, пре­стижу.

— Не розумію,— сказав здивовано Погодняк.

— Бачите, доки начальство не матиме стопроцентної певності, що тут немає компрометації офіцерського мун­дира, доти воно триматиме цю справу в таємниці.

— Дивні речі.

— Дивні і сумні,— меланхолійно притакнув пору­чик.— Офіцер па кілька хвилин відійшов від свого під­розділу і більше не повернувся. За кілька хвилин замість нього перед солдатами з’являється Семенюк в мундирі поручика і від його імені видає накази. Тепер ви розу­мієте?

— Гм...

— Як бачите, можна взяти до уваги тільки такі дві можливості, хоч я не можу зрозуміти, що б могло штовх­нути того невинного ловеласа на співробітництво з бан­дитом. А про те, що начальство не виключає такої мож­ливості, свідчить лист, який ми вчора одержали.

Погодняк втупив очі в лампу, що гойдалася на пе- тесапих балках стелі.

Коли на світанку він прощався з гостинним поручи­ком, той застеріг:

— Ще раз прошу бути обережним, якби й удалося вам ного знайти. Тоді б ви мали, звичайно, вільні руки. Я особисто, хоч і німець, волів би використати першу можливість, адже я передусім офіцер його королівської величності.

Погодняк мав у своєму розпорядженні ще цілий день і повертався дальшою дорогою, що вела через Цап’ячий плай. Цю, тепер забуту, дорогу збудували в час світової війни росіяни. Вона була призначена для стратегічних цілей. Тепер, занедбана, з розкиданими тут і там старими пнями, в низинах заросла зеленню, бур’яном і місцями розмита зливами, вона цілими днями не бачила живої душі. Про її краще минуле свідчили загорожі з іржавого колючого дроту, що впднілися де-не-де, обплутані буйною зеленню будяків і папороті. Молодий ліс зовсім витісняв її з пущі, щоб з часом сплестися з зарослю протилежного боку.

Біля двох хрестів Погодняк звернув увагу на підкову, що лежала при дорозі. По тому, як вона лежала, можна було припустити, що кінь, який загубив її, саме в цьому місці вийшов на плай. «Хіба це хтось так далеко крав дерево?» — подумав Погодняк, злазячи з коня. Проте він зразу переконався, що припущення його було невірним: на плаю не було свіжих слідів коліс, не було також трі­сок, які б, безперечно, залишилися від ялинки, коли б кінь тягнув її по викладеній гострим камінням дорозі. Тому зробив висновок, що тут хтось їздив верхи. Попря­мувавши в глибину лісу, він зразу помітив сліди копит. Проте чим далі просувався, тим важче було розрізняти їх у темряві. Нарешті, опинившись перед одним з чис­ленних тут боліт, загубив їх зовсім.

Повернувшись знову на плай, він проїхав кількасот метрів вгору, роззувся і, вибравши найвищу ялину, почав вилазити на неї. Лізти було нелегко: час від часу гострий біль пронизував недавно заліковані легені. Часом здава­лося йому, що він взяв на себе непосильне завдання. Але завзятість і впертість зробили своє. Синій з натуги, він досяг нарешті мало не самого верха.

Відпочивши трохи, він підняв до очей бінокль, спря­мовуючи його на південний схід, в бік густої маси лісів, що повільно спливали вниз. Минали хвилини, очі його вже заливались сльозами, а похмуре обличчя виражало байдужість.

Раптом він здригнувся і завмер. Втупився очима в далеке, ледве помітне заглиблення. Зір не міг зраджу­вати його. З улоговини тонкою смугою піднімався дим.

— Хай мене чорти візьмуть, якщо то не він...— ви­лаявся, відводячи бінокль від очей. Руки його тремтіли від хвилювання.

— Ну, тепер уже то я піймаю тебе, голубчику,— шепнув він і за кілька хвилин опинився на землі.

Коли опівдні Погодняк в’їжджав у ворота свого дво­ру, зустрів конюха, що виводив Сивка.

— Куди? — спитав він, помітивши, що кінь злегка кульгає.

— До коваля, пане комендант. Десь загубив нові­сіньку підкову.

Погодняк зморщив лоба.

— Підкову, кажеш? — вигукнув і важко зсунувся з коня. Він дістав з сумки знайдену підкову, приклав її до копита. Лежала на нім, як влита.

— Що за напасть? — буркнув він, потираючи доло­нею лоб.

XXVIII

Під час обіду Погодняк був збуджений і говіркий, проте жодпим словом не згадав про знайдену підкову. І тільки під кінець, коли Ольга поставила перед ним філіжанку ароматної кави, він кашлянув і, не дивлячись на дружину, спитав:

— Ти їздила сьогодні верхи?

— Ще позавчора.

— Треба поговорити з ковалем. Ти знову загубила новеньку підкову.

— Ти звідки знаєш про це? — спитала вона, рухом голови відкидаючи волосся з чола.

— Я знайшов її.

Коли б Погодняк в цю мить глянув на дружину, його здивувала б раптова блідість її обличчя. Але він, несмі­ливий, як завжди, коли мусив дорікати Ользі, не відри­вав очей від філіжанки.

— Маєш дивне щастя,— сказала вона з легкою усміш­кою, намагаючись приховати хвилювання.

— Що знайшов підкову? Не вірю в це. Швидше, боюся пещастя.

Запанувала довга хвилина мовчання.

— Що ти хочеш сказати? — мовила нарешті Ольга.

Почувши це, Погодняк стрепенувся. Дивно змінений

низький голос Ольги звучав тепер як ворожий виклик. Коли він підвів голову, його вразив суворий, затятий вираз її обличчя, затиснені уста і дивно звужені зіниці. Він здивовано вдивлявся в її обличчя. Цей погляд роз­віяв її побоювання, і обличчя Ольги набрало поперед­нього виразу. Посміхаючись, вона підсунула ііому таріл­ку з грушами.

— Я не розумію тебе, мій дорогий. Кажи, прошу, ясніше.

— Можу тобі тільки те сказати, що певний час ти не повинна заїжджати надто далеко Цап’ячим плаєм. І вже зовсім не раджу тобі звертати в ліс. Я дивуюся, що за приємність знаходиш ти в тому вештанні по баг­нистих вертепах.

— Приємність? Просто невимовну, дорогий. Але... Хіба там щось могло б загрожувати мені?

— Розуміється.

— Ах, напевно, той... контрабандист? Можеш бути певний, що він не чекає на тебе. Для подібних людей світ досить широкий, щоб пліснявіти на одному місці.

— Я не впевнений в цьому.

— Отже, ти вважаєш, що...— спитала Ольга по хви­лині мовчання.

— Вважаю,— перервав він, піднімаючись з крісла,— що незабаром зловлю його. І то, можливо, що сьо­годні...

Коли Ольга прибирала з стола, тарілка вислизнула з її тремтячих рук і розсипалася з голосним брязкотом. Це її ще більше рознервувало. Побоюючись, що збуди­ла чоловіка, вона наблизилася до дверей і прислухалася. Було чути могутнє хропіння. їй здалося, що хтось виго­стреним склом розтинає її барабанні перетинки. Зату­ливши пальцями вуха, вона вибігла в сад.

Тут до неї усміхався ясно-голубий вересневий полу­день. Сонце гріло, як в липні, з тужливим дзижчанням метушилися над її головами бджоли. Вона сіла на тій самій лавочці, на якій колись сиділа з Іваном. Перед її очима височіли гори, ті самі гори, в синій гущавині яких билося для неї його велике серце. І на це єдине її щастя чигає зараз ворог. «Ворог? Боже милий, що я вигадую!» — шепоче Ольга і швидко повертається до хати.

У вітальні вона падає па канапу і зразу засинає міц­ним сном.

Будять її чиїсь важкі кроки. Призахідне сонце кидає на фіранки пурпуровий відблиск. До її вух доноситься з-за дверей безцеремонний голос Вавжака. Вона знову закриває повіки і раптом чує прізвище Івана. Розмова стає голоснішою, але не може заглушити биття її серця. Ніби підштовхувана якоюсь невидимою силою, вона встає і навшпиньках підходить до дверей. Тепер розрізняє вже окремі слова. Раптом усвідомлює, що, підслухуючи, по­ступає підло. Але в той самий момент знову називають його ім’я. Ольга вся перетворюється в слух.

— Пан впевнений у тому? — питає впівголоса Вав- жак.

— Більше ніж упевнений. Цими днями тут бачили його спільників. Це значить, що він і сам ховається десь тут поблизу. Зрештою, мій дорогий, чи знайдете ви людину з чистим сумлінням і здоровим глуздом, яка б у таких страхітливих нетрях розпалювала вогнище?

— А може, там того... дерево...

— В трьох кілометрах від найближчого плаю? В ямі?

— Гм. То, значить, він! Виходить, він у наших руках.

— Ну, поки що його немає. Але мусимо зробити все можливе, щоб схопити його ще цієї ночі. Чорт знає, що йому там завтра може прийти в голову.

— Я можу вам дати двох поліцаїв, а сам буду третім. Песика також візьмемо з собою. Має, бестія, чудовий нюх на дичину.

— Наші пси теж візьмуть участь у облаві,— мовив Погодняк.— Підете, панове, через Магору, а я з своїм зайду з півночі. При першій спробі втекти — куля!

— Домовились! — кинув задоволено пан Вавжак, під­водячись з крісла.— Отже, вирушаємо о восьмій.

— До скорого побачення.

— Ще хвилиночку, пане колега!

— Слухаю...

— Чи у вашій, так бп мовити, парафії ніхто не бачив якогось приблуди?

— Що, знову хтось з банди Семенюка?

— Ну, не знаю. Дуже можливо. Бачили чи ні?

— Приблуду? Звичайно, я його сам затримав, але...

— Але що?

— То якийсь негідник, а притім — найправдоподіб- ніше — той, значиться, ідіот. Не знаю тільки, де він міг узяти такий коштовний браслет.

— Що ви кажете? — вигукнув Погодняк.— Браслет?

— Аякже. І то, прошу собі уявити, брильянтиками оздоблений. Напевне, вкрав у когось. Є на ньому напис: «Іванові — Аврора». Ио-німецьки.

— Що? А де він зараз?

— Якщо до цього часу ще не випустили, то сидить у міській тюрмі.

Погодняк швидко заходив по кімнаті.

— Я хотів бп бачити, який із себе цей приблуда...— сказав Погодняк, силкуючись бути спокійним.

— Румун, брюнет. Що б ще про нього сказати? Все інше має на місці, крім голови і язика.

— Гм, ви так думаєте? Завтра поїду до містечка і поговорю з ним.

Вавжак пирснув сміхом.

— О, то буде цікава розмова!..

— Правдоподібно, що буде дуже цікава...

В голові Ольги визріває рішення. Не виходячи з ві­тальні, вона з тривогою в серці чекає, поки смеркне. Чоловік вийшов за Вавжаком. Залишившись сама, вона висуває з шафи шухляду: насподі, під білизною, лежить схований лист. Огидний, проклятий лист. Вона здригаєть­ся, ховаючи його на грудях. Потім нашвидку одягається. На ганку зустрічає Параску.

— Скажете, моя дорога, панові, що я виїхала на го­динку подихати свіжим повітрям. Голова в мене болить.

Небо вже усіяли зорі. Густа темрява окутала долину, а над нею з усіх боків нависли чорні масиви гір. Десь коло церкви вперше обізвався ріг нічного сторожа.

Сішко біжить легкою риссю по добре відомій йому дорозі, але коли дорога круто підіймається вгору, вій уповільнює ходу. Ольга підганяє його, як може. Глибоко занепокоєна, вона до всього прислухається, але над селом панує мертва тиша. Виростаючи на очах, до неї набли­жається чорна стіна лісу. Коли вона приймає Ольгу в свої обійми, серце жінки завмирає з страху. Вона тремтить і прикриває очі. А коли розплющує їх, то роз різняє перед собою білу стрічку плаю. Над нею пробігає смуга неба, від якого раз у раз відриваються зорі і, за­лишаючи за собою срібний шлейф, гинуть в безвісті.

Через годину Сивко раптово зупинився. Поблизу дороги розпростерли руки два хрести. Непомітний вже на них Христосик оберігає спокій ветеранів світової війни, що покояться тут у вічному сні. Ольга тричі хре­ститься і завертає коня. Сивко стриже вухами і вхо­дить у непроглядну темряву пущі. Він ступає повільно, обережно, проте спотикається все частіше. Незабаром Ольга втрачає орієнтацію. Проте вона вірить, що кінь, до цього часу керований її рукою, сам знайде дальшу дорогу. її тільки дивує, чому ліс так погустішав, коли тепер повинно бути навпаки. Скоро дерева трохи рід­шають, і Ольга на хвилину заспокоюється. Але кінь ступає чимраз повільніше і нарешті зупиняється.

Ольга поплескує його по шиї. Від тварини віє теплом і силою. Та сила додає їй бадьорості. Вона їде далі. Обабіч вимальовуються чорні контури велетенських стов­бурів, як скам'янілі в задумі тіні. Вона рахує їх: десять, двадцять, тридцять, потім їх огортає темна, як смола, піч, і раптом тупіт кінських копит глухне. Ще кілька цмокаючих кроків, і кінь з глибоким зітханням зупи­няється посеред трясовини. Швидко перебирає ногами, але це йому дається щораз важче, і нарешті він підко ряється долі.

Ольга чує, як тремтить її тіло, і раптом жах схоп­лює її за горло. Вона швидко натягає повіддя, б’є коня острогами. Сивко з глухим стогоном стає на диби, від­вертається і, хлеснувши з-під копит фонтаном болота, знову вибирається на твердий грунт. Керований непев­ною рукою Ольги, він знову біжить легкою риссю. Проте незабаром зупиняється. Десь внизу дзюрчить струмок. Торкнутий острогою, Сивко повертає вправо і, обережно ступаючи, сходить вниз. Під копитами хлюпає вода. Важ- ко дихаючи, кінь ступає по стрімкому схилі і скоро опи­няється над новим яром.

Ольгу огортає дикий розпач. При світлячках трухля­вини вона глянула на годинник: минула дев’ята. Отже, облава вирушила з села годину тому. Найпізніше через півтори години Іван потрапить у пастку. Сльози засти­лають їй очі. Вона знає, що до сходу сонця не вирветь­ся з цієї пастки. Коли повернеться додому, то вже буде по всьому, Іван, напевно, не здасться живим. Голова Ольги обертом ходить від думки, що, пробитий кулею, він мав би закрити назавжди свої очі.

— Ні!!! — вигукує вона голосно. По пущі котиться довго не стихаюча луна. Пустивши повіддя, Ольга за­криває руками обличчя. Кінь виходить на трохи рівнішу місцевість, проте кожен його крок тепер спричиняє їй гострий біль. Вона божеволіє з розпачу і з усієї сили кличе коханця на ім’я.

— Ів-а! Іва-а-а...— пливе по лісі, спочатку голосне і пронизливе, потім щораз тихіше.

Раптом мертву пущу сколихнув різкий протяжний вигук:

— Ві-і-і-го-о-о-о!!!

Душу Ольги пройняла невимовна радість. Вона звер­нула коня в той бік, звідки почувся вигук, який ще бри­нів у її вухах, і незабаром з плачем припала до грудей Семенюка.

В кількох словах, перемішаних з плачем і поцілунка­ми, вона розповіла йому про підслухану розмову. Коли закінчила, Іван мовчав. Вони йшли, окутані темря­вою.

— Тікай, ти не можеш втрачати ні хвилини. Вони скоро надійдуть.

У відповідь Іван зітхнув і притиснув її до грудей. Коли вони опинилися над його схованкою, він залишив її, а сам побіг, погасив вогонь і скоро повернувся наван­тажений. На його тихий свист з темряви виринув ка­рий кінь.

Семенюк їхав попереду. Вони часто зупиняли коней і вслухалися в тишу. Але ліс мовчав. Коли виїхали на плай, до них заморгали тисячі зір. їх- уста з’єдналися в довгім, як вічність, поцілунку.

— Мені йти за тобою? — шепнула Ольга, гарячко­во стискаючи його долоню.

Bin не відповів. Бовванів перед нею в темноті, як монумент, нерухомий і мовчазний.

— Отже, коли? — спитала вона стривожено, відчу­ваючи, як хвилювання стискає їй горло.

— Ніколи,— відповів Семенюк і раптом схопив її за руку. В мертвій тиші, що настала по тих словах, вони могли чути биття своїх сердець.

— То прощай, Іване...— кинула вона, повертаючи коня.

— Ольго!..

— Слухаю тебе.

Іван наблизився до неї.

— На милість бога, пробач мені, Ольго...

— Ніколи,

— Тільки тебе я кохав і кохаю, як життя своє, як волю...

— Чи ти кожній повторяв це при розлуці? Боже, як це гидко.

Рвучким рухом він схопив її за плечі.

— Мовчи! З жалю ти не знаєш, що кажеш. В мене серце розривається, розумієш? Але я не можу нищити твого життя. Я боюся, зрозумій, перший раз в житті боюся, коли подумаю, що твоя доля мала б залежати від моєї. Душа моя ридала з розпачу, коли думав над тим, ідучи сюди з тобою. Сьогодні я сильний, як вед­мідь, хижий, як вовк, і горе тому, хто захотів би тебе скривдити. Але я ж з тих, що не знають ні дня, ні години. Коли не стане мене, люди почнуть плювати на тебе. їх ненависть до мене впаде на тебе. Свій подив, який у них викликає моя сила, замінять погордою, як тільки побачать тебе слабою і беззахисною. А до сво­го середовища ти матимеш назавжди відрізану дорогу. Яка ж доля тоді чекатиме тебе? Насправді краще вже смерть — для мене і для тебе.

Вони дивилися одне на одного, не помічаючи своїх сліз.

— Є ще інше життя,— відізвалася Ольга.

— Я не створений, Ольго, для іншого життя. Зреш­тою, хто знає, чи не скінчилася вже моя пісня. То на­що ж я маю її переривати, коли не знаю, чи іншу змо­жу заспівати.

— Може, маєш рацію. Занадто весела ця твоя пі­сенька, коли тобі допомагають її співати жінки з вищого світу. Ах, я була б і забула. Маєш листа, дала мені його моя товаришка по недолі, Марічка. Я прочитала, думаючи, що мені писаний. Перепроси за це пані Ав­рору. А тепер бувай здоровий!

— Зачекай, Ольго!..

— Пусти мене! Дивися, йдуть.

Внизу блиснуло світло кишенькового ліхтарика.

— Присягаю тобі своєю честю, честю Семенюка, що ти єдина. Це буде останнє моє слово, якщо... без тебе зможу жити. Коли б потрібно було тобі моєї допомоги, поклич мене — вкинь листа в дупло верби над джерелом. Прощай!

Коли, прощаючись, він обняв її, щоки Ольги були мокрі від сліз...

— Прощай, Олю, золото моє, і будь щаслива. Сво­їм щастям і моїм. Зверни тепер з дороги на ту стежку. Ідучи нею, ти минеш їх. Подай мені руку на про­щання.

Вона не подала йому руки. З похиленою головою в’їхала в гущавину і за кілька секунд зникла з його очей.

Верталася лісом, намагаючись не віддалятись дуже від плаю. Раптом вона зупинилася, вся перетворена в слух. На віддалі ста кроків від неї плаєм йшли люди. Коли пройшли, вона звернула на дорогу, подумавши, що їй більше нічого не загрожує. Проте ледве виїхала на плай, як зразу ж за нею почулося скажене гавкання псів. Вона миттю повернула коня і пустилася з копита в галоп.

Та пролунав постріл, і куля свиснула над її голо­вою. Скулена в сідлі, вона мчала вперед по головолом­ному шляху. Тільки б якнайшвидше досягти найближчо­го повороту, поки гримне другий постріл. Сніп блідого світла кишенькового ліхтарика торкнувся дороги і погас, не досягши вершника, що мчав стрімголов. Ще кілька стрибків, і Ольга опинилася за смугою обстрілу. Тут во­на уповільнила біг, тому що ця частина дороги загрожу­вала коневі, який міг поламати ноги. Ольга оглянулася і завмерла з жаху. Виблискуючи очима, Сивка доганяла велетенська вівчарка. Ось вона вже зрівнялася з ним, ви­передила і несподівано кинулася на нього. Кінь став на диби, щоб усім своїм тягарем роздавити противника, та Ольга впізнала в ньому пса одного з прикордонників.

— Бурий! — крикнула вона, і на її вигук пес присів. Потім він з радісним скавулінням зробив велике коло і, мов стріла, побіг назад.

XXIX

На другий день після невдалої облави Погодняк з’явився до слідчого судді в міський суд. Одержавши дозвіл на допит таємничого арештанта, він кашлянув, стукнув каблуками і сказав:

— Чи не могли б ви, пане суддя, показати мені топ підозрілий браслет, знайдений в арештованого?

— Дуже радо,— кинув суддя.

Молодий білявий чоловік в окулярах встав, від­крив вогнетривку касу і вийняв жовтий конверт, де був схований дорогоцінний браслет.

Коли Погодняк оглядав браслет, його пальці трохи тремтіли. Раптом він здивовано вигукнув: замок брас­лета був зіпсований. Швидко сягнув рукою до службо­вої сумки і обережно розгорнув папірець. Вставлений в ложе штифтик з тихим тріском увійшов. Замок брасле­та був справний. Обличчя Погодняка засяяло.

— Пане суддя! — вигукнув він.— Тепер-то вже смі­ло можна буде розіслати за Семенюком гончі листи!

Побачивши Погодняка, Петреску зірвався з сидін­ня як ошпарений. Перебуваючи в безперервному нер­вовому напруженні, юнак уявляв собі своє майбутнє в найчорніших фарбах. Він не спав по ночах, схуд, по­чорнів, а в його чудових очах було видно велику муку. Кожен скрегіт ключа в замку наповнював його неви­мовною триногою. Безперервні допити теж не справля­ли приємності. Найгірше мучило його те прикидання німим. Отже, не дивно, що кожна поява урядовця викли­кала в нього легкий припадок божевілля.

Цього разу справдилися найгірші його передбачен­ня. Глянувши на відвідувача, Петреску зразу зрозумів, що матиме справу з прикордонником, з яким недавно полював на Семенюка.

Погодняк також, здавалося, був збентежений, і тільки через деякий час замість здивування на його обличчі з’явилася усмішка.

— Що за несподіванка! Вітаю вас, пане поручик!

Петреску усміхнувся, але зразу ж подумав, що цей усміх може зрадити його інкогніто, тому знову нахму­рився.

— Прошу ласкаво залишити нас самих,— звернувся Погодняк до ключника, сідаючи на ліжку і розглядаю­чи брудну порожню камеру.

— З цієї, власне, камери кілька тижнів тому втік Семенюк,— сказав він розчаровано.

Почувши це прізвище, юнак здригнувся і відвер­нувся до вікна, що не пройшло мимо уваги Погодняка.

— Має, бестія, несамовите щастя,— продовжував По­годняк дивовижною мішаниною з німецьких, польських, українських і румунських слів.— Тої ночі вислизнув від нас, хоч здавалося, що тримаємо його в кулаці, але має­мо надію, що він вже педовго гасатиме па волі, тим більше, що на румунськім боці розіслано за ним гончі листи, і коли б втік за кордон, то раніше чи пізніше, дасть бог, потрапить у руки поліції. Проте гірше, що і за вами розіслано там листи.

Петреску стояв біля вікна, тому важко було сказати, яке враження справили на нього останні слова прикор­донника.

Погодняк трохи помовчав, а потім додав зітхаючи:

— І то виключно за державний злочин.

Юнак раптово обернувся; обличчя його було черво­не як буряк. Стражник сумно похитав головою.

— Я не можу собі уявити. Офіцер — спільник бан­дита?.. Ні, справді не хочеться вірити.

— Брехня, огидний наклеп! — бліднучи, гарячково ви­гукнув Петреску.

Погодняк глянув на нього з щирим співчуттям.

— Я теж переконаний у цьому, поручику, хоч і не міг би доказати вашої невинності.

— Але я, я це зумію,— крикнув нещасний Петрес­ку, вибухнувши плачем. Напружені до краго нерви його пе витримали.

— Для цього, власне, я й прийшов сюди,— сказав Погодняк, не спускаючи очей з Петреску, який витирав рясні сльози.

— Семенюк є моїм ворогом! — сказав він.

— Особистим?

— Так. Тут замішана жінка. Прізвища її з певних міркувань я не можу вам сказати.

— Навіть, коли б від цього залежала ваша доля?

— Навіть тоді я не скомпрометував би її! — сказав Петреску з рішучістю в очах.

Погодняк щось напружено думав. Чоло його вкри­ли глибокі зморшки.

— Дуже мені прикро,— відізвався він вкінці,— але всього цього замало, щоб звільнити вас від підозрінь. Звідкіля, наприклад, взявся на вашій руці браслет Се­менюка?

Петреску глянув на прикордонника з німим подивом.

— Я знайшов його.

— Ви знайшли?..— вигукнув Погодняк, зриваючись на ноги.— Чудово!

— Чудово? Дозвольте, але я не поділяю вашої ра­дості...

— Де ви його знайшли?

— Коло джерела.

— Недалеко від Крншевської полонини?

— Так,— підтвердив Петреску, дивуючись з обізна­ності цієї людини.

Погодняк швидко проходжувався по камері з закла­деними назад руками. Раптом він зупинився і, підняв­ши вгору палець, сказав:

— Ми зловили правду за хвіст!

Але це твердження не потішило юнака. З міною за­судженого на смерть він впав на табуретку і втупив очі в свої поруділі постоли.

— Тепер виникає питання,— говорив далі Погодняк,— і ви повинні дати відповідь на нього у власних інтере­сах: звідкіля ви тут взялися і... що сталося з вашим мун­диром?

Петреску сплів пальці, обнімаючи руками коліна, і мовчав.

— Отже?

— Того не скажу,— буркнув Петреску, низько схи­ляючи голову.

— Гм. Розумію. Просто пограбував вас і лишив вам свої дахи. Це трапляється. Правда, рідко, але ж... мій боже. А тепер заспокойтеся, поручику. Я сподіваюсь, Що все те, що ви щойно сказали мені, повторите на су­ді. Я ж докладу всіх зусиль, щоб вас відправити на кордон, не повідомляючи про це ваших властей, бо думаю, що, з усяких міркувань, це не в ваших інтересах. Що ж стосується браслета, то залиште його у нас. Ним ми доб’ємо Семенюка.

Шостого дня на світанку два стражники відвели Пет­реску до кордону і на офіцерське слово честі, що він більше не перейде назад, відпустили його. Але невдаху і па цей раз спіткало нещастя. Тільки він пройшов кіль­касот кроків, з чагарника несподівано вискочило два при­кордонники, наказуючи йому зупинитися. Петреску, не задумуючись, кинувся тікати, прямуючи до недалекої вільшини. Проте, поки він встиг сховатися в гущавині, пролунали постріли, і одна з куль пробила йому капе­люх. Переслідуваний спіткнувся і розтягся на землі. Коли він підвів голову, побачив перед собою прикордонників з гвинтівками напоготові.

Після короткого перебування на заставі він був від­правлений до найближчого постерунку сигуранци, де його зразу впізнали і поїздом відправили до війскової в’яз­ниці у Чернівці. Там його повідомили, що за кілька днів стане перед судом, обвинувачений в дезертирстві і пус­канні в обіг фальшивих доларів. Почувши це, нещасний Петреску зомлів.

Одного ранку, коли прекрасна баронеса Аврора фон Штейнбург, п’ючи каву, переглядала пошту, вона звернула увагу на брудний зім’ятий лист з блідо-рожевою печаткою «Переглянуто» і нерозбірливим підписом під нею. Це Ті зацікавило. Пробігаючи очима текст листа, вона мугикнула від здивування: Петреску... про якого вона вже й забула, нагадував їй про себе з... тюрми.

«Баронесо,

немилосердна доля закинула мене в тюрму. Перебуваю тут недовго і вже через кілька днів стану перед вій­ськовим судом, обвинувачений в злочині, перед яким здригається сумління кожної чесної людини. Як дуже скривдила мене моя обережність в обороні! І дуже, і не дуже... З гарячими молитвами звертаюсь до небес, щоб надихнули моїх суддів духом найвищої справедли­вості, а тебе, чудова пані, благаю: не згордуй мною і в ці чорні години мого життя з’явиоя переді мною, щоб міг, впавши покірно до твоїх ніг, присягти тобі на моє найсвятіше почуття, що я не винний.

Твій, завжди тобі вірний Петреску.

Р. £\ Мені страшно від думки, що мої бідні батьки могли б дізнатися про це нещастя. Побачення у нашій тюрмі відбуваються в понеділки і четверга. Передачі приймаються теж у ці дні».

Баронеса мала славу жінки з добрим серцем, тому зразу ж одяглася і через півгодини машина її мчала в напрямі суду. В тім поспіху керувало нею не тільки співчуття до нещасливого юнака, вона підсвідомо від­чувала в цьому всьому руку Семенюка, про якого не пе­реставала думати з тривогою в серці.

Одержавши від прокурора дозвіл на розмову з в’яз­нем, вона зупинилася перед залізною брамою. За нею йшов навантажений пакунками шофер.

Побачивши схудле, запале обличчя Петреску, вона не змогла втримати сліз. Витирала їх хустинкою в тоіі час, коли в’язень пристрасно цілував її в руку.

— Кажи, бідолашко! За що ж ти так терпиш?

— Ах, баронесо! Краще було б мені провалитися крізь вемлю, аніж ти мала мене бачити в такому стані...

— Вірю, але кажи. Слухаю тебе, пещаснин.

— Пробач мені, баронесо, але жахливі переживання оцих днів плутають мої думки. Досить того, що я об­винувачений в обміні кількасот фальшивих доларів на наші гроші. Так принаймні твердить касир з сігетсько- го банку.

— Огидний брехун!

— Я те ж саме кажу, а вони мені не вірять! — ви­гукнув він, показуючи на позіхаючого у дверях профо­са '.— Касир також присягається, що так,— прошепотів Петреску, висуваючи обличчя з-поміж грат.

— 0, це гірше!..

— Ах, так, баронесо. Я вже бачу страшну кару, що нависла наді мною...

Ясно-голубі круглі очі баронеси, обрамовані чорни­ми стрільчастіши віями, знову зайшлися сльозами.

— Я також не бачу рятунку для вас... хіба,— додала тихо,— що...

— Що... що? Скажіть, благаю!

— Що ви скажете мені щиру правду.

Петреску опустив низько голову. ²⁵

— Касир каже правду,— шепнув він, трохи помов­чавши.

— Хлопче! Як же ти міг?!

— Пі, я не шахрай, бароиесо.

— Ну... не знаю, як це пазватп.

— Отож вислухайте мене, баронесо. В той пам’ятний день, коли ми востаннє бачилися, напало на мене у біч­ній вулиці Сігета кілька бандитів на чолі з Семеню­ком. Я боронився до останку, однак зрештою скорився насильству. Тоді бандити приклали дула револьверів до моїх ребер, наказуючи йти за ними. Вибір був один: життя або смерть. Я вибрав життя і пішов за ними до банку. Там вони вручили мені пачку банкнотів, які я мусив під загрозою кулі обміняти на леї...

— Значить, це була справа Семенюка!

— Так, пані, з ревнощів до вас він хотів мене зни­щити.

— Кажеш, з ревнощів, юначе! Це було б чудово!..

— Боже, що я чую, баронесо!..

— Отже, ви бачили його! А листа йому вручили?

— Так,— простогнав в’язень.

— Де ж він тепер?

— Не знаю! Може, в Румунії. Бо звідти він мусив останнім часом тікати.

— Гм... Чи маєте ви свідка, який міг би ствердити, що ви діяли під примусом?

— Хто ж знає про це, крім Семенюка!

— Отже, там був тільки Семенюк! Ви знову збре­хали, непоправний.

Петреску скулився, засоромлений.

— Виходить, що тільки Семенюк міг би вас вря­тувати,— сказала вона, подумавши.

— Що, той бандит?

— Поручику!

— Пробачте мені, бароиесо, але... нема гіршої крив­ди, як та, яку вчинила мені ця людина. Зустрівши мене на кордоні, він кинувся на мене з своєю бандою і здер з мене мундир. Я вирішив помститися за цю ганьбу, пе­рейшов кордон, і тепер ще додатково мене судять за дезертирство...

Баронеса, вся червона від гніву, тупнула ногою.

— Ні, цього вже забагато! Що він, власне, собі ду­має? Він ще відповість мені за це. Прощайте.

ГІетрєску з сльозами на очах припав до її руки.

— Я не забуду про вас. За хвилину буду в адво­ката. Зроблю все, що зможу, щоб врятувати вас.

Після відвідин адвоката баронеса наказала шоферові виїхати за місто. В неї боліла голова, і вона хотіла по­дихати повітрям полів і лісів. Наближаючись до роз­доріжжя, вона звернула увагу на низьку круглу постать в картатій куртці, що, поспішаючи, йшла тротуаром. Вона дала знак шоферові, щоб той зупинив машину.

— А, старий знайомий, дуже приємно,— вигукнула баронеса по-англійськи, відкриваючи дверці машини.— Сідайте, підвезу вас.

Почувши ці слова, товстун, не повертаючи голови, зиркнув на неї куточками очей, злегка підняв шапку, стрибнув і вмить опинився біля баронеси. Машина помча­ла з подвоєною швидкістю. Пробігали поля, луки і села, а коли з-за горизонту виринули гори, товстун попросив шофера, щоб зупинив машину, несміливо поцілував кін­ці пальців баронеси і, буркнувши: «Скажу йому. Попро­бую. Good-bye, баропесо!» — зник в куряві, збитій маши­ною, що проїжджала мимо.

— Повертаємось! — весело звернулась баронеса до шо­фера.

XXX

Суд над поручиком Петреску відбувався таємно. Ба­ронеса роздобула йому мундир, в якому він виглядав досить пристойно, відрізняючись юністю і майже ди­тячою вродою від своїх суддів з пом’ятими обличчями. Проте цей зовнішнііі вигляд не впливав на володарів його долі. Голова трибуналу, полковник Попа, товстий, з жовтим нерухомим обличчям і обвислими щоками, що за­кривали комір,— відчував навіть якусь приємність, при­пираючи до стіни втілення молодості, яким був тут Пет­реску.

Захисник обвинуваченого, адвокат Ахіллеску, добре вгодований брюнет з чорними палаючими очима і ву­сами, що нагадували два знаки питання, даремно робив нелюдські зусилля, щоб врятувати свого клієнта. Всі його намагання розбивалися об стійкість, з якою полковник доводив вину поручика. Ситуацію погіршував і той факт, що обвинувачений не мав жодного свідка, який би ска­зав слово на його захист.

— Значить, обвинувачений твердить, що діяв під за­грозою? — вже втрете спитав полковник, дивлячись на йоги нещасного. Це був погляд, який бентежив най- запеклішого злочинця: принаймні так вважав сам пол­ковник.

— Так точно, пане полковник. Я діяв під загрозою.

— В добрій вірі?

— І в добрій вірі, пане полковник. Хіба я міг знати, що долари були фальшиві?..— з сльозами на очах від­повідав Петреску.

— Чи обвинувачений має якісь докази, щоб підтвер­дити свою наївну оборону? — невблаганно тягнув суддя.

— Ні, не маю...

— Отож-то! — вставив прокурор з злобною усміш­кою на устах.

Саме в цю хвилину адвокат Ахіллеску глянув на годинник, потім підвівся й голосно заявив:

— Я уповноважений від імені мого клієнта просити високий суд зробити перерву, бо нерви цієї людини, та­кої молодої, але так тяжко випробуваної сліпою долею, можуть відмовити у послуху. Нещасне, але шляхетне серце підсудного, яке б’ється під незаплямованим мунди­ром з гарячою любов’ю до вітчизни, може розірватися на ваших очах і закривавити ваше сумління, не заплямо­ване ще досі несправедливістю, панове судді. Отже, про­шу вас дозволити йому відпочити і, можливо, за цей час милостивий бог, що береже не тільки короля і вітчизну, але й кожного громадянина нашої найщасливішої під сон­цем країни, надихне ваші душі прагненням правди, а та­кож подасть руку допомоги цьому невинно обвинуваче­ному, про що в цій хвилині я палко благаю його.

На цю зворушливу тираду полковник гоноровито по­зіхнув, після чого все ж підвівся і оголосив перерву.

Через півгодини розпочався допит свідків з касиром банку на чолі. їх, правда, було небагато, але досить, щоб утопити нещасного Петреску. Несміливі свідчення кількох його колег, що прагнули врятувати поручика від загибелі, не внесли нічого суттєвого. Незабаром спи­сок свідків вичерпався. Головуючий намірився вже при­пинити вислухування свідків, коли раптом підвівся Ахіл­леску і, підкрутивши вуса, заявив:

— Високий суд! Прошу вислухати ще одного свід­ка, про якого стільки говорилося й на якого обвину­вачений, будучи його жертвою, звернув всю свою вину.

— Кого ви маете на увазі? — спитав один з суддів.

— Івана Семенюка, високий суд! — гордо випалив Ахіллеску.

— Ви його приведете? — запитав з сарказмом пол­ковник.

— Я вже його привів, пане полковник! — вигукнув оборонець.— Власне, він чекає вашого виклику.

— Надто сміливі жарти, пане меценате! — сказав пол­ковник, неспокійно позираючи. Обличчя адвоката виража­ло справжнє обурення.

— Високий суд! Рішуче протестую проти закиду ме­ні, нібито я влаштовую собі жарти в цьому залі і в цю хвилину, коли вирішується доля цього юнака, коли невідомо ще, що переможе: справедливість чи кривда, що кличе небо до помсти... Це була б кривда, що по­трясла б сумління людства, як потрясла сама її мож­ливість кам’яне серце грізного і невловимого «капітана», який покинув дикі пущі, поставивши на карту свою волю і життя, щоб врятувати жертву своїх злобних капризів. Незліченні труднощі і небезпека чекали мене на шляху, що вів до схованки відомого Семенюка. Сили були не­рівні: там зброя, сила і рішучість, тут,— Ахіллеску вда­рив себе в груди,— почуття обов’язку і гаряче слово. Це слово, високий суд, перемогло і дикого Івана перетворило на покірне ягня, кидаючи його до ніг Феміди. Високий суд! Схиляю чоло перед величчю цього найтвердішого під сонцем серця.

Тут полковник Попа перервав буйну словозливу адво­ката, коротко кинувши:

— Покликати свідка Івана Семенюка!

Серед присутніх запанувало пожвавлення. Обличчя Петреску взялося гарячим рум’янцем.

Широко відкрилися двері, і увійшов святково вдяг­нений Семенюк. За ним всунулися в зал два поліцаї з закладеними за стволи гвинтівок багнетами.

Капітан чемно вклонився суддям і, сміливо дивля­чись у очі полковникові, відповів на його запитання. Ко­ли давав присягу, голос його бринів, наче дзвін.

— Обвинувачений твердить, що ви змусили його об­міняти фальшиві долари. Чи це правда?

— Най щиріша правда!

— Скільки було тих доларів?

— Триста сімдесят.

— Правильно. Чи обвинувачений знав про те, що долари були фальшиві?

— Він не міг про те знати. Зрештою, коли б навіть і знав, то це небагато б йому допомогло.

— Чи мундир, в якому ви з’явилися перед відділом, належав обвинуваченому?

— Так, це був його мундир.

— Яким чином ви заволоділи ним?

— Змусив поручика віддати мені мундир, загрожую­чи йому зброєю.

Лисий прокурор, що сидів до цього часу мовчки, по­правив окуляри і спитав:

— А для чого ви робили все це?

— Офіцерик переслідував мене, високий суддя, весь час наступав мені на п’яти. Я хотів позбутися його.

— Чуєте, панове судді? — тріумфально гудів Ахіл- леску.— І цей зразок діяльності, самопожертви і посвя­ти сидить як злочинець на лаві підсудних!..— Адвокат розпачливо заломив руки.— А з якою метою, пане по­ручик, ви, переодягнений, перейшли кордон?

Петреску, червоний як буряк, з гідністю відповів:

— Щоб зловити переслідуваного і віддати його в ру­ки правосуддя.

— Чуєш, високий суде? — кидався Ахіллеску. Але прокурор ще не йняв віри.

— Для чого в такому випадку обвинувачений, поба­чивши прикордонників, кинувся тікати?

— Я думав, що це не наші прикордонники. Було ще темно.

Ахіллеску радісно потакував. Полковник вже довгий час не зводив очей з свідка, повільно жуючи щось.

— Свідок вільний,— промимрив він нарешті і зразу після того додав: — І — арештований, як переслідува­ний за численні злочини.— Кивнув на жандармів, що стояли в дверях.

Всі завмерли в чеканні того, що мало настати. Про­те Семенюк преспокійно дозволив скувати себе. Глянув­ши на Петреску, він посміхнувся: спрямовані на нього очі юнака були повні сліз вдячності і співчуття. Семе­нюк наблизився до нього і, нахилившись, шепнув:

" — Прощай, поручику. А мундир скинь! Що тобі з нього? Вистачить з тебе молодості і, можливо, баро­неси...

Раптом щось пригадавши собі, Семенюк сказав до од­ного з жандармів, низького товстуна з круглим чисто ви­голеним обличчям:

— Жандарме, кате мій, сяпш-по до моєї торби. Я там ще щось маю для високого суду.

Жандарм поклав на столі перед суддями невелич­кий пакуночок. Полковник розгорнув тремтячими рука­ми папір, хвилину порився в ньому і здивовано вигук­нув:

— Триста сімдесят доларів!

— Цього разу вже справжніх,— кивнув Семенюк, ви­ходячи з залу.

Полковник ще довго від здивування не міг закри­ти рота.

В момент, коли жандарми разом з арештованим опи­нилися перед будинком суду і звернули в найближчу бічну вуличку, там зупинилася виблискуюча чистотою легкова машина. Коли вони зрівнялися з нею, високий худий жандарм з сивими вусами запорожця нахилився і відчинив дверці. Семенюк сів, жандарм зачинив їх і поволі відійшов з своїм товстим колегою.

Машина рушила. Іван спідлоба поглядав на баро­несу, що сиділа за рулем. Обличчя її вкрилося густим рум’янцем. Вона вміло вела машину, зручно минаючи численні в ярмарковий день вози.

— Я завинив перед тобою, Авроро,— обізвався після довгої мовчанки Семенюк.

Вона злегка повернула голову.

— Я готова тобі пробачити,— сказала і почервоніла до самих вух.

— Не спіши. Найважливішого я ще тобі не сказав.

Баронеса повернула руль так раптово, що авто мало

не в’їхало на тротуар.

— Ти не вважаєш, що я досить вже натерпілася?

— Ти до цього часу розуміла мене, як ніхто. Я ні­коли цього не забуду, але...— він перервав і обвів її ніж­ним поглядом.

Баронеса зблідла.

— Говори, прошу, зрозуміліше...

— Забудь, Авроро, про те, що було.

8 Я. Талан, т. З

225

— Розумію.— її руки в довгих сірих рукавичках судо­рожно стискали стерно. Вони залишили за собою остан­ні будівлі міста.

— Що ти думаєш робити?

— Не знаю.

Баронеса здивовано глянула на нього.

— Ти не знаєш?

— Знаю тепер тільки одне — що кохаю і тільки тим коханням живу.

— Ах, так... Я повинна була догадатися. Щиро за­здрю твоїй обраниці. А що ж буде з твоїм майном?

— Хочу тебе просити, щоб ти і надалі опікувалася ним. Коли б я більше тебе не побачив, не забудь про мо­їх трьох найвірніших друзів.

— Добре...— процідила вона, давлячись сльозами.— Чи я ще можу тобі чимсь допомогти?

— Ні. Маю тільки одне прохання до тебе.

— Слухаю, Іване.

— Усміхнися,— шепнув він.

Аврора підвела очі, і блідий усміх заграв на її устах. Нахилившись, він поклав на її руці поцілунок.

— Тут зупинимося,— сказав Семенюк.

Коли він вийшов з машини і став перед нею, весь облитий сонцем, баронеса сплеснула долонями.

— Боже! Ти маєш ще кайдани на руках!

— Кайдани? Я зовсім забув про них,— сказав він і могутнім зусиллям рук розірвав ланцюжки.

— Ах! Як же це чудово! — вигукнула баронеса з щи­рим захопленням. Л Семенюк зняв капелюха, вклонився низько і попрямував польовою стежкою.

— Іване! — почув він за собою. Притримуючи рукою капелюх, баронеса, задихана, бігла до нього.

— Візьми цю квітку на пам’ять,— сказала вона, від­чіплюючи від сукні пухнасту білу хризантему. Коли во­на причепила квітку до його капелюха, він схотів її в обійми і поцілував у щоку.

А коли через півгодини Семенюк досяг вершини узгір’я і оглянувся, то на придорожньому пні біля маши­ни помітив маленький жіночий силует у білім капе­люсі. Підводи, що проїжджали по шосе, збивали хма­ру куряви, раз у раз закриваючи самотню жіночу по­стать.

 

 

В заїжджому дворі Міроша на околиці чудового мі­ста Сігета панував присмерк, пронизаний неясним від­блиском вуличних ліхтарів. Гостеві, що самотньо сидів за пивом, видно, не потрібно було світла. В базарний день тут було тісно, стояв гамір гендлярів худобою і кіньми, а в інші дні двір стояв пусткою. Тільки зрідка з’являвся якийсь випадковий гість, нашвидку вихиляв склянку вина і виходив назад на вулицю по стрімких спорохнявілих сходах.

За шинквасом тихо відчинилися двері, й увійшов Па­ла щук.

— Ну, як там? — спитав Американ, коли Палащук допив за столом своє пиво.

— Спить. Коли я увійшов, він відкрив очі і ворух­нув губами. Напевно, ще хотів питати про Юру, але махнув рукою і знову заплющив очі. Видно, ще не ви­тверезився.

— Ну, не витверезився і не витверезиться так швид­ко,— буркнув Американ, наливаючи пива в склянку.— Та хвороба так швидко не пройде.

— Дивіться, дивіться, мої любі, чого тільки та мо­лодичка не накоїть. Високий і сильний дуб і то впав, як гнила колода. Де ж ти поділася, чудова капітанська сило?..— плаксиво бурмотів ГІалащук.

— А Мірош ходить як отруєний,— сказав Амери­кан,— Золотий інтерес утікає з його рук. О уев.

— З його і з наших, брате, і з наших. А пощо це все? Далебі, наче б хтось з нього душу вимотав. Я ди­вився вже на його долоню, коли він спав.

— І що?

— І нічого. Хоч би тобі якийсь шрам.

— Що ти, старий, знову плетеш? Так тобі те пиво голову запаморочило?

Палащук глянув на віконце, за яким зрідка мелькали ноги пішоходів.

— Ані п’яний я, ані дурний, тільки не можу зро­зуміти, який дідько вирвав волю і силу капітанову. Всяко я вже думав. На верховині плетуть люди, що коли хлоп косить траву, то може йому раз в житті трапитись таке, що коса поламається від нікчемного стебла. Як попаде­ться хлоп догадливий, то вирве те стебло і пустить на

бистру воду. Якщо ж воно впил попливе, плюнь, брате,— і все; а як вгору — лови його, песи додому, бери найго- стріший ніж, розріж ним шкіру на долоні і під неї за­ший ту траву. Тоді ніяка сила ворожа його не ііме, куля не зачепить і пайвродливіша красуня не затьмарить со­бою світу.

— І то через те ти заглядав йому в долоню?

— Ну, а чому ж.

— То ти, брате, недоумкуватий,— буркнув Амери­кан, сплюнувши крізь зуби.

— А ти не недоумкуватий?.. Півжиття носило тебе по світу, в Канаді, як кажеш, їв на сніданок шинку і ка­вою запивав, а це тебе знову принесло сюди кукурудзя­ну мамалигу та свинцеві жандармські галушки їсти. Чи ж ти не недоумкуватий? Ще гірше: дурний ти як чобіт, от що я хотів тобі сказати.

Американ встав і, грізно сопучи, нахилився над ком­паньйоном.

— Хто тобі дав право пхати ніс в мої справи і ра­нити незагоєне серце! — засичав товстун.

— Серце? Хто б його дошукався в тій бочці сала! На сонці шкварчнш, як вишкварка, аж сморід розхо­диться,— відрубав Палащук, передбачливо відсуваючись.

— Per Вассо! ²⁶ — вилаявся товстун і підняв пляш­ку, але в дверях раптом почувся захриплий голос ка­пітана.

— Тихо, пся крев! ІЦе мною дідько по цім світі ки­дає, а ви вже скачете один одному до горла?

Почувши це, товариші повтикали носи в склянки.

— Юри ще не було?

— Ні...— кинув приглушено товстун і багатозначно кашлянув.

— Тільки він з’явиться, збудіть мепе, якщо я засну,

— Well, капітале.

— І хай господар принесе мені ще одну пляшку го­рілки.

— Very well, капітане,— сказав зітхаючи Американ.

Мірош, літній лисий чоловік з землистим кольором

обличчя і рухливими сірими очицями, увійшов нав­шпиньках до кімнати Семенюка, несучи в одній руці свічку, а в другій пляшку. Семенюк спав, лежачи на-

взнай. Під його очима позначилися глибокі тіні. За- тиснена в кулак рука лежала на оголених грудях.

Мірош сів па краю ліжка і, дивлячись иа сонного Семенюка, бурмотів щось собі під ніс. Продовжува­лось це доти, доки Іван не відкрив повік. Помітивши це, Мірош подався назад.

— Чого? — снитав Семенюк, дивлячись на нього спід­лоба.

— Я... нічого... Горілки тобі приніс.

— Затруюєш мене, гадино.

— Я? Сам затруюєшся! Третій день жлуктиш її без­перервно, як...

— Кажу тобі, мовчи, старий...

— Коли ж не можу! Аж зло бере, коли дивлюся па тебе: в такий гарячий час вій п’є до безтями і не під­німається з берлоги...

Але капітан знову заплющив очі. На обличчі Мі- роша виступили рум’янці.

— Боже милий, в такий гарячий час! — тягнув ста­рий, хитаючи головою.— Може, ти і маєш гроші, хто те­бе там знає, але від них голова не болить ніколи, пе сього­дні, то завтра пригодяться. 1 тобі, і мені, і товаришам твоїм. Зрозумій, що така нагода рідко коли трапляється. Післязавтра з Прилуцької сходить все, що живе. Самих коней в них сорок вісім, а кожен двигне по дві бербени- ці. Змилуйся, хто ж догадається, що в майже ста бербе- ницях замість противної бринзи піде чорний перець, са­харин, спирт і найкращий тютюн. Для чого ти мене розорюєш, чоловіче, що я тобі злого коли вчинив? Повні бочки чекають на тебе і на всю твою братію в лісі, люди по тій стороні погодились перевезти все це туди, за кор­дон. Капітане, ради бога, я ж розорюся, як ніколи. Зро­зумій, що коли сьогоднішньої ночі ти звідсіля не виру­шиш, то мене чекає банкротство. Я не пізнаю тебе, чи ж це ти, капітане?

А капітан злегка нідняв повіки і холодним погля­дом крізь вії глянув на нього.

— Не впізнаєш? Я теж не впізнаю себе.

— Івасю, місяченьку мій... Послухай мене ще цього разу.

— Йди геть з моїх очей! Аж нудить мене від того скигління.

— Капітане, послухай...

— Я вже досить наслухався. І ні слова більше! Плюю на тебе, плюю на гроші, плюю на все своє життя. До­сить! Я хочу іншого вина! І якщо не дасть мені бог його в щиро золотому келиху — нема для мене завтраш­нього дня... В смердячій сивусі втоплю його, як най­гіршого з найгірших. А тепер геть, кажу, щезни з моїх очей!

Мірош підвівся і, потираючи долонею лисину, попря­мував до дверей.

— Аж соромно мені за тебе,— пробурмотів він,— чого тільки шельма-баба не зробить. Виссе з хлопа ро­зум, а потім, як кістку, виплює.

Почувши це, Семенюк підвівся, спираючись ліктем на ліжко, і вп’явся своїми дико палаючими очима в Мі- роша.

— Як ти сказав? Виплює? Як кістку виплює?

У його охриплому голосі забринів страшенний гнів. Мірош зблід і подався назад. Не спускаючи очей з на­литого кров’ю обличчя капітана, він розпачливо вима­хував руками. Коли нарешті знайшов клямку, вилетів з кімнати як стріла.

Через годину хтось тихо відхилив двері і крізь щі­лину заглянув усередину. Капітан, здавалося, спав. Ши­рокі дуги брів на його блідому чолі нагадували орла в польоті. Коли двері знову зачинилися, Семенюк гук­нув:

— Юро, ввійди!

Хлопець, вагаючись, відчинив двері і навшпиньках підійшов до ліжка.

— Ти втомився? — запитав капітан, уважно пригля­даючись до нього.

— Ні, дякуючи богу, маю сильні ноги.

— Маєш щастя, що година надворі, бо в сльоту — не треба й казати. Я одного разу йшов з Рахова...— Семенюк раптом замовк і, підвівши голову, гарячково прошепотів:

— Чи приніс ти від неї хоч слово?

Юра сів на краю ліжка і низько схилив голову.

— Ні...

Голова Івана безсило впала на подушку. Очі його блу­кали по килимі, що висів над ліжком.

— Ти бачив її?

— Бачив. Вона нічого не відповіла мені. Я просив, щоб листа у вербу вкинула. Чекав чотири дні — і нічого.

Капітан поклав долоню на плече хлопця.

— Дякую тобі, Юро.

В кімнаті запанувала глуха тиша.

— Марічка вас поздоровляє і низько кланяється,— тпхо сказав хлопець.— Вона завжди має заплакані очі.

Семенюк глянув на нього.

— Ти жалієш її, Юро?

Відповідаючи, Юра сховав обличчя в долоні.

— Я догадався. Отже, ти висуши їй очі, бо я не можу. Хоч би й хотів,— то не можу...

— Нічого з того не буде, капітане. Вона на мене ди­витися не хоче...

Семенюк усміхнувся самими куточками уст.

— Хто її там знає! Не втрачай, брате, надії... Хоч ти її не втрачай,— сказав він і повернувся до стіни. Коли Юра попрямував до виходу, він коротко кинув:

— Поклич до мене господаря.

Тільки зачинилися за Юрою двері, на порозі з’явив­ся Мірош. Від хвилювання в нього тремтіли руки.

— Добре, Міроше. Цієї ночі я вирушаю з своїми хлоп­цями в гори.

XXXII

На полонині залягла цвинтарна тиша. А ще годину тому полонина жила вигуками людей, ревінням худоби і монотонним побризкуванням калатал. Запізніла в цьо­му році осінь раптово увійшла в свої права, розсіваючи по горах пустку і омертвіння. Товстий кожух мряки від­ділив блакить неба від зелені землі. Руда іржа розпов­залася по гірському плато, швидко спадала в низини, пе­ребігала через луки, видряпувалась па дерева, затоплю­ючи весь світ кривавим багрянцем. На полонинах один за другим гасли вогні. Коли погасало останнє вогнище, вовки підходили до покинутих стай, пронизливим виттям сповіщаючи про своє панування.

Переправа вдалася чудово і, незважаючи на ранню пору, робота вважалася закінченою. Семенюк проходжу­вався по полонині, очікуючи своїх товаришів, які пора­лися в лісі, сортуючи бочки й мішки. Ледве помітний в тумані, його кінь стояв нерухомо, з опущеною головою, як монумент болісного примирення і суму.

Сильно билося в тій хвилині капітанське серце. Всьо­го кілька годин їзди відділяло його від двох хрестів, на яких він, здавалося, розіп’яв своє кохання. Час від часу повівав з північного сходу холодний пронизливий вітер. Іванові здавалося, що це шепіт Ольги. Прикривши очі, він відчув на своєму обличчі її подих. В лопотінні роз­віяного вітром сердака він чув гомін рідного села. На­ближалася хвилина розлуки. На довгі місяці, а може, на­віть назавжди, розділять їх сьогодні оповиті імлою, а завтра виючі хуртовиною гори.

Він не міг про це думати спокійно. Близькість Гор- дійова, здавалося, збудила в ньому приспану тугу. Сві­домість відтворювала пережиті хвилини, з подвійного си­лою роздмухуючи в ньому полум’я нестямного кохання. Часом йому здавалося, що ось-ось розступиться сіра сті­на імли і за нею з’явиться Ольга, поволі наближаючись до нього.

Рантовий порив вітру кинув, закрутив мрякою і подер її па лахміття, відкриваючи здивованим очам капітана опромінений сонцем шлях. Широка смуга золотистого проміння спливала з неба в долину Гордійова, засипаю­чи міріадами іскор узгір’я, що облягали село. Щось наче взяло його за горло. Йому здавалося, що якась вища си­ла вказувала йому дорогу до щастя. Він стояв як зачаро­ваний, дивлячись на обітовану землю, хоч переможна імла вже знову заснувала горизопт.

З молитовного зосередження вирвали його голоси то­варишів, що наближалися до нього.

— О’кей, капітане! — вигукнув Американ, потираю­чи задубілі долоні. Його кругле обличчя посиніло від холоду.

Семенюк мимоволі кивнув головою.

— Треба було б перекусити,— тягнув товстун.— Але, може, під ліс підемо. Тут страшний холод. Дме, як сто чортів.

Вони довго їли, запиваючи ковбасу горілкою і ви­ном. Пили по черзі з дерев’яного кубка.

— Ну, п’ю за вас, хлопці! — вигукнув раптом капі­тан.— Від сьогоднішнього дня хай рівно стелиться вам дорога. Дорогі мої, товариші вірні...— Тут голос його за­дрижав.— Вже пробила година нашої розлуки.

Юра, що сидів напроти нього, зірвався з місця. Він стояв, розкривши рота, і палаючими голубими очима вдивлявся в обличчя свого ватажка. Палащук і Американ низько опустили голови.

— Ти незадоволенні! нами, капітане? — витиснув з се­бе хлопець.

Семенюк відповів йому блідою усмішкою:

— Ні, Юро, я люблю вас, як життя, але... її — люб­лю більше, ніж життя. Низько кланяюся вам і прошу пробачення, якщо гнів або жаль збуджу у ваших серцях, але не можу не покинути вас, бо зрозумів, що далі тими стежками ходити не можу. Тому що жодна з них не веде до неї, жодна з них не дасть грудям глибшого віддиху. Ця правда щойно заясніла переді мною, а освітив мені її блукаючий промінь сонця. Чи повірите ви мені, дорогі?..

Мряка швидко густішала і широкою смугою пливла тут же над землею. Іноді здавалося, що це беззвучно посувається вгору до горизонту примарна отара тисяч білих овець, гнаних невидимим пастухом.

Товариші ще нижче посхиляли голови.

— Наша слава і відвага поростає кропивою і бур’я­ном, хоч ми готові кожний день свого життя записати своєю кров’ю. Хто від Тиси до Пруту зуміє влучніше від мене стріляти, хто має більш тигрове і більш голубине серце, ніж у тебе, Американе? Пам’ятаю, Палащук, як ти своїм тілом охороняв товаришів від жандармських куль. А коли Мірош бритвою виймав тобі з бока кулю, ти співав псалми Давидові. І ти, Юро, чий спів будив мою душу зі сну, чий погляд навіть в негоду віддзер­калює небо, хіба ти не вартий кращої долі людської? Справді, брати мої, шкода життя, шкода літ, що роз­віються, як мряка. Маю досить схованого золота, Аме­рикан ним вас обділить. Ідіть з золотом у світ, але не впускайте його до своїх сердець, як і я не впускав, хоч з ним і не розлучався. А зброю свого дбайливо зако­пайте і покладіть на ній позначений камінь. Прийде день, коли вона знову пригодиться. Ще буде інший день — бо велике є людське серце. За цей день я п’ю, товариші!..

Семенюк вихилив кубок і подав його Американові. А коли випили всі, Палащук запалив люльку і сказав:

— Що велике, то свята правда. Навіть собака і та іноді говорить очима: як хотілося б стати людиною!

Американ відкашлявся.

— А куди тобі, капітане, дорога стелиться?

— Зараз до гордіївських лісів.

— Непевна дорога...

— Але єдина, брате...

— Капітане...— почав і замовк.

— Що там? До Марічкн почимчикуєш?

— Ні, піду в світ, капітане, тільки хочу тебе про­сити, щоб ти уникав Марічки.

— А то чому?

— Мусиш стерегтися її...

Семенюк зморщив брови.

— Штіньові за збитки ти вирівняв рахунок? — звер­нувся він до Американа.

— О yes, капітане.

— Голощуковій заплатив за вкрадену свиню?

— Yes, капітане.

— А бабі, що її вода скривдила, втер сльози?

— О yes, шістьма сотками, капітане.

— Ну, тоді дай поцілую тебе, товаришу. Може, ще зустрінемося.

Цілувалися плачучи. Коли вони відійшли, Семенюк гукнув:

— О, постійте, хлопці!

І ось вони зупинилися перед ним, всі три, обнявшись за плечі, а клапті мряки раз у раз заслоняли їх запла­кані обличчя: капітан дивився на них, щиро усміхаю­чись.

— А якщо ми не побачимося, то пам’ятайте: в та­кий день, як сьогодні, наші душі зустрінуться в хма­рах. І тоді ще раз заспіваємо собі хором. Але так, хлоп­ці, заспіваємо, щоб сам бог відчув охоту до танцю!

Товариші відповіли йому голосним сміхом. Потім ру­шили в дорогу, і довго ще чув Семенюк їх спів:

Ой, підемо, товаришу,

Підемо, підемо,

А як верба грушки вродить,

То сі повернемо...

 

 

Після кількох сльотавих днів прояснилося. В прозо­рому повітрі, здавалося, зникала віддаль, відкриваючи очам найдальші верховини з румунського і чеського боку. Вкриті памороззю, вони іскрилися на ранньому сонці, віючи морозним подихом в долини. Смерекова пуща за­стигла на місці. В безвітряний гарячий полудень Гор- дійове огортала тиша, і було чути, як в садах падали важкі зимові яблука. Яструб годинами ширяв над селом, описуючи щораз ширші кола, щоб, зрештою, потонути в ясній блакиті неба.

Букові ліси, що з заходу обступали село, кожен схід сонця заливав все новим багрянцем. Збираючи в них хмиз і листя на підстилку, дівчата не раз зупинялись і з тривогою в серці вслухалися в тупіт кінських копит, якого чути було в лісі. Виникав він несподівано і так само несподівано десь близько зникав, огортаючи не­ясним страхом людей. А коли вечоріло і ліс порожнів, з гущавини виринав вершник на карому коні і довго вдивлявся в село. Як тільки в хатах загорялися вогні, він повертав коня і зникав, як марево.

Ніхто цілими днями не бачив Семенюка, і ніхто не підозрівав, що грізний капітан перебуває тут же, за селом, що, виснажений і худий, він з ранку до вечора блукає по лісі, переслідуваний любовною тугою, ре­тельно уникаючи людей. Він ще не втратив надії, що Ольга нарешті відізветься, промовить ще до нього слово, яке допоможе йому зв’язати так необачно розірвану нит­ку. Він чекав тієї хвилини, як порятунку, відчуваючи, що вона змінить все його життя.

Якось шостого дня усміхнулося до нього щастя. На умовленому місці, в дуплі старої верби, він знайшов білий лист у довгастому конверті. Зразу подався в гу­щавину. Проїхавши через вкриту соковитою зеленню тря­совину, він сів на пні і читав. День швидко догасав, а спадаюча на землю ніч засвічувала перші зорі.

«Дорогий мій,

не можу довше мовчати, хоч не знаю, чи ти чекаєш ще мого листа. Пишу «не знаю» і здригаюсь від думки, що ти міг би не чекати на мене. Я признаюся в цьому, бо кохаю тебе і каюся. Даремно я боролася з собою і кликала на допомогу амбіцію і сліпу впертість, вселяла собі віру в правду, вони не можуть поміститися в моєму серці, переповненім пеправдою. Якою ж я була наївною і жорстокою, жорстокою не тільки до себе, але й до тебе, коханий. Коли я ні з чим відіслала твого посланця, мені рантом потемніло в очах. Повна розпачу, я зразу побігла тоді додому. В їдальні біля столу сидів чоловік і читав газету. Перш ніж сісти навпроти нього, я за­клала па лампу темно-синій абажур. Мартин глянув па мене, але обличчя не помітив. Бачив тільки руки, які поспіхом в’язали светр. Дроти бігали перед моїми очима, виблискуючи і розсіваючи іскри, наче довгі гострі ножі. Потім не знаю, що сталося зі мною, а коли я опритомні­ла, він заявив мені, що привезе лікаря. Я ледве вблагала його, щоб не робив того. Коли ж він при цьому цілував мене, я переживала справжні тортури. Я хотіла відіпхну­ти і не могла спромогтися на це. Яким же важким тяга­рем стає вдячність, коли в парі з нею не крокує інше почуття... Він цілував мене в чоло і скроні, а я з жахом відчувала, як родиться в мені ненависть до цієї люди­ни. Іноді я проклинаю його за те, що він не зробив мені жодної кривди: мала б тоді спокійніше сумління. Остан­німи днями я уникаю його погляду, не можу глянути в очі тому, кого зненавиділа всією душею. Ще недавно, а власне дуже давно, коли ти ще був біля мене, я могла говорити йому неправду. Жила я тоді як в гарячковому сні. Твої пестощі вібрували в мені довгі дні і ночі. Л ко­ли зникали збуджені ними рум’янці, твої поцілунки ско­ро знову їх розпалювали. Як же легко я обдурювала його. Говорили йому неправду мої очі, говорили неправду уста і обійми. Якщо щастя можна назвати сонцем, я топилася в його промінні навіть у найтемнішу ніч. Я була пере­повнена щастям, всі інші почуття були мені чужими. Ко­ли б тоді хтось посягнув на моє щастя, я могла б вчиняти злочин. Чим же була по відношенню до цього моя брех­ня, притому брехня неусвідомлена, коли всі мої думки без винятку забирав ти?

Сьогодні мої страждання не знають меж. Думкою і тугою своєю я завжди біля тебе, а' очі цілими днями мусять бачити його. Якщо навіть я закриваю очі, то бачу його тінь, чую його подих. Я зпаго, що я — його кат, і це розуміння тільки подвоює мої муки. Бо чи ж можна цілими тижнями вдивлятися в свою жертву? Цьо­го не можу перенести, це понад мої сили, як понад мої сили є дальше життя без тебе.

Люди кажуть і пишуть, що кохання очищає. Я не знаю. Мене воно очистило від всього, що не є кохан­ням до тебе. Невимовна тривога огортає мене сьогодні, коли я думаю, що могла б тебе більше не побачити. Якщо мій лист зогниє в дуплі, як листок, я піду тебе шукати. Може, не знайду тебе, може, розгублю в до­розі свої сили, але якщо кохання моє тоді помре, то помре разом зі мною. Чого ж я маю боятися, коханий?

Кінчаючи листа, я старанно виводжу букви. Я по­винна була б зробити це раніше, щоб жодне моє слово не було написане даремно, тому, власне, так каліграфіч­но я виводжу своє останнє слово: люблю.

Твоя Ольга».

Зустрілися вони на тій самій галявині, де колись застала Ольгу буря. Коли Іван з’явився у призначений час, вона вже чекала на нього. Схудла і бліда, вона стояла під велетенським дубом, притискуючи до грудей шапочку з голубої шерсті. Вона видалася йому меншого, ніж була. Іван зліз з коня і зняв капелюх. Наближаю­чись, помітив, що вона уникала його погляду. Він мовч­ки обняв її і поцілував у холодну щоку.

Повільно ступаючи, вони рушили вперед. Над ними шуміли дерева і швидко мчали кучеряві хмари. При­тулившись одне до одного, вони обійшли галявину. Коли знову опинилися під дубом, Іван упав на коліна і став цілувати її ноги. Відчувши на скронях тепло її долонь, він поволі підвів голову. Очі Ольги безтямно блукали по вершках дерев.

Раптовий подих вітру розвіяв її волосся, закриваю­чи ним обличчя. Тоді вона схилилася і, не відгортаючи волосся, поцілувала його в уста. Губи її були гарячі і сухі.

— Дитина наша в дорозі,— почув він тихий шепіт Ольги.— Я вчора впевнилася,— додала вона, трохи по­мовчавши.

Іван завмер. Серце його билося як шалене. Він по­волі підняв руку і відгорнув золоте пасмо її волосся. З-під опущених вій жінки викотилася сльоза. Він притулив її голову до грудей і завмер, відчуваючи, як з надмірного щастя бухає кров у скронях.

Коли після цього Ольга відкинула назад голову, Семе­нюка освітила її усмішка, зігріта якоюсь нелюдською ся­ючою радістю.

— Що робити, мій дорогий,— сказала вона.— Що я маю зробити, щоб та хвилина не втекла, щоб тривала? Коли б це повітря кругом нас раптом застигло, як криш­талева чаша. А за ним і час, і сонце. Це для того, бачиш, щоб щастя не втекло, щоб нам завжди було так гарно, щоб... чи я вже знаю, що...— зітхнула, примружуючи очі.— Казала мені недавно Параска, що в житті жінки буває хвилина, коли вона чує в собі пульс другого серця. Тоді треба вслухатися, якщо юбидва б’ються в одному рит­мі, то дитина її буде дитиною великої радості. Вдень і вночі я буду слухати, мій милий...

Іван закрив її уста поцілунком.

— Вже ніякий чугайстер не забере тебе від мене,—¹ шепнув він.

— Нема такої сили, Іване, і бути не може.

— Отже... коли?

— Через кілька днів чоловік поїде до Косова. До пів­ночі не вернеться, а тоді... будемо вже далеко,— швидко кивнула Ольга, рантово бліднучи. -

— Жаль тобі його?

— Не знаю. В кожному випадку краще було б, коли б я його не бачила тоді. Адже ж то він, Іване, заплатить за наше щастя. Коли повернеться, застане пусті кімнати. Це буде страшна для нього ніч. Я знаю це, але... боже милостивий, не можу інакше зробити. Якщо роблю пога­но, якщо є над нами якась всесильна справедливість, то нехай вона спаде на мене. Я покірно прийму її удари, але не можу тебе зректися. Зрештою,— вона посміхнулася,— ти сильний, будеш мене обороняти.

— О, щоб тільки подужав, — відповів жартівливо Іван,— при твоїй красі доведеться, певне, не одному на­ставити лоба, щоб тебе оборонити.

— Бідолаха! — зітхнула вона.— Значить, муситиму в разі небезпеки викривляти отак обличчя,— і вона скриви­лася.— Добре?

— Ні. Все-таки ти й так ще гарна!

— То, може, так, мій милий? — і вона скривилась інакше.

І так ні. Краще так: дивись, кохана...

Так перекривляючись і обнімаючись, вони забули про час. Тільки глянувши на годинник, Ольга пригадала, що їй уже час повертатися додому.

— Значить, даси мені знати — коли...— спитав Іван, обнімаючи і палко цілуючи її на прощання.

— Так тобі спішно? — сказала вона, дивлячись на ньо­го куточками очей.

— І мені спішно, моє золото, і літу. Все, що тільки живе в лісі, віщує передчасну зиму. І важкою буде наша переправа, якщо в горах випередять нас сніги.

— Ну, то перед суботою шукай листа в дуплі. Він найпізніше в п’ятницю поїде. А до того часу і сніги не випадуть, і ти не всохнеш без мене.

З усмішкою на устах Іван схопив її в обійми.

— На випадок чого, знайдеш мене в Кня'жім яру. Ко­ли близько підійдеш, гукнеш голосно. Зразу ж відізвуся і стану біля тебе.

— Як дух...

— Бо я не що інше, як тільки твій злий дух.

Уста їх знову зімкнулися в довгім поцілунку.

— Відколи то духи цілуються? — спитала Ольга.

— Як тебе побачили...

Вона голосно засміялася. Спритним рухом вислизнула з його обіймів і, пританцьовуючи, побігла по виблискую­чій на сонці траві. Незабаром вона зникла в лісі і скоро повернулася на Сивкові.

— Прощай, Іване. Сьогодні либонь востаннє розлучає­мося... І стережися тим часом. Ніхто ще тебе не бачив тут?

— Здається, ніхто.

— А Марічка?

Іван зморщив брови.

— Мабуть, ні.

— Сьогодні в лісі мигнула переді мною її хустка. Тобі не жаль цієї жінки, Іване?

— Це значить, що вона бачила тебе,— сказав він, про­пускаючи мимо вух її запитання. В голосі його зазвучав неспокій.

— Мабуть, бачила. А ти вважаєш, що...

— Вважаю, що ти повинна пам’ятати, що в її особі маєш ворога...

А ти, Іване? — спитала вона, бліднучи.

— Її дорога і моя розійшлися і не зійдуться більше,— сказав твердо Семенюк.

— А якщо стане нам на дорозі?

Очі його хижо заблищали, але, глянувши на зблідле обличчя Ольги, він вгамувався і з усмішкою промовив:

— Тоді я легенько відведу її і скажу: перепрошую.

Ольга відповіла йому притишеним сміхом.

— Ти щойно, як вовк, засвітив очима.

— Будеш боятися мене?

— Буду? Вже боюся і тому — тікаю.

Торкнувшись устами його щоки, вона повернула коня

і спрямувала його вниз. Капітан ще довго дивився їй услід. Стукіт копит ставав чимраз тихішим і нарешті зов­сім завмер.

Коли потім він їхав широкою лісовою стежкою, помі­тив Марічку. Вона сиділа на камені за молодою ялиною і чесала своє довге блискуче волосся. Жінка втупилася в Івана звуженими зіницями. Спочатку він хотів її мину­ти, але тверезий розум зупинив його.

— Чого шукаєш у лісі? — спитав Семенюк, не повер­таючи до неї голови.

— Різноманітності,— відповіла глухо Марічка.

— І знайшла?

— Якщо не знайшла, то знайду.

Почувши ці слова, Іван здригнувся.

— І що зробиш?

— Сама ще не знаю. Зрештою, що мені ненависть підкаже.

— Так сильно ненавидиш мене, Марічко?

— її ще більше,— відповіла вона, вкладаючи коси кругом голови.

— її краще залиш в спокої.

— Хіба що? Тікати хочете? Сьогодні домовлявся з нею про це, я зразу догадалася.

— Маріє! Як бог милий...

— Вб’єш?

— Ради неї — вб’ю! — засичав Іван, але, коли побачив викривлене з ненависті обличчя жінки, пожалів своїх слів.

— Пе встигнеш,— відповіла вона.— Так серце моє ка­же, що не встигнеш. Ти стільки влив у це серце отрути, що й для тебе, і для неї вистачить.

— Підслухуєш нас?

г— Всяко буває.

— І видаси мене?

— Може, і видам. Я волію, щоб взяли тебе жандарми, аніж мав би для неї залишитись.

Семенюк поволі повернув коня.

— Це твоє останнє слово?

— Ні. Останнім буде моє прокляття.

Він повільно вийняв револьвер. Коли нахилився і при­ділився в її чоло, вона не рушилася з місця, тільки очі сполохано забігали, швидко закліпала віями, що раз гля­нула на небо і опустила повіки.

— Стріляй, Івасю,— почув він її шепіт.— Вкороти мою муку...— Її права рука непомітно тричі накреслила знак хреста.

Семенюк пошепки вилаявся. Його породистий кінь га­лопом подався в глибину пущі.

XXXIV

— Я, власне, повинен взяти завтра теплу білизну. Як ти думаєш? — сказав Погодняк.

— Думаю, що повинен. Похолодало.

— А ти шубку.

— Що? Що таке? — вигукнула Ольга, відкинувшись на спинку крісла.

Погодняк був цього ранку в чудовому настрої. Його свіжовиголене обличчя пашіло одеколоном.

— А так, я хотів тобі зробити несподіванку. Ми по­їдемо разом. Вибереш собі матеріал на пальто.

— Матеріал на пальто. Дякую, але зараз... він мені не потрібпий,— проказала вона, бліднучи.— Дякую тобі, Мартине!

— Не потрібен? — здивувався чоловік.

— Поки що ні. Може... іншим разом...

— Я боюся, що вже не поїду раніше як через місяць, а тоді ти замерзнеш в дорозі.

— То одягну кожух. Завтра я справді не можу поїха­ти, Мартине. Погано себе почуваю.

Він глянув на неї крадькома, поклав собі на хліб кіль­ка кусків ковбаси і спитав:

— Дозволиш ще кави?

— ГІрошу дуже.

Наливаючи каву, вона з трудом стримувала тремтін­ня рук.

— Я б хотів, Олю, про щось запитати тебе,— почав ГІогодняк, не підводячи голови,— але чомусь не смію...

Ольжина ложечка брязнула об філіжанку.

— Питай...— процідила вона.

Погодняк почервонів як буряк.

— Останнім часом ти так виглядаєш, що я починаю запідозрювати...

— Що таке? — спитала Ольга, силкуючись бути врів­новаженою...

—...вагітність,— кинув коротко і сховав обличчя за фі­ліжанку.

Після цих слів запанувала мертва тиша.

— Ти помиляєшся,— мовила вкінці твердо Ольга.

— Я був позавчора в містечку і консультувався в лікаря. Він висловив таке припущення,— виправдувався Погодняк. Обличчя його стало тепер пурпуровим.

— Якщо я помічу щось, то скажу тобі,— промовила Ольга, допиваючи каву.

Раптовий порив ненависті стиснув її горло. До уст тиснулися отруєні жовчю слова. Проте вона вчасно вга­мувалася.

— Я чув, Олю,— додав він наче по секрету, взявши її за плече,— що їзда верхи погано впливає на вагіт­ність.

Ольга почервоніла.

— Тепер я не так часто їжджу.

— Що не так часто, то правда. Але я справді не знаю, для чого зриватися вдосвіта, в' такий холод, як сьогодні.

— Сьогодні?..

— А бачиш,— перебив він її, вибухаючи голосним сміхом.— Ти думала, що коли я сплю, то не чую ударів копит! О ні, переді мною, дитино, нічого не втаїться. Я старий пройдисвіт. Бачу, як трава росте, а власне, чую, як трава росте. Як то говориться, Олечко?

— І не бачиш, і пе чуєш, як росте трава,— відповіла вона. Загострені в ту мить риси її обличчя зраджували спокій і затятість...

— А то... а то добре! Не чуєш і не бачиш. Надзви­чайно! Чуєте, панство...— тримався від сміху за живіт Погодняк.

Не бажаючи, щоб її хвилювання кинулося йому в очі, Ольга склала уста в усмішку. Вона не сподівалася, що де вимагатиме від неї стільки зусиль.

Жалібно скрипнули двері, і увійшла Параска, тримаю­чи в фартусі листа.

— Принесла якась тутешня, пане комендант,— ска­зала Параска і поклала листа на стіл.— Якось не дуже пам’ятаю її. То з тих дальших, з-за села.

— Від кого? — спитав нехотя Погодняк.

— Вона не сказала мені. Конче хоче порозмовляти з паном комендантом.

— Хай почекає,— буркнув Погодняк, беручи листа.

В цю мить погляд його впав на дружину. Побачивши схвильований вираз її обличчя, він додав:

— Бійся бога, дорога дитино! ІЦо з тобою?

Ольга пе відповідала. Її очі, спрямовані на лист, про- I ймав жах. Вона впізнала конверт: це був той самий лист,

’ який дві години тому вона кинула в дупло. Вона уявила собі раптом всю жахливу правду. Отже, ця жінка досягла свого. Слідкуючи за нею, вона, напевно, бачила, як схова­ла листа в розколеній вербі. Як вона могла бути такою необережною! За хвилину Мартин одним рухом відкрив листа, а потім гляне на неї поглядом, в якому вона про­читає Іванову і свою загибель. Він застогне, як смертель­но поранений звір, і наблизиться до неї важкими крока- • 'і ми. Тоді вже нічого їй не поможе, раз і назавжди закри­ються ворота до свободи. Горло їй все сильніше затискав петля. Вже скоро... Тепер він дивиться на неї великими очима. Необхідно за всяку ціну приховати хвилювання. Вона мусить продовжити ту хвилину, а потім... сама добре не знає, що потім. Насамперед вона мусить рятувати Іва­на, себе, їх кохання. Більше спокою, більше відваги. Бо­же милий!..

Ольга швидко хапає графин і, не розливаючи ні краплі води, наповнює склянку. Одним духом випиває її. Тепер нарешті вона може вимовити слово.

— Дурниця, Мартине. Мені стало погапо. Ми, жінки, так часто без причини впадаємо в істерику. Я хотіла тебе щось запитати. Ага! Забереш завтра трохи яблук на про­даж?

Ця зміна в ній була настільки раптовою, що Погодняк довго не міг спромогтися на відповідь.

— Добре,— бовкнув він нарешті,— Вистачить нам і зимових.

— Можеш продати і зимові,— кинула Ольга необ­думано.

— А... для нас? Адже і ти любиш яблука...

— Я? Ах так, а я й забула...

— Ти такі дива іноді вигадуєш,— незадоволено кинув він і простягнув руку до листа.

Ольга поволі встала з крісла і дивовижно впевненим кроком попрямувала до дверей спальні. Перш ніж зачини­ти за собою двері, почула м’який шелест конверта.

— Перепрошую тебе, Мартине,— кинула вона несвідо­мо і тихо закрила двері.

Кожна хвилина була дорога. Ольга вийняла із шафи шубку, швидко взяла чоботи для верхової їзди, вкинула в кишеню скромні материні коштовності і вибігла через кухню на подвір'я. Тут вона пригадала собі, що забула шапку, але вже було пізно вертатись за нею. Вона швид­ко побігла до стайні. Ставши на порозі, завмерла: стайня була порожня. Напевно, хлопець повів коней до водопою. Але вона зразу взяла себе в руки і поволі подалася в бік саду. А коли дім ледве виднівся з-за яблунь, вона оберну­лася, ще раз глянула в той бік і кинулася тікати, паче переслідуваний хижий звір.

— Ти жартуєш...— промовив він, обірвавши на сло- _ві.— Може, приснилося тобі, може... ти збожеволіла... або ти, або я...— Погляд його впав па лист, який він тримав у руці.— Скажи... скажи мені, добра жінко, що ти ще зна­єш,— казав Погодняк, оглядаючись кругом.— Скажи мені, як на сповіді. Ти не можеш собі уявити, як я її люблю.— Погляд його був до краю збентежений, а щоки жалісно обвисли.

— Вона відбила в мене Івана. Ще літом стала його коханкою,— сказала Марічка голосно і переконливо, не піднімаючи голови...

— ІЦо? Що ти кажеш? — засичав він, важко ди­хаючи.

— Святу правду кажу. Вона їздила до нього. В лісі зустрічалися. Світ йому зав’язала... Через неї він повер­нувся з Румунії.

— Ага, ага!.. Через неї, кажеш, повернувся з Руму­нії. І де зараз переховується?

Марічка крадькома глянула на нього і оторопіла, по­мітивши його змінене обличчя і сповнені облудною нена­вистю очі. Він стояв над нею, наче підрізана її рукою висока могутня ялина, яка ось-ось мала рухнути, щоб розтрощити її своїм тягарем.

— Де він? Кажи! Де переховується? — він повторив запитання і нахилився до неї. Жахаючись, Марічка пода­лася назад і глянула на двері. Та Погодняк пильно слід­кував за кожним її рухом. У викривленому обличчі цієї людини вона вичитала смертний вирок Іванові. Її пройняв несподіваний жаль, а серце гриз глухий розпач. Вона задкувала перед ним в глибину веранди. Коли ж зупини­лась біля стіни, залізні кліщі рук Погодняка вп’ялись в її шию.

, — Де він живе, де ночує? Кажи, гадино! — закричав він і з люттю потряс нею. Раптом потиск його рук ослаб. Коли Марічка підняла повіки, він відходив від неї, ледве тримаючись на ногах, і незабаром зник за дверима, що вели до кімнати.

Марічка навшпиньках вийшла з веранди. її обвіяв хо­лодний північний вітер. Поблизу воріт вона зупинилась, заточилася і, зомлівши, впала.

Відчинена навстіж шафа і висунені шухляди сказали Погоднякові все. Він безпорадно оглянувся навколо раз, другий, виглянув через вікно і відчув, що йому холодно. Глянув на жінчин берет, що лежав на ліжку. Взяв його в руки, оглядав якусь хвилину і стріпнув з нього нігтем порошинку. Потім сховав у шафу на поличку, де лежали її капелюхи. Коли засував шухляду, робив це через силу. Задихавшись, він підвівся з колін і пішов до кухні.

— Ви не бачили пані? — запитав він Параску.

— Здається мені, пішла в сад. Скоро, мабуть, повер­неться.

— Що кажете? Ах, так... повернеться... Пошліть хлоп­ця по мого заступника. Коли ж не застане його, нехай прийде хтось інший.

Через півгодини з’явився немолодий прикордонник Хоцімський. Не одержавши відповіді на стук, він натис­нув клямку. Погодняк сидів на ліжку і чистив карабін. Здавалося, він так був захоплений цією роботою, що на­віть не глянув на прикордонника. Орудуючи шомполом, він перекинув флакон з хризантемами, що стояв на тум­бочці. З-під розкиданих квітів виповз, наче вуж, вузень­кий струмок води. Непритомним поглядом він слідкував за її потоком; наблизившись до нього, вона обвила його ногу і застигла перед щілиною в підлозі.

Літній прикордонник нетерпляче кашлянув.

— Скажете моєму заступникові, що я вирушив у доро­гу в службових справах... А повернуся... може, завтра, а може, за кілька днів. Точніше відрапортую після повер­нення.

Коли Погодняк минав останні будівлі, вітер дув з подвійною силою. Чим вище він піднімався, тим голосні­ше стукали об замерзаючу землю кінські копита. По об­вітреному обличчі стражника дзюрком спливали сльози.

XXXV

Ользі час від часу забивало дух. Вона бігла, щораз частіше спотикаючись, і нарешті впала. Чула, як втрачає сили. Напруживши останні зусилля, вона підвелася, спер­лася об дерево і перепочила, прикривши очі. Нараз рап-

 

 

товий порив вітру дмухнув їй в обличчя хмарою зів’яло­го листя. Це повернуло її до свідомості.

Тепер бігла вже смерековим лісом. В тиші, що пану­вала тут, кроки її стугоніли глухо і чимраз повільніше. Коли ж вона опинилася на вершині узгір’я, що піднімало* ся над Княжим яром, ноги і легені зовсім відмовилися слухати її. Вона не мала сили, щоб зійти стрімким узбіч­чям в глибину яру. Прагнула тепер тільки одного — від­почити, за всяку ціну відпочити.

Вона сіла поблизу плаю і, вдихнувши повітря, почала кликати Івана. Але її слабкий голос глухнув у шумі роз­гойданої пущі. Вона крикнула ще раз і ще і, перевтомле­на, замовкла. Її огорнула неміч. Голова впала на груди, а рівномірне дихання говорило про те, що вона спить, її розтріпане волосся розвівалося на вітрі, як невеличкий золотистий прапорець.

Ніби легкий стук барабана раптом розбудив її. Вона підвела голову і вся перетворилася в слух. З глибини лісу доносився рівномірний тупіт кінських копит.

— Іва-а-а!..— розлігся по лісі її пронизливий вигук. Пройнявшись страхом, вона скочила за найближче дерево. Спочатку їй здалося, що кроки стихли. Вона завмерла в тривожнім очікуванні: почула виразний тупіт коня. Ольга затамувала подих. Якщо це Погодняк, то не повинен зна­йти її. Швидко відскочила від дерева, щоб заховатися в гущавині недалекої просіки, але в цю ж мить почувся вигук: «Стій!» Вона впізнала той голос. Іван на бігу ско­чив з коня. Ольга простягла до нього руки і з радісним вигуком побігла йому назустріч.

В кількох словах розповіла йому, що сталося. Обличчя Семенюка потемніло.

— Треба було тоді в лісі вбити гадюку,— сказав він, як Ольга закінчила розповідати, і притиснув її до грудей.

— Як то вбити, Іване?

— А так. Що має в крові зраду, не гідне життя.

— Адже вона кохала тебе...

— То не була любов, то гарячка, що отруює і з’їдає.

Ольга усміхнулася крізь сльози.

— А наша любов, Іване?

Він глянув на неї в задумі.

— Наша? Сам вже не знаю що. Але щасливішим, як з тобою, я і на небі вже не був би,— сказав і затулив її уста довгим поцілунком.

— Від сьогодні наші долі подали собі рукп,— шепнув їй па вухо.

Вона ствердила глибоким кивком голови.

— І сьогодні наші серця дадуть клятву: разом жити і разом умирати.

Ольга ще раз кивнула рішуче.

— Ну, то сідай! — вигукнув Семенюк, підсаджуючи її на коня, а сам нахилився, щоб оглянути підкови. Раптом він припав вухом до землі. По якійсь хвилині підвівся і байдуже додав:—Добре, що маю трохи вівса. Солонини і хліба до завтра повинно нам вистачити.

— А хіба що? — запитала Ольга.

— Мусимо поспішати. Він їде за нами.

З тими словами він скочив на породистого коня і подався в дорогу. Вигідне військове сідло вмістило їх обох.

— Аби тільки сніг не замів нам дороги,— сказав по хвилині Іван, глянувши вгору.

— Ти припускаєш, що ще сьогодні може випасти?

— Побоююся, що так.

І незабаром, як тільки вони виїхали з лісу на поло­нину, імлиста заслона над їх головами потемніла і почав порошити перший у цьому році сніг. Похмурнілий Семе­нюк, як міг, підганяв коня, щоб ще до смерку добратися до лісів на другому боці кордону. Але спочатку дрібні порошинки снігу зростали з кожною хвилиною, і скоро еєликі мокрі клапті почали заліплювати очі вершників. Семенюк зняв свою гуцульську шапку і надів її на голо­ву Ольги.

— Я ніколи ще в голову не мерз,— коротко відповів на її протест Іван, посміхаючись. Проте, коли б вона гля­нула в ту мить на нього, усміх цей не сховав би від пеї тривоги, яка металася в його очах. Пласт снігу, що покри­вав землю, швидко товщав. Не минуло й півгодини, як копита копя грузлії вже в білій липкій масі. Вітер поси­лював метелицю, і в ній щораз важче було знайти дорогу. Ліси, що тягнулися ліворуч, ніби під землю провалилися, запнуті білою пеленою шаленого снігопаду.

Права рука Семенюка щораз міцніше притискувала до грудей коханку. Нахилившись над пею, Іван побачив, що вона спить. Пасма волосся, що вибилися з-під кучми, припорошив сніг. Зарожевіле від вітру личко мало вигляд втомленої дитини, що спокійно спала під охороною мате­ринських грудей. Семенюк глухо застогнав і вдарив коня гарапником. Кінь пішов швидше. Та раптом зупинився, тривожно насторожуючи вуха.

Від раптового потрясіння Ольга прокинулась. Вона оглянулася навколо широко відкритими очима. Семенюк простягнув уперед руку і показав на темний предмет, що ледве виднівся в хуртовині, і, легко підскакуючи, попря­мував до лісу.

— Ведмідь,— сказав Іван.— І його випередила зима.

Ольга ще міцніше притулилася до його грудей. Та ко­ли глянула йому в очі, обличчя її проясніло від усміху.

— Бідний ведмідь! — зітхнула.

Запінений кінь щораз вище піднімав ноги і щораз частіше зупинявся, важко дихаючи. Коли Семенюк зліз, сніг сягав йому майже до колін. Він узяв коня за уздечку і пішов уперед. Треба було поспішати, бо ніч у тій хурто­вині означала неминучу смерть.

Судячи до довготривалій подорожі, вони повинні були бути вже недалеко кордону. Але чим вище вони підніма­лися, тим дошкульніше шмагала їх хуртовина.

Семенюк знав, що на тому боці нема близької стаї, а до покинутого пікету було далеко. Вони мусили за вся­ку ціну добрести до найближчої стаї і там переночувати. Ніч розгортала вже свої чорні крила. Не можна було втрачати жодної хвилини.

Тому, не досягти кордону, Семенюк звернув уліво і повів коня схилом гори. Стомлений, він з тривогою в серці раз у раз оглядався, посміхаючись до Ольги. Вона відпові­дала йому тим же. Іван помітив блідість на її обличчі, тому робив, що міг, щоб підтримати її. Важко дихаючи, він жартував, співав, вигукував. Коли глибоко загрузав у сніг, вибухав сміхом, хоч відчував, як поступово покидали його сили.

Ольга хотіла його виручити, але мусила скоритись вмо­влянням коханця, що це нічого, що почуває себе чудово і що вони незабаром знайдуть затишний нічліг. Іван Се­менюк був сьогодні в чудовому настрої.

Не пройшло й години, як обличчя Ольги зникло в темряві з очей; він бачив тільки, як її засніжений силует хитався від кожного кроку коня. Іван замовк. Мокрий від поту, він витрачав останні сили, щоб пройти ще далі, ще кільканадцять, кількасот кроків, надіючись, що парешті- таки знайдеться якийсь притулок. Тепер він ішов навман­ня з німим розпачем у серці.

Раптом Іван спіткнувся і впав обличчям у сніг. Нама­гався встати, але не міг. По його жилах розпливалася сонна неміч. На якусь секунду сон переміг. Коли він ово­лодів собою і підвів голову, помітив коня, що ледве вид- нівся в шаленій метелиці. Іван рвучко підвівся, набли­зився до Ольги і мовчки поцілував її холодну долоню. Вона щось сказала, але завірюха пронесла ці слова мимо його вух.

Семенюк відчув, що довго так тривати не може, що він не витримає, коли ще раз впаде, то вже не підніметь­ся більше. Кілька годин такої їзди виснажили його геть.

Він вирішив звернути в ліс, щоб там заночувати біля вогнища. Не було це найкращим виходом, але було єди­ним, що залишалося для нього, тим більше, що в таку погоду не могло бути й мови про переслідування.

Він ішов, вслухаючись у далекий шум пущі. Колії зупинився перед чорного нерухомою стіною, серце його радісно забилося. Він простягнув руку, і пальці його намацали необтесані балки етаї.

З радісним вигуком Іван кинувся до Ольги. Коли взяв її на руки і, зціловуючи сніг з її обличчя, ніс до стаї, вже ступав твердо і впевнено, як і завжди. При світлі кишень­кового ліхтарика побачив у кутку стаї причі. Він поклав на них Ольгу, закутавши її своїм сердаком.

Коли Семенюк прив’язував коня до близької смереки, кінь насторожив вуха і став нерухомо з витягненою шиєю в бік пройденої дороги. Іван, прив’язуючи йому до шиї мішок з вівсом, не звернув на це уваги. Тільки коли кінь тихо заіржав, він неспокійно здригнувся. Якусь мить він вслухувався в завивання хуртовини, потім заспокоївся і почав вигрібати з-під снігу хмиз. Згодом з повним обе­ремком повернувся до стаї. Високо бухнуло полум’я вог­нища. В щілинах стаї засичав розталий сніг, а вітер, що вривався сюди, кидав снопи іскор під обсмалений дах. їдкий дим снувався по кутках, ліниво зникаючи у щі­линах.

Ольга протерла заплакані очі. Короткий сон підкріпив її молодий організм. Іван сидів на краю прич і виймав з торби скромні запаси: шматок разового хліба, солонину і цибулю.

Коли погляди їх зустрілися, вони обоє вибухнули смі­хом. Невимовна радість розпирала їм груди. В цю хвили­ну вони забули про те, що було раніше, не думали про те,

що буде, а жили тією єдиною хвилиною, коли самі очі, здається, говорять: назавжди!

— Зараз можеш спати! — сказала Ольга рішуче, гри­зучи величезну цибулину.— Ми мусимо мати сили на завтра.

— До завтра ще далеко.

— Але до кордону близько, га?

— Півгодини дороги.

— Півгодини дороги... Може б ми ще сьогодні виру­шили далі...

Раптовий порив вітру потряс старою будою.

— На тому боці ми не скоро знайшли б сховище. Зре­штою, тут нічого нам не загрожує. В таку ніч сам дідько носа надвір не покаже.

Очі Ольги посумніли.

— Ти певний, що це він їхав слідом за нами?

Семенюк замислився.

— А хто ж інший міг в такий час їхати риссю до полонини?

— Певно, блукає десь тепер у завірюсі сам як палець.

— Може, встиг завчасно повернутись назад.

— Повернутись? — Ольга глянула на нього і зразу опустила очі. Голова її впала на груди Івана.

— Думаєш про завтра? — спитав він.

Ольга знову глянула на нього. В очах її затанцювали веселі іскри. Вона мовчки крутнула головою.

— Ні, бо знаю, що завтра буде сонце.

— А якщо метелиця не втихне?

— То навіть і тоді воно для мене не зайде,— шепнула вона, пожираючи Семенюка очима.

Обличчя Ольги раптом стало серйозним, як у людини цілком дозрілого віку.

— А якщо коли-небудь і зайде, то вже разом зі мною, не скоріше...

Останні слова вимовила так тихо, що Іван ледве по­чув їх.

Семенюк встав, щоб підкинути хмизу в огонь. Полум’я з шипінням лизало засніжені поліна. Коли він повернув­ся, йому здалося, що Ольга спала. Очі її прикрило ясне пасмо волосся. Іван обережно ліг біля неї. Тоді вона вору­хнулася і припала до нього цілим тілом. Уста їх зустрі­лися.

— Прощай — до завтра...—шепнула Ольга, засинаючи.

Іван чатував ще хвилину, але страшенна втома зне­силила його тіло. Він підвів голову, щоб глянути на вогонь, і не помітив, коли знову її опустив. Його скорив кам’яний сон.

А Ользі снився батьківський дім. Невідомо, який вже раз вона оплакувала у сні померлого батька. Забутий вдень, гострий біль втрати дорогої людини відроджувався ще з більшою силою вночі, примушуючи її переживати все це з початку.

Як і тоді, вона лежала в сумній покинутій кімнаті, тулячи обличчя до мокрої від сліз подушки. Раптом по­чула за дверима тихе шарудіння: це новоприбулий піп ходив сюди й туди по своїх кімнатах. Кроки його стуго­ніли спочатку глухо, потім наближались все ближче і ближче, і щораз голосніше билося в тривозі серце жінки.

Ольга швидко підвела голову. Розжарені головешки кидали блідий відблиск на почорнілі від сажі і старості стіни. Дим їв очі. Вона знову лягла.

Раптом здригнулася.

Її вразливий слух вловив чиїсь важкі рівномірні кро­ки, що наближалися і будили затиснений в душі страх. Жах стиснув її горло. Вона вщипнула себе за долоню. Біль переконав її, що вона не спить.

Ольга сіла, прислухаючись. Кроки стихли, але по хвилі знову донеслися до неї. Тепер Ольга виразно чула тупіт кінських копит. Раптом за дверима почулося іржання. Йому відповіло друге, дещо дальше.

— Мартин! — шепнула Ольга.— Мартин! — повторила, тулячи до обличчя тремтячі кулачки. Вона глянула на Івана. Густі дуги брів відтінювалися на його білому об­личчі. На високому чолі вимальовувався безтурботний спокій. Чудові уста ворушилися в сні, ніби шепотіли мо­литву. Очима своєї душі Ольга бачила це дороге чоло, пробите кулею. За хвилину це буйне серце мало замовк­нути, мало перестати битися для всього світу і для неї.

Ольга хотіла підняти руку, щоб збудити його, але пальці її торкнулися об холодне залізо. Між ним і нею лежав карабін. Найпізніше через хвилину гримне з нього постріл,* і кров Погодняка зачервонить сніг. Вона забрала в нього щастя, забере і життя. Тінь батька ожила в її серці. Чим же буде її любов, якщо заплямує її кров?

Так чи інакше — прощай, дороге щастя!

За свою помилку, за своє немічне життя вона запла­тить найвищою ціною, ціною, яка збереже їх обох для сонця, для буйних вітрів і для шуму пущі, яку так любила.

Під впливом раптового рішення вона скочила з нар, швидко вдягла Іванів сердак, на голову насунула його шапку, старанно убгавши під неї волосся. Потім обережно взяла карабін. Удари кінських копит почулися вже за стіною. Ольга, ковтаючи сльози, нахилилася над Іваном і торкнулась устами його скроні. Потім навшпиньках на­близилась до дверей. Серце її билось як шалене, а по щоках дзюрком стікали сльози. Коли ззовні почувся бря­зкіт затвора, вона витерла їх рукавом сердака і, сильно штовхнувши ногою, відчинила двері.

Гнаний вихором, сухий сніг до болю шмагнув по її обличчю і білою хмарою ввірвався до стаї.

Коли вона стала на високому порозі, з темряви роз­дався тремтячий від ненависті голос Погодняка:

— Руки вгору, бандите! Один твій рух, і я уб’ю тебе, як скаженого пса! Скаженого пса, ім’я якому Іван Семе­нюк.

Скрип прич вивів Олт.гу з оціпеніння. Вона швидко перехрестилася, заплющила очі, притулила праву руку до схвильованого серця, а лівою підняла карабін. Коли відкрила очі, перед нею в снопі іскор мигнуло викривле­не від гніву обличчя Погодняка.

XXXVI

Постріл поставив Семенюка на ноги. Він оглянувся навколо: Ольги не було. Раптом глянув на землю і завмер від жаху.

Розкинувши руки, вона лежала навзнак з широко відкритими очима, в яких танцювало полум’я вогнища. Її ліва рука стискала ствол карабіна, а відкрита права стікала кров’ю.

Іван упав на коліна і тремтячою рукою зсунув замок її блузки. Трохи нижче лівої груді виднілася на сорочці дірочка з кривавою плямою. Куля пробила серце. Добре цілив сьогодні пан Погодннк...

Він взяв її голову в долоні і підняв. Шапка впала, відкриваючи чудову корону буйного золотого волосся. Обличчя померлої вкривалося крейдяною блідістю. З лівого кутка уст тонкою ниткою просочувалася кров. Коли Іван поцілував їх, були вже холодні. Він ще раз глянув в її очі і прикрив їх долонями. Тепер здавалося, що Ольга спить. На її щоці ще блищала самотня сльоза.

Семенюк рукавом сорочки витер кров з її обличчя. Коли він піднявся з мертвою на руках, погляд його зу­стрів Погодняка, що, остовпілий, стояв за порогом. Але в тій хвилині, здавалося, капітан не бачив його. Він по­волі попрямував до прич.

Коли Іван схрестив її руки на грудях, щось підійшло йому до горла. З глухим схлипуванням він упав на колі­на перед нарами.

* * *

Минали години розпачу, чорні, як листопадова ніч, що завивала завірюхою. Нараз до вух Семенюка долетів далекий протяжний свист, щораз ближчий і щораз голо­сніший. Коли свист перейшов у виття, коні, що стояли поблизу стаї, метнулися. Затріщали гілляки, і божевільні від страху коні помчали в гори.

Семенюк важко підвів голову. В стаї панувала темря­ва. Дотлівали головешки, роздмухувані час від часу віт­ром, що вривався сюди через відкриті навстіж двері. За порогом, низько схилившись, стояв на колінах Погодняк. Сніг припорошив відкриту голову стражника. Семенюк чув його гарячковий уривчастий шепіт:

— Боже, будь милостивий! Боже, змилуйся наді мною!

Молячись, ГІогодняк бив себе в груди і рівномірно

нахиляв голову.

Семенюка пройняв страх, та незабаром ним знову ово­лодів розриваючий серце біль. Він з плачем припав облич­чям до плеча мертвої.

В цю мить почулося голосне виття вовків. Глянувши в двері, Семенюк побачив між деревами зеленуваті вогни­ки. Спочатку він бачив тільки одну пару очей. Та скоро з’явилася ще одна і ще. З лісової темряви випливав гу­стий рій жевріючих точок і за кільканадцять кроків від стаї розтягався півколом миготливого намиста.

— Боже, боженьку, змилуйся паді мною! — шепотів щораз голосніше Погодняк, б’ючи головою об поріг.

Семенюк важко підвівся на заціпенілі ноги і мимоволі прикрив двері. Раптом, ніби пригадавши щось, він знову

відчинив їх і переступив поріг. Побачивши його, вовки подалися кілька кроків назад, щоб зразу після цього ки­нутись на свої жертви всією зграєю. Але поки вони про­бігли половину дороги, Семенюк блискавично схопив По- годняка, підняв його і впхнув усередину. Розлютовані хижаки вдарили головами об міцно закриті двері стаї.

Потяглись довгі, як вічність, години. Завірюха стиха­ла, а в темряві стаї щораз виразніше було чути молито­вний шепіт Погодняка. Вовки вперто кружляли навколо стаї, іноді просували носи в щілинки і довго-довго ню­хали.

Перед світанком Іван заснув неспокійним сном, пов­ним привидів і бухаючих звідусіль вогнів. Його збудив пронизливий холод. Він оглянув стаю: надворі розвидня­лося, і сіре світло зимового світання ліниво проникало крізь щілини.

В стаї панувало гробове мовчання. В ногах мертвої, прихиливши голову до стіни, стояв на колінах Погодняк. Семенюк підвівся і підійшов до нього. Обличчя прикор­донника тонуло в піднятому комірі. Семенюк поклав до­лоню на його плече: Погодняк тремтів, як у пропасниці.

Семенюк влив йому в рот трохи горілки. Та це неба­гато допомогло. Погодняк, не відкриваючи очей, опустив голову на груди і продовжував тремтіти, як осика на вітрі.

Іван пробував розпалити вогнище. Але палива виста­чило тільки на годину. Він виглянув через відхилені две­рі: кільканадцять вовчих голів стирчало в глибокому снігу.

Тим часом холод зростав з кожною годиною, а під вечір вдарив тріскучий мороз. Семенюк цілий день міряв стаю довгими кроками. Коли смерклося, Погодняк почав марити. Слова молитви перепліталися з іменем Ольги. Іван наблизився до нього, поклав руку на чоло. Воно па­лало жаром.

Біля півночі, коли вовки знову завели свою пісню жаху і смерті, Семенюк добув з піхви багнет Погодняка, став иа коліна посеред стаї й почав довбати ним замерзлу землю. Після кількох годин надлюдської праці віп вико­пав яму глибиною в один метр. Опускаючи в неї останки Ольги, він зайшовся дитячим плачем.

Тим часом почулося шарудіння. Проміння місяця, що падало крізь отвір даху, освітило обличчя мертвої. По-

годняк нахилився над ямою і рукою зробив над нею знак хреста.

А коли Семенюк підняв його, щоб покласти на пркчі, слова його знову були безладні і беззмістовні.

Витрачаючи останні зусилля, Іван засипав могилу. По­тім він знайшов карабін і відкрив навстіж двері. Розвид­нялось, день гасив безвітряну місячну ніч. Сніг холодно поблискував у сріблястому сяйві. В лісі і на полонині залягла мертва тиша. Здавалося, що все навколо застигло в кам’яному сні.

Та ось знову заблищали в лісовій гущавині вогники, і величезний вовк, дивно підскакуючи,- попрямував до стаї. Іван прицілився і вистрілив. Хижак заскавучав, як щеня, зарився головою в сніг і сконав. Коли Семенюк вистріляв цілу обойму набоїв, на снігу виднілися чотири темних плями. Решта зграї кинулась на трупи забитих вовків, і за короткий час тільки сліди крові нагадували про їхнє бенкетування. Наситившись, вовки зникли в пущі. Але ще довго прислухався капітан, поки впевнився, що небезпека минула.

Погодняк важко звівся иа ноги. За допомогою Семе­нюка він вийшов з стаї. Проміння сонця освітило його рантово до невпізпання постаріле обличчя. Гарячкові пля­ми на щоках свідчили про те, що в його оргапізмі бушу­вала хвороба.

— Куди? — спитав він напівшепотом.

— Додому,— відповів Семенюк.

— Додому? А для чого? — знову пролепетав він.

На його обличчі в ту мить відбилося наївне в своїй щирості здивування.

— Для чого? — прошепотів Погодняк ще раз і по­чав щось белькотати, чого Іван уже не міг розібрати.

Спершись на руку капітана, Погодняк ішов по ося­яній сонцем білизні полонини. Іноді вони загрузали по пояс у снігу, і тоді Іван проявляв дивовижну витрива­лість і невичерпну енергію. Але всі його зусилля небагато допомагали. Погодняк витрачав уже рештки сил і після годинного походу осунувся на сніг.

Довго стояв над ним Івап і безрадісним поглядом огля­дав місцевість. До села було ще добрих чотири годи­ни. Мороз трохи одліг. Він сів біля ІІогодняка і, задивившись вдалину, забув, здавалося, про все на світі.

Над їхніми головами миготіли на сонці іскристі кри­шталики льоду. Блиск снігу сліпив і виснажував.

Раптом тишу сонних гірських велетнів иорушило ра­дісне кінське іржання. Іван підвів голову. На вершині гори стояв передом до мандрівників чорний, як смола, кінь. Почувши свист Семенюка, кінь рушив до них. Слі­дом за ним виринув і Каштан ІІогодняка.

Виснажені коні дивилися блискучими очима на своїх І господарів.

Семенюк посадив хворого на коня і, притримуючи його за руку, вирушив далі.

Важка це була дорога, через замети і зрадливі видо­линки. Тільки перед заходом сонця вони опинилися на узліссі, майже біля села. Тут Семенюк зупинив коня, по­вісив Погоднякові на плечі карабін, зняв з нього пояс і І прив’язав його за ноги до сідла. Вдарив прутом Каштана, і той проворно подався в село, прямуючи до своєї стайні.

Семенюк слідкував за ним, поки він не зник міні хата­ми. З тупої задуми його пробудило тихе шемрання. Він ліниво оглянувся, але нікого не помітив. Ноги його тону­ли по кістки в осінньому болоті. Тут, в долині, перший сніг розтав ще вранці. Потім його увагу привернув ключ великих ширококрилих птахів, що летіли під голубим небом.

Зацікавлений, Семенюк піднявся на придорожний па­горбок. Прикривши очі долонею, він вдивлявся в ключ відлітаючих на південь птахів. Тепер він розпізнав їх: це був запізнілий відліт журавлів.

Величним рухом крил птахи краяли океан повітря. Сонце сідало за обрій. Косе проміння кидало на них кри­вавий відблиск, і йому здавалося, що це запалені смоло­скипи позначають шлях пташиної туги.

— Руки вгору! — роздався вигук.

Семенюк з загадковим усміхом глянув униз: на плаю стояло два стражники з націленими в нього карабінами. Капітан побачив їх і з тією самою осяйною усмішкою підвів очі на відлітаючих птахів.

А коли після третього оклику гримнув залп, Іван Се­менюк упав на вологу землю, як підрізаний дуб. Тільки очі його стежили ще за польотом журавлів. Стежили, поки їх не покрила вічність.

1938

9 Я. Галан, т. З

Публіцистика

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАРИСИ

ЛЬВІВ НАПЕРЕДОДНІ

Дорогий товаришу!

Коли Ви покидали Львів, були останні пізні сніговії. Тепер у Львові травень, перед університетом цвітуть ка­штани і бози. А це ж було недавно, якось раптом при­йшла буйна і сонячна весна. А втім, це було й минулого року, тільки не було ще тоді таких насправді весняних днів, коли пахне в повітрі бурею, що бувала досі раз тільки на сторіччя.

У Львові і в цілій країні стрімголов падає барометр. Незабаром, товаришу, привітаємо бурю.

Це буде завтра. А сьогодні — для велетенської більшо­сті неймовірно важке і злиденне. Давніше безробітні гур­тувались біля біржі праці й під пам’ятником Собєського на Валах *, тепер розбрелись по цілому місту. Ходять бліді, обдерті й мовчазні, кружляють біля фабрик, крутя­ться по великих подвір’ях, де рік-два тому мав хтось щось нащось будувати,— щоби вкінці з гнітючою втомою в ко­лінах сісти десь на засміченій вуличній лавці й дрімати, хто до заходу сонця, хто до другого ранку. На Валах і в Поєзуїцькому паркові на кожній сливе лавці побачите бліду людину, що сховала бороду в ковнір і спить тривож­ним, нездоровим сном, який трапляється в істот, що їх організм не годен уже терпіти знущання над собою. Я ба­чив сьогодні в парку молодого хлопця, що нагнувсь із лавки додолу, хотів ремінчик в черевику зав’язати. Довго, як неживі, плутались пальці, вкінці хлопець похилився ще нижче й зомлів. Ремінець так і остав незав’язаїшй.

Між безробітними крутяться гієни. Збереться невелич­кий гурток, балачкою горе розважають, і тут уже в гуртку сіренька падлючка з’являється, мала падлючка і непомітна, розвішує вуха й гіркі, міцні слова ловить.

Вдасться почути щось небезпечне — падлючка зайчиком у близькі ворота шугає, там панові з глибоким брилем звіта подає, й за кілька хвилин гурток одним бідніє, тане й росте в іншому місці. І там теж уже на стійці сіренька падлючка.

Часом піде між безробітними чутка: робітничо-селян­ська держава рук до праці потребує. Тоді від раннього ранку спішать під радянський консулат юрби людей з передмість, голодною масою товпляться у будинку й на тротуарі, поки не наспіє відділ темно-блакитних * й на спінених конях не почне топтати злидарів. На всіх суміж­них вулицях починається безглузде полювання за недо­битками. Таким чином рятується престиж ІІайяснішої. А «Експрес вєчорни» того ж таки вечора повідомить: «Сьогодні від ранку почала збиратися перед будинком радянського консулату товпа безробітних. Безробітпі, обу­рені брехливими обіцянками радянських агітаторів, що їм обіцяють працю в Росії, не могли діждатися здійснення цих обіцянок і демонстрували з ворожими окликами про­ти Рад. Повідомлена про це поліція з’явилась негайно на місці та візвала присутніх розійтися» («Express wieczorny» з 20.5 1931 р.)

Престиж Найяснішої двічі врятовано.

Мруть люди без праці. Тільки деколи прочитаєте в часописах, що такий-то чи така-то зі злиднів самогуб­ством покінчили. Ні, вони мруть непомітно, нечутно, і про це знає тільки їх рідня і брати по недолі. Мре робіт­ничий народ по сутеренах, смітниках і парках і, коли темно-блакитний з лавки або смітника нажене, здіймає­ться з міцним прокльоном на устах і бреде на інший сміт­ник, на іншу лавку. Міцний робучий люд навіть у годи­ні смерті, поки ще хоч хвилина життя залишається, поки ще хоч хвилина віри в останню розправу — рук на себе нізащо не наложить.

Вечорами на Валах такі балачки йдуть. Про таку бли­зьку, а далеку робітничу країну, де і влада, і воля, і праця, і п’ятирічка, і скупі цифри про успіхи соцбудівни- цтва, що їх вряди-годи подає брукова преса, виростають тут трохи не до казки-легенди. Під зоряним небом до пізньої ночі гуторить львівська біднота про замкнену на тисячу замків свою любов, надію і свої гордощі.

П’ятикутною зіркою промінює по всьому світу п'яти­річка.

Є ще у Львові такі, що працюють. Як вони живуть, це ви знаєте, лиш ніхто не знає, як житимуть, коли їм обітнуть з нужденної платні ще 12—15 відсотків. А це зовсім певне. Щоб могти боротися як слід, треба, зви­чайно, боротися організовано, а профспілки в руках гавз- церів *. Кожне слово протесту однозначне з позбавлен­ням праці, а тоді — біржа праці, лавка й темно-блакитно­го коника *. Та незважаючи на це — підіймається грізна хвиля. Усе могутніше лунає масовий протест по фабриках і верстатах. Глухі громи перед близькою бурею.

Не знаю, чи вам відомо, що недавно обнизили дер­жавним урядникам платню на 15 відсотків (народним учителям на більше). Мені доводилось балакати з заліз­ничниками. Питаю одного кондуктора, як це вони могли погодитися на знижку платні при зрості дорожнечі. «Ма­ло! Повинні були обнизити на п’ятдесят відсотків, щоб бідний народ вкінці доглунався, що тільки оце (тут стис­нув п’ястука) зможе підвищити платню! Наші потяги ми скермуємо на Схід!» Це, товаришу, говорив кондуктор з двома розетами на комірі.

Цікавитиме вас, звичайно, як виглядав Перший тра­вень. Звичайно, у нас є два Перші травні. Один з Гавзне- ром і Ганкевичем * на чолі, другий... про другий пізніше. Цей перший мав багато прапорів з срібними вірлами та бляшані таблиці із стисненими на згоду руками. Оркестр грав австрійського кавалерійського маршу «Alte Kamera­den» *, і бадьоро марширували до такту по бруківці пе- пеесівські бюрократи *, по тротуарі святочно вимиті шпики. У хвості йшло трохи робітників; це ті, що ко­лись паленітимуть соромом, а поки що — нічого не знають.

На вулицях не було сливе ні одного темно-блакитного. Вони сотнями юрбились у недалеких подвір’ях із стале­вими шоломами на головах і гумовими палками, захова­ними глибоко в рукави. Вони чекали на цей інший тра­вень. І він, хоч гнаний з вулиці на вулицю, з кута в кут,— все ж таки прийшов. Хтось сміливий розгорнув прапора. На нього накинулись юрбою посіпаки й заво- лікли в недалеке подвір’я, де товпились у нудьзі темно-бла­китні шоломи. Тоді вилітали з рукавів невеличкі палочки, і ціла сотня била заїло, по-звірськи. За хвилину приводили ²⁷

другого, третього й четвертого, і до пізньої пори ляска­ли гумові палки. За грати везли непритомних.

За два дні було 3 травня *, і ті ж самі оркестри з позавчора півдня грали на вулицях «Бартошу»... і «Єще Польска» *. Поліція мала шоломи греків з «Прекрасної Олени» Оффенбаха *, а патріотичні дами по-весняному підморгували струнким пудрованим офіцерам. Пепеесів- ські вожаки пишались уже з біло-червоними бантами, і, як спілі кукурудзи, холітались на конях бочкуваті гене­рали. Стукотіли копита, розігріті труби хрипіли на всі лади «Єще Польска», під пам’ятником Міцкевича якийсь патріотичний промовець щось крич:ав над вухами полі­цаїв. І хоч декого з учасників кортіло вкінці довідатись, що це вкінці за конституція була така, що коло неї щоро­ку стільки гамору, та те, що сталося три дні тому назад, відсувало промовця за милю. Від першого травня пони­жено урядовцям платню на 15—20 відсотків.

Досі тупий, послужливий, покірний бюрократ — наче вдруге на світ народився. Ви б не впізнали цих людей. Вчора ще тихі й полохливі, мов кролики, вони сьогодні з огнем в очах дискутують, і з їхніх уст почуєте необереж­ні, поки що не заадресовапі погрози. Загомоніло в урядо- вецьких мешканнях і «покоях до сьнядень». Гримають п’ястуки об столи, і йдуть розмови, від яких моторошно стало б розвішеним по стінах достойникам. Сливе щодня службовці якоїсь установи скликують віча і на них з від­вагою розпуки протестують. А що протест тут все ж таки не помагає, вони, оглядаючись, шепчуть один одному «на вухо», що па Сході не є так погано, як пишуть. Та це все тільки «на вухо».

Як вам відомо, на університетах мають від наступ­ного шкільного року підвищити платню за право навчан­ня на 1200 злотих річно. Тут уряд майстерно виявив усю свою суть класову. По залах і коридорах університету гу­де, як в улії. Більшість з них ще нічого не розуміє,— надто міцно гепнули по зелених голівках. А втім, нічого грізного в «святинях незалежного значення» ще не діє­ться, тільки, як бози в суміжному до університету парко­ві, в’яне краса очей прекрасної республіки.

Трохи не те вже в Варшаві. Цими днями до дирек­тора варшавської промислової школи з’явилася делегація учнів, яка домагалася знесення шкільних приписів і вій­ськового навчання та створення учнівської ради. Директор, _як і годиться, покликав поліцію, а в школі почався страйк. Отож, як бачите, опікунам патріотичної освіти повинні хіба ніч у ніч снитись щури. Такі тяжкі, невеселі настали часи...

Не спиться й гарнобородим світочам науки. Діється щось таке, на що їх солідні уми аж ніяк не були підго­товлені. їх божеський «внутрішній» світ, замкнений ще з молодості в незламній рамці чудової гармонії, жорсто­ка дійсність руйнує дощенту. Непроходимим казковим лісом виростає перед світочем безліч питань, які він досі вважав такими маловартними й дрібничковими, виріше­ними раз назавжди кимось, хто мав час та інтерес ними займатися. Частенько побачите перед книгарнею якогось професора, що довго стоїть у задумі перед вітриною на те, щоби вкінці вийти, оглядаючись, з книгарні з томом Леніна під пахвою.

Щось турбує й редакторів солідної преси. Це «щось» приймає в їх уяві страхітливі форми, і з ночі минулого постає новий, такий грізний і страшний — «червоний сфінкс». В цупких обіймах крнзи-катастрофн блискучий розцвіт Радянської країни стає для одних таємною не- збагнутою загадкою, яку ненавидять, якої бояться, якою все ж таки деякі й зацікавлюються, для других, тих, що для них пемає загадок, нема ніякого хитаппя — треба боро­тися до останнього. І борються з одчаєм миші в пастці. Слиною і жовчю безсилої скаженості плюють на таємного сфінкса, що грізно й неминуче підходить до загратованих брам капіталістичного світу.

А за гратами — поки що могутня хвиля страйків і кров робітнича. Темно-блакитні шоломи шлють кулі у голови й груди братви пролетарської, ростуть на її кро­ві барикади. У Явожні цими днями закопали шість до­мовин немальованих, других шість перед шпиталем че­кає. Директори — серед темної ночі «роллс-ройсами» у безпечні місця з сім’ями тікають. Ні дня, апі ночі нема темно-блакитним: увесь час вони тепер в панів своїх на песячій стійці.

Це в Явожні, далеко на заході. А у Львові поки що тихо. Швидко пливуть по синьому небу чорні хмари із заходу, чорні хмари із сходу. У бурю, що гряде, зашу­мить у Львові, зашумить і під Львовом. Поки що пли­вуть важкі хмари і падуть перші краплі, великі криваві краплі, що їх буйний вітер пригнав з-над Явожна.

ТОВАРИШ

Осінь 1937 року. В казематі львівської тюрми з’яв­ляється прокурор, за ним входять зодягнені в блискучу форму офіцери тюремної варти. Вісімнадцять чоловік по­літичних в’язнів вистроїлись в ряд.

В мертвій тиші падає коротке стереотипне питання прокурора:

— Скарги є?

— Є! — відгукнулись в’язні.

Прокурор Еплер звів високо брови. В його сірих очах заблимали зловісні вогники.

— Я вас слухаю,— промовив і поклав у рот цукерок.

— Нас б’ють!

— Б’ють? — спитав з удаваним здивуванням про­курор.

— Товариша Дрешера катували вартові до безтями, а коли він хотів опісля писати до вас скаргу, його побили вдруге, і зараз він лежить тяжко хворий в одиночці.

Прокурор не відповів. Його гладко вибрите обличчя зблідло. Розкусивши цукерок, він відвернувся і мовчки вийшов.

Цього ні вечора всіх нас загнали у вартівню, роздяглії до голого й, відібравши теплу одіж і білизну, повели до «першого відділу».

Це були маленькі каземати, де ніколи не було відомо, чи надворі сонячно, чи хмарно. Тут було 14 чоловік. Один з них, чорнявий стрункий красунь, лежав блідий мов полотно на ліжку й тихо стогнав. В його чорних очах застигло страждання.

Нараз відчинились двері, і з голосним тупотом чобіт ввійшли тюремники. їм наказали, щоб забрали наші ліж­ка. Коли підійшли до хворого, той дрижав у лихоманці. Товариші взяли його на руки й поклали на підлогу,

На другий день вранці хворому стало краще. Він на­силу підвівся й посміхнувся до нас двома рядами сніжно- білих зубів. Так я познайомився з тов. ІІІаєю Кібриком.

Незабаром прийшов день 7 листопада. Ми вже о п’я­тій годині встали, впорядкували каземат й причепили до грудей червоні петлиці. Але недовго довелось їх носити: після сніданку забрали їх офіцери, заявивши, що за жовтневу демонстрацію будемо на цілий місяць позбав­лені газет, книжок, теплих накривал, а хворі — дієтичних харчів.

Як тільки зачинились за посіпаками двері, ми посіда­ли за стіл. Після доповідей про історичне значення Жовт­невої революції ми надали слово тов. Кібрику.

Коли він почав розповідати про кінокартину «Ча­паев», що її бачив колись у Радянському Союзі, ми не впізнавали більше в ньому хворої, зиеможеної людини.

Ніколи мені не забути цієї прекрасної людини. В най­тяжчих хвилинах, коли слабі серця охоплював відчай, він, хоч знесилений хворобою, підтримував бадьорий дух, зігріваючи політв’язнів полум'яними словами більшови­цької правди. Чудовий виховник, хороший товариш.

Коли спалахнула війна, Шая Кібрик сидів у тарнів- ській тюрмі. Пізніше здійснилася його мрія — над його рідним містом Луцьком замайорів червоний прапор з сер­пом і молотом. І на зорі нового життя тов. Кібрика спіт­кала безглузда смерть.

Пройдуть роки, зацвіте наша вільна земля, і в її містах та селах лунатимуть радісні пісні синів і дочок народу. Забудеться давнє горе, кануть у вічність залиш­ки проклятого минулого. Але пам’ять про тих, що життя своє віддали за визволення людства з кайданів капіталіз­му, житиме вічно.

 

 

ДІВЧИНА НА ПАРОВОЗІ

Коли Ганька була ще мала й пасла гуси, вона чула в передвечірній тиші далекий свист паровоза і гуркіт коліс. Старші оповідали їй, що це шумить поїзд, яким люди їдуть у далекий світ, ген далеко, аж за Красне і Броди.

Часто траплялось, що Ганька просипалася серед но­чі і мріяла про це невидиме залізне диво, що з казковою швидкістю несе світами тисячі людей і силу-силенпу всі­лякого багатства.

Але чим далі росла Ганька, тим більше її нолонили інші думки. Землі в батька було обмаль, хліба мало, паші для худоби ще менше, і жалісно ревла корівка. Ганька змушена була завчасно подумати про заро­біток.

Широким хомутом стиснули її село панські лани. Коли наставали жнива, мала Ганька з головою поринала у розколисане вітром море поміщицької пшениці. Сходи­ло сонце і заходило, здіймався з-за лісів і місяць, а серп Ганьки все ще виблискував між колоссям, хоч мліла ру­ка і вгиналися ноги. Старші дівчата шукали сили в пісні, але пісня незабаром обривалася й мовкла, мов підстреле­на птаха.

А Ганька хотіла жити, хотіла вчитися, хотілося ба­гато знати. Дитячі мрії знову сповнились казковим по­їздом.

І одного ранку Ганька Мацькова зав’язала в хустину шматок хліба й пішла до великого міста Львова. Але і тут доля жорстоко насміялася над нею. їй сказали, що наука коштує грошей, а грошей у неї не було. Треба було йти тим самим шляхом, що ним ішли сотні й тисячі селянських дівчат, шукаючи в місті заробітку, і Ганька наймалася в панів за харчі і 18 злотих на місяць. А це означало бути на ногах від шостої ранку до пізнього ве­чора, це означало слухати дорікань і образ вередливої пані, замкнувши своє молоде життя в чотирьох стінах духотної кухні.

Розпад панської держави застає Ганьку в Варшаві. Летить птахом звістка про те, що Червона Армія при­йшла визволяти єдинокровних братів своїх. У Гані з радості серце забилось живіше. Взяла клунок у руки і знову рушила в путь. У блакитному небі гуділи літаки, а важкі бомби розривалися край дороги чорними стов­бурами диму. Але Ганна Мацькова невтомно йшла, хоч на ногах її від ходи поробилися рани.

Одного вечора, коли Ганька була близько Красного, вона побачила далекі вогні, що раз у раз зникали за хма­рою диму. Через півгодини вона зупинилася перед вели­ким паровозом і на ньому помітила в темноті серп і мо­лот. Від машини повіяло на неї м’яким теплом. Мрії ди­тинства віджили нараз у душі Ганьки.

— Ти що тут загубила? — спитала її людина в каш­кеті, що визирала з будки паровоза.

— Серце,— пожартувала Ганька, але машиніст не по­чув її відповіді.

— їдеш кудись?

— Поїхала б до Львова, але грошей нема. Може, візь­мете на свою машину. Далекий мій шлях, і ноги я до крові побила.

Машиніст Кривицький довго вдивлявся у незнайому дівчину, а зрештою сказав:

— Сідай!

За кілька хвилин око семафора позеленіло, і маши­ніст натиснув рпчаг. Паровоз полегшено зітхнув, вкрився клубистою парою і подався вперед, а за ним потяглися темні силуети вантажних вагонів.

Згодом розпочалася між ними розмова. Машиніст опо­відав Ганьці про прекрасну країну серпа і молота і про те, яких славних, героїчних людей викохала батьківщина робітників і селян. Про Марію Демчепко їй розповідав і про сестер Виноградових, а коли почав розповідати про жінок-машиністок, Ганька схопила його за руку:

— Виходить, що і я могла б бути машиністом? — за­питала Ганька і чомусь засоромилась.

— Схочеш — і машиністом будеш,— відповів Криви­цький.

Дівчина відвернулася, ще хвилину вдивлялася в тем­ряву, а потім рішуче сказала:

— Я хочу бути машиністом.

Як приїхали до Львова, машиніст написав кілька слів і порадив піти з цим до начальника паровозного депо «Схід».

На другий день Ганна Мацькова вже працювала ко­чегаром, а на третій день вона вже сама змазувала букси й уміло підкидала вугілля. Робила це так охоче, так лю­бовно, що машиніст і помічник тільки раділи від такої учениці.

— Іншого то й за місяць не навчиш, а ця тобі вже на другий день роботу розкусила. Славна дівчина!

Через місяць машиніст прийшов до начальника депо і доповів, що кочегар Мацькова Ганна Михайлівна може вже працювати як помічник машиніста.

А в стінній газеті паровозного депо «Схід» було на­писано:

«Минуло ЗО днів, як тов. Мацькова Ганна працює ко­чегаром на паровозі. За цей час вона ділом довела свою здібність. Дякуючи бажанню і чесному ставленню до до­рученої їй роботи, вона за короткий час освоїла техніку... Тов. Мацькова може правити паровозом і є прикладом для інших кочегарів».

Незабаром розпочнуться курси для охочих стати ма­шиністами. Тов. Мацькова вже тепер готується до них. Вона твердо вирішила закінчити їх на «відмінно».

— Тобі що? В інженери, може, хочеться? — запитав якось машиніст.

— В інженери? Буду й інженером. Більше того. На­чальником депо ще буду! —додає голосно Ганна.

— Будеш, Ганно, будеш. Я певний в цьому, Ганно,— говорить з усмішкою машиніст і міцно тисне руку Ганні Михайлівні Мацьковій.

ПЕРЕМОЖЦІ

Кожен раз, коли аптекар Галда помічав через вікно худого простоволосого чоловіка, що з рюкзаком за пле­чима швидко проходив повз вікна аптеки, він кликав свою дружину.

— Зірко, подивися, знову цей нещасний Лахтюк на нашу сторону забрів. Не мине й тижня, як його попро­сять вернутись туди, звідкіля прийшов.

Товста жінка підходила до вікна і сонними очима про­воджала запорошену постать, поки та не зникала в ку­ряві дороги.

— Дурень! — бурмотіла і поверталася до кухні.

Аптекар, щиро кажучи, також вважав Лахтюка за

дурня, але, як людина з добрим серцем, мав воднораз до нього крихітку сентименту.

— Фанатик мертвонародженої ідеї,— казав глибоко­думно, мостився вигідніше в фотелі, заплющував очі і за­синав, аж поки його будив дзвінок клієнта.

А Семен Лахтюк ішов широкими кроками вперед. Його спалене сонцем і вітрами обличчя блистіло від по­ту, а ноги, взуті у важкі напіввійськові черевики, нали­валися оловом. Тут, у горах, всі його знали, і він знав усіх. Діти вітали його здалека голосним: «Добрий день, учителю!» А старші повагом знімали шапки.

На жаль, небагато було хат, де його радо приймали. Інакше бувало колись, в той час, як кучеряве волосся його не було ще таке рідке, а під очима не видно було глибоких зморщок. Тоді пани не встигли ще затиснути на шиї народу ярма так, як його затиснули вони потім, і Семен Лахтюк міг сидіти в одному селі місяць-два або й чотири. Коли ж одного ранку приходив до нього жан­дарм і наказував протягом двадцяти чотирьох годин зали­шити село, він, весело посвистуючи, пакував у рюкзак своє невеличке майно і йшов далі, вдоволений, що дівча­та у фільварку, і дядько Гарасим, і тітка Ганна, що слу­жить у корчмаря, вміють вже не тільки читати Шевчен­ка, але й чудово розбираються в тому, що таке Жовтнева революція і як її треба робити.

Але чим далі, тим гірше ставало народові, а з ним щораз важче і важче на серці Семенові Лахтюку, фана­тичному ліквідаторові неписьменності й загартованому в нелегальній роботі партійцеві з великим стажем. Його щораз частіше виганяла поліція з сіл, і хоч який обереж­ний був Лахтюк, щораз менше було повітів, де б його не знали і зараз-таки, першої ночі, не стягнули з ліжка і штурханцями не випхали за село.

Сімнадцять років страдницької мандрівки, закінчені вісьмома місяцями інквізиторських катувань у концтаборі, не зламали Лахтюка, але він став слабнути, і тепер трап­лялося за ним те, що в його гарячому серці будило гнів і розпуку: він умлівав у дорозі. Тоді почав ходити сте­жечками, тримаючись верб, щоб часом не попасти знепри­томнілому під колеса автомашини.

Якось пізно восени він забрів у рідне село, куди не з’являвся уже більше трьох років. Ішов дощ, і Лахтюк насилу витягав ноги з болота. Коли ступив на батьківську нивку, що вузькою смужкою тікала від дороги, зупи­нився. На стерні, вперто вдивляючись в нього, стояла корівка. Лахтюк пізнав її по чорній плямі, що, мов ве­личезний синяк, облямовувала її око. Він підійшов ближ­че. Вона була на диво сухоребра, і сумовитими вогкими очима подивилась на нього. Лахтюк ридма заридав.

На цей раз він не зайшов у батьківську хату. Вперше в своєму житті він злякався; важко було йому побачити ще раз страшні злидні близьких і дорогих йому людей.

Взимку 1939 року з Лахтюком скоїлася подія, що ціл­ком підірвала його залізне колись здоров’я. На стінному годиннику діда Андрія, якого село прозвало книжником від часу, як Лахтюк навчив його по-новому думати й чи­тати, прохрипіло десять. Душ шість чоловіків і жінок, згортаючи зошити, встало від столу.

— Добре дивіться, любий товаришу, щоб на вояків не натрапили. Адже ви знаєте, скільки тепер їх у нас квартирує.

— Знаю, діду, і не боюся. Ще й не ляжете, як я буду вже дома.

Обдивившись навколо, Лахтюк пішов дорогою. Ні по­род ним, ні за ним не було живої душі. Був уже близько своєї хати, як нараз серце його забилося тривояшо. За кілька кроків перед ним стояв мовчки гурт людей у вій­ськових мундирах. Тепер Лахтюк знав, що це вони на нього чекають і що не минути йому своєї долі.

Цієї ночі дід Андрій не міг чомусь заснути. Перед самою північчю він встав, па всякий випадок зняв із стіпи портрет Маркса, що висів над ліжком, і, повернув­ши його на другий бік, де красувалася матінка божа з серцем, пробитим мечами, знову повісив образ. Потім він накинув кожух і попростував у напрямку хати, де мешкав Лахтюк. Не доходячи до неї, побачив у рові щось чорне. Це в калюжі власної крові лежав на снігу мандрівний учитель. Дід насилу доніс його до своєї хати.

А через чотири дні, коли побитий Лахтюк лежав іще в гарячці, жандарм приніс йому папірець, на якому бу­ло написано, що Семен Лахтюк, безробітний абсольвент ²⁸ учительського семінара, уроджений тоді-то, за розпоря­дженням повітової влади виселяється з прикордонної сму­ги на повних п’ять років.

Від цього пам’ятного дня годинник діда Андрія про­хрипів уже тисячу один раз. Але тепер дід рідко чує голос свого годинника. Він трохи не весь день просиджує в будинку школи, де він зараз і сторожем, і дзвонарем, і дітям казки розповідає. Коли зайде в бібліотеку, він з любов’ю гладить золочені хребти книжок, і якщо попаде­ться йому в руки книжка, що не все в ній розуміє, іде до директора школи.

— Семене Михайловичу, скажіть будь ласка, що во­но за штука діалектичний матеріалізм?

Директор новозаснованої семирічки Лахтюк з тихою посмішкою дивиться в розумні очі діда і терпляче пояс­нює йому значення слова, яке так важко вимовити ста­рому.

ДРУГА МОЛОДІСТЬ

Чудовий травень у Львові, коли все місто покриває­ться пишною соковитою зеленню, а теплий вітрець несе вздовж вулиць хмари цвіту акацій і каштанів. В такі дні у Львові зароджується пісня. Вона летить від будинку до будинку, пливе над площами і парками і, нарешті, охоп­лює все місто. В цій пісні було незмінним одне — туга, безмежна туга за життям.

Сімсот літ місту Львову, і майже стільки ж літ ця полум’яна туга бродила но його завулках. Місто ніколи не знало волі, але віками носило її в серці. І коли здава­лось, що наступає її час, місто загоралось вогнем зако­лоту і повстання. Річками текла кров львівського люду; батьки, вмираючи на барикадах, залишали своїм дітям заповіт боротись за краще, вільне життя.

Лютувала у Львові і навколишніх селах татарська ор­да, зрівнюючи з землею древнє українське місто, гнали народ на міжусобну різанину ненажерливі князьки, і кожний раз місто, мов казковий фенікс, воскресало із мертвих і виростало на згарищі ще прекресніше і струн­кіше. Пройшло бурхливих сто літ історії, і у Львів уві­йшли хоругви польського короля Казіміра *, поклавши по­чаток шестисотлітньому періоду неволі. Однак ні жор­стокі знущання шляхти, ні хмари зажерливих ксьондзів, які саранчою налітали з заходу на Галицьку Русь, не зломили народу, не вбили його стремління до волі.

Життя ставало все тяжчим і тяжчим. Українське мі­ське населення поступово було позбавлене всіх прав, а селянство — затиснуто в панські лапи. Зате все краще і розкішніше жила шляхта. Львівський «королівський поет» XVII століття Шимонович в одній із своїх ідилій ми­моволі зовсім не ідилічно малює тогочасну дійсність. Ось що говорить чванливий шляхтич:

Овець у мене на руських полях тисячі ходять,

А ці в свою чергу рік-річно стілько же ягнят родять,

Біля мене кіз тисяча...

Відповідає йому інший герой цієї «ідилії», селянин:

Ти ж пан-друже, а ми простий хліб з’їдаєм,

Ти з повної п'єш бочки, а ми і дріжджей не маєм.

Прийшов 1648 рік, і вогнем повстань проти шляхти спалахнула Львівщина. Богдан Хмельницький на чолі ба­гатотисячної армії селян підійшов до стін міста Льво­ва. Кат українського народу Ярема Вишневецький *, укравши гроші, втік від гніву народного на захід. Та цього разу не судилося Львову дочекатися години свого звільнення.

Перенісши страхіття турецької війни, Львів опинився в скорому часі під пануванням Габсбургів *. На допомогу звироднілій шляхті прийшли імператорські намісники зі своїми гусарами і «дойчмайстрами» *. В пам’ятливий 1848 рік — рік «весни народів» — шляхта уміло скори­сталась обуренням незадоволеного народу і, прикриваю­чи свої інтереси революційними лозунгами, стала на чолі повстання, щоб після першої ж невдачі ще раз зрадити інтереси народу. На вулицях Львова миттю виростають барикади, але артилерія меттерніхівського генерала * Гаммерштейна руйнує центр міста, і мрії про волю за­лишаються ще раз тільки мріями.

Автор «Листів про Галичину» Франц Краттер * опису­вав невеселі картини Львова тих часів. Біля всіх церков, костьолів і на вулицях було повно бездомних. Не можна було пройти і десяти кроків, щоб не наткнутися на жеб­рака або каліку. Зимою мояша було побачити голови ягеб- раків, які стирчали із куп гною,— так нещасні рятува­лись від замерзання.

Ще в дев’яностих роках минулого століття невиліков­них хворих викидали на вулицю, тому що не вистачало місць навіть і для тих, яких ще можна було врятува­ти. За даними віденського урядового журналу «Статіс- тіше монатсгфет» ²⁹ за 1902 рік, на десять тисяч жителів потопаючого в зелені Львова щорічно вмирало від тубер­кульозу 65,7 людини, тобто із всіх міст Австро-Угор- ської монархії Львів був більше всіх уражепий тубер­кульозом.

Більше двох тисяч вулиць налічується у Львові, і більшість із них були ще недавно названі іменами, які нікому нічого не говорять, а якщо і говорять, то хіба тільки, щоб згадати з прокляттям тих, кому належать ці імена. Є, наприклад, в нашому місті вулиця Малахов- ського, місцевого капіталіста, який на початку XX століт­тя був бургомістром Львова. У цього магната було бага­то власних будинків, і в кращому із них жив він сам. Його сторож Магерович тулився зі своєю сім'єю у вогко­му підвалі цього будинку. За свою важку роботу він не одержував ніякої платні і на питання журналіста, на які кошти живе його сім’я, дружина сторожа відповіла:

— Не живемо, а голодуємо, чоловік хворий, а я сліпа, ось і чекаємо смерті, і чим швидше вона прийде, тим швидше закінчиться наше страждання.

І цьому Малаховському довелося зіграти «історичну» роль.

В травні 1902 року у Львові застрайкували будівельні робітники. їм на допомогу поспішили безробітні, яких тоді було немало. Кожного дня відбувались демонстрації робітників, а підприємці не тільки не задовольняли спра­ведливих вимог страйкарів, але нахабно їх провокували. Над містом нависла гроза. Напередодні кривавого першо­го червня * бургомістр Малаховськнй, домовившись з вій­ськовим командуванням, поїхав до Відня. Вмивши, як Пілат, руки *, він весело розважався у відомому кафе­шантані під назвою «Венеція у Відні» в той час, коли на Стрілецькій площі гусари Франца-Йосифа рубали страйкарів, а гусарські коні топтали копитами малих дітей.

Весело було Малаховському у Відні, але невесело бу­ло наляканим правителям міста Львова. Побоюючись но­вого вибуху народного гніву, вони викотили на пагорок Цитаделі гармати, щоб па випадок повстання троє­кратними пострілами підняти па ноги військовий гар­нізон.

Але в ту похмуру ніч гармати на Цитаделі мовчали. Вони обізвались тільки через тридцять чотири роки, в ніч на шістнадцяте квітня *, на 16-му році відновленого панування шляхти. В ту історичну для Львова ніч труп забитого поліцією безробітного Козака покоївся уже на

Япівському кладовищі в труні, продірявленій, мов реше­то, кулями, принесеній туди під рушничним і кулемет­ним вогнем безстрашними братами по класу. На пере­хрестях вулиць були побудовані барикади, на яких майо­ріли червоні прапори. Трудящі Львова тієї ночі оволоді­ли містом, і хоч наступного дня вони все-таки зазнали поразки, все ж в їх серцях зміцніла віра, що близький і неминучий день визволення, що за кров сотень їх бра­тів і сестер, які загинули вчора, скоро настане час роз­плати.

Коли в 1902 році комісар австрійської поліції Венц дав гусарам наказ атакувати робітників, він знав, що вій­ськове командування розставило на всіх львівських заста­вах військові патрулі, завданням яких було не пускати в місто селян. Так само зробили і капіталісти в 1936 ро­ці. Ті й другі прекрасно знали, як уваяшо прислухається село до голосу робітничого класу. Гнобителі боялись не­переможного союзу серпа і молота, вони тремтіли від страху при думці, що революційне село могутньою хви­лею віллється в місто і разом з робітниками встановить новий порядок, в якому не буде місця глитаям-експлуа- таторам. Тому-то вони з особливою люттю «втихомирю­вали» села, що лежали поблизу міста.

Через три з половиною роки після кривавого четверга Лі.вів дочекався свого великого дня.

Стомлені швидким маршем, бійці Червоної Армії вхо­дили у Львів, який уже встиг розцвісти червоними пра­порами. Місто показувало бійцям свої рани і крізь сльо­зи посміхалося до них. Перша і єдина армія, яку старий Львів зустрічав з радістю, від якої серцю ставало тісно в грудях тому, що знав сивоголовий Львів, що за цією армією крок за кроком іде його друга молодість, яка бу­де продовжуватися стільки ж, скільки сонце буде обі­грівати стрункі буки і граби Високого замку!

Безіменні герої червневих барикад сказали тоді: «Фаб­рики і заводи віднині — наші». А їм відповіло село: «Зем­ля — паша». Розігнулися згорблені спини, гордо підня­лись голови, дійсно сталося чудо, про яке мріяли поко­ління: ті, хто були нічим, стали всім. Підвівся красень Львів і подивився на всі чотири сторони, на всі землі га­лицькі і волинські і побачив безмежні виднокруги.

Привіт вам, Карпатські гори, і вам, сріблясті річки! Не потечуть тепер даремно ваші води далеко в Чорне

море: перетнуть вас могутні греблі і засвітиться віл вас мільйонами електричпих вогнів уся земля від Пруту до Стрия. Здрастуйте, поля безкрайні, сльозами живих і мертвих политі! Прийде весна, прийде літо і зашумите ви, наче море, безмежного нивою, а коли над вашими ско­шеними просторами сумно застогнуть журавлі, їх крики заглушить весела пісня народу, ім’я якої — вічна моло­дість. Не заплачеш ти, ідучи в жнива, батрачко Катери­но, бо знаєш, що син твій не буде незаконнородженим, що він завтра буде будувати для таких, як ти, трудів­ниць, палаци, про які ти з захопленням розповідала йо­му в своїх казках.

В глуху тисячолітню ніч, яка звалась середньовіччям, куранти похмурих готичних соборів протяжно відбивали години. Вмирали одні дзвонарі, на їх місце приходили інші, а внизу на протязі століть майже нічого не зміню­валось. Коли б не те, що день чергувався з ніччю, мог­ло б здатися, що світ застиг льодовою брилою.

Велика Жовтнева революція оживила обертання землі, і з того часу історія пішла по ній кроками велетня.

Під диханням її свіжого вітру із Сходу люди Львова стали іншими — сміливими, енергійними, бадьорими. На­родились герої праці, під радісні пісні ростуть наші діти, які завтра будуть створювати новий, зовсім інший Львів — місто палаців праці, місто гігантів-заводів, місто широких вулиць і тінявих парків. Зникнуть кам’яні до­мовини, які називались житлами, безслідно пропадуть мазанки околиць міста. Опереже місто срібного стрічкою канал, по якому заснують човни з щасливою дітворою. Її сміх побіжить наввипередки з музикою і співом бага­толюдних вулиць юного міста.

Заможні пишні села, звернуті обличчям до свого міс­та, пошлють в нього своїх синів і дочок. Здорові, веселі юнаки і дівчата заселять квартали, де раніше знемагали від нудьги купці.

Це чудове майбутнє живе не тільки в серцях і розумі трудящих Львова, ні, воно вже тепер, вже сьогодні на­роджується, росте і розцвітає, як вся наша соціалістична Вітчизна.

Якщо у Львові ви розговоритесь в трамваї з кондукто­ром, він з гордістю розповість вам про виробничі перемо­ги трамвайних робітників, про пам’ятний страйк 1936 ро­ку. Кондуктор розповість вам про стахановців і вина­хідників, і ви будете слухати його розповіді як прекрас­ну героїчну епопею.

Коли вагон зупиниться біля монументальної будови театру опери і балету, зайдіть туди і пройдіться по його коридорах. Ви побачите зайнятих творчою працею акто­рів і режисерів, ви почуєте українську мову, яка раніше не лунала тут ніколи. Коли б ви бачили цих людей істо­ричного 1939-го року, сьогодні ви не впізнали б їх. Ку­дись ділись довгі роки їх жалюгідного існування, довгі роки циганського бродячого життя під строгим оком тов­стомордого жандарма. Сьогодні всі вони радісні і молоді, навіть ті, голови яких вже вкрила сивина. Потаємні каз­кові мрії їх страдницького життя перетворились в п’янку радісну дійсність. Коли вони тепер виходять на сцену, то бачать перед собою глядача, який переживає з ними разом їх творчі пориви, радіє з їхніх успіхів, хвилюється з їхніх невдач. Вони ростуть, перетворюються в справж­ніх великих майстрів театру, які хвилюють і зворушують людські душі, показують їм безмежні можливості розвит­ку радянської людини.

Якщо ви вперше у Львові, то вам кожна дитина пока­же дорогу до університету, до політехнічного інституту. В цих установах ще не так давно замість науки процві­тав середньовічний бандитизм. В темних кутках коридо­рів і учбових залів таїлись озброєні ватаги громил, і не одне молоде життя загинуло від їх ножа, не одна мати побивається від горя за сином, якого вбили за те, що він був чесною людиною. Тепер ці, колись похмурі будівлі стали храмами науки, де діти робітників і селян вчаться будувати па своїй землі своє щастя.

За чудовим парком, який пишно розкинувся між уні­верситетом і політехнічним інститутом, побачите Палац піонерів. Там, де раніше знемагали від нудьги графи Го- луховські з своїми нащадками, тепер звучить бадьора піс­ня щасливих дітей. Ви познайомитесь там з малюками, які вперше побачили світло в темних вогких підвалах, а зараз вони розцвітають так пишно, як у казці цвіт па­пороті. Дванадцятилітня поетеса, дочка бідного кравця, прочитає вам вірш про своє велике щастя, і ви будете схвильовані до сліз. Із далекої зали ви почуєте звуки прекрасного симфонічного оркестру, в цих звуках ді­твора бідняків Львова оспівує радість свого другого наро­дження.

Станьте весняним ранком на перехресті вулиць, і крізь звичайний міський шум і гам ви почуєте гримотіння. Зачекавши хвилину, ви побачите колону нових трак­торів, що виблискують свіжою фарбою. Вони прямують за місто в далекі поля, над якими пливуть в прозорій блакиті журавлині ключі. Вдихніть на повні груди по­вітря, і ви відчусте, що вам жагуче, до болю жагуче хо­четься жити!

 

 

ЗНАЙДЕНЕ ЩАСТЯ

Повечерявши, посідали на призьбі. Гармоніст Сергій насунув на чоло кашкета, взяв акорд і дівчата заспівали. Особливо гарний голосок був у Марусі, невеличкої кир­патої білявки, у рваному картузі і австрійському улан­ському кожушку. Смуглява Наташа підспівувала, і ко­валеві Михайлу дивно було: звідкіль береться в цієї тен­дітної дівчини такий глибокий альт.

А втім, багато дечому коваль Михайло цього вечора дивувався. Через його село за останні шість років не од­но проходило військо, і він за той час бачив великі тисячі озброєних людей, що йшли невідомо куди, смертельно по­томлені і злі, мов голодні звірі.

Ці також не жили в достатках. Правду кажучи, ко­валь від роду ще не бачив такого обдертого війська. Хоч була вже ніч, на ногах Наташі видно було в місячному сяйві пообв’язувані шнурками військові черевики, що ціл­ком уже розліталися.

І ця армія співала. Майже з кожної хати линув спів людей, які ще дві години тому провадили запеклий бій з білополяками. Для коваля це було незрозуміле. Він сів на порозі і слухав:

Что затуманилась, зоренька ясная,

Пала на землю росой...

Кров гарячою хвилею підпливала до ковалевого серця, в якому народжувалося тепер щось, чого він не міг на­звати, чому міг тільки покоритися, як покоряється мо­гутній дуб подихові бурхливого вітру.

Что опечалилась, девица красная,

Очи покрылись слезой?...

Ця сумна народна пісня, якої коваль ніколи ще не чув, окрилювала його, ріднила з цими молодими людьми

і немов закликала йти туди, куди і вони поспішали, куди потужнім буруном мчалася вся співаюча армія.

В селі один по одному гасли вогні. Ковалиха покла­ла дівчат на постелі, а коваль і гармоніст пішли спати на оборіг. Але не спалося ковалеві. Десь коло півночі він підвівся і побачив, що в його хаті ще світилося. На­вшпиньки підійшов до вікна і заглянув. Наташа сиділа за столом і писала. Була без шапки, чорні кучері закри­вали її чоло.

Михайло повернувся на оборіг. Намагаючись заснути, він заплющив очі, але раз народжена думка не покидала його. Він хотів збудити гармоніста, щоб дати йому одне тільки питання: що це за чудо таке, що люди, співаючи, ідуть під кулі. Але шкода йому було міцного сну бая­ніста.

А рано-вранці, як заспівали треті півні, коваль став серед шляху, що проходив поодалік кузні. Коли з-за во­ріт виїхала тачанка, він зупинив її, піднісши руку вгору.

— Хочу поїхати з вами! — сказав до гармоніста пого­нича. Трійка карих коней нетерпляче перебирала ногами.

— А що на те скаже твоя дружина? Адже в тебе і діти є? — поспитала білявка.

— В кожного з вас є якась рідна душа,— відповів ко­валь,— а проте йдете на смерть підспівуючи.

— Ми вже до цього призвичаїлись,— посміхнулася дрібними зубами Наташа.

— Призвичаюся і я.

— А стріляти з кулемета вмієш?

Це питання збентежило коваля.

— Ну, поки навчишся, будеш нам шлях на Львів по­казувати,— сказав погонич Сергій.— А владу робітничо- селянську любиш?

— Дуже люблю,— відповів Михайло. Тачанка руши­ла, і всі четверо помчали навздогін за кіннотою.

Як розвиднилося, замаячіли в далечині горби міста Львова.

* * *

Повертався загін на схід сонця куткорськими лісами. Вісімдесят п’ять душ кіннотчиків і одна тачанка. Весе­лий гармоніст Сергій, навчивши коваля співати «Яблуч- ко», назавжди залишився під львівськими горбами. Сьо­годні нагадувала про нього тільки гармонія, що висіла на ковалевій спині, чекаючи рівного Сергієві майстра. Кирпату Марусю комполку приділив до загону, що відхо­див на північ від залізничного шляху, і цього дня, світан­ком, вона слізно попрощалася з друзями і трійкою карих. Михайло і Наташа їхали самі.

Немилосердно припікало сонце, коли почався бій. Два батальйони білопольської піхоти пересіклп загонові шлях на схід і південь, а на північ відходити було неможливо, бо там шляхта концентрувала свої головні сили. Треба було сміливою атакою перервати залізний обруч, який вужчав з хвилини на хвилину. Наташі довелося кулемет­ним вогнем прикривати відступ.

— Ну, Михайле! — крикнула.— Це тобі першина. Держись, дружище, міцно!

Сказала ще щось, але решту її слів заглушив злісний клекіт кулемета. Навколо тачанки задзижчали кулі. Коні пішли навскоки, і скоро тачанка виїхала на простору по­лянку. Тут білополякп, заховавшись за кротовищами, взяли загін у перехресний вогонь.

— Направо, друже, направо, милий! — почувся голос Наташі. Вдруге зацокотів кулемет, і солдати, які підве­лись, щоб обкпнути ар’єргард загону гранатами, важко, мов повні міхи, впали на землю.

— Ще направо! А тепер... наліво, Михайле! — нака­зала спокійно дівчина і нараз заспівала. Коваль подумав було, що це йому тільки так здавалося. Але ні, вуха його звикли вже до галасу, що його зчиняв кулемет. У цій хвилині він чув кожне слово знайомої пісні.

Наташа не доспівала пісні; замовк і кулемет. Тільки від тупоту копит глухо двигтіла піскова земля.

Загін був врятований.

А через півгодини бійці поховали під молодими сосна­ми свого кращого кулеметника — смугляву Наташу. Во­рожа куля влучила їй в саме чоло.

* * *

Була холодна осіння ніч, як коваль застукав у вікон- це своєї хати. Він мовчки стиснув руку дружини і піді­йшов до постелі, де спали діти.

— Цить, не буди їх! — шепнув, обвів очима хату, і,

не вечерявши, ліг на лаві спати.

Коли на другий день відчинив свою кузню, люди запи­тували його, якими шляхами так довго блукав. Для всіх мав однакову відповідь:

— Ходив щастя шукати.

— І знайшов?

— Знайшов і в гості його попросив. Сказало, що при­йде неодмінно.

Дев’ятнадцять років коваль мовчав і, зціпивши зуби, бив молотом у ковадло, аж іскри золотим роєм під саму стелю кузні плигали. А як прийшла дев’ятнадцята осінь, він повів своїх синів у поле і сказав до них:

— Подивіться, яке поле широке. Ні кінця, ні краю не видно. Воно ваше сьогодні, хлопці, як і вся наша зем- ленька рідна. Тож любіть її, до грудей пригортайте та сліди тих цілуйте, що в славному двадцятому році з піснями по ній проходили. Вони своє життя за ваше щас­тя віддавали. Віддайте ж його й ви, як командарм покли­че вас до бою!

Старий високо підняв палицю. Він був блідий, і губи його тремтіли.

— Я ваші коні підкую на славу, щоб летіли, як вес­няна буря, вперед, через річки, через гори, вперед, лише вперед!

Коваль витер рукавом сльозу і, щось стиха підспівую­чи, швидкими кроками попростував додому.

 

 

ХОРОШИЙ ЧАС

Ріпно рік тому з бараків па Персенківці винесли тру­ну і з гуркотом впхнули її в довгасту чорну скриню на колесах. Вирізьблений ззаду магістратського катафалка янголик спер голову на руку і байдужно дивився на вдо­ву і семеро Олександрових дітей, що чимчикували за по­хороном. Коні йшли пожвавленим кроком, і дітям дово­дилось раз у раз підбігати, щоб не лишитися позаду, не відстати від батькової домовини.

Нарешті задихані прибігли на кладовище. Тут довго чекали, поки прийшов ксьондз. Помолившись і нашвидко- руч покропивши труну, він поправив пенсне і глянув на вдову. Марія зрозуміла і добула з хустини гроші. Через десять хвилин над робітником саночистки Олександром Домбровецьким виріс пагірочок жовтої глини. Сироти по­чували, що їм тут більше нічого робити, і одне за одним попростували мовчки додому.. За дітьми йшла мати і ду­мала про те, що буде з ними завтра.

Бараки нуждарів затулені снігом, над ними тремтять від холоду зорі. Дванадцятирічний Казімір несе з далеко­го лісу оберемок дров, і через хвилину у вогкій конурі весело спалахує вогонь. Четверо молодших дітей лежать під периною — єдиною на всю сім’ю. Вони чекають на матір. Кіт Василь наїжачив шерсть і тихо пом’явкус з го­лоду. Ванда і Броніслава туляться до грубки, але н вона не захищає їх від скаженого холоду, що кожною шпари­ною втискається в убоге житло.

Вже цілком стемніло, коли прийшла з роботи мати. Дітям відразу впало в око, що вона сьогодні була якась інша. Її сумні очі раптом повеселішали, і вона навіть погладила Василя, що, задерши хвіст, терся об її спідни­цю. Василя, якого вона не називала інакше, як дармо­їдом! Після вечері, що складалася з картопляної юшки,

Марія витягла з-иід ліжка ковану залізом невеличку скриню, в якій вона мала колись усе своє придане, а сьо­годні зберігала документи. Сім дитячих метрик. Вона за­вернула напери обережно в газету і поклала під подуш­ку, щоб завтра вранці забрати з собою до міста.

Через два тижні почалася весна, і сиротам не треба було сперечатись про те, хто з них узує єдині подерті батькові чоботи, адже можна було вже ходити босими.

Останнього часу Марія мов не та стала. Рухи її були жваві, енергійні, вона завжди кудись поспішала, а від­ходячи на роботу, міцно цілувала голівки своїх наймо­лодших — Станіслава і Кристини.

Одного дня в бараку з’явився рідкий гість — листоно­ша і голосно назвав прізвище «Домбровецька». Тоді бу­ла дома тільки Ванда. Вона не наважилась розпечатати листа, хоч як її мучило бажання взнати, кому це впало на думку писати такого великого листа до людей, які ні­коли ніяких листів не одержували.

Коли вона увечері вручила його матері, та зблідла, почервоніла, сховала його на грудях, потім знову добула і нарешті тремтячими руками розпечатала.

Діти завмерли. Вони пильно слідкували за матір’ю, ба­чивши, як її губи щось шепотіли. їх палила тепер стра­шенна цікавість, про віщо йде мова в цьому листі, що від нього мама стала ні в живих ні в мертвих.

Раптом мати не то зойкнула, не то крикнула, кину­лась до русявого Станіслава, взяла його на руки і почала шалено цілувати.

— Діти! — промовила насилу.— Про нас думають, нам... не дадуть загинути...

Минув один місяць, минув другий. Багатодітна мати Марія Йосипівна Домбровецька одержала від уряду до­помогу. Дві тисячі карбованців. А ще тричі по дві ти­сячі одержить вона найближчими роками. Зодягнула в нові вбраннячка обідраних дітей, їх тіла зогріватимуть теплі пальтечка. Кожне матиме но парочці новеньких блискучих черевичків. Буде в чому ходити Маріїним ді­тям у школу.

Перед тихою вілою в центрі міста шумлять акації. їх віти коливаються на вітрі, а одна гілка раз у раз вдаряє об вікно, і це невимовно дратує кота Василя, який дарем­но силкується піймати її пазурами, щоб раз назавжди встановити тишу. З завулка викотився танк, за ним дру­гий і третій — рівною колоною витягнулися грізні бойо­ві машини, простуючи вгору. У вікні вілли появилася Кристина, потім Казімір, потім Станіслав, а згодом голо­ви старших дівчат, Банди і Броніслави. Тісно стало Ва­силеві на вікні, і він з сердитим муркотінням подався на підвіконник. Діти Марії, як і кожного разу, вітали бійців, помахуючи до них руками, а трирічна Кристина заспі­вала «Москва моя...». Її пискливий голосок не долітав да­леко, він танув у шумі дерев, але ж танкісти так щиро і сердечно всміхалися до неї, ніби справді чули її пісню.

Ось уже три тижні, як Домбровецька, робітниця сан- очистки, одержала від райради нову квартиру...

ЛЮДИ ВИЗВОЛЕНОЇ ЗЕМЛІ

Рік тому комсомолка Міре перебувала в тюрмі у Фор- допі *. Це великий похмурий будинок, куди ув’язнювали виключно жінок. Деякі з них, що їм залишилось сидіти ще рік-два, лічили по пальцях місяці, тижні і дні. Міре не лічила — вона мала за собою три довгих роки, але по­переду було ще цілих десять років. Десять років — це втрачена молодість, зруйноване здоров’я, це майже неми­нуча смерть в цих ненависних стінах. Ллє комсомолка Міре не здавалася. Тюрма підібрала у неї здоров’я, але не відібрала вірн в те, що вона ще вернеться у свій Львів, і що в цьому Львові буде ще інше життя.

У вересневий вечір Міре залишила спорожнілу тюрму. Земля стогнала від впбухів бомб, і в чорному диму зни­кав обрій. Далекий шлях з Помор’я до Львова, а тоді був ще дальший. Мандруючи пішки, Міре до крові пооб­бивала собі нош, але душа її горіла радістю, бо попа знала, що йде назустріч новим дням, за які боролася, за які віддала свою юність.

Була вже пізня осінь, коли Міре побачила башти віль­ного Львова. Л на другий день рано-вранці вона піді­йшла до воріт заводу «Контакт» і сміливо задзвонила.

— Міре вернулася! — покотилася по заводу звістка, і всі, хто пережив з Міре забастовку в 1933 році, стиска­ли їй руки і раділи, від усієї душі раділи. І Левицький, і Франдель, і Ланг, і інжепер Генпер, і багато-багато інших.

Через півгодини Міре знала все; вона довідалась і про те, що колишніх власників — тих самих, які Міре за забастовку віддали в руки поліції,— робітники з пер­ших же днів після приходу Червоної Армії прогнали з заводу; і про те, що, коли перший в історії заводу робіт­ничий комітет взявся господарювати, на складах були тільки невеличкі залишки сировини і иівфабрикатів, а в

заводській касі лише 15 злотих. І ще одне сказали ро­бітники Міре,— що її старого знайомого — молодого ро­бітника Дмитра Левицького колектив заводу висунув де­путатом в Українські Народні Збори *.

Міре пізнавала людей, з якими шість років тому ра­зом працювала. Вона не здивувалась, побачивши, що за­вод працює повним ходом. Вона знала, що люди, які так прекрасно склали іспит класової свідомості в роки гніту і експлуатації, складуть його блискуче, як вільні грома­дяни соціалістичної Батьківщини.

А іспит був нелегкий. Треба було засвоїти нові соціа­лістичні методи праці, треба було господарювати зовсім інакше, ніж досі, по-новому. В день націоналізації ро­бітники висунули на керівний пост робітника Левицького. З того дня вечорами в кабінеті директора збиралася ста­ра гвардія: Міре, Геннер, Гезунд, начальники цехів, щоб радитися, як треба працювати, щоб завод не відставав від передових підприємств Радянського Союзу.

Цехи поділені на бригади; до кожної бригади при­кріплений один з кращих активістів. Коли в західно­українських областях народилося соціалістичне змагання, завод одним з перших включився в його потужне русло. Такої роботи завод ще не бачив. Люди, які довгі роки вважали працю важким тягарем, помолодшали, рухи їх стали швидкі і спритні, очі їх ні на хвилину не відривали­ся від верстатів. В цеху був один спаяний колектив, для якого праця стала дійсно справою честі. З кожним днем дедалі росли на дошці показники продуктивності праці.

Слово «стахановець» слюсар механічного цеху М. Ми- хайляк почув вперше, коли голова фабкому Ланг заявив йому, що його робота стахановська. Раціоналізаторські досягнення, яких добився Михайляк, працюючи на штам­пувальному верстаті, дали підприємству величезні за­ощадження, а йому самому — віру в себе, гордість за се­бе і за весь колектив, який уміє так любити і шанувати людську працю.

Рік тому на заводі панувала мертва тиша. Сьогодні цехи заводу сповнені кипучого творчого життя. За рік кількість робітників збільшилася втроє, але підприєм­ство розширюватиметься й далі. Про ці досягнення, про своє щастя розповідає робітничий колектив, і ці слова звучать, як пісня, як ненаписаний ще епос про людей, яких окрилює велика ідея.

10 Я. Галан, т. З

289

 

 

 

НАРОДЖЕННЯ ЛЕГЕНДИ

Серед старожилів Львова кружляла легенда про синьо­оку дівчину Вожену Шрамек, що її пам’ятного червня 1902 року застрелили на вулиці гусари. Застрелили, не­зважаючи на те, що Вожена грала на скрипці, грала так, що браві австрійські офіцери зупинялися бувало під її вікном і слухали — не могли наслухатись співу, що ви­пливав з-під її ніжних пальців. Нарешті один з них, по­ручник гусарів, щиро полюбив Вожену і так довго зітхав під вікном чарівної скрипальки, поки та за серце не від­дячила йому серцем.

А потім — у саму весну від полум’яної любові — Во­жена зустрілась віч-на-віч з своїм коханцем на Стріле­цькій площі, коли на каміннях річками текла кров руба­них шаблями робітників. І, мабуть, два серця було в гру­дях Божени, бо коли вона побачила, як під копитами по- ручникового коня гине шестирічна дівчинка, піднесла з бруку кимось покинутий револьвер і стрельнула у високе чоло свого Тези. Вчинивши це, кинулась тікати. Довго гнався великий гусар за дівчиною вуличками старого міс­та і тільки під брамою Божениного дому наздогнала скрппальку куля. В хвилину її смерті така тиша настала в місті, що навіть цвірінькання горобців не було чути.

Від того дня, кажуть люди, сохнути почала львівська пісня, щораз рідше грали вечорами фортепіано, а в гру­дях оперних співаків немовби порвалися струни. Разом з Воженою Шрамек вмирала легенда про Львів — другий Відень — місто співу і музики.

І коли через декілька років старенький професор кон­серваторії виступив з скрипковим концертом Бетховена і, закінчивши рондо, побачив перед собою десяток-два ту­пих облич з сонними очима, він швидким кроком потуп­цював додому і ліг у ліжко, щоб не підвестися з нього більше.

Марія Зубрицька — трамвайний кондуктор, вона ду­же мало розуміється в музиці. Вона добре знає тільки дві пісні: монотонну колискову, яку колись співала її мати, і величний «Інтернаціонал», що його вона тільки зовсім недавно мала можливість вивчити. Зубрицька й співає його, йдучи на демонстрацію в перших рядах удар­ників міського трамвая.

Якось Марія пішла разом з літніми кондукторами до набитого людьми залу, де відбувався концерт. Стоголосим хором заграв оркестр, а потім затих, віддаючи голос скрипці юнака, що стояв у півколі музикантів. Юнак грав той же концерт, що був лебединою піснею старого професора. Марія не знала, хто такий Бетховен, але вона уважно вислухала до кінця його твір. Вухо її не ловило ще мелодії, але те, що чула, потрясло душу колишньої батрачки, і за той вечір Марія вдвоє більше полюбила життя, ніж любила його досі.

На цьому ж концерті був і Мендель Шпаннер. Після хвороби м’яза правої руки віп уже десять років не брав у руки скрипки. Виходячи на вулицю, старий музика сказав до свого друга Шварца, який все своє життя тіль­ки те й робив, що настроював для людей фортепіано.

— Знаєш, Отто, я ще буду грати.

Отто Шварц остовпів.

— Одною рукою, Мендель?

— Ні, обома, Отто.

— Про мене,— розвів руками Шварц.— А втім, сьо­годні все можливе. Навіть і те, що ти гратимеш обома руками.

І Мендель Шпаннер взявся здійснювати свій намір. Повертаючись з роботи, він зараз після обіду замикався в своїй кімнатці і грав. Спочатку йому було важкувато, але поступово рука оживала, м’язи її еластичнішали, і одного разу Мендель пішов до Шварца.

— Отто! — сказав він йому,— Я вже знову здобув Кайзера *, оволодів Крейцером *, покорив Роде * і взяв штурмом всі концерти Берліо *. Я, Отто, буду ще грати в оркестрі.

— Ти здурів, Мендель. Хто тебе, старого, візьме в оркестр?

— Ну й голова ж у тебе, Шварцупю! Якби мені бу­ло вже не п’ятдесят, а й шістдесят років, то сьогодні для хорошого музиканта завжди місце знайдеться.

— Так, сьогодні все можливе! — ствердив Шварц.— Якщо ти гратимеш ще колись в оркестрі, то я почну вчи­тися на фортепіано.

І рівно через два місяці, коли Шварц пішов на кон­церт симфонічного оркестру, він побачив поміж музиками самовдоволене обличчя Менделя.

Під час перерви хтось міцно вдарив його по плечу, і Шварц почув насмішкуватий голос:

— Ну, Шварц, можеш починати вчитися на форте­піано.

Колишній музикальний критик колишніх львівських газет зупинився перед яскраво освітленим фронтоном Ве­ликого театру.

— Скоро вже буде у вас опера? — спитав швейцара.

— Чекали п’ятнадцять років, можете почекати ще два місяці,— відповів той.— У вересні буде опера і балет. А сьогодні у нас олімпіада.

Бородай промимрив щось незрозуміле і подався далі. Раптом у вуличному гучномовці почувся голос:

— Виступає хор електромеханічного заводу «Кон­такт».

І попливла по місту пісня. Бородай пройшов ще кіль­ка кроків, а потім зупинився. Його поштовхували прохо­жі, хтось двічі повторив йому «добрий вечір», а старий меломан стояв непорушно і слухав. Коли хор почав спі­вати «Стелися, барвінку, низенько», старого попросили зійти з середини тротуару. Він машинально попростував до трамвая.

— Це... співають звичайні робітники!..— сказав стиха жінці, що продавала квитки.

— Ну й що? Наші співають ще краще,— відповіла кондуктор. Це була Марія Зубрицька.

Трамвай пронизливо заскиглив на повороті, а потім з мелодійним позойкуванням помчав по Краківській пло­щі до дільниці, де жила і пала смертю хоробрих молода скрипалька Вожена Шрамек, вірна дитина вільного сьо­годні міста. Міста, якого не можна не любити.

ПОД СЧАСТЛИВОЙ ЗВЕЗДОЙ

После трех недель войны Львов напоминал смертель­но раненного человека. Искалеченные бомбами, гранатами дома; разобранные на баррикадах мостовые; разорванные трамвайные провода — такой был вид города, когда на Личаковской улице появились первые советские танки.

Было тогда что-то такое, что заставило людей забыть про страх, про голод. В этот день радость горячим клю­чом била в каждом сердце. Люди шли навстречу бойцам первой в мире армии трудящихся.

На другой день Львов запестрел красными стягами, зашумел массовыми уличными демонстрациями. На тан­ках, грузовиках, постаментах памятников поднимались красноармейцы над тысячеголовою массою, и каждый из них был в эту минуту трибуном революции, пламенным большевистским словом убыстрял бег крови в жилах обессиленного города, приводил в движение машины и моторы, зажигал на улицах и площадях ослепительно яр­кие фонари, возвещавшие жителям Львова об окончании войны.

И ночь становилась днем. В кабинете директора трам­вая уже целые сутки заседал молодой завком. А когда забрезжил рассвет, в город двинулись бригады монтеров. Дорогу для их машин расчищали мужчины, женщины и дети, неутомимо разбирая бесчисленные баррикады. В то же время делали свое дело монтеры водопровода, газового завода. На поврежденных предприятиях рабо­чие в лихорадочном труде залечивали раны на своих станках. Через несколько дней из водопроводных кранов брызнула вода, в лампах вспыхнул газ. По очищенным от мусора улицам покатились маленькие чопорные ваго­ны львовского трамвая.

Через несколько недель после октябрьских торнщств, которые город впервые отмечал вольно, по-боевому, на

национализированной кондитерской фабрике имени Киро­ва состоялось заседание рабочего комитета. Было решено первыми поднять над освобожденной землей знамя социа­листического соревнования. Председатель комитета Софья Окрент говорила коротко, но все ее поняли с первого же слова и на другой же день начали работать по-новому. На стене дежурной будки появилась доска, где после ра­боты Софья Окрент собственноручно выписывала: «Виль- чинская — 220 процентов сверх нормы, Лампика — 180, Борнер — 175».

Недавно еще неведомое здесь слово — ударник, стаха­новец — стало синонимом чести, доблести и геройства. В умах совершался настоящий переворот. Дело произ­водства, к которому раньше относились равнодушно, те­перь превращалось в кровное дело рабочих. В радостном гуле станков «я» заменилось гордым, сильным «мы». «Мы хозяева производства», «мы выполняем», «мы перевыпол­няем»,— вот что роднило, связывало с народом, государ­ством этих новых граждан союза счастливых респу­блик.

На призыв Софьи Окрент и ее товарищей первой от­кликнулась молоденькая работница табачной фабрики Ирина Кирилей. Ее отец не работал на фабрике уже многие годы, так как фабрика была государственная, а польские правители страшно не любили украинцев, ко­торые, по их мнению, должны были как можно скорее сгинуть с лица земли. Теперь старый Кирилей стал гражданином СССР. А это означало для семьи — жизнь. И Ирина с первых дней своей работы на фабрике вызва­ла удивление рабочего коллектива своими производствен­ными успехами.

Председатель фабкома Ян Крук, не успевший еще скинуть с плеч арестантскую куртку, которую пять лет носил за борьбу против шляхетской тирании, почувство­вал, что Ирину ждет большое будущее, а когда она пред­ложила рабочим принять вызов кировцев, сердце бывше­го политзаключенного забилось от радости. Через несколь­ко недель Ирину приняли в комсомол. Крук, поздравляя ее, прослезился. Такая у него, как он потом говорил, мягкая натура.

А весной, первой большевистской весной, во Львове трудовой народ выбрал депутатов в Верховный Совет СССР и УССР. Выбрал и Василия Садового — рабочего

паровозовагоноремонтпого завода. Хотя депутату нет еще пятидесяти лет, волосы у него белые как снег. О своих переживаниях он рассказывает неохотно. «Было — мино­вало и больше не вернется,— говорит он,— давайте луч­ше подумаем про завтра».

По-настоящему полюбил жизнь Василий Садовый только теперь. Неизменно, с радостным волнением ходит он, председатель завкома, по цехам, всюду видит за стан­ками парней, девушек, которые работают, соревнуются, вырастают на его глазах в знатных людей великой, пре­красной страны социализма. Его воспитанники, бывшие слесари Литвин и Фуяревич, работают теперь мастерами цехов, а завтра по их следам пойдет семнадцатилетний Волошин, догоняющий на производстве своего отца, фо­тография которого давно уже красуется на заводской Доске почета.

В свободные часы рабочий, депутат Верховного Сове­та СССР, охотно посещает бывший дворец графов По­тоцких, ныне Дворец пионеров. И каждый раз сердце его не может вдоволь нарадоваться. По графским хоромам, по блестящему паркету ступают ноги бедняцкой детворы. Он стоит у дверей, за которыми идет репетиция детского симфонического оркестра. Долго, долго слушает он му­зыку, полную такой воодушевляющей силы, и даже не верится, что эти звуки плывут из-иод нежных детских пальцев.

По аллеям просторного парка, под тенистыми кронами каштанов катятся коляски, а в колясках лежат укутан­ные в одеяльца будущие воспитанники Дворца пионеров. Еще год тому назад небезопасно было малышам греться здесь на солнце. То и дело из университета, находящегося поблизости, выбегали бледные как смерть юноши, девуш­ки, а за ними с воем и свистом гнались вооруженные ватаги хулиганов в кокетливых студенческих шапочках. Матери круто повертывали коляски и, охваченные стра­хом за своих детей, бежали в панике аллеями старого царка. Вслед им неслись стоны раненных ударами ножей студентов, которые имели несчастье родиться в Польше евреями.

Теперь спокойно стало в Львовском университете. Де­ти рабочих, дети крестьян сидят за книжками, учат, добы­вая знания, золотую книгу мудрости, которая до сих пор была закрыта для них семью замками за семью печатя­ми. Друг подле друга, на одной парте сидят отлични­ки учебы украинка Ких, полька Бохенкова и еврейка Бринкер.

Вечерами па улицах Львова весело и людно. Названия кино горят яркими огнями, в свете прожекторов маячит красный флаг над куполом театра оперы и балета. Хо­рошо пройтись вечером улицей 1-го Мая и, напевая сен­тиментальную львовскую песенку, думать о своей жизни, которая стелется перед тобой широкой ровной дорогой! Хорошо зайти в кино, где сегодня демонстрируется но­вая картина. Когда будете в кино, которое почему-то на­зывается «Рай», вам и в голову не придет, что в тесной камере киномеханик Роман Шнекраут блестящими глаза­ми 25-й раз смотрит на экран, по которому двадцать пя­тый раз уже боевым, твердым шагом марширует в Риге Красная Армия — освободительница. Роман — призывник, он с страстным нетерпением ждет минуты, когда ему скажут:

— Иди, парень, и для тебя есть место в Красной Армии.

Кргда заходит речь о его будущей службе, он говорит:

— Мой Львов не будет краснеть за меня,— и губы Романа трепещут от волнения.

Если через месяц-два вы встретите в каком-нибудь месте необъятного Советского Союза стройного чернявого юношу по фамилии Шнекраут, знайте, что это Роман Шнекраут из чудесного города Львова, парень, всей своей юной душой полюбивший великую социалистическую Родину.

 

 

МАТИ ГЕРОЇВ

Студент-агітатор дійшов до тієї частини своєї промо­ви, коли мозок працював вже спокійно й без напружен­ня, і з уст летіли слова, що змушували швидше вору­шитись кожне хороше людське серце. На цей раз він роз­повідав про споконвічне прагнення людства до щастя і про тисяча-тисяч тих, що за це прийдешнє щастя жерт­вували своїм життям. Розповідаючи про боротьбу іспан­ського народу за волю, він закінчив:

— Я гордий за те, що й мені випала честь бути од­ним із солдатів іспанської революції. На моїх очах вми­рали за волю бійці батальйону імені Шевченка, пліч-о- пліч зі мною з співом «Інтернаціоналу» на устах йшли на ворожі мітральєзи * домбровщаки *. Голосуючи за блок безпартійних і комуністів,— згадайте про них, і коли пі­дійдете до урн, хай пам’ять про полеглих героїв керує вашою волею!

Студент зійшов з трибуни і тремтячими від хвилюван­ня руками почав витирати спітнілі окуляри. Коли затих­ли оплески, він тихим голосом спитав:

— Будуть питання, товариші?

В задніх рядах підвелася з місця старенька жінка і жвавими кроками попростувала до трибуни. Студент знав цю худеньку згорблену постать в чепці і старомодній пе­леринці. Вона ні разу не пропустила занять гуртка; сі­дала все в тому ж самому кутку і вряди-годи плавним рухом голови потакувала словам агітатора.

— Ви... були в батальйоні ім. Домбровського? — спи­тала з ніжною, світлою посмішкою.

Це питання збентежило студента: він побоявся, щоб слухачі не запідозрили його в чванькуватості.

— Був...— відповів зніяковіло.

— То чей же, любий мій, знати будете, як там били­ся брати Будзяки?

— Старший — Вацлав, асистент?..

— Еге ж, еге ж!..— підтвердила поквапливо жінка.— А молодший — Владек.

— Обидва вони пали смертю хоробрих,— сказав сту- депт, але, побачивши пополотніле раптом обличчя бабусі, зрозумів, що зробив помилку, якої ніхто й ніщо не ви­править. По залу поплив тихий шелест.

— Смертю... в Іспанії? — глухо вимовила старенька жінка.

— Вацлав під Торіхою, Владек...

Він нараз увірвав і схопив за руки старушку. Але та з надзвичайною сплою вирвала їх і, відсахнувшись від нього, крикнула:

— Неправда!

Руки її швидко-швидко шукали чогось на грудях. Знайшла нарешті. Довго розмотувала чорний оксамито­вий мішечок, доки добула з нього жмуток паперу.

— Як же це так, люди мої хороші?..— говорила вона, захлинаючись від безміру болю.— Адже вмерлі не пишуть листів! А ось, подивіться, хіба ж це не рука сина мого Вацлава?

І вона високо над головою піднесла пожовклу картку паперу.

— Він за себе писав і за меншого, за Владека, бо в того права рука була прострілена. Послухайте: «Париж, 17 травня 1939 року. Мамо, я і Владек низько кланяє­мось тобі і здоровимо сердечно. Ми програли іспанську битву, але війну, велику визвольну війну виграти муси­мо. Хоч і не скоро, мабуть, зможемо повернутися додому, але й тут, далеко від нашого Львова, ми залишаємось на­далі вірними солдатами революції. Тож не плач, мамо, не горюй, бо, який би шмат світу не лежав між нами, наші серця і твоє серце, матусю, горять однаковим по­лум’ям». Так писали мої сини, мій Вацлав і мій Владек, а ви...— сказала вона, повертаючись до агітатора,— ви ка­жете мені, що вони загинули, що вони відійшли в віч­ність на полях Іспанії!.. їх же це... тобто його, Вацлава, рука це писала...

І старушка вп’ялася очима в папір. В залі настала мертва тиша і чути було тільки шелест карток в руках бабусі. ІЦоки її паленіли, і вся вона була в ту хвилину згустком розпачу і надії.

Студент безпорадно, з сльозами в очах дивився на неї. Нараз він помітив, що вона низько опустила голову. За­тиснувши в долоні листи, вона без слова рушила до ви­ходу. Люди, що з’юрбилися були біля трибуни, розсту­пилися перед нею. Попри них тихою ходою пройшла ма­ла людина і на тендітних плечиках двигала тягар вели­кого нещастя.

В тупику, що на нього виходили фабричні ворота, бу­ло тихо, і треба було добре вслухатися, щоб почути з-за стін глухе двигтіння. Часом загудів мотор, тоді скрипіла брама і з фабричного подвір’я повагом викочувалася на­вантажена скринями автомашина. Було холодно, але ста­ра Будзякова не відчувала цього. Вже більше ніж годину вона витоптувала по снігу стежечку, сповнена одним тіль­ки палючим бажанням: якомога мерщій побачити Каро- ліну. Ще півгодини, ще година муки очікування, й оце почулися голоси, а зараз потім шумною юрбою вийшли з воріт робітниці.

Кароліна не помітила старушки, і тільки знайомий голос зупинив її. В світлі газового ліхтаря лице Будзя- кової було біліше від снігу.

— Кароліно, це... це не Вацлав писав... Не його це рука, ані Владека. Це хтось з ваших... з наших писав, щоб не журилася даремне стара мати. Правда? Правда, Кароліно?

Дівчина не відповіла. Засунувши руки в кишені ку­цого пальта, не набагато вища від Будзякової, вона мовч­ки простувала поряд з нею затихаючими вулицями міста, а з очей її котилися сльози. Коли вони підійшли до трам­вайної зупинки, Будзякова добула хустку і витерла дів­чині очі.

— Не плач, моя дитино. Я знаю, ти не менше від ме­не любила Вацлава. І за те — спасибі тобі, Кароліно...

Повільно йшла сьогодні по сходах стара Будзякова і довго не могла відімкнути дверей. Опинившись в кімна­ті, де по обох боках маятника з зозулею висіли на стіні знімки її синів, старушка за звичкою, як і щовечора, по­тягнула гирки годинника, потім хотіла підійти до ліжка, та захиталася і важко звалилася на підлогу.

Шість разів закукала дерев’яна зозуля, як Будзяко­ва опритомніла. Десь внизу, на другому поверсі, грало радіо. Знайомі звуки нагадали їй щось. Адже з цією піс­нею її сини, її Вацлав і Владек, два молоді герої йшли на смерть за волю всіх народів. Будзякова підвелася, вми­лася, одяглася в святкову сукню і швидко зійшла по сходах.

Цього грудневого ранку, хоч було ще темно, в вікнах житлових будинків горіли вже вогні. По вузькій вуличці, що вела до виборчої комісії, поспішала мати героїв.

ПОДИХ ПЕРЕМОГИ

(Нотатки з наради селян Львівської області)

Це було щось таке, чого не забувають, що залишає­ться назавжди в людській пам’яті і в людській душі.

Ми пам’ятаємо не одні масові збори в радянському Львові. Ввійшли на віки вічні в історію Народні Збори 1939 року, коли Західна Україна через своїх представни­ків сказала: бути нам назавжди з Києвом і Москвою. Вітер великих подій линув тоді над нами, і всі ми знали в той час одно: устами депутатів говорять незліченні по­коління нашого народу. Доля нарешті усміхнулася трудя­щим Західної України, і відблиск цієї усмішки сяяв на обличчях перших народних депутатів нашої землі.

Проте такого не було навіть тоді. Таке могло статися тільки тепер, після того як люди, мільйони лю­дей взнали, що прийшло до них у вибухах ворожих бомб, у гуркоті лавини німецьких танків, у тупоті німецьких чобіт по шляхах рідного краю. Таке могло статися ли­ше тепер, після того як роки пережитих важких випробу­вань новим, глибшим, ніж будь-коли, змістом сповнилися для мільйонів людей слова: Батьківщина і свобода, зем­ля і хліб, незалежність і дружба народів, партія більшо­виків і влада Рад.

Відбувалася нарада селян Львівської області. Нарада, яких багато відбувалося, відбувається і відбуватиметься в нашій неозорій країні. Але, щоб оцінити почуття, з якими люди з’їхалися на неї, треба було бачити, як реа­гували селяни на те, що розповідалося з трибуни наради про пережите, про відвойоване, про здобуте. Люди пла­кали і сміялися, зривалися раптом з крісел і гучними, як буря, оплесками вітали думки промовців, що були їх дум­ками, вихопленими з самого селянського серця.

Була хвилина, коли здавалося, що схвильовані селяни зламають пройняті норми, кинуться на сцену, візьмуть

ЗОЇ

до рук червоні прапори і понесуть їх вулицями міста, щоб продемонструвати на весь світ, що Львів — україн­ське радянське місто, що Радянська влада — їх рідна, як рідна мати, влада, і що заради неї кожен з них ладен віддати все: і свою хату, і своїх дітей, і свою кров до останньої-останньої краплі.

Шкутильгаючи, піднімається на трибуну Микола Бой­ко. На його грудях гвардійський значок, над значком жовті і червоні стрічечки — скромна розповідь про кров, пролиту солдатом Вітчизняної війни. Далекий шлях від Старих Бродів до Ленінграда і Сталінграда, а потім до вогняної бурі Курської дуги. Микола Бойко, син Василя, пройшов його із славою. Осіннього дня він повернувся у своє гніздо. Вперше за шістсот років історії і Старих Бродів, і всієї старої галицької землі повернувся її син з перемогою. Це вже не Іван без роду і без долі застукав до батьківських воріт, щоб пустили інваліда доживати вік. Микола прийшов додому в ореолі безсмертної слави, що стала за ці величні роки уділом мільйонів наших Микол. До 150 німців скосили Миколині кулі, три величезні гіт­лерівські самохідні гармати замовкли назавжди волею Миколи з невеличких, напівзруйнованих сьогодні і неві­домих широкому світові Старих Бродів.

Бойко тепер голова сільради у своєму селі. Він гово­рить з трибуни про все, що його хвилює. І про те, як він став офіцером, і про своїх трьох братів на фронті, і про чималі гроші, зібрані його селом на танкову колону. Однак поза всім цим відчувається одно: велика і благо­родна людська гордість, що народилася і виросла в цій селянській душі під ясним сонцем Радянської країни...

За столом президії сидить Софія Горак — заступ­ник голови сільради села Шолосія, Бібрського району. В руках у неї клаптик паперу. На ньому вона записа­ла собі невигадливий текст своєї промови. До її виступу ще далеко. Але Софія Горак хвилюється, їй ще ніколи не доводилось виступати перед такою численною ауди­торією, перед тисячею пар очей, які дивляться на тебе.

Вона уважно слухає доповідь і на звороті свого па­пірця спроквола пише: «В селі Домажин, Івано-Франків­ського району, Степан Верес, що мав раніше півгектара грунту, тепер має його 3,75 гектара».

В селі Софії Горак не було фільварку, і вона не ді­стала ні півгектара нової землі, але вона й не плаче за нею. Вона радіє тим, що Степан Верес з невідомого їй Домажина дістав від Радянської влади так багато землі, і вона уявляє собі, як раділи Верес, його дружина і його діти, коли плуг Вересів вперше розкраяв груди нової Вересевої землі.

І очі Софії сяють теплом радості, народженої радістю інших.

Михайло Пугач з підльвівського села Борщовичі не відриває очей від президії. Його прізвище в списку ви­ступаючих. Але час біжить, нарада кінчається.

Михайло Пугач не виступав, але однаково про нього знатиме завтра область, як знає сьогодні весь Ново-Яри- чівський район. Багате минуле у Пугача. За польських часів знали його львівські робітники і знала поліція як невловимого бунтаря. У вересневі дні 1939 року він з то­варишами роззброїв у своєму селі цілий загін ворогів. Організував міліцію, працював завідуючим відділу кад­рів у Ново-Яричівському райвиконкомі. Війна — і Пугач іде на схід. Потім — Червона Армія, оборона Сталінграда і важка контузія. Півтора року Пугач не піднімається з госпітального ліжка. Згодом радість повернення, і інва- лід-сталінградець Пугач знову виявляє бурхливу діяль­ність у своєму районі, організовує Радянську владу, до­помагає винищувати націоналістичні банди, завжди збу­джений, завжди сповнений енергії.

— Приїдьте в наше село,— запрошує Михайло Пу­гач,— побачите наш клуб, побачите нашу школу, побачи­те, як чудойо ми їх відремонтували. Зустрінетесь з на­шими людьми, з людьми села Борщовичі, які першими в районі виконали свої зобов’язання перед державою, які зібрали на державну позику 186 000 карбованців, а на танкову колону — 116 000. Ми зробили багато, але ми зробимо ще більше. Можете мені повірити.

Можна Пугачеві повірити. Так само, як можна було йому вірити колись, у підпільній роботі, а потім під му­рами Сталінграда. Він — з тих, що залишаються вірними до смерті, з тих, що їх ім’я на нашій землі — легіон.

Говорить академік Возняк. Він чув, що розповідають селяни про діла націоналістичних розбійників, його по­трясли факти страхітливих звірств, вчинених ними. Вче­ний, який усі свої сили присвятив дослідженню творчості Івана Франка, не може мовчати, коли націоналістичне плюгавство, зраджуючи Україну, топче чоботищами з ні­

мецьких фабрик усе те, за що боровся і страждав тво­рець «Каменярів» і «Мойсея». Його душа накипіла гні­вом, і він не може не поділитися цим гнівом із своїми братами від плуга. Він знає: на ці страхітливі злочипи може бути одна тільки відповідь: смерть.

«Смерть бандитам!» — підхоплює зал, і цей оклик се­лянської маси звучить як невблаганний смертний ви­рок.

Приблизно в тому ж самому місці, де відбувалася на­рада, височів колись так званий Нижній Замок. За кілька років перед Полтавською битвою в ньому жив Карл XII. Він готувався тут до походу по золоте українське руно; тут він накреслив докладний маршрут своїх військ. Кіль­ка років тому по цьому маршруту пройшли на схід вій­ська Лдольфа Гітлера. Однаковий був їх маршрут — і од­накова доля. Залишаються від них тільки черепи, що їх виорює гострий плуг українського селянина.

Сьогодні він тримає цей плуг міцніше, ніж будь-коли, і оре він ним свою українську землю від краю до краю. Він знає: цей плуг, цю землю дала йому рідна влада Рад. Він знає: вона захищає його право на цей плуг і землю всією могутністю своєю, всією могутністю Червоної Ар­мії. Він знає: цеіі плуг і ця земля — тільки початок. Іде в його край нескінченний потік могутньої сільскогоспо- дарської техніки, вкриватиметься його край новими і но­вими школами і університетами, друкарнями і бібліоте­ками, фабриками і заводами, електростанціями і лікар­нями. І гордий своєю волею, впевнений у своїх силах, сповнений відданості своїй Вітчизні — СРСР, своїй мате­рі — Радянській Україні, рідній більшовицькій партії Леніна, він швидко крокує вперед по кістках своїх воро­гів назустріч цілковитій перемозі нашої великої справед­ливої справи.

Подих цієї перемоги відчуваємо тут, на галицькій зем­лі, може, ще сильніше, ніж де-небудь інде. І саме тому львівська нарада селян так радісно схвилювала наше серце.

ЗОЛОТА АРКА

Жила колись у місті Львові людина, яка вирішила здивувати весь світ, а ім’я своє прославити на віки вічні. Майже нікому не відомий, вбогий український міщанин взявся 400 років тому власними руками будувати башту: найкрасивішу й найвищу башту Львова. З нього глузу­вали, бурсаки жбурляли в нього камінням, але невтомний будівничий терпляче зносив з усіх усюдів у фартусі цег­лу, працював у поті чола від сходу до заходу сонця, і башта росла з кожним днем псе вище і вище, поки одно­го дня не знайшла трупа натхненного маньяка на мурі будівлі. Він затис в одній руці цеглу, а в другій — чер­пак і лежав з розірваним серцем, як німий докір тим усім, що не хотіли зрозуміти його — такої звичайної люд­ської туги до величі.

Безталанного мрійника поховали на одному з незлі­ченних тоді кладовищ, а розпочату башту рознесли, що й сліду по ній не залишилось.

Проте туга, безсмертна творча туга, залишилась жи­вою, вона через сторіччя товклася в грудях людей україн­ської Флоренції.

Я пригадую робітничі демонстрації у польському ще Львові. Часто, дуже часто траплялось, що багатьох учас­ників демонстрації привозили додому з ноліційною кулею в серці. Що ж гнало цих людей в обійми смерті? Нев­же ж вони ризикували життям лише заради шматка хлі­ба або 10-процентної підвишки зарплати?

Думати так, значить цілком не вірити в людину. Ті, що в пам’ятний день квітня 1936 року брали з рук вми­раючих товаришів продірявлену кулями, порубану шаб­лями труну вбитого поліцією безробітного, і безстрашно несли її далі, на вибране ними місце вічного спочинку їх товариша, не думали в той час про свою зарплату. Вони нідчували тоді одне тільки: що кожний їх крок уперед по политих їхньою ж кров’ю вулицях, це сто, це тисяча кро­ків вперед до безсмертя, до величі їх та їхнього класу, до країни найвищих і найкрасивіших башт, побудованих їхніми власними руками.

Коли Нафталі Ботвин *, львівський ремісник, герой, на секунду перед стратою, крикнув своїм катам горде: «Хай живе революція!», перед його очима, що гасли, не стояв учорашній день; його вмираюче серце було там, ку­ди даремне намагався знайти шлях львівський міщанин XVI сторіччя,— на земних високостях, де слово «люди­на» звучить гордо.

Німецький губернатор Галичини Вехтер не розумів цих речей. Це вірне дітище Гітлера було не тільки про­дуктом фізіології. Все життя Вехтера було суцільною фі­зіологією. Коли він важив на долоні награбовані бриліан- ти, його спину скоботали мурашки похоті на думку про те, скільки найбілішнх рук дочок Відня обійматимуть його шию, почувши про його багатство. Коли з його на­казу десятки й сотні тисяч людей гинули в муках, вій відчував несамовиту радість існування, дику насолоду від свідомості того, що не йому люди завдають страждання, а він людям. Коли машина несла його повз колючий дріт Янівського концтабору, його пронизував приємний холо­док від почуття необмеженої тваринної особистої волі, здобутбї за рахунок неволі інших людських істот.

Губернатор Вехтер, як і всі німецькі «фюрери», носив на кашкеті довгий дашок. Це давало можливість спосте­рігати свої жертви, не показуючи їм очей. Це не давало можливості дивитись угору, але «фюрерам» це не було по­трібне. Світ їх уявлень, їх бажань лежав на рівні дашка їхніх кашкетів. Що виростало вище, могло впасти на їх­ні голови, і тому треба було його ламати.

Правда, вони дещо й будували. Вони збудували у Львові одну тільки фабрику, зате одну з найбільших у світі — Янівську фабрику смерті. Далі їх творчі плани не сягали. Львів, який за їхніми словами, повинен був купатися «в сонці німецької культури», вони скупали на­самперед у його власній крові. Це був виховний засіб для тих, яким пощастило б залишитись у живих і рачки, з ланцюгом па шиї, ввійти в царство культури вехтерів.

Кілька місяців тому Вехтер був змушений об’єктив­ними причинами поквапливо виїхати із Львова. Його «мі­сія» залишилась незакінченою. Коли перший червоноар- мієць з’явився на Стрийській вулиці, просякнуте трупним запахом місто, здавалося, вмирало. На спустілих бульва­рах з потоптаними клумбами і поламаними решітками, вили голодні собаки, в цехах і так нечисленних заводів звили собі гнізда сови й лелеки. Викладові зали універ­ситету нагадували покинуту стайню, по коридорах полі­технічного інституту шугали щури, обнюхуючи купи за­кривавленої марлі.

І думалось тоді: скільки праці, скільки часу треба бу­де на те, щоб Львів став тим самим, чим він був 3—4 ро­ки тому!

Минуло три-чотири місяці. Правда, за цей час не тра­пилось жодне чудо. Трамваї все ще не ходять, водою можна користуватись лише сім-вісім годин на добу, опер­ний театр все ще не працює, а коли й працюватиме вже, то вистави йтимуть, мабуть, без арфи, бо остання ар­фістка Львова вже третій рік лежить у поруділій від людської крові землі Янівських горбів. А все-таки зроб­лено багато, дуже багато. В квартирах львів’ян вже дав­ним-давно горить газ, у жилах міста щораз сильнішим струмом кружляє електроенергія, зникають черги перед магазинами з хлібом, на порожніх ще так недавно ву­лицях — людно і гамірно. Університет став знову універ­ситетом, інститути — інститутами, школи — школами. На сцені українського театру полум’ям великої любові го­рить безсмертний «Олеко Дундич», в польському театрі Львів чистосердечно сміється над містером Перкінсом, по-львівському соковитими вигуками коментує репліки містера Хемна. В залі філармонії ви можете часто почу­ти капелу «Трембіта», а депутат Верховної Ради СРСР Юрій Крих грає в супроводі оркестру скрипковий кон­церт Венявського *.

Спробуйте знайти сьогодні у Львові підприємство, яке б не працювало. Більше того, ви будете, може, зди­вовані, почувши, що окремі львівські підприємства пра­цюють ще краще та продуктивніше, ніж перед війною.

Ви скажете, може, мало,— Львів у кращому випадку буде тим, чим був: великим культурним і торговельним центром, містом героїчного та нечисленного загону робіт­ників, містом вчених і митців, та водночас містом торга­шів і закукурічених від тупоумства обивателів, які не тільки вміють нудити світом, але встромлювати палицю

поміж коліс історії; нащадків тих самих обивателів, які колись із спокійним серцем зацькували ошалілого від творчої туги будівничого. Де ж золота арка над його не­босяжними баштами?

Ні, Львів буде інший; ріка часу тече також по львів­ських вулицях. Львів буде не тільки тим, чим був, адже завтра його — радянське завтра.

Саме тепер Львів переживає .свої великі дні, в ритмі цього міста ви відчуваєте сьогодні народження нової його епохи; саме такої, яка ввижалася очам Ботвина в хви­лину його скону; саме такої, за яку наставляли груди герої кривавого четверга.

Цілком недавно Державний Комітет Оборони намітив ряд заходів, які перетворять левине місто в великий ін­дустріальний центр України. Найближчого часу почнуть­ся роботи по будівництву нових величезних заводів. Вони протягом одного року змінять обличчя міста.

Піднімуться на околицях дими над новим машинобу­дівним заводом. Мине кілька місяців, і на наших вулицях заблищать свіжим лаком автомашини львівського вироб­ництва.

До хору ранкових гудків приєднається новий гудок — заводу електронриладдя, підприємства із складним, уні­кальним устаткуванням. Його побратим — завод електро­ламп випустить уже в цьому, новому, 1945 році 7 міль­йонів малих електричних сонць!

Скоро вже люди всієї нашої країни слухатимуть му­зику широкого світу при львівських радіоприймачах мар­ки «Перемога», при прекрасних п’ятилампових радіоприй­мачах з двома діапазонами, що ловитимуть хвилі з усіх континентів.

Весною цього року багатоголоса пісня 10 тисяч вере­тен великого текстильного комбінату заглушить шамотню 200 старих веретен. Будемо мати і взуттєву фабрику. Від сьогодні за рік вона випустить п’ятсот тисяч пар чере­виків.

Якщо до цього часу чи не найкращими духами в СРСР вважався «Кристал Москви», то скоро він матиме небез­печного суперника в духах львівського виробництва. По­ширена парфюмерна фабрика дасть за цей рік продукції на 25 мільйонів карбованців.

Через півроку ви побачите в продажу патефони львів­ської марки; цієї ж марки роялі розважатимуть вас на концертах, а ваші дочки бачитимуть свою красу і юність у дзеркалах, шліфованих робітниками Львова.

Справжній переворот переживатиме у цьому році Львів, якщо мова йде про електрику: потужність йоію електростанцій зросте в два рази в порівнянні з довоєн­ним часом.

Газ — це друге сонце нашого міста — грітиме в три рази сильніше, бо настільки збільшиться його споживан­ня...

Мова йде про 1945 рік. За ним підуть інші роки, ще кращі, ще багатші роки народження нового, насправді радянського Львова, де добрий геній минулого перекине золоту арку в дні майбутнього, і ренесансові башти ста­ровинного міста будуть свідками нового ренесансу, на­родженого в вогні страшної війни, війни вільної люди­ни з сморідним поріддям фашистського диявола.

Такий-бо наш шлях величі!

ЩАСТЯ ЛЬВОВА

Багатьом з нас здавалося, що радість двох з поло­виною років безперервних перемог, увінчаних здобуттям Берліна, до краю сповнила наші серця. Однак світанок 7 травня сказав нам щось інше. Досить було в ці непов­торні години подивитися на Львів, пройтись його вули­цями, заглянути в очі прохожих, щоб зрозуміти, що таке велика людська радість, рівної якій ніколи ще не вміщало наше серце.

Були мітинги, десь лунала незвична в цей час музика, і навіть нарциси на клумбах пахли, здавалось, сильніше, ніж будь-коли.

Льців — старе місто. Та за всю історію воно мало зна­ло радісних свят. Спалювали і плюндрували його татари, на чотириста років підкорили його поляки *, господарю­вали в ньому, наче в своєму фольваркові, генерали Кар­на XII *, і, коли місто нагадувало вже забуте кладовище, з тріумфальним барабанним боєм увійшли в нього регі- менти австрійської імператриці *.

Здавалося восени 1918 року, що Львів також знайде своє місце серед міст вільних народів, одначе війська, Шлсудського затримали стрілку на його годинникові на цілих двадцять років.

Історичний вересень 1939 року відкрив Львову шляхи до щастя. Ненадовго. Почалось те, про що не говорять матері під вечір малим дітям, те, що ми звикли називати кошмаром гітлерівської окупації.

В липні минулого року Москва салютувала перемож­ним львівським дивізіям. Львів повернувся до життя, та зарано було ще віддатися радості повністю, цілком. Треба було ще добивати ворога.

Вчорашній світанок дав нам цю радість. Наші діти можуть спати спокійно, їх не тривожитимуть уже спала­хи зеніток і смертоносна музика падаючих бомб. Осліплі вікна наших хат знову заясніли, і ми знову навчимося любити місячне сяііво. Повернуться до дітей їх батьки, і матері притулять до грудей своїх синів-героїв.

Росте людське щастя, втоптане тевтонами в грязь; зно­ву одержало воно свої права.

Львів не знав ще такого свята. Українці, росіяни, поляки, ті, що десятками років зросталися з душею чу­десного міста, і ті, що приїхали тільки недавно, поводять себе на радощах, як діти. Вони розуміють, вони всією своєю істотою відчувають: цей неповторний день приніс їх містові і їм самим те, про що сторіччями тільки думу думали старезні легендарні львівські леви,— велич пере­моги. А це значить — щастя. Те велике щастя, прагнути до якого, боротися за яке і яке здобувати вчить нас Ленін.

 

 

 

 

 

 

 

У ВІДНІ

Якщо ви пам’ятаєте Відень з часів республіки, ви бу­дете пригнічені, побачивши цей «другий Париж» сьогод­ні. Справа не в руйнуваннях. Сім років німецької окупа­ції перетворили це розкішне місто, куди з’їжджались туристи з усього світу, на глуху, занедбану провінцію. Ко­лишній торговельний багатий район Відня — Леонольд- гарт — нагадує місто мерців з опери Корнгольда.* Будин­ки на центральних вулицях стоять почорнілі від пилюги й диму. Зникла блискуча чистота, характерна колись для кожного куточка столиці Австрії. Сквери й парки зане­хаяні, засмічені. Віденці забули вже, як виглядають тро­янди на клумбах перед ратушею.

За весь час свого хазяйнування у Відні гітлерівці не спромоглися поставити жодного нового будинку. Ні, про­бачте, вони збудували дещо. Це «дещо» — то... бараки. Віденці не пам’ятають, щоб коли-небудь в історії Австрії околиці Відня були так густо вкриті бараками, як це бу­ло під час німецької окупації.

А втім, не тільки віденці. Майже вся Європа від Май- данека до Бухенвальда * і далі вкрита сьогодні огидними бараками, цим єдиним продуктом гітлерівського «будів­ництва» й німецької архітектури.

Правда, Бальдур фон Шірах * відновив нещодавно позолоту на шоломі Афіни, що стоїть перед будинком австрійського парламенту. Проте ця фамільярність по від­ношенню до богині державної мудрості не просвітила ро­зуму гітлерівського намісника, і він до кінця залишився вірним фюрерові. Темпераментні віденці віддячили йому за це п’ятьма кулями в живіт.

Молодих людей військового віку небагато побачите у Відні. Вони або в землі, або в полоні. Ті, яких зустрічає­те на вулицях, це здебільшого інваліди, безрукі, безногі.

Нарешті, голод. Гірший, ніж був у 1917—20 роках. Ніколи ще туберкульоз і дистрофія не косили віденців _так, як на протязі двох-трьох останніх років. Незважаю­чи на те, що Австрія стала складовою частиною рейху, гітлерівський міністр харчування годував австрійців так, як злюща мачуха годує пасинка.

Ще три місяці тому хліб, звичайний хліб, був для ві­денців недосяжною мрією. Сьогодні цим продуктом за­безпечене все населення 2,5-мільйоппого міста. Це заслу­га тих, які принесли Австрії волю, а її народові право на національну гідність.

ВІДЕНЬ, ЯКОГО ВЖЕ НЕМАЄ

Було б перебільшенням сказати, що німецькі фашис­ти ненавиділи австрійців. Ні, вони їх просто зневажали. «Австрійська неакуратність», «австрійський непотріб», «ледарі» — ось епітети, якими закидав типовий пруссак типового австрійця. Це очевидний наклеп, який виникав з того, що — крім мови — між австрійцем і пруссаком не­ма нічого спільного. Кожен австрієць пам’ятає незліченні війни з Пруссією за Сілезію. Для нього дух прусської ка­зарми чужий і осоружний, він не переносить прусської воєпщини і прусської дисципліни.

В той час як пруссаки будували нові й нові казар­ми, віденці захоплювались новим прекрасним палацом. В той час як пруссаки складали нові й нові військові марші, віденці оголошували конкурс на найкращу пісню про наддунайських дівчат і віденське вино.

Віденець любить своє місто, але ще більше, ніж ни­нішнє, віденський обиватель любив «старий Відень», за­можний, безтурботний, веселий, до якого пливли всі ба­гатства монархії: подільська пшениця, мадярське сало й вино, чеський цукор і пиво, польські солодощі, босній­ський виноград. Угорські, польські, румунські поміщики приїжджали сюди процвиндрювати свої маєтки, річками пливло вино, кращі майстри музики й танцю розважали грошовитих феодалів. Поступово Відень став Меккою не тільки для рабовласників, але для всіх, хто вклонявся му­зам і їх служителям та грошам.

Такий стиль життя не міг віденського обивателя на­строїти по-войовничому. Він охоче дивився на військові наради і зміну варти в подвір’ї Бургу та сам він неохо­че брався до зброї, вважаючи, що це небезпечне ремесло більше підходить українським, польським, чеським і угорським підданим його величності. Він залюбки співав пісень про хоробрість віденських «дойчмайстерів», та водночас був гордий, що офіцери цього полку більше ски­далися на опереткових героїв із Карлового театру *, ніж на захисників імперії.

Ця відсутність войовничого духу в австрійців стала в роки першої світової війни причиною важких турбот ні­мецького генерального штабу. Вільгельм II * ніколи не переоцінював боєздатності армії Франца-Йосифа *. Проте він ніколи не сподівався, що пануюча нація двоєдиної монархії так само ліниво відстоюватиме її, як і пригні­чені нею народи.

Адольф Гітлер зважив, мабуть, на цю особливість своїх земляків, посилаючи австрійські полки на порівня­но затишні фронти.

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Та й за віщо мали австрійці воювати? Хоч у більшо­сті своїй мало обізнані з політикою, вони раніше, ніж німці, зрозуміли, що Гітлер пошив їх у дурні. Адже ж з приходом гітлерівських військ і перейменуванням Австрії на «Остмарк» в їх країні все змінилося, але — на гірше.

Замість обіцяного хліба з маслом австрійці дістали хлібні картки, хоч війни ще не було. Замість праці ав­стрійські безробітні одержали сталеві каски й гвинтівки. Замість широко рекламованої «народної автомашини» обивателеві вручали иапірець з вимогою віддати для по­треб фатерлянду — велосипед. Навіть покоївки, яким Гіт­лер дозволив безкарно родити дітей під оком господарів, і ті розкусили нечестиві наміри фюрера, зрозумівши що він керувався не сентиментом для покоївок, а бажан­ням зібрати якомога найбільше гарматного м’яса.

А потім почалася страхітлива війна з відомим фіна­лом. За час окупації у Відні було страчено офіційно, з об’явами про це в газетах, понад 6 тисяч активних про­тивників гітлерівського режиму. Кілька десятків тисяч їх ³⁰ каралося в німецьких концентраційних таборах і катів­нях гестапо *.

Це у Відні. На периферії, особливо в Тіролі, де діяв антифашистський загін ім. Гофера, гестапо працювало з не меншою енергією.

Ці мужні люди, які стали до лав антифашистських за­гонів,— здебільшого діти робітничого класу.

Чимало нашкодили їм у свій час соціал-демократичні ілюзії. Старі парламентарні вовки уявили себе будівни­чими нового світу. Коли їм пощастило згодом збудувати у Відні ряд великих житлових блоків для робітників та службовців, гордості і зарозумілості їх не було меж. «Мирним шляхом вростаємо в соціалізм», говорили вони й писали, а старий Каутський * вирішив, що може вже спокійно вмерти.

Гірке було пробудження. Коли республіка опинилася в лещатах двох фашизмів — із заходу й півдня, австрій­ська реакція також підняла голову. Настали часи ки­шенькових Меттерніха — Дольфуса, Штаремберга, Фея, Шушніга. Шантажуючи маси примарою гітлерівської окупації, ці мастаки під гармидер викрали у робітників усі їхні права.

Це мусило привести до вибуху. В другій декаді лю­того 1934 року проти волі більшості соціал-демократич- них керівників у Відні, Лінці та Бруку спалахнуло ро­бітниче повстання. Після кількаденних запеклих боїв військо і реакційний «Гаймвер» * перемогли. Демокра­тична республіка була ліквідована.

Заскрипіли шибениці. Маленький Дольфус почав уже уявляти себе великим. Ненадовго. У змаганні за реак­ційність він не міг перевершити гітлерівців. Через де­який час він загинув від рук віденських агентів Гітлера.

Двері до анексії Австрії були відчинені. Коли Гітлер викликав Шушніга до Берхтесгадена, щоб там продикту­вати йому ультиматум, робітничий клас Австрії, розгром­лений озброєними гаймверівцями, не міг уже чинити серйозного опору німецькій сарані.

НАРОДЖУЄТЬСЯ НОВА АВСТРІЯ

В неділю 17 червня ц[ього] р[оку] Відень був свід­ком оригінальної і зворушливої демонстрації. На чо­лі довжелезної колони демонструючих ішли люди з

транспарантом «Ми обвинувачуємо». Деякі з них були одягнені в смугасті куртки в’язнів. Це австрійці, які щасливо пройшли крізь пекло гітлерівських «таборів смерті».

В цій першій за 12 років демонстрації солідарності демократичних сил взяли участь тисячі австрійських ро­бітників і службовців. Пройшли чітким кроком «баталь­йони свободи». Під звуки своїх оркестрів з прапорами продефілювала «Вільна австрійська молодь». На транспа­рантах лозунги: «Ми вимагаємо надання вільних квар­тир жертвам нацистського терору», «Геть фашистів з установ і підприємств», «Ми вимагаємо залізної мітли», «Засудіть воєнних злочинців», «Ми вимагаємо народного суду».

Всі ці люди — рушійна сила визволення Австрії. Ко­лишні шуцбундівці *, соціалісти, учасники квітневого по­встання, комуністи й члени народної партії (раніш хри­стиянсько-соціальної) і найшнрші маси безпартійних уперше за всю історію своєї країни несуть на собі тягар цілковитої відповідальності за її долю.

Вони в рекордно короткий строк дали місту воду й світло, пустили в рух трамвай і залізницю, допомогли нашим військовим властям організувати випікання і роз­поділ хліба поміж населенням.

Роботи ще перед ними сила-силенна. Треба відкрити по місту величезну сітку їдалень, розмістити по кварти­рах 35 тисяч позбавлених притулку, організувати торгів­лю, повести рішучу боротьбу з спекуляцією і, нарешті, ви­лучити з державного й комунального апарату всі фашист­ські та профашистські елементи.

Це останнє завдання вимагає особливої уваги. Є ви­падки саботажу, трапляються диверсійні акти, уряд вели­чезними плакатами закликає австрійців винищувати ос­танні гнізда нацизму. Про засміченість установ свідчить факт, що з 548 службовців віденського житлового бюро довелося звільнити аж 298.

Відбулося врочисте відкриття республіканського кра­йового суду, на якому державний підсекретар доктор Шеффенегер оголосив про відновлення після 7-річної перерви установи присяжних суддів.

В той же день у присутності радянського коменданта 7-го району м. Відня було відчинено перед покупцями во­рота величезного універмагу «Гернгрос», який за 5 років відзначатиме 100-річчя свого існування. Втікаючи з Від­ня, німці намагалися висадити його в повітря. Персонал універмагу, що за весь час боїв не залишав підприємства ні на хвилину, вчинив гітлерівцям опір. «Гернгрос» був урятований бравими віденськими дівчатами.

Працює вже коло десятка театрів, у тому числі пала­цовий театр, академічний театр і державна опера. В ка­мерному театрі йде сентиментальна «Інгеборга» Келлер- мана, міський театр грає безперервно популярну оперету «Фрідеріке». Крім драматичних театрів, нинішній Відень має ще 8 театрів типу кабаре, як «Сімпліціссімус» та «Дер лібе Аугустін».

На сьогодні відкрито 50 кінотеатрів. У деяких з них сеанси починаються вже з 8-ї години ранку. Проте демон­струється лише одна радянська кінокартина — «Першо- травневий парад у Москві». А жаль, бо зацікавленість всім радянським в Австрії величезна.

Недавно відвідала Відень група українських майстрів співу, музики й танцю: Борисенко, Станіславова, Костен­ко, Гришко та інші. їх виступ у великому залі концерт- гаузу пройшов із значним успіхом.

НА ПОРОЗІ ВЕЛИЧІ

Одного червневого ранку в костьолі на Шоттенрінгу відбувалась панахида. Священик потопав у хмарах ка­дильного диму, хор співав «Реквієм» Моцарта. Крізь діри покалічених відламками вітражів у пітьму святині проди­ралося сонце. Перед балюстрадою стояло коло сотні чоло­віків у сірій напіввійськовій одежі, товариші по зброї по- ляглого раба божого Карла, на прізвище Бідерманн, ма­йора, члена австрійського Руху опору, що загинув від рук есесівців у Флорідсдорфі 5 квітня 1945 року.

Кілька днів тому в цьому костьолі правили панахиду за упокій душ обер-лейтенанта Рашке і капітана Гута. Вони вмерли смертю хоробрих у тому ж бою, що їх командир Бідерманн, у цьому ж Флорідсдорфі. В Флорід­сдорфі, який у лютому 1934 року тримався ще кілька днів після того, як війська Дольфуса оволоділи Віднем і всією Австрією. Тоді хоробрі гинули без віри в перемогу. В квітні 1945 року Бідерманнові легше було вмирати. Коли командний пункт повстанців оточили есесівці,

Бідерманн бачив в очах нацистів не тільки скаженість, але й страх. Нищівний смерч вогню радянської артилерії наближався до останньої лінії німецьких укріплень під Віднем і на правому березі Дунаю, де починається цент­ральна частина міста, майоріли вже прапори республіки.

Визволений Червоною Армією Відень,— це друге по красі місто Європи,— гоячи з допомогою радянського на­роду свої рани, стане знову на ноги. І не буде він більше анекдотичною «головою без тулуба». Роботящий, запаль­ний, енергійний народ мальовничої і багатої на копалини Австрії, позбувшись опіки злочинних фінансових баронів, на зразок Бозеля і Кастільйоне, спроможеться на те, щоб стати достойним великих тіней своїх співгромадян: Мо­царта, Бетховена, Шуберта, Иоганна Штрауса, Грільпар- цера *. Тоді навіть удвоє більша, ніж сьогодні, столиця не буде для нього надто велика. Хто ж бо велич міряє мет­ром?

 

 

 

 

ВОНИ БИЛИСЯ ЗА ЛЬВІВ

. ЦЕ ВСЕ

Ми в невеличкому австрійському селі на північно- східних схилах Альп. Вечоріє. Сутінки в хаті густішають з хвилини на хвилину.

Лейтенант Ігнатенко не знімає шинелі. Він навіть не думає приховувати від мене, що в нього немає часу.

Розповідає тихим голосом, коротко і неохоче.

— В пам’ятні липневі дні ви, гвардії лейтенант, пер­шими прорвалися до Львова?..

— Мій екіпаж.

— З якого боку ввійшли?

— З боку Сокольник.

" — Яке завдання поставило перед вами командування?

— Наробити багато галасу.

Я не цілком добре розумію, що значить «наробити ба­гато галасу». Гвардії лейтенант явно незадоволений моєю наївністю, проте він терпляче пояснює:

— Завдання було: викликати у противника паніку і, скориставшись нею, провести глибоку розвідку.

Я трохи збентежений. Дуже хочеться, щоб лейтенант почав, нарешті, розповідати сам, без цих настирливих протокольних запитань. Однак лейтенант не виявляє най­меншого бажання піти мені назустріч.

— Розкажіть, будь ласка, найцікавіший епізод з ва­шого рейду.

— Щиро кажучи, нічого такого цікавого там не було.

Я починаю розуміти стриманість лейтенанта. Цього

молодого офіцера з сірими, по-дитячому ясними очима мучать сумніви, чи заслуговує на увагу те все, що він зробив у боях за Львів.

Запитую, якою вулицею в’їхав його танк у Львів. Лей­тенант не пам’ятає. З того часу минув рік, а за той рік,

крім Львова, була ще Вісла, був Одер, була Нейсе й був Берлін.

Рисую план південних околиць Львова. Подумавши, гвардії лейтенант Ігнатенко кладе палець на Стрийське шосе.

— Через міст над залізничною колією ми в’їхали па територію міста. Я наказав вести безперервний вогонь з кулемета й гармати.

Лейтенант нахилився над планом. Він нігтем креслить хрестик у місці, де Стрийська вулиця зустрічається з Ка­детською.

— Далі не можна було їхати. Ліворуч, на німецькому кладовищі, стояло п’ять гармат, праворуч окопалась иіхо- та противника. Довелось повернути назад.

На чолі лейтенанта заблищали дрібні краплинки ноту. Мені здавалося, що чую, як під шинелею б’ється його серце.

— Це все...

— Все? Ви ж могли повернутися лише тим самим шляхом?

— Я зробив так, як у таких випадках каже інструк­ція,— сухо сказав офіцер,— 3 мого наказу, водій розвинув максимальну швидкість.

— На цей раз німці зустріли вас вогнем?

— Так. Перед нами й за ними вибухали снаряди.

— Риск був смертельний.

— Ні, такого риску не було,— заперечив лейтенант і квапливо додав:— Ми ж розгорнули максимальну швид­кість.

Я згадав розповідь радиста другого танка, старшого сержанта Учватова. Його машина котилася також із ска женою швидкістю, проте екіпаж її врятувався лише дяку ючи тому, що вискочив з палаючого танка.

Гвардії лейтенант Ігнатенко підвівся.

— Це все.

ВОДІЙ ХОРОБРИХ

Гвардії старший лейтенант Андрій Крамаренко, нині Герой Радянського Союзу, одержав бойове завдання: «Масте 14 танків, роту піхоти і відділення автоматників. Ви повинні прорватися через передній край німців, просу­нутись на 85 км у глиб захопленої противником території,

оволодіти містом Перемишля ни і, таким чином, переріза­ти німцям шлях відступу на Львів».

Після солідної артилерійської підготовки 14 танків Крамаренка, обліплених десантниками, як медові стільни­ки мухами, рушили вперед.

321

Надвечір сталевий каравап з пекельним гуркотом в’їхав на вулиці ГІеремишлян. Німецький гарнізон міста реагував на це досить розсудливо,— він розбігся по нав­колишніх лісах.

Та не встигли солдати Крамаренка розташуватись на ніч, як на північ від міста піднялась курява і багатоголосе торохкотіння гітлерівських танків сповістило про початок великого випробування для бойової групи Андрія Кра­маренка.

Три дні і три ночі тривало це випробування. Три дні і три ночі не спав ні Крамаренко, ні його солдати, а якщо й заснув хто-небудь з иих, то навіки.

Становище було майже безвихідне. Німецьке кільце навколо хоробрих звужувалось з хвилини на хвилину, від­биватись було щораз важче. Але фронт поступово набли­жався, і четвертого дня Н-ська танкова бригада підтриму­вана артилерійським полком, з’явилася в тилу німців. Пе- ремишляни перейшли остаточно в наші руки.

Гвардії старший лейтенант Крамаренко виконав своє перше завдання.

Другого завдання не треба було довго чекати. На цей раз командир Н-ського танкового з’єднання дав Кра­маренкові 4 танки і взвод десантної піхоти. З цією ки­шеньковою армадою гвардії старший лейтенант пови­нен був перерізати шосе Львів—Стрий, захопити підльвів- ське село Сокольники і триматись там до підходу голов­них сил.

Не встигли ще в штабі оформити як слід наказ, як танки Крамаренка з швидкістю кур’єрського поїзда по­мчали на захід.

Губернатор Бехтер саме збирався поснідати, коли шиб­ки його квартири задзеленчали від педалеких вибухів. Бомби? Ні, бомби вибухають інакше.

Перед ним лежало останнє оперативне зведення: Крас­не і Бібрка ще кілька годин тому були в німецьких руках.

Губернатор подзвонив до штабу оборони. Йому довго не відповідали. Потім почув схвильований голос: ³¹

 

— Артилерія противника обстрілює місто. З якого бо­ку — ще не встановлено. На всякий випадок радимо ви­їхати.

Цією «артилерією» були кілька танків гвардії старшо­го лейтенанта Крамаренка, які зав’язали бій з німцями на південній околиці міста.

Ранком 22 липня машини Крамаренка скреготіли вже своїми гусеницями в центрі міста.

Це був історичний день. Увечері того ж дня радіостан­ції Лондона, Нью-Йорка, Берна і Ліссабопа поширили по світу сенсаційну звістку:

«Російські війська обхідним раптовим ударом з півдня прорвалися до Львова».

Гвардії старший лейтенант Крамаренко не слухав ра­діо, в нього не було на те часу, він робив історію.

Важка була ця робота. Німецькі «тигри» й піхота про­тивника звузили до мінімуму оперативний простір машин Крамаренка. Другого дня німці почали серйозно насіда­ти — довелося відбивати атаку за атакою.

Вулиця прострілювалася з двох боків, і вдень не мож­на було висунути голову з люка. Танкістів мучила спра­га; коли працювали гармати, вони чманіли від газів.

Німці мали ще одну перевагу — в піхоті. Хоч як ща­див Крамаренко своїх десантників, жменька цих безст­рашних людей танула в нього на очах.

Третій день львівської баталії був найтяжчим. Здава­лося, це був останній день. Але надвечір прийшла допо­мога, й танки Крамаренка вели вже бої за вокзал. Битва за Львів була в основному вирішена.

»Н 5*С      $

Кілька місяців пізніше Крамаренкові дали 6 танків, 80 десантників і наказали форсувати Одер. Протягом двох годин цей загін, захопивши 16 німецьких гармат, створив на лівому березі плацдарм, завширшки в п’ять кілометрів, замість передбачених двох.

Скоро після того з шести танків Крамаренка залишив­ся тільки один. Німці оточили невеликий загін па фермі.

Почалася облога. Крамаренко тричі викликав на себе вогонь нашої ж артилерії. Цілий дивізіон бив по фермі, і під його вогнем німці кожний раз подавалися назад, за*

лишивши підбитий танком Крамаренка свій «королів­ський тигр».

Увечері з гарнізону обложеного будинку було в живих тільки три бійці і поранений Крамаренко.

До ранку воїни витримали ще один бій. Цей бій завер­шили танки «И. С.», що несподівано виросли за спинами німців. Тієї ночі гвардії старший лейтенант Крамаренко став Героєм Радянського Союзу.

 

 

 

ДРЕВНЄ МІСТО

Безглуздо було б сперечатися сьогодпі про національ­ний характер Львова. Він був і буде українським. Прав­да, понад 600 років чужиннцького панування не минули безслідно. Ще недавно українці в місті становили мен­шість. Однак кров, що текла в його жилах, залишилась українською. Український селянин його годував, україн­ські робітники будували його мури, байдуже, чи це були мури житлового будинку, церковної башти чи палацу вельможі.

І саме тому ми — українці — маємо право бути горди­ми тим, що у нас виросло це місто — Флоренція Сходу, місто, що його так полюбили учні Леонардо, Мікелапдже- ло, Больтраффіо і Чезаре да Сесто *. Тут люди вільного розуму, сини уярмленої Борджіями країни * знайшли своїх духовних побратимів. Хоч далеких їм культурою, але близьких тими самими прагненнями до свободи на­роду.

Після пожежі, що сталася в XVI сторіччі, Львів дове­лося перебудовувати, власне, будувати наново. Тим-то з тих часів пам’яток збереглося мало; до них належать не раз уже перебудовані церкви Миколая, ГІарасковії, при­дворний костьол дружини Льва Констанції, дочки угор­ського короля Бели IV, вірменська церква з XIV сторіч­чя, римсько-католицька кафедра в готичному стилі і буди­нок на Ринковій, № 9, де жив колись литовський князь Свидригайло *.

У другій половині XVI сторіччя народжується новий Львів, такий, яким ми його сьогодні бачимо. Італієць, ві­домий під прізвищем Красовського, будує на Ринкові так звану чорну кам’яницю. Трохи поодаль виростає найбільш імпозантна пам’ятка львівського ренесансу, збудована теж італійцем Петром з Борбопи. Власність багатого купця

Корнякта, цей будинок переходить ЗГОДОМ ДО рук ПОЛЬ­СЬКОГО короля Яна III Собеського, нині в ньому історич­ний музей.

Наприкінці XVI сторіччя було збудовано Петром з Бо- рбони і Павлом Домініці дзвіницю при церкві Успения, яка стала сьогодні також невід’ємною частиною панорами Львова, як шпиль Адміралтейства в Ленінграді або Со­фія в Києві.

В 1611 році італійський архітектор Павло Римлянин закінчив будівництво Успенської церкви, єдиного в своїй красі шедевра ренесансової архітектури на Україні. До речі, ця церква відома не тільки як опора православної віри в боротьбі проти унії. За цією красунею-сиротою стояли тодішні опікуни православних львів’ян: цар мос­ковський Федір Іванович та молдавський воєвода Мирон Барнавський.

В останні роки XVI сторіччя поселився у Львові зем­ляк Тіціана * консул Венеціанської республіки Джованні Массарі. Хмарне небо Прикарпаття не лякає його, він хутко знаходить собі тут другу батьківщину. Він будує для себе на Ринкові палац і на його фронтоні вміщує герб гордої Венеції: крилатого лева з відкритою бванге- лією в лапі.

Коли ж станете перед входом у ще одну чудесну па­м’ятку репесапсової архітектури — каплицю Боїмів — та звернете око в бік міськради, побачите безліч кошів із квітами на цьому традиційному вже місці продажу лев­коїв, настурцій, троянд, лілей, айстр, хризантем. Тут ко­лись лилась кров покараних на смерть наших предків. Тут під шляхетського сокирою поклав свою буйну голову ле­гендарний Іван Підкова *.

Трохи праворуч за магістратськими мурами, в льоху, карались члени Успенського братства *, люди фанатично віддані українській національності, тут сидів ув’язнений сип Богдана — Юрко *.

Трохи ліворуч побачите будинок, що був колись влас­ністю коменданта Коритовського. Він збудований па крові і кістках полонених гайдамаків. Кожного ранку їх виво­дили на роботу з льохів арсеналу, що на Підвальній ву­лиці, і кожного ранку виходило їх звідти щораз менше. Холодні мури арсеналу довго зберігали зброю, зате люд­ське життя в них тануло, мов свічка.

Тут же, майже по сусідству з садибою Корптовського у ренесансовому будинку резидував у 1707 році великий цар-реформатор Петро І. Звідси віп милувався красою Во­лоської дзвіниці, звідси він бачив вузьку і певеличку Руську вулицю.

На східній околиці старого міста побачите рештки му­рів з бійницями. За ними сховався монастир бернарди­нів * з ренесапсовим костьолом роботи цього ж невтомно­го Петра з Рима. В 1648 році, коли Богдан Хмельницький вперше обліг Львів, тут був найбільш надійний бастіон шляхти, серед цих мурів вона чинила тоді розправу з не­надійними українцями Львова. Трупи скидались у глибо- ку-гіреглибоку .монастирську криницю. За свідченням су­часників, наприкінці розправи вона була до верху запов­нена людськими трупами.

Серед замучених було чимало ровесників Хмельниць­кого, що пам’ятали його як учня Львівської єзуїтської колегії. Вони хотіли привітати його в мурах міста як до­рогого гостя, як грізного архангела з караючим мечем у руці, бо переповнилась чаша їх горя і лунав їх зойк над містом: «Слиши і внемли, земле, що терпим зле в том Львові».

Сьогодпі по тих часах залишились пощерблені кріпос­ні мури, обгорілий скелет єзуїтської колегії й козацькі шаблі в Історичному музеї. Залишилась ще легенда. І во­на переживе мури.

У другій половині XVI сторіччя серед українського люду Львова йшли тихі розмови про надзвичайну люди­ну, про таємничого московитянина, що оселився в Онуф- ріївському монастирі і не пише, а відбиває книжки на ви­найденій ним машині. Незабаром говорили вже про ньо­го голосно і сміливо, бо велика була слава, що приманд­рувала за Іваном Федоровичем * з далекої Москви. Ко­ли ж у 1574 році з’явилась перша надрукована ним книж­ка «Апостол» слава першодрукаря була вже увічнена в серцях львів’ян. І, мабуть, з великої вдячності до львів’ян за притулок, за гостинність, за пошану і любов Іван Фе­доров, званий у Львові Федоровичем, вирішив до смерті залишитись на любій йому львівській землі і тут лягти кістками.

В 1772 році з барабанним боєм ввійшли до Львова бі- локабатники Марії-Терезії. Для пам’яток старовинного Львова настають чорні роки. Австрійці руйнують оборонні

мури, засипають рови, змітають з поверхні землі брамп міста. Охоплені руїнницьким шалом, вони не пощадили навіть чудової готичної башти, що сторіччями красува­лась па Галицькій брамі.

Мракобіси святкують свій тріумф. З’являються нові дільниці міста — сірі, нудні, паскудні, як чорна віспа; ну й, наче гриби па дощі, виростають сірі казарми. Якимось чудом уцілів арсенал з оборонною і пороховою баштами.

Заражений солдафонським «новаторством» Йосифа ав­стрійського *, тодішній польський архієпископ вирішив також увічнити якимось чипом своє ім’я. За його планами і з його наказу, сувору готику латинської кафедри розма­льовують рум’янами пізнього барокко...

Перед лицем майбутнього, нового, величного індуст­ріального Львова ми повинні, як святість, берегти все те найкраще, що залишили нам наші предки. Хай же якомо­га скорше зникнуть рани, завдані війною старовинним львівським баштам! Хай ні одного каменя не змиють дощі з його достойних мурів, бо кожний такий камінь — це шматок нашої історії. Хай ні один фреск не зблідне під тягарем сторіч, щоб ми не були потім змушені червоніти перед своїми нащадками.

Багато років невмирущої, кропіткої, фанатичної праці віддав львівський інженер Вітвицькпй створенню пла­стичної панорами міста Львова — міста-красеня. Ця пано­рама відбиває славну історію міста.

Таке минуле Львова. Львів’яни пишаються своїм мі­стом, пишаються його минулим, пишаються майбутнім, радісним, індустріальним Львовом.

 

 

 

НАПЕРЕДОДНІ

Будинок львівського Народного дому * мав чудову особливість: у ньому було п’ять брам. Ця особливість зав­давала поліції багато клопоту. Коли хтось «підозрілий» входив, скажімо, у браму, що по вул. Краківській, і зни­кав у пітьмі покрученого коридору, шпик, який стежив за ним, зупинявся. Заглиблюватись у браму було небезпеч­но: занадто пильний сторож правопорядку міг уже за першим закрутом коридору дістати по голові від переслі­дуваного.

Залишатись під брамою також не мало сенсу, бо кому спало б на думку лізти в поліційну пащеку, коли в розпо­рядженні «підозрілої особи» були чотири інші виходи? Сте­жити водночас за всіма брамами, що виходили на чотири вулиці, було неможливо, тим паче, що будинок займав цілий квартал. Це було ідеальне місце для конспірації.

Зрозуміло, чому саме в цих мурах робив перші кроки Антифашистський конгрес працівників культури *. В цьо­му лабіринті коридорів, сходів, ганків, галерей можна було не тільки голубити мрії, але й надавати їм плоті і крові.

В просторій квартирі, такій просторій, що в зимові дні тут вчилися їздити па велосипеді, неподільно папувала по­літика. Господар відзначався невгасимим оптимізмом. Його нітрохи не турбувало хронічне безробіття, що змуси­ло його продати майже всі меблі; він з олімпійським спо­коєм вислухував докори двірника, який майже щодня при­ходив нагадати йому, що квартира вже другий рік не- оплачена. Сподівання двірника були даремні: господар неоплаченої квартири всіма думками перебував у майбут­ньому. Вимахуючи газетами, він доводив, що за півроку, найпізніше за рік, спалахне революція, а тоді нитапня безробіття і квартплати відпаде само собою...

Правда, осінь 1935 року давала підстави для найбільш райдужних надій. В Польщі «варилося», Поліційний апарат насилу справлявся з революційним рухом. Кипіла бунтарська Волинь, заворушилися села центральної Поль­щі, а легіон безробітних по містах переходив від ремства до дії й дисциплінованими колонами вирушав на вулиці.

Фашиствуюча кліка полковників-узурпаторів всерйоз злякалася. Довелося піти на деякі поступки. Коли тисячі резолюцій з вимогою амністії для політичних в’язнів за­харастили стіл прем’єр-міністра, резолюцій, підписаних часто-густо людьми, яких трудно було б запідозрити в ко­муністичних тенденціях, уряд відчув, іцо це непереливки. Слово «амністія» стало плоттю. Плоттю куцою, кволою, та все ж таки їй пощастило вирвати з тюремних мурів тися­чі борців за волю.

Краща частіша інтелігенції не могла лишатися байду­жою до долі пролетаріату міст і сіл, тим більш тепер, ко­ли цей пролетаріат оголошував війну режимові складков- ських і костек-берпацьких *.

Народжувався Народний фронт *, який втягував у вир подій навіть тих, хто досі залишався осторонь політики, і тих. що досі вважали політичну діяльність за щось на зразок спорту, який ні до чого не зобов’язував. Прокида­лась приспана совість, а з нею й інтелект.

Назріла потреба організації великої антифашистської демонстрації працівників науки, мистецтва й літератури, демонстрації, аналогічної Паризькому конгресові па за­хист мордованої фашизмом культури *.

Ініціаторами скликання Конгресу були комуністи й ті безпартійні представники прогресивної інтелігенції, що в перемозі робітничого класу вбачали здійснення своїх прагнень.

Початкова стадія підготовки Конгресу вимагала суво­рої конспірації. Постало питання: де зустрічатись? Після короткого вагання було вибрано згадану квартиру в На­родному домі.

Вечорами, коли глибокий колодязь подвір’я наливався чорною, як сажа, пітьмою, сюди приходив бжі Сєдлець- кий. Він зовсім недавно вийшов з тюрми, залишивши по собі добру славу серед товаришів по камері як чесна, принципова людина. А втім, таким його знали й на волі; знали й любили, дарма що при першому з ним знайом­стві людей бентежила якась царствена скованість його ру­хів і велична скупість на слова, за що й було прозвано його Радамесом.

Виблискуючи окулярами в пітьмі кухні (тут було двоє вихідних дверей), Радамес сідав на ослінчику й тихим м’яким голосом з’ясовував становище, давав інструкції. Розмови відбувалися здебільшого віч-на-віч. Коли співбе­сідником Сєдлецького був Степап Тудор *, який тепер чимраз частіше навідувався із Золочева до Львова, розмо­ва набирала характеру монолога. Після монолога, паста- вала довга пауза, й тоді відповідав Тудор, відповідав дов­гими закругленими фразами, докладно зважуючи кожне слово перед випуском його у світ. Здавалося, що в уяві він пише те, що говорить, і тому так пильно дбає, щоб кожне слово було па своєму місці й щоб не було між цими словами ні одного зайвого, не зогрітого пристрастю його розуму.

Трохи інакше поводився в таких випадках Олександр Гаврплюк*. Той відповідав короткими, уривчастими фра­зами, та коли запалювався якоюсь ідеєю, в очах його спа­лахували іскорки, й він говорив тоді з пристрастю, яку може породити лише полум’яна, невгасима віра. Після того, як питання були погоджені й функції розподілені, Радамес піднімався, даючи, таким чином, зрозуміти, що на цьому крапка.

Згодом Сєдлецького змінив Іван Тінник (загинув сме­ртю хоробрих у Великій Вітчизняній війні). Високий, стрункий, завжди підтягнутий, цей син селянина з Волині вмів відразу привернути до себе співбесідника. Колись кращий учень Луцької української гімназії, він здобув за кілька років партійної роботи славу загартованого, без­страшного революціонера й винятково чулого і скромного товариша. З його появою товаришам ставало якось легше па серці. Для кожного він мав свою незрівнянну усмішку, а його енні очі дпвплнсь на вас з-за окулярів так сердеч­но, що вам хотілося обняти цю людину й міцно-міцно притиснути до грудей.

ІІе знав тоді Іван Тишик, як і не знали товариші, що це його останні дні на волі. Через деякий час його було заарештовано; вирок гласив: 10 років тяжкої тюрми.

Але поїш це сталося, Тишик працював. Треба було розгорнути особливо енергійну діяльність серед інтеліген­ції, мобілізуючи її на спільну з робітниками й селянами боротьбу проти фашизму, проти режиму варшавської агентури Гітлера, під прапором Народного фронту. Цій ро­боті Тишик присвячував тепер увесь свій час, усі свої сили.

Перш ніж вирішити щось, він радився з товаришами, а коли вирішення вже пазріло в ньому, віп пе наказував, не інструктував, а просив, просив з тією самою ясною усмішкою, що й полонила, й підкоряла, і в найтяжчі най- похмуріші дні змушувала вірити, що завтрашній день на­лежатиме тим, за яких боролися, страждали і вмирали люди типу Тишика,— належатиме народові.

Після заарештування Тишика зустрічатися далі в цьо­му затишному досі місці було б занадто ризиковано. Дове­лося тинятись по місту, з величезнії ми труднощами під­шукувати місце для розмов. Сьогодні зустрілись у кварти­рі робітнпка-інваліда на І’ородецькій, на другий раз у ви­стеленій дорогими килимами кімнатці стареньких сестер Перльмуттер на вул. Сапеги, під самим носом дефензиви.

На деякий час притулив товариство здравствугочпй по­нині маленький швець Копкольовський. Крізь вікна його підвалу па Харківській вулиці видно було високу траву, а десь вище, в невидимому саду, шуміли дерева. За хи­тромудро розмальованою перегородкою весело перестуку­вались молотки, а помічник Конкольовського виспівував па всі лади: «Я домовився з нею на дев’яту». Господарем цієї затишної, начищеної до блиску кімнатки був малень­кий швець, але вже довгий час тут жив, мріяв, писав Олександр Гаврилюк.

Щоразу товариство звітувало перед Радамесом, а після гарячої дискусії кожний одержував завдання. Ці завдан­ня не завжди були приємними. Гірко кривився Олександр Дай (замучений німецькими фашистами), коли доводи­лось йому йти до правого пепеесівця Скаляка, розгублено кліпав віями Гаврилюк, коли йому припала сумнівна честь поговорити з Кирилом Студинським *. Кожен-бо з присутніх знав, що ці розмови не призведуть пі до чого, але пе піти не можна було. Відмова від співробітництва з Комітетом по організації Антифашистського конгресу працівників культури викривала такого «діяча» як ворога демократії, як ворога культури, як більш або менш при­хованого союзника фашистів.

Розмови з лідером УСРГІ * Стахівим та лідером УСДІІ * Старосольським відбулися чи не в один і той са­мий день. Стахів, сутулий шатен з кирпатим носом і об­вислими щоками, мовчки вислухав делегатів, а коли вопи скінчили, старанно обмацав їх мишачими очима й корот­ко сказав: «Я поговорю з товаришами із керівництва на­шої партії». Тон, яким це було сказано, не залишав жод­них сумнівів щодо позиції Стахіва та його «товаришів із керівництва».

Значно ввічливіше прийняв делегатів ватажок УСДП, відомий у свій час львівський адвокат Старосольський. Як людина з вишуканими манерами, вій не дав довго на себе чекати, посадив делегатів у м’які крісла, запропону­вав сигару й заохочувальним жестом попросив їх висло­витись. Слухав уважно, потакуючи від часу до часу голо­вою, одначе, замість того щоб відповісти, віп знайшов очи­ма на столику шахову дошку з розставленими на пій фі­гурами.

— Як гадасте? — спитав,— Дійде до війни між ними?

— Дійде,— відповів один з делегатів.

— І хто, по-вашому, виграє? Червоні чи коричневі?

— Червоні!

— Так думаєте?..

Довга пауза, а потім:

— В принципі я згоден, але остаточну відповідь зможу дати тільки через кілька днів.

І, звичайно, відповіді через кілька днів не було; вона надійшла після Конгресу у вигляді антнрадянського паск­віля, вміщеного соціал-демократами і радикалами в... уп- дівському «Ділі».

Ллє найгірше прийняли делегатів у Науковому това­ристві ім. Шевченка *. Тодішній голова Товариства Ра- ковськкй пе лише не вислухав їх пропозиції, але й пе пу­стив їх за поріг Товариства. Даремно Гаврилюк перекопу­вав Раковського, що така поведінка не гідна вченого. Лю­тий вигляд шановного професора показував, що віп ладен подзвонити в комісаріат поліції.

Не щастило й професорові Сабату, давні зв'язки якого з соціал-демократами давали підстави сподіватися, що ко- му-кому, а йому пощастить знайти серед цієї публіки хоч би групу праведників. Однак, крім адвоката Скибін- ського, йому не вдалося притягти нікого... Українська на­ціоналістична вулиця — від УПДО до соціал-демократів — одностайно декларувала свою відданість фашистському дияволові...

Незважаючи на псі труднощі, весною 1936 року підго­товча робота була закінчена, організаційний комітет роз­рісся й став своєрідним штабом передової, прогресивної інтелігенції не тільки Західної України, але й Польщі.

Надходили десятки все нових і нових заяв і декларацій з словами симпатії іі заохочення. Тепер можна було вже подумати про дату скликання Конгресу, про його порядок денний, приміщення тощо.

Л тим часом назрівали події, які врешті-решг і визна­чили остаточний характер Конгресу.

В березні країну потрясла звістка про розстріл ро­бітників на краківському заводі «Семиеріт» і про багато­тисячну демонстрацію протесту на вулицях Кракова. На вулицях Львова появилися легкові машини з реєстрацій­ним знаком «В» (Варшава), повні офіцерів поліції і шпи­ків. Розпочалися масові арешти.

Однак вони не запобігли бурі. Убивство безробітного Козака і його кривавий похорон показали не тільки під­лість убивць, але й їх слабість. Блискуче проведений за­гальний страйк у Львові виявив згуртованість робітничо­го класу, а імпозантна першотравнева демонстрація, в якій взяла масову участь інтелігенція (небувале досі яви­ще),— єдність усіх трудящих.

Це були дні, коли ідеолог українського фашизму Дон­цов * з пєрекривлешім від страху лицем визирав у вікно «Кафе де ля пе» і бурмотів щось неврозумливе про «поча­ток кінця». Це були дні, коли громили з фашистських ватаг ОНР * та «Фаланги» * відсиджувались по своїх но­рах, воліючи не появлятись на вулицях міста. Це були дні великого сум’яття в рядах ворога й великого піднесен­ня в лавах робітничого класу.

В такій атмосфері відбувався пам’ятний Конгрес. Пер­ші його засідаиня проходили в приміщенні профспілки комунальних робітників по вул. Кушевича. Виступили з доповідями Тудор, Гаврилюк, Ванда Василевська, Галина Рурська *, Еміль Зегадлович *; від імені жінок виступила І. Волощакова. Серед присутніх — письменники Петро Козлашок, Лєон Кручковський *, Галина Крагельська *. Невеличкий зал не вміщав учасників Конгресу, дарма що запрошення одержали лише представники профспілок. Організатори Конгресу звернулися до магістрату з прось­бою надати під останнє урочисте засідання зал Великого театру (сьогодні оперного). Збиті з гіантелику подіями, магістратські радники порадили звернутися до директора театру. Той погодився.

На другий день ранком зал театру був переповнений робітниками. На сцені — довгий стіл президії, вкритий червоним шовксм, а па столі квіти, квіти, квіти. Промов­ляє Кузьма Пелехатий *. Тисячі рук, стиснутих у кулак, піднімаються для привітання. Після нього говорить письменник Зегадлович. Мала фігурка ціфї, вже смер­тельно хворої людини, з кожним сказаним нею словом ро­сте в очах, перетворюється на суворого невблаганного суд­дю ладу сваволі й крові. Читає свої безсмертні вірші Вла­дислав Броневський. Представник Вільно блискучий публіцист Дембінський * передає братерський привіт «сто­лиці Західної України від столиці Західної Білорусії» (згодом Дембінський відповідатиме за ці слова перед польським судом, а три роки по тому він мужньо вмре від куль гітлерівської конвойної команди).

В глибокій тиші чути кожне слово хворої письменниці Бурської (вона також впаде жертвою гітлерівського теро­ру). Бурська говорить про славу тих, що полягли, й про щастя тих, що дійдуть до мети, якій ім’я: держава тру­дящих.

З залу на сцену піднімається літня жінка й від імені страйкуючих будівельних робітників вручає голові урочи­стих зборів Ванді Василевській величезний букет черво­них квітів. Мури театру здригаються від грому оплесків, і раптом весь зал починає співати «Інтернаціонал». З го­рішніх ярусів летять цілі оберемки квітів на засипаний привітальними телеграмами стіл президії. Стає боляче, що за столом немає Максима Борького, обраного напередодні почесним члепом президії конгресу... Ці-бо квіти були адресовані насамперед йому!

Ввечері цього ж дня в залі Технічного товариства по вул. Бурлярда відбувся творчий вечір письмепників — учасників конгресу. Знову повнісінько, нема де голки ткнути. Під час виступу письменниці Банни Ковальської чути брязкіт розбитого скла, й у зал падає каменюка. Че­рез коротку мить на вулиці розтинається крик — це ро­бітники розправляються з фашистськими громилами. Більше інцидентів не було...

Скінчився конгрес, і «кур’єри» та «діла» завили від люті. Попало й директорові театру: опритомнілі магіст­ратські радники зробили з нього козла відпущення

Але конгрес став уже фактом, він увійшов в історію цього багатостраждального краго як яскравий епізод у бо­ротьбі народу за здобуте сьогодні життя.

СТАТТІ

СТАЄМО В РЯДИ!

Останні роки були роками посиленого наступу реакції назацництва та фашизму в цілому капіталістичному сві­ті, наступ цей розвинувся на наших землях, на нашому літературному відтинку, тут зімкнулися ряди явно фа­шистських письменників кравцевих та лип. Примкнули до них хиткі півліборали із варшавського «Назустрічу» *. Стала їм на поміч націоналістична агентура, що перебу­вала в рядах пролетарського письменства: ярани та дмит- рини *. Прилучився до них не один запроданець, що кри­вить душею ради білого хліба буржуазних видавців. Окремими відділами, але єдиним фронтом вдаряє на нас націоналістична, фашистська література.

Цей фронт — то фронт буржуазії, фронт класових во­рогів українського трудового народу. Він звеличує тих, що запродували український народ, що жили потом та кров’ю трудящих. Він славить лицарів панщизняної доби, що на них кривавились сотки та тисячі кріпаків. Він опо­відає брехливі солоденькі казки про добре серце рідних дуків та куркулів. Він захоплюється «енергією» під­приємців, що багатіють на нужді та голоді робітників. Він боронить визискувачів, кровососів, п’явок.

Цей фронт — то фронт вдержання мас в темноті. За ним стоять чорні круки, що від віків жирують на темноті та непросвіченості робочого народу. Він повний погорди для «хама», що лише тоді варт похвали, коли вміє слухня­но голодувати та своїм трудом вможливлює краще життя вибраній панській «еліті». Він ширить в масах отрую шо­вінізму, звірячої націоналістичної ворожнечі, щоби своїм цькуванням розбити їх спільну боротьбу за краще завтра.

Цей фронт — фронт війни; фронт національної угоди та запроданства. Англійські торговці зброєю, нафтою та людським гарматним м’ясом, штаби гітлерівських воєнних паліїв та їх союзників — то вдохповптелі поезії малапю- ків, критики лип, філософії допцових *. Скаженілим із ненависті до робітничо-селянської України чернявам сня­ться бари і танцюристки па Дпіпрельстані! *

До боротьби проти того фронту, фронту фашизму, на­ціоналізму, оборони визиску та нужди мас, стаємо ми, мо­лоді письменники, діти трудящих мас.

Хочемо нашим пером боронити справи наших батьків та братів, селян та робітників західноукраїнських земель! Хочемо боротись з соціальним та національним гнітом! Хочемо бити у визиск обмашшків і підприємців, лихварів та куркулів! Хочемо давати зразки боротьби і побід! Хо­чемо нашим словом вшанувати тих, що на протязі віків віддали своє життя у боротьбі за визволення трудящих.

Віримо в краще майбутнє робітників та селян, що ви­росте у спільній боротьбі всіх працюючих!

Вірішо в солідарність селянина та робітника, плуга й молота, тяжкої праці на ріллі, у верстата чи копальні.

Віримо в солідарність всіх трудящих без різниці нації, всіх поневолених та визискуваних!

Живе в пас воля боротьби, горить в нас ясним по­лум’ям шевченківський заповіт боротьби за краще завт­ра. В нових формах, під новими кличами, під новим прапором ведем все цю саму стару боротьбу.

Проти капіталізму та фашизму, проти клерикалізму та темноти, проти імперіалістичних воєн. За соціалізм, за знищення всякого визиску робочого народу, за єдність всіх трудящих, за Україну робітників і селян — стаємо в ряди!

ФАШИЗМ ПРОТИ КУЛЬТУРИ

Фашизм — це така форма панування капіталу, яка має на меті відібрати насильно трудящим всі права й зро­бити їх мовчазними й темними рабами. Тим-то фашизм е ворогом поступу. Фашизм, мов той хижак, прагне до про- ливу крові, до нових загарбницьких воєн і, щоб зробити з трудящих покірне гарматне м’ясо для своїх витівок, про­повідує національну і расову нетерпимість.

Найкращим доказом па те є панування найбільш вар­варського фашизму в Німеччині. Робітників, селян і тру­дящу інтелігенцію стиснуто в лещата кривавого гніту й злиднів. З-під топора катів котяться голови найкращих представників робітничої Німеччини. Найвидатнігаі твори вільної й поступової людської думки горять на кострах. Освіта стає привілеєм жменьки багацьких синків. Нидіє преса, театр і кіно. Жінку зіпхнуто до рівня рабині, ві­дібравши їй доступ до скарбів культури.

Фашизм панівної нації гнобить нещадно поневолені народи, а зокрема їх культуру, замикає їх школи й куль­турно-освітні установи, переслідує їх книжку й театр, нищить їх пресу.

Не менш ворожим для культури є й український фа­шизм, цей найвірніший слуга німецького й інших фашиз- мів. Він поклав свою брудну лапу на все сливе культурно- освітнє життя західноукраїнських земель. Попівсько-пан­ська зграя намагається затроювати селян, робітників і трудящу інтелігенцію ворожістю до влади працюючих, а замість знання, замість культури дає масам молитовники, брехливу й наклепницьку «патріотичну» макулатуру й, щоб вкорінити в масах темноту й забобони, вишукує собі святу «стигматичну» — Настю Волошин *.

Усе те заставляє всіх трудящих, усіх чесних і посту­пових працівників культури без різниці національиості й

партійної приналежності вдарити на сполох. Треба згур­тувати всі справді культурні сили на боротьбу з фашист­ським варварством.

Тим-то у Львові вже довший час організовується кон­грес на захист культури, що в ньому візьмуть участь по­ступові працівники культури, як письменники, журналі­сти, малярії, працівники театру, наукові сили й культур­но-освітні діячі всіх трьох національностей. Цей конгрес започатковано па взір світового Паризького конгресу представників, що відбувся минулого року.

Конгресова думка знайшла відгомін не лише на захід­ноукраїнських] землях, але й у корінній Польщі, звід­ки зголосили свою участь у конгресі такі чільні представ­ники польської поступової думки, як Андрій Струг і Леоп Кручковський.

Українські працівники культури не можуть остатп по­заду, якщо їм дорога культура західноукраїнських зе­мель. Цей конгрес мусить об’єднати найкращих й най­більш поступових представників зах[ідно]укр[аїнського] культурного життя. Це є необхідна передумова поборен- ня фашизму, цього варварства XX сторіччя.

ДЕНЬ НАРОДНОГО ГНІВУ

(До четвертих роковин квітневих подій у Львові)

Високо піднялася в Польщі революційна хвиля па­м’ятної весни 1936 року. Важка господарська криза по­глиблювалася з кожним днем, і з кожним днем росли нові лави безробітних.

В березні стались криваві події в Кракові, за ними в Ченстохові і в Хшанові. В столиці шляхетської колонії — Львові — політичний барометр віщував бурю, якої пан­ська держава ще не бачила.

14 квітня перед львівською біржею праці зібралися безробітні.

Довго чекала мовчазна юрба злидарів, поки з’явився службовець і заявив, що роботу цього разу можуть одер­жати тільки 200 чоловік. Обурені безробітні пішли до будинку фопду праці, але тут директор сказав їм, що ця справа залежить від магістрату. Тоді похід рушив на ри­нок. Але бурмістр Островський не тільки не прийняв де­легації безробітних, але подзвонив у поліцію, щоб розі­гнала силою демонстрантів.

Після цього група безробітних зупинилася на Акаде­мічній площі. Один робітник виступив з промовою. Залу­нали вигуки: «Праці! Хліба!»

З’явився загін кінної поліції. Комеидант Войцехов- ський наказав безробітним розійтися. Коли вони не під­корились, поліцаіі Фольта засипав демонструючих по­стрілами. Перший упав забитим Владислав Козак.

* * ❖

У Львові, як відомо, є два кладовища: Личаківське було для багатіїв, Янівське — для бідноти. Коли ж робітни­ки хотіли похоронити свого товариша, що загинув від рук катів народу, на Нільському кладовищі, влада не дозволи­ла це робити.

Був сонячний весняний полудень, коли Пекарську ву­лицю запрудила 20-тисячна маса робітників з оркестрами, прапорами і вінками. На звістку про заборону нести тіло вбитого робітника Козака на Янівське кладовище робіт­ники взяли труну і рушили у напрямку Бернардинської площі — через місто.

На вулиці Сакраменток і Жулінського робітникам пе­ретяли шлях поліцаї. Озвірілі кати кинулись хижими зві­рами на демонстрантів, били чоловіків, жінок і дітей, топ­тали вінки, виривали прапори. Коли ж, незважаючи на все, процесія посувалася вперед, пролунав перший залп з рушниць, а за ним другий.

Влучали насамперед у домовину та в делегатів, які нес­ли вінки. Впало 4 вбитих, серед них вагітна жінка, і кіль­кадесят поранених.

На Бернардинській площі похоронну демонстрацію зу­стрічає другий поліційний загін. Нові вбиті і поранені.

Біля тюрми, що на Казімірівській вулиці, захована там поліція обстрілює демонстрантів з усіх вікон. Вулич­ний брук заливається кров’ю.

У той час, коли одні робітники клали в могилу по­шматовану й закривавлену труну з своїм товаришем, інші будували по вулицях барикади з перекинутих трамваїв, підвід і голіруч боролися з оскаженілим ворогом.

Але сили були нерівні. На другий день поліція оволо­діла містом. Почалися масові арешти.

Так шляхта святкувала свою «перемогу».

Робітничі демонстрації, які перетворилися в масовий революційний виступ 16 квітня 1936 року у Львові, на смерть перелякали владу польської шляхти та їх вірних лакеїв — керівників ПГІС. Паніка буржуазії була така ве­лика, що з 5-ї години дня 16 квітня аж до наступного дня пе показався на вулиці міста ні один «стшелєц», пі один «оброньца Львова», навіть озброєні до зубів поліцаї похо­валися в брамах будинків. На вуличних барикадах до піз­ньої ночі продовжувалися бої робітників з поліцією, горі­ли в темряві нєосвітленого міста склади дощок і дерева, а вулицями часто проїжджали військові грузовики з сол­датами і кулеметами.

Особливо дикий, тваринний жах перед революційними виступами робітничих і селянських мас у Польщі, і зокре­ма в Західній Україні, охопив українську буржуазію. Це ж були «медові місяці» беззастережної угоди української буржуазії з урядом польської шляхти. Революційні висту­пи робітників у Кракові, Ченстохові, Хшанові та Львові, а головним чином селянське повстання в селах Волині, проти якого варшавські правителі мусили вислати танки і військові загони, викликали в української буржуазії серйозний страх за свого союзника і покровителя.

17 квітня українська буржуазія видала від імені «ор­ганізації українців міста Львова» відозву, в якій таврува­ла і денунціювала ³² революційні маси та навчала робітни­ків, що, мовляв, «нищення чужого майна ніколи й ніде не довело до поправи робітничої долі».

У відповідь на розстріли поліцією львівських робіт­ників 16 квітня трудящі всіх заводів і фабрик бувшої Польщі одностайно домагались проголошення генерально­го страйку і повалення ненависної влади поміщиків і ка­піталістів. Але панове «соціалісти» нєдзялковські переля­кались робітничих виступів не менше панів МОСЦІЦЬІШХ і складковських — і центральний комітет ППС негайно видав наказ своїм партійним організаціям з рішучою за­бороною генерального страйку.

Так українська буржуазія і «соціалісти» з ППС ря­тували кожний раз владу польської шляхти перед рево­люційним гнівом трудящих робітників і селян. Проте ре­волюційний четвер 10 квітня 1936 року у Львові наявно показав гнобленим трудящим Західної Україпи всю внут­рішню гниль і трухлявість бундючної держави польської шляхти, яка держалась тільки терором і поліцейською палкою. Революційні виступи навесні 1936 року в цілому ряді міст бувшої Польщі, завершені барикадами на вули­цях Львова, показали трудящим масам, що трухлява дер­жава польської шляхти тримається на глиняних ногах та що вона при першому поштовху розсиплеться в порох. І це повністю підтвердилось у вересні 1939 року.

2 ЧЕРВНЯ 1902 РОКУ

1902 рік. Третій рік величезного економічного кризи- су, одного з тих кризисів, які щораз з більшою силою по­трясали основи капіталістичного ладу. Сотні тисяч без­робітних наповнюють вулиці великих промислових міст, вимагаючи хліба й праці. Посилюється гніт робітни­ків, які залишились працювати на підприємствах. їм ка­піталісти різко скорочують зарплату, касують ті не­величкі здобутки, яких вони домоглись за довгі роки боротьби.

Могутньою хвилею прокотилися по Європі демонстра­ції і страйки. Бастують робітники Бельгії і Швеції, ллєть­ся кров безробітних на вулицях Трієста. В Росії робіт­ничий рух набирає все більш революційного харак­теру. Події в Петербурзі, Ростові-на-Дону, Батумі, Баку, Києві й Одесі мають свій вплив і на селянство, яке також піднімається на боротьбу за свої права. По старо­му коптпненту кроками велетня проступав привид ре­волюції.

Це бойове зрушення всіх гноблених і експлуатованих, особливо ж назрівання революції в царській імперії, зна­йшло відгук і на західноукраїнських землях, що входили тоді в склад австро-угорської монархії. Підтримувана ві­денським урядом польська шляхта міцно тримала в своїх руках цю країну, намагаючись за всяку ціну зберегти її півколоніальний характер. Застосовуючи методи грабіж­ницької експлуатації галицьких земель, австро-польські панн гальмували, як тільки могли,' розвиток місцевої промисловості.

Тим-то Львів був містом, де основні кадри пролета­ріату складали будівельні робітники. Вони працювали лише 5—6 місяців на рік, а решту часу доводилось їм

коротати у голоді й холоді. Коли взяти до уваги, що їх зарплата за 10-годинпий робочий день хиталась між 70 крейцерами і 1 гульденом 50 крейц[ерами], картина злиднів цих людей стане особливо яскравою.

Веспою 1902 року між будівельниками Львова розі­йшлася чутка, що підприємці мають намір скоротити і цю нужденну зарплату. У відповідь на це робітники поставили свої вимоги: підвищити зарплату, скоротити робочий час, встановити 14-денний строк попередження про звільнення з роботи. На відмову підприємців задо­вольнити ці вимоги будівельні робітники проголосили страйк, який охопив 10 тисяч чоловік.

Минали дні, безконечно тягнулися переговори, веде­ні реформістськими керівниками профспілки, а робітники, їх дружніш і діти мліли на вулицях з голоду. З кожною годиною росло обурення мас, тим більше що соціал-уго- довці Вітик, Гегер, Гудець, Желяшкевич, замість поста­витись рішуче до підприємців, перешіптувалися з ни­ми по кутках, а для робітників мали тільки слова, якими закликали їх «бути спокійними і не чинити беш­кетів».

Кінчився перший тиждень страйку. День у день ву­лицями міста проходили довгі колони демонстрантів. Ішли робітники з своїми сім’ями, щораз голосніше вимагаючи задоволення їх потреб. То тут, то там відбувалися сутич­ки з поліцією, тюрма наповнювалася арештованими. Над містом нависла буря.

Нарешті ЗО травня ввечері Вітик повідомив страйка­рів, що підприємці прийняли їх вимоги. Але радість з перемоги була коротка, бо вже на другий день вранці представник підприємців заявив, що вони не підпишуть договору.

Між робітниками закипіло, 2 червня зранку вони зі­йшлися на Стрілецькій площі, щоб продемонструвати своє непохитне бажання вести боротьбу до кінця. Ще раз промовив до них наполоханий Вітик, ще раз закликав їх зберегти порядок і спокій. Але слова його потонули в криках протесту обманутих нуждарів.

Раптом з бічної вулиці вийшла рота піхоти. Унтер- офіцер ударив жінку — дружину страйкаря, що стояла в юрбі демонструючих. За неї заступився її чоловік. Бачачи це, офіцер, що командував ротою, наказав своїм солдатам вчинити над робітником розправу. Почувши зойк катова­ного, робітники кинулись на солдатів з камінням. Кілька хвилин пізніше від Підвальної вулиці появився ескадрон угорських гусарів. На знак, даний комісаром поліції Венцем, гусари з оголеними шаблями кинулись на страй­карів. П’ять разів кіннота, мов вихор, промчалась по Стрілецькій площі, заливаючи свій шлях кров’ю робітни­ків. Оскаженілі кати не давали пощади нікому. Вже в перших хвилинах атаки загинули під кінськими ко­питами старенька робітниця і 6-річна дівчинка. Гусари знущались і над тими, що в калюжі крові лежали иа брукові.

Але демонструючі не відступали, вони захищалися, обкидаїочп кінноту камінням. На вулицях Гродзіцьких, ІІІкарповій, Бенедиктинській в одну мить виросли барика­ди, перші у Львові барикади після 1848 року.

Через деякий час на допомогу гусарам прийшла одна рота 30-го полку піхоти, яка замкнула страйкарям вихід на Краківську площу і звідтіля почала стріляти па них залпами. Впали нові вбиті і поранені. Тим часом гусари влаштували справжпє полювання на людей. Сновигаю­чи по одному Стрілецькою площею, вони стріляли па кожного, кого побачили перед собою. Ховатись не було ку­ди, бо, за розпорядженням влади, брами будинків було по­замикано.

Ось що писав очевидець цих подій:

«В голові крутиться, перед очима маячать картини крові і розбою. Гусари нарізно стріляють, стріляють в переляканих, стривожений людей...»

Демонстрацію будівельних робітників було иотопле- по в крові, і цісарський намісник граф Пінінський мав можливість похвалитися в Відні своєю перемогою. Кіль­канадцять убитих, понад 200 поранених, сотні арешто­ваних — ось підсумки кривавої розправи капіталістів над робітниками Львова.

Така була ціна, яку будівельні робітники заплатили за свої здобутки.

Львівські події широким гомоном покотилися по всій галицькій землі. Вони були сигналом до історичного страйку батраків, який скоро охопив більшість повітів країни.

Від тих пам’ятних днів минуло 38 років. 38 років страждань і важкої боротьби.

Тепер радянський Львів випростався иа весь ріст, а його робітники будують соціалізм, творять нове, щасливе життя. Заводи, фабрики стали їх власністю, воші керують ними, вопи наполегливою, ударною працею збільшують багатство народу. Мрії минулого поколінпя, яке в перших класових боях виявило своє незламне прагнення до визво­лення, стали казкового дійсністю. Кров павших не була даремна.

Тому сьогодні над їх могилами трудящі радянського Львова з повагою і любов’ю схиляють свої прапори.

 

 

ПРЕДДВЕРИЕ

В день, когда советские войска прервали обе желез­ные дороги, соединяющие немецкую армию на подступах к Волге с ее тылом, ведомство Геббельса * выступило с неожиданным заявлением: это было опровержение слу­хов об антигитлеровском заговоре среди немецких офи­церов.

Это «опровержение» говорит о многом, особенно сей­час, когда Гитлер, в свое время посеявший ветер, начи­нает пожинать бурю. Еще в середине этого года Германия была полна разговоров об очередном весьма серьезном конфликте между Гитлером п многими из его генералов. По сообщениям газет нейтральных стран, 9 августа в гит­леровской штаб-квартире состоялось бурное совещание, на котором часть влиятельных генералов остро критико­вала стратегию Гитлера, ведущую, по их мысли, немецкую армию кратчайшим путем к гибели.

Эти генералы уже тогда видели, что эффект шести педель их летнего наступления крайне незначителен для того, чтобы немецкая армия могла достичь победы до наступления зимы, то есть раньше срока, необходимого Англин п США для окончательной подготовки своих вооруженных сил к широким наступательным операциям. По тем же сообщениям, результатом этого совещания была отставка начальника гитлеровского штаба генерала Гальдера и командующего южным фронтом генерала фон Бока. Выполняя приказ Гитлера, немецкие войска дви­нулись дальше на Восток и очутились в роковой для них вилке Волга — Дон.

Какую тактику хотели применить отставленные гене­ралы — неизвестно. Но достоверно одно: любой их мапевр был бы зарапее обречен на провал, ибо и они, и Гитлер допускали одну и ту же ошибку — не учитывали патрио­

тизма советского народа, недооценивали силу Красной Армии.

В декабре прошлого года они расплатились за эту ошибку разгромом немецких войск под Москвой, ныне они расплачиваются за ту же ошибку разгромленными дивизиями в районе Сталинграда.

Расплачиваются в несравненно худших для гитлеров­ской армии условиях, нежели в 1941 году.

Год тому назад немецкий солдат еще не испытал всех «прелестей» войны на Востоке. Он тешил себя на­деждами на скорую победу, на то, что первая его зима на советско-германском фронте будет последней военной

ЗИМОЙ.

Ныне немецкий солдат «умудрен опытом», и Гитлеру все труднее дурачить его обещаниями. Ни одного из своих обещаний, которые Гитлер давал солдатам своей армии, он не выполнял. Весной текущего года берлинский ефрейтор клятвенно обещал (в который раз!) уничто­жить Красную Армию — и, конечно, не уничтожил, 30 сентября он обещал взять Сталинград — и, разумеется, не взял. Престиж Гитлера тает на глазах его орды. Не­мецкий солдат видит, чего стоят слова его фюрера. Одно­временно на собственной шкуре он убеждается в неис­черпаемой силе Красной Армии.

Бесперспективность дальнейшей войны против пашей страны — вот что рано или поздно должен будет осознать каждый немецкий солдат и офицер. Уже сегодня многие из них поняли это. Капитуляция целых немецких полков и дивизий — новое явление в нынешней войне. Оно сви­детельствует о том, что отчаяние и деморализация охва­тывают все более широкие массы гитлеровских вояк, что они проникли и в офицерский корпус.

Естественно, что события последних дней вызвали в немецком тылу величайшую растерянность, которую по­мимо своей воли увеличивает сама гитлеровская пропа­ганда. Наступление Красной Армии не только потрясло Широкие массы населения Германии, оно не только заста­ло врасплох немецких генералов, показав еще раз их тупую близорукость,— это наступление сбило с толку весь фашистский пропагандистский аппарат. Выступления агентов Геббельса напоминают сегодня то детский лепет, то бред умалишенного.

Ведомство Геббельса не в силах замолчать успехи со­ветских войск. Оно даже называет сообщешш Совинформ­бюро «сдержанными». Одновременно шавки Геббельса с дикой яростью набрасываются на шведскую прессу, живо комментирующую события на советско-германском фронте.

Чтобы как-нибудь утихомирить немцев, Геббельс пле­тет пебылнцы о новейших достижениях немецкой воен­ной техники: о тапке-огнемете, об электрическом пуле­мете. Советское Информбюро сообщило уже о том, насколько далеки от истины эти новые выдумки герман­ской пропаганды. Что же касается эффективности «но­вых» видов оружия, то об этом лучше всего свидетельст­вует паническое бегство обладателей этого оружия — немецких солдат.

«Танки-огнеметы сыграют немалую роль в будущих успешных боях»,— договорились, наконец, берлинские брехуны. Значит, не в нынешних боях, пе на улицах Сталинграда, а лишь в будущих. Может быть, в тех, которые разыграются на улицах немецких городов, когда немецкий народ потребует к ответу Гитлера и его банду? Возможно. Но вероятней другое: что эти «новые» виды оружия будут сданы в музей раньше, чем им придется действовать на улицах проснувшегося от летаргического сна Берлина.

ДЛ ЗДРАВСТВУЕТ ФРАНЦИЯ!

27 ноября п 4 часа утра немецкие войска вероломно напали на Тулон. Всего лишь две недели назад Гитлер дал торжественное обязательство не оккупировать Тулон. Однако это ничуть не помешало ему готовить захват французского флота.

Когда первые гитлеровские танки загрохотали на ули­цах Тулона, в предместьях его появились машины с не­мецкими флотскими офицерами. Спустя час эти же немец­кие офицеры, кусая губы от бессильной злобы, стояли на тулонской набережной и наблюдали добровольную смерть гордости французского флота.

Одновременно со своими судами умирали и моряки Франции. Умирая, они огнем корабельных орудий, на­правленных на немцев, оповещали Францию, оповещали весь пылающий мир, что их Франция, бессмертная Фран­ция свободных и отважных людей, вновь вступила в состояние войны с ненавистным врагом.

Героическая гибель французского флота в Тулоне — это не только удар по Гитлеру и его креатуре из Виши *. Захват 64 военно-морских единиц, в том числе трех лин­коров и четырех тяжелых крейсеров, дал бы ему в руки козырь, который имел бы значительное влияние на даль­нейшее развитие событий в бассейне Средиземного моря. Гитлер пошел на этот шаг в минуту, когда решается не только судьба Бизерты, Туниса и Триполи, но и всей Европы. Он хотел повернуть жерла орудий французских кораблей на Алжир и Мальту, однако волею французских патриотов эти орудия градом тяжелых снарядов встрети­ли немецких солдат.

По приказу Гитлера Лаваль демобилизовал 60-ты­сячную французскую армию. Из числа военных кораб­лей, стоявших в Тулонском порту, возможно, удалось

к

прорваться сквозь минные заграждения только двум подводным лодкам.

Завершился последний акт трагедии старой Франции, Франции петэнов, лавалей и дебринонов. Но «Франция умерла, да здравствует Франция!».

Славная смерть моряков Тулона показала миру под­линную Францию, страну великого народа, который вся­кий раз, когда над ним взмахивали черные крылья смер­ти, умел подняться во весь рост и с «Марсельезой» на устах громить врага.

События в Тулоне — ярчайшая иллюстрация к словам товарища Сталина о том, что кампания наших союзников в Африке «выводит Францию из состояния оцепенения, мобилизует антигитлеровские силы Франции и дает базу для организации антигитлеровской армии».

Никакие лавалевские «демобилизации» не способны выбить оружие из рук французов, не способны убить в их сердцах желание жить и умирать так, как жили, умирали и побеждали некогда герои Вальми *. Войска сражающейся Франции достойно отстаивают честь нации в песках н горах далекой Африки, подготовляясь к боям на своей родной земле. В этих боях они увидят бок о бок с собой и демобилизованных изменником Лавалем солдат Виши.

День 27 ноября 1942 года войдет в историю француз­ского народа как день его славы. Навсегда останутся в памяти французов имена погибших моряков Тулона, пред героизмом которых мы пизко склопяем головы и прощаемся с ними темп же словами, которыми они про­щались с нами:

Да здравствует Франция! Vive la France!

 

 

 

ШЕВЧЕНКО - ВОЇН

Десять років тому, коли з криком біснуватого дервіша вибіг на сцену історії Адольф Гітлер, світ жахнувся. В XX сторіччі в самому серці Європи виник режим, який здичавіння і варварство поставив на височінь ідеалу. Погаслі в мороці віків вогнища знову запалали на майда­нах німецьких міст. Безсмертна тінь Івана Гуса * руками гітлерівських катюг була вдруге вже кинута на вогнище.

Спершу вони спалили тисячі книжок — твори люд­ського генія — і, перетворивши свою країну в царство торжествуючого хама, пішли війною на схід і захід сонця. Того самого сонця, що в ньому людство споконвіку вба­чало символ волі, щастя, а вони вирішили перекреслити його чорним знаком свастики. Розперезаний ирусський мугир, «куций німець узловатий» з шевченківського «По­сланій», святкував своє свято на вулицях переможеного Парижа, на вкритих славою минулих тисячоріч руїнах Акрополя, а згодом його гусячий крок задудонів на спо­рожнілих, як під час чуми, майданах священною Києва.

їм здавалося, що окупуванням Києва, Львова і Харко­ва вони покладуть важкий камінь на могилу України, що їм вдасться одним махом німецького меча зробити те, чого не зуміли домогтися польські королі і російські царі. Перейменуванням України на «рейхскомісаріат» вони гадали вибити з голів українців думку про україн­ську державність, а терором гестапо умертвити дух свобо­ди, що ним пройняте кожне українське серце.

Для них Україна була лише географічним поняттям, а її люди — сірою безголосою масою, Іванами без роду і долі, гелотами без традиції і національної гордості.

Ці ілюзії гітлерівських песиголовців пе тривали довго. Вони розвіялись, як дим, уже в перші дні війни, коли німецька орда надибала запеклий збройний опір усього

українського народу. Досить було кількох дніп Вітчизня­ної війни, щоб ожили великі тіні Богдана і Богуна *, За­лізняка * і Гонти *. В хвецькуватих прусських офіцерів, які з міною переможців фотографували в українських містах пам’ятник Шевченка, і на думці не було, що воші фотографують не бронзову постать, а вічно живий символ непоборності великого народу, його співця і натхненника, що перший навчив його любити волю і боротися за неї до загину.

Воші не змогли втоптати в болото того, хто силою свого таланту підняв і очистив з панського намулу пра­пор української держави і віддав його своїм онукам — дітям Великої Жовтневої революції, які при братпій до­помозі сім’ї радянських народів застромили його на віки вічні над об’єднаною українською землею.

Воші в вихолощених шкільних підручниках подають дітям під’яремної України мізерну карикатуру Шевченка, намагаючись таким чином підрізати крила волелюбного орла ПІевчепкової музи, силкуючись уподобити його до чорного фашистського яструба з заплутаною в хвості свастикою.

Даремне! Шевченкове слово стало часткою душі на­роду, воно ввійшло в його плоть і кров. Це Шевченкові гайдамаки освятили багнети червоних партизанів, це справедливий гнів ПІевчепкової Марини керував мушкою рушниці Людмили Павлюченко *.

В надвечір’я визволення Харкова Червоною Армією навколо Тарасового пам’ятника палали і злітали в повітря кращі будинки, рука варвара в безсилій люті руйнувала найбільше місто України. Однак пам’ятника німці не насмілились повалити. Вони знали вже з гіркого досвіду, що цей акт вандалізму тільки вщерть переповнив би чашу народного гніву, а слово геніального бунтаря що яскравішим полум’ям спалахнуло б у душах українських людей.

Переживаємо піші великі дні, коли над полями боїв сходить уже зоря нашої перемоги. В цих боях червоні солдати України не тільки визволяють свою Батьківщи­ну: встелюючи ворожіш трупом рідну землю, вони вико­пують історичну місію радянських народів, місію визво­лення всього людства з оков нового страхітливого серед­ньовіччя, вони перерізують пута Гуса, вони знімають зі скелі і воскрешують тисячократно розтерзаного Прометея.

В цей великий час відзначаємо 129-ті роковини наро­дження Тараса Григоровича Шевченка, відзначаємо на­м’ять генія, вільна пісня якого стає на наших очах піснею всього людства. В цей Тарасів день мн святкуємо гряду­щий день цілковитого тріумфу ідей, відчутих великим серцем Шевченка.

Це буде день тріумфу і слави України.

12 Я, Талан, г, З

ТРАГЕДІЯ ХУТОРА КРЕДЯНКА

По хутору Кредянка, Балакліївського району на Харківщині, пронеслася чутка: «Німці йдуть!»

Не встигли люди подумати, що їм робити, як на вули­ці загуркотіли автомашини і з них хмарою виплигнули солдати в мундирах мишачого кольору. Хутір Кредянка опинився в межах «нової Європи».

Жителі його не дуже знали, що таке есесівці, а ще менше, що таке гестапо. Вони не знали ще, з ким мають справу, і тоді, коли прибулі німці ламаною українською мовою наказали їм залишити хати і перебратися в клуні.

«Від німців можна всього чекати...» — казали селяни про себе, бачачи, як зайди хазяйнують в їхніх коморах, як ріжуть їхніх свиней та курей, як лізуть з чобітьми в їхні постелі.

Але вони тільки згодом мали дізнатися, чого можна чекати від німців.

Поки що це був тільки «обшук». Не знайшовши нічого підозрілого, каральники вирішили, що час починати роз­праву. За віщо — ніхто не знав. Завербовані гестапівцями місцеві злодії Никитченко та Горлач казали, що за пере­ховування партизанів, хоч і самі вони ніяк не могли вто­ропати, про яких це партизанів іде мова.

Ще менше знали есесівці, та перед ними було по­ставлено завдання: ліквідувати в районі партизанський рух. Ці партизани були невловимі; невловимі, як вітер у полі, а хутір Кредянка був у них в руках. Його можна було ліквідувати без особливих труднощів.

І вони взялися його ліквідувати. Після невдалого обшуку арештували дванадцять громадян, у тому числі вісім жінок. Палажці Шелехань було 70 років, стільки ж Іванові Плескачу, а інвалід Григорій Омельченко ледве

пересував ногами, коли конвоїри вели ного разом з ін­шими по грязюці за хутір.

Зупинили їх над глибокою балкою. «Де партиза­ни?» — спитали 04-річного Юхима Дзюбу. Він не знав. За це йому відрізали праве вухо. Проте він усе ще не знав, де партизани. Тоді його кинули на землю і топтали чобітьми, поки не поламали ребер. Тепер взялися за Па- лажку Шелехань. Її кололи багнетами, били прикладами в лице, і тільки коли хруснула переломлена щелепа, її залишили в спокої.

Не могла нічого сказати й Горпина Купчик. їй відрі­зали груди. Прийшла черга на Олексія Шшнкіна, він мовчав. Йому потрощили ребра, розірвали вухо і губи, а він тільки спльовував кров’ю і мовчав.

Після допиту арештованих вишикували край балки, і рушничний залп вкоротив їх страждання.

Німці повернулися в хутір. В 40 хуторських дворах пе було живої душі; кому пощастило уникнути розправи, той утік у степ, несучи в сусідні села свій розпач і гнів.

На цьому не кінець трагедії хутора. Покидаючи його, німці вирішили завершити «операцію». Поділившись на групи, воші йшли з соломою і гасом від двора до двора і, поки дійшли до останньої хати, гора чорного диму зня­лася над селом. Хутір Кредянка перестав існувати.

Однак ненадовго. З першими радянськими частинами повернулися на руїни і його уцілілі жителі. Повернулися і новели бійців у балку, де присипані снігом спочивали вічним сном мученики хутора Кредянка. їх було дванад­цять. Це досить, щоби червоноарміііців, які вперше всту­пали в бій, перетворити в апостолів великої ненависті, в героїв великої війни.

 

 

 

СПРАВА УЧИТЕЛЯ СИДЯКІНА

Вночі сім’ю Сидякіних збудили крики і важке тупотін­ня солдатських чобіт. У хаті було ясно, як удень, від за­грави пожежі. Невеличкий каштан під вікном від жаху розпростер збагрянілі рамена, і здавалося, що не талніі сніг падає з віт, а згустки блискучої крові. Налякані діти тоскно занили.

Горів сусідній будинок, де Віміщалася пошта. Перше, що кинулося Сидякінові в вічі, коли він вибіг на ганок, були солдати, що з мішками на плечах вибігали з палаю­чого будинку. Вони швидкими кроками переходили через подвір’я і зникали між хатами. Один з них, побачивши Сидякіна, зупинився і, подумавши трохи, кинув йому мішок під ноги.

— Ти, здається, учитель?

Сидякін кивнув головою.

— Сховай це добро! Якщо одна хоч би пачка пропаде з мішка, відповіси мені за це головою.

Сидякін знав, що значить така погроза в устах німця. Він узяв мішок і поніс його у льох.

Ранком з пошти залишились тільки обгорілі мури. Хто підпалив її — знав уже весь Куп’янськ. Солдатів Куп’янського гарнізону давно спокушали гори пакунків для оточеної під Сталінградом Шостої армії. Пакунків, які піколи вже не мали дійти до рук адресатів. Знаючи про це, солдати підклали під пошту вогонь і, «рятуючи» пачки, поховали їх у жителів, щоб повернутись по награ­боване через декілька днів, коли закінчиться слідство.

Але вони не врахували, що комендатура має також свої очі.

Ледве розвиднилось, як у подвір’ї будинку, де жили Сидякіни, з'явилися жандарми. Незабаром після цього Люба Сидякіна побачила, як вони вели перед собою

двох її сусідок. На плечах у жінок були мішки з чорни­ми гітлерівськими орлами.

На той час чоловіка Люби не було дома. Її серце віщувало щось недобре. Нагодувавши своїх блпзнят- дівчаток, Люба одяглася. Вона хотіла знайти Сидякіпа і розповісти йому про те, що сталося.

На порозі зупинили її жандарми. За їх спинами вона помітила набрескле свнухувате обличчя відомого в Ку- п’янську військового перекладача і ката, німецького коло­ніста з-під Одеси — Карла.

Її спитали, де мішки з поштою. У відповідь вона тільки знизала плечима. Сидякін не встиг розповісти їй про нічну пригоду.

Через декілька хвилин усі речі в хаті були перевернені коміть головою. Під кінець обшуку жандарми спустилися в льох. Мішок з поштою був знайдений.

На питання, де чоловік. Люба не могла відповісти, а втім, німці й пе наполягали. Вони знали, нелегко бу­ло б Сидякіним тікати взимку з малими дітьми.

Люба знайшла чоловіка у своїх родичів. Вона насилу вблагала його не повертатись додому. Радянські війська зайняли вже Валуйки, отже, була надія, що скоро весь той кошмар скінчиться.

Того ранку в комендатурі панувала тривожна тиша. Комендант, похмурий, як осіння ніч, сидів у своєму ка­бінеті і не підпускав до себе нікого ближче, ніж на від­стань револьверного пострілу. Історія з підпалом і по­грабуванням пошти вщент скомпрометувала німецького солдата в очах місцевого населення. Треба було будь-що знайти козлів відпущення. Жінок, у яких знайдено міш­ки з пакунками, віп наказав уже розстріляти. Та для реабілітації німецького мундира потрібен був хтось ін­ший. Хтось, кого в місті знали і поважали. Учитель Сидякін був найбільш підхожою жертвою.

...На цей раз жандарми не жартували. Однак ні удари прикладом в груди, ні лящі, від яких кришились зуби, не зламали нещасну Любу. Між одним ударом і другим їй давали «слово честі німецького солдата», що її чоловіка чекає тільки кількамісячна тюрма, їй гово­рили, нібито провина його не така вже велика, йде, мов­ляв, лише про те, щоб повчити населення, яке в майбут­ньому не повинно приймати від солдатів на схов жодних пакунків...

Але Люба Сидякіна мовчала. Мовчала навіть тоді, коли високий вайлуватий Карл схопив її дівчаток за шиї і підняв мало не під саму стелю.

— Уб’ю більшовицьких цуценят!..— прошепотів ні­мець нібито до себе. Викривлене в страхітливій гримасі лице Карла сказало Любі, що для її дітей пробила остан­ня година. Коли ж німець з розмаху ударив їх головами, Сидякіна затремтіла від спазматичних ридань.

Глуха і німа від болю, вона вела їх спорожнілими вулицями. Перед хатою, де переховувався Сидякін, Любі раптом почорніло в очах, і вона впала на сніг непритом­на. Жандармам цього було досить...

Рівно через півтори години, в самий полудень, хтось різко постукав у вікно. Перемагаючи шалений біль го­лови, Сидякіна підвелася з ліжка. Під самим вікном, иа каштані, чорнів труп її чоловіка.

Його ноги трохи не доторкалися землі. На грудях біліла картонка з написом: «Я, учитель, підпалив і по­грабував пошту».

Люба побігла до коменданта. Вона до вечора чату­вала на нього, сподіваючись, що дозволить їй зняти по­кійника з петлі. Нарешті дочекалася. Але, вислухавши просьбу вдови, комендант вивів її в коридор і мовчки зіштовхнув зі сходів.

Коли Люба, скривавлена, з розбитим чолом, повер­талася крізь шаліючу хуртовину додому, почула голос своїх дітей. Вони стояли перед каштаном і говорили до повішеного.

— Тату, тут холодно. Іди додому пити чай. Чому стоїш і мовчиш?

Три дні і три ночі висів труп учителя на центрально­му майдані міста Куп’янська, під самісіньким вікном Сидякіних. Прокляті німецькі дні і прокляті німецькі ночі, що голови юнаків вкривають сивиною, а молодих дівчат перетворюють на старих жінок...

ЗАВЖДИ ВІРНИЙ

Минуло два роки окупації німцями українського мі­ста Львова. Два роки важких кривавих випробувань, що потребували залізного гарту. Цей гарт дало містові його недавнє минуле.

29 листопада 1918 року військо Пілсудського прийшло на вулиці Львова. Хоч над містом іще з півроку посви­стували артилерійські снаряди, а нічну тишу порушу­вав настирливий клекіт кулеметів, доля міста була тим­часово вирішена перевагою сил Пілсудського та лице­мірною антинародною політикою так званого «західно­українського уряду» в Станіславі, яка раніше чи пізніше мусила привести країну до катастрофи.

Заповнювались концтабори, па мурах тюрми св. Бри- гідн * не висихала кров розстрілюваних, а комісар поліції з багатомовним прізвищем Кайдаи уперше на цій землі застосовував у середньовічних тортурах найновіші досяг­нення електротехніки. Львів не скорявся, стріляючи в шпигунів, кидаючи під ноги президентові Речі Посполи­тої * замість квітів — бомби.

Львів став «модним» містом, про нього говорили в Парижі, про нього писали в далекому Ріо-де-Жанейро. Адміпістраційних заходів не вистачало, і на допомогу поліції мобілізували чорносотенну вулицю. В призначений час ватаги погромників з’являлись під будинками україн­ських установ і залізними ломаками робили те, чого — пристойності заради — не могла робити поліція.

Прийшла незабутня весна 1936 року, і український Львів знов показав своє справжнє лице. Похорон уби­того поліцією безробітного виріс у величезну демонстра­цію єдності тисячних мас, які були душею і серцем, думкою і совістю старовинного міста. У кількагодин­них вуличних боях, коли па поліцейські кулемети йшла неозброєна юрба, йшли і перемагали, проливали свою кров українці, поляки і євреї. їхня кров була однакова: гаряча і червона. Вона об’єднала їх, зробила назавжди вірними одному-єдиному почуттю: великій першій і остапній лю­бові, любові до свободи.

Вихованці польської поліцейської школи з містечка Мости Великі, що впродовж кількох днів після квітневих подій в чорних німецьких касках сновигали спорожніли­ми вулицями Львова з рушницями, скерованими на про­хожих, були понурими провісниками того, що чекало Львів через п’ять років. Лиховісна тінь свастики вже тоді лягла на нещасне місто.

❖ * *

29 червня 1941 року до радянського Львова вдерлися німецькі танки. Чорні стальні труни кілька днів котили через місто. їхнє безнастанне торохтіння глушило куле­метні черги есесівських загонів смерті. В перші дні оку­пації німці розстріляли у Львові понад 5 тисяч чоловік. Після того винищування жителів відбувалося система­тично з акуратністю чікагської скотобійної машини.

Після першої хвилі терору німці взялися наводити свій «порядок» у многостраждальному місті, що на гербі його красується латинський напис: «Семпер фіделіс» (завжди вірний). Перш за все німці перейменували Львів на Лемберг. Щоб не було ніяких розмов про Україну, Гітлер приєднав Східну Галичину до краківського гене­рал-губернаторства. Створено п’ятий, галицький, «дист- рикт» на чолі з окремим губернатором. Вулиці дістали нові назви: Радянська стала «Дістріктштрасе», Третього травня — «Поліцайштрасе». Зникла вулиця Міцкевича, а невеличкий тупик, що хіого після довгої боротьби поль­ський магістрат колись погодився назвати ім’ям україн­ського поета Маркіяна Шашкевича *, одержав з приходом німців нове найменування «Одсонштрасе», щоб німецькі солдати знали, де міститься їхній кінотеатр і «танц- буда».

Такі були перші кроки Ляша (губернатора Галичи­ни) в «справах культури». Незабаром українські та поль­ські школи стали казармами. Коли ж, нарешті, солдати виїздили звідти, над входом з’являлись таблиці: «Дойч- шуле» (німецька школа).

Минули золоті дні 1939—1941 рр., коли неможливо було знайти безробітного вчителя. Тепер самі вчителі шукали роботи. Шукали, поки німці не мобілізували їх на примусові роботи до німецьких вугільних і залізоруд­них шахт...

Львівського університету окупанти офіційно не за­крили, та зробили щось гірше: взяли його в свої руки. Волею гітлерівців храм науки став типовим «коричневим будинком», пристановищем мракобісів без наукового імені, без аудиторії, яку, зрештою, окупаційні власті вивезли до Німеччини на каторжні роботи.

Двадцять один місяць Радянської влади у Львові був часом розквіту української культури. Та досить було кількох тижнів німецького панування, щоб ця куль­тура опинилася десь на задвірках, орендованих в оку­пантів рутенськймн «ботокудами» *, націоналістичним мотлохом, продуктом галицької провінціальної відсталості і прусського хамства. Український театр, який після 1939 р. тільки-но почав ставати на ноги, знову сів па мілину побутовщини та ярмаркової антирадянської про­паганди з п’єсами невідомих «авторів з Києва», надто боягузливих, щоб виступити під своїм прізвищем або хоч псевдонімом.

В задушливій атмосфері фашистської окупації ана­хронізмом стало також слово «література». Ледве встигли поховати розтерзаних німецькими бомбами письменників Гаврилюка, Тудора і Харшевську *, не встигли ще гітле­рівці вивісити на ратуші свого прапора з чотирма чорни­ми перехрещеними шибеницями, як жовто-блакитні літе­ратурні мастаки, продуценти календарної халтури, хаме­леони з націоналістичного зоопарку впали ниць перед блиском чобіт окупанта. Послужливо заскрипіли пера Шкрумеляка (він же Іван Сорокатий), якогось Гай-Голо- вка, Нижаиківського, Тарновського, Керницького; виліз із нори і Святослав Гординський, поет глухий і невраж- ливий на всі звуки, за винятком бряжчання іудиних срібників. Цю жалюгідну галерею христопродавців допов­нив Цурковський, несамовитий графоман, дивовижна га­лицька суміш Смердякова-, Іудушки і Бобчпнського...

І от з-під пера оцих служителів берлінських «богів» на сторінках німецьких газет почали з’являтись «твори», від яких несе на милю сопухом австрійської казарми, смородом прусського хліва і тлінню здихаючої рутенщини.

По кімнатах клубу письменників, де ще так недавно читали свої вірші Бажан і Рильський, тепер сновигають у вечірній час і нудять світом, дискутуючи про «візаи- тіізм» і «неовізантизм», людські примари без минулого, без сучасного і без майбутнього, створіння, що їхнє зав­дання — отруювати повітря, і вони отруюють його в міру сил своїх, за планами і програмою губернатора дистрикту.

За два роки окупації німці винищили третину насе­лення Львова. З жителями, яким пощастило залишитись у живих та яких досі не вивезли до Німеччини, також пе церемоняться. Українців цькують на поляків, поля­ків — на українців, йде-бо про те, щоб і ті, й ті взялися за чуба і так полегшили губернаторові перетворення Львова на «чисто німецьке» місто.

Весною цього року на нещасне місто чекало чергове лихо. Новий галицький губернатор Вехтер повідомив про створення так званої «Галицько-української стрілецької дивізії СС» *.

«Дивізію» сформували; так принаймні повідомило ні­мецьке інформаційне бюро. Зате воно не мовило ні слова про дальші події, про те, що чимало «добровольців», замість того щоб іги на братовбивчу війну, помандрували з новісінькою німецькою зброєю в руках до мальовничих підкарпатських лісів. Це бюро воліло також не згадати про долю трьох організаторів «дивізії», що їх через кіль­ка днів після виступу нового губернатора Вехтера вбито невідомою рукою на вулицях Львова. Треба гадати, що особливо гірко німці оплакували смерть Ярослава Бара- новського, брата і сподвижника відомого агента — Рома­на, провокатора польської і німецької охранок та правої руки Мельника *.

Минуло два роки окупації Львова. Нікуди правди діти, за ці два роки німці завдали містові ран, що їх важко буде вилікувати. Таких страхіть, такої руїни воно ие переживало за всю свою бурхливу історію. Десятки тисяч замучено, десятки тисяч закатовано в Освенцім- ському концтаборі, десятки тпсяч загнано в німецькі шах­ти н заводи,— це ще не все.

Крім рабства і смерті, гітлерівці принесли з собою тиф, сифіліс, проституцію і гниль, яка розтліває людські

душі-

За ці два роки навколо Львова виросли нові кладо­вища. На них вічним сном спочивають ті, що творили героїку у квітневі дні 1936 року, і ті, що в героїці радян­ських творчих буднів 1939—1941 рр. знайшли щастя сво­го народу й полягли тепер од німецької руки. Воші були серцем страдницького міста, вони і тільки вони були завжди вірними своєму народові, своєму рідному місту, вірними до останнього подиху.

Вони відійшли від нас, але серце, велике серце Льво­ва, завжди вірного,— б’ється й битиметься завше, бо в ньому кружляє кров безсмертного народу.

Ті, що залишились у живих, продовжують справу полеглих. В ножі, встромленому в груди німецького офі­цера, в кулі, пущеній в голову зрадника, живе одна й та сама правда — правда народу, який хоче жити і який має силу це життя відстояти.

 

 

 

 

 

ТАДЕУШ КОСТЮШКО

(До 150-річчя народно-визвольного повстання в Польщі)

Наприкінці 1774 року Костюшко з дипломом Паризь­кої військової академії повертається до Польщі. 28-річ- ний блискучий офіцер був сповнений надій на те, що здобутим знанням він служитиме віднині своїй батьків­щині, яка так потребувала висококваліфікованих війсь­кових.

Але, крім диплома, в кишені Костюшка не було біль­ше нічого, і це вирішило його долю. В армії, де командні посади продавалися за гроші, не було місця для Костюш­ка, дарма що його вже тоді — в Польщі і за кордоном — знали як видатного спеціаліста в галузі військової інже­нерії та артилерії.

Дипломований капітан Костюшко був змушений шука­ти іншої роботи. Він стає гувернером дочок гетьмана Сосновського. Ненадовго. Коли панна Людвіка відчула, що її серце вже не її та що винуватцем цього лиха є красивий і високоосвічений її вчитель, катастрофа стала неминучою. Обурення її батька не знало меж. Щоб но допустити до мезальяпсу, магнат видав дочку за князя Любомирського, а вбогий шляхтич Костюшко повернувся до Франції.

Це був час війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Під прапори американських повстанців пливли з старого континенту цілі легіони добровольців, готових віддати життя за проголошені в «Декларації незалежнос­ті штатів» свободу і рівність усіх людей. Між цими енту­зіастами був і Тадеуш Костюшко.

Через деякий час великий Вашінгтон * звернув увагу на молодого поляка. Цей полковник інженерії відзначав­ся не тільки своєю високою кваліфікацією. Битва під Чарлзтоном, штурм порту Джонсон, командування парти­занським загоном у Північній Кароліні — такий був шлях

Костюшка на американських полях слави. Роль цього офі­цера у вирішальній битві під Саратогою * обезсмертила його ім’я і поставила ііого в ряд американських націо­нальних героїв.

Відгули останні залпи. Бригадний генерал Костюшко міг тепер користуватися всіма благами, доступними для заслужених. Ллє його вабила «батьківщина люба», не­щасна, стікаюча кров’ю Польща. В 1784 році він поверта­ється до Варшави.

Гірке було його розчарування. Як «республіканського фанатика», король розжалував його, а за «службу в іноземній армії» — усунув з армії. Костюшко осідає в селі.

Минуло кілька років, і над Європою повіяв вітер свободи, він зачепив своїм крилом і Польщу. Велика французька революція не могла не мати впливу на роз­виток подій у цій країні народної недолі. Польські про­гресивні кола домоглися схвалення сеймом так званої конституції 3 травня, конституції дуже несміливої і кво­лої, але все-таки конституції.

Година Тадеуша Костюшка пробила. В чині генерал- майора він стає на захист молодої конституції, на яку зазіхали не тільки короновані мракобіси трьох великих держав, але й польські магнати, які в містечку Торго­виця організували, за підтримкою Катерини II, конфе­дерацію *. Ця антинародна змова мала на меті боротьбу з польськими «якобінцями». За запрошенням конфедера­тів, цих квіслінгів XVIII сторіччя *, стотисячна царська армія ввійшла на територію Польщі. Через кілька тиж­нів після того король капітулює; оточені кільцем зради і віроломства, в^: іська Костюшка даремно показують у боях своє геройство. їх вождь був змушений знову попро­щатися із шпагою.

Проте шпага Костюшка не ржавіла довго. В терзаній з усіх боків Польщі кипіло, джерело революції било з сотень польських криниць. Заворушилось, активізувалось міщанство, в селянських головах народжується бунт про­ти страхіть панщини. Росте хвиля справжнього демокра­тичного патріотизму. На невеличкому клаптику землі, що залишився після другого розділу Польщі *, тліє полум’я народного повстання.

24 березня 1794 року на мальовничому краківському ринку перед лицем тисячних мас проголошено повстання, а призначений начальником народу Косі юшко присягнув на вірність Польщі.

Тепер Костюшко очолює першу в історії цієї країни справді народну армію. В ряди цієї армії вливаються міські ремісники, під прапори Начальника поспішають кріпаки. Його погано озброєне військо творить чудеса хоробрості; озброєні косами селяни виграють битву під Рацлавіцамп *. Під його вмілим командуванням жителі Варшави звільняють своє місто від окупаційних гарні­зонів, а потім захищають її від переважаючих сил ворога.

Однак, незважаючи на героїзм учасників повстання, остаточний його результат виявився для Польщі фаталь­ним. Розгром військ Костюшка під Мацеєвичами * вирі­шив долю цієї країни на більше, ніж сто років. Повстання було потоплене в річках крові.

Важко пораненого Начальника везуть у петербурзьку тюрму. Ворота в’язниці відчиняє перед ним тільки смерть цариці Катерини. Костюшко виїздить в Америку. Його з повагою вітають у Стокгольмі і Лондоні, з захопленням зустрічає його Америка. Та досить було, щоб уряд Фран­цузької республіки звернувся до поляків з закликом ста­ти під її прапори, і Костюшко знову мчить на всіх віт­рилах в Європу.

В Парижі йому пропонують стати на чолі польських легіонів. Костюшко вагається. Він бачить уже тінь май­бутнього імператора, тінь, що закрила сонце великої революції. Героєві Саратоги не по дорозі з бастардом ³³ 9 термідора *, роль — навіть почесного — ландскнехта ди- ктатора-завойовника була осоружна цій глибоко чесній, відданій до останнього подиху своїм принципам людині.

Самотній сходить Костюшко з політичної арени. В 1806 році прибуває до його вілли в Парижі міністр Наполеона Футе *. Він змальовує перед вигнанцем кар­тину золотого віку Польщі, що настане нібито після пере­моги Наполеона. Фуше пропонує йому співробітництво у створенні Варшавського князівства. Костюшко ставить свої вимоги: парламентарний лад і полегшення для поль­ських селян. «Це — божевільний!» — вигукнув Вонапарт, коли міністр з’ясував йому погляди Костюшка.

15 жовтня 1815 року Тадеуш Костюшко попрощався з світом. Наступного року його тлінні останки, за дору-

ченням Олександра І, було перевезено в Краків і з поче­стями поховано в гробниці королівського замка на Ва- велі *.

З      дня проголошення Костюшком повстання минуло рівно сто п’ятдесят років. Мрія Начальника ще не ожила. Немає ще вільної демократичної Польщі. Над кістками полум’яного патріота не зійшло ще сонце свободи. В кім­натах Вавельського замку п’ятий рік бешкетує німецька погань. Генерал-губернатор Франк сотнями і тисячами підписує тут смертні вироки нащадкам солдатів Костюш- ка, а спадкоємці можновладів, які заради своїх шкурних інтересів встромили ніж у спину Польщі Костюшка, все ще блукають витоптаними стежками запроданства і про­вокації.

На щастя польського народу, це вже не триватиме довго. Поки відцвітуть каштани краківських Плант *, на башті Вавеля залопоче біло-червоний прапор. Його за­стромлять солдати польської армії в СРСР, воїни дивізії, яка з гордістю носить ім’я великого патріота-демократа.

Червона Армія завдала смертельного удару німецьким катам Польщі, вона в жорстоких боях здійснює історичну справедливість. І якщо пліч-о-пліч з нею б’ються поль­ські полки, то в цьому заслуга й Тадеуша Костюшка, який своїми ділами і життям своїм зумів надихнути майбутнє польське покоління вірою в невмиручість ідей свободи і рівності.

а

 

 

НАПЕРЕДОДНІ

Ще на світанку свого державного існування перед польським народом виникла чорна примара німецької імперії. Над колискою польської держави, що народи­лася далеко на Заході, між Вартою і Одером, недовго шуміли липи з легенди про ідилічних П’ястів *. Погли­нувши слов’янську державу лужичан *, німці взялися за Польщу. Різали поляків обидва Генріхи*, винищували їх бранденбурзькі маркграфи *, не давав їм спокою Тевтон­ський орден *.

Правда, в історії цієї кривавої, невгамовної боротьби були часи, коли здавалося, що доля усміхнулася поля­кам. Таке було після «Собачого поля», після ГІловці *, після Грюнвальда *. Однак переможці ні разу не зуміли використати своїх успіхів. Чвари поміж князями, князь­ками та кпяженятами давали піти за вітром кожній пере­мозі. Ціною річок крові повалені в пил тевтонські пра­пори знову піднімалися і знову нависали над польською землею, як крила демона смерті і руїни.

Із зростанням всесильності шляхти починається нова дія польської трагедії. Зледащілі магнати повертаються спинами до стікаючого польською кров’ю Заходу; їх ваблять тепер багатства неиольського Сходу. Вони не задовольняються вже Литвою, Волинню і Червоною Рус­сю: їх шлях до легкої наживи і дешевої слави проходить тепер через подільські ярп, до горбів Києва і далі, аж за Лубни і Жовті Води.

Ця «втеча вперед» дає магнатам багатство і силу. Але їх багатство стало злиднями Польщі, а їх сила — її сла­бістю. За кількасот років їхнього панування па Україні етнографічний кордон Польщі майже не просунувся на схід; в той же час на заході він подався назад подекуди аж на 200—300 кілометрів. За той час Гданськ стає Дап- цігом, Бидгощ — Бромбергом, а Вроцлав — Бреслау.

Польські магнати з таким самим задоволенням са­довили па палі українських селян, як і польських бун­тарів Костки Наперського *. За межами їх володінь кін­чилася їх батьківщина. Коли цього вимагали інтереси можновладців, воші, не вагаючись, посадовили на поль­ський престол королів з німецької саксонської династії *.

Настали часи Великої французької революції. Були дні, коли здавалося, що польський народ зможе нареш­ті сказати своє слово. Лицар без страху і сумніву Та­деуш Костюшко повів свої полки на бій за нову Польщу. Запізно! Війська трьох держав окупували країну, і важ­ко пораненому Костюшкові залишилося повторити двома словами те, що майже півтораста років тому пророку­вав Ян Казімір *: «Кінець Польщі!»

В ті чорні для польського народу часи був хтось, хто глибоко вболівав ііого стражданнями, хто братньою до­помогою підтримував його у великому горі. Це були російський і український народи, це були їх сини Шев­ченко і Герцен, Потебня і Чернишевський. Царські офі­цери — українці і росіяни,— що воювали проти спільного ворога під прапорами польських повстанців 1863 року, своїм самопожертвуванням показали, якою чистою була совість їх народів.

Інша, цілком інша картина була там, де над поль­ськими землями розпростер свої крила чорний прусськнй орел. Вроцлав, у якому ще за часів Наполеона говорили здебільшого по-польському, через сто років був уже чисто німецьким містом. Бісмарківське * «аусроттон» («вини­щити») стало для німців законом. І вони винищували все польське з такою невблаганною послідовністю, що здава­лося: не мине якихось 50—60 років, і на місці народжен­ня польської держави залишиться тільки легендарний віз, що на ньому позбавлена землі селянська сім’я Држимали * блукатиме по віки вічні як привид-скарга і привид-протест.

Прийшов 1918 р. Та вже з першого дня незалежності примари проклятого минулого знову почали сновигати по варшавських палацах. У Бельведері * Юзеф Пілсудський день і ніч гострив вищерблений об київські Золоті ворота меч короля Болеслава *. Після першої невдалої спроби Пілсудський був принишк, однак мрія про відновлення

імперії Ягеллонів * не покидала його ні па хвилину. Гор­дий, самозакоханий диктатор зігнувся в три погибелі перед магнатським родом Радзівіллів на те тільки, щоб знайти у ньому союзника і протектора в планованому поході по золоте українське руно.

Приспаний патріотичною фразеологією, польський народ схаменувся, коли вже рука поліцая цупко тримала його за горло. Ті самі улани, що обагрили свої шаблі кров’ю українських селян, тепер рубали ними краків­ських робітників. Поліційні загони, що прославилися звір­ствами в українській Львівщині, потім розбивали при­кладами голови польських селян Ярославщини і Тарнов- щини. Над країною великої культури і лицарських традицій знущалася тепер зграя політичних аферистів, які й після смерті свого патрона умудрилися зберегти в своїх руках владу.

А тим часом на Заході знову запахло бурею. Чорний хрест Тевтонського ордену скрутився в конвульсіях фа­шистської скаженини. Не чувана ще й не бачена орда німецьких раубріттерів ³⁴ і ковбасників готувалася до нового походу на Схід. У ті лиховісні дні, коли здава­лося, що всі дзвони польських церков повинні були сти­хійно вдарити на сполох, Бек * став комівояжером фірми «Гітлер і компанія», а прем’єр-міністр Козловський, за вказівками Гіммлера, організував у поліських болотах польське Дахау... *.

Згодом прийшла ганьба тешинського удару в спину Чехословаччині *. Все, що в Польщі було чесне і благо­родне, з обуренням слухало по радіо наказ бездарного комедіанта Ридз-Сміглого *: «Вперед, солдати». Поляки знали, що це було останнє «вперед» цієї армії, вперед до загибелі. Тієї проклятої осені Польща опинилася в сталевих німецьких кліщах.

Коли пробила година страшного випробування, жителі трощеної німецькими бомбами Варшави зуміли із зброєю в руках відстояти честь свого народу, та незалежності вони відстояти вже не могли. Польща була густо обплутана павутинням зради. Позбавлені командування, нанівбез- збройні, голодні рештки польських військ по-геройському відгризалися від переважаючих гітлерівських сил в Янів- ських лісах і під Львовом, але нами керував уже тільки розпач. їх кров була продана ще кілька років тому Ге- рінгу під час його полювань з Беком у Біловезькій Пущі. Продана тими самими беками і ридз-сміглими, які в най- грізніші для Польщі дні, в серпні 1939 року, не вагалися відштовхнути руку допомоги, що її простяг до Польщі Радянський Союз,— єдина сила, яка могла захистити її від страхіть гітлерівської навали.

В цю -годину польської національної катастрофи Ра­дянський Союз дав притулок мільйонам польських біжен­ців, Червона Армія звільнила Львів від залізного кільця німецької облоги, відкрила порота визволеного україн­ського міста перед видатними представниками польської культури і тут дала їм такі моральні й матеріальні мож­ливості продовжувати свою роботу, що їх вони не завжди мали в порядкованій держимордою Складковським Вар­шаві... Радянська Україна в той страшний для Польщі час показала, що вона не має інших почуттів до поль­ського народу, крім почуття щирої симпатії.

Це почуття залишилося в українських серцях і тоді, коли на політичному обрії з’явились послідовники аван­тюрницької політики пілсудських і беків. Ми не запи­суємо на рахунок усіх поляків ні ганебного дезертирства генерала Андерса *, ні витівок емігрантського уряду в Лондоні *, ні провокаційної антирадянської і антиукраїн ської кампанії радіостанції «Світ». Ми знаємо, що коли під Сталінградом вирішувалося наше «бути або не бути», народ терзаної Польщі був з нами, що мужніми ділами своїх бійців-партизанів він здійснював неписаний договір про бойову дружбу. Наші бійці, які визволяють з німе­цьких лабет землі Західної України, бачать сльози ра­дості і на очах поляків.

І це після майже трьох років дикого цькування нім­цями українців проти поляків та поляків проти україн­ців; після того, як тисячі поляків загинули від сокир і ножів німецько-українських нацистських банд, після безлічі антиукраїнських провокацій з боку агентур фа­шиста Соснковського *.

Правда, є в Польщі і на Західній Україні організа­ція, яка називає себе «Польською таємною армією» (ТАП). Виконуючи накази емігрантського уряду в Лон­доні, вона не піднімалась на збройну боротьбу проти німців, дарма що серед її членів було і є чимало таких, які горять бажанням помститися за кривди свого на­роду. Події останнього часу показують, що багатьом тапівцям увірвався нарешті терпець, і, замість служити брудним інтересам емігрантської зграї, чимало їх іде слідами хоробрих воїнів польської Народної гвардії.

Всупереч темним махінаціям лондонських емігрант­ських політичних шахраїв, всупереч витівкам збанкруто- ваних можновладців та їх обозних джур, що «до ковбаси падкі, а від рала — швидше драла» *, нинішня Польща нагадує все, лише не мирну, спокійну Аркадію *. Гене­рал-губернатор Франк проводить інспекцію польських міст, схований за сталевою бронею танка, а польські за­лізниці стали нині для німців найкращим комунікаційним засобом у потойбічний світ.

В цій не стихаючій ні на годину боротьбі виховується братерство зброї наших народів. Не встиг розвіятися дим над висадженим поляками в повітря ешелоном з боєпри­пасами на лінії Радом — Демблін, як страшної сили ви­бух потряс мури міста Ніско. Це українські партизани подавали допомогу полякам, руйнуючи величезний арти­лерійський комбінат ворога — «Сталева воля».

Настає день великого суду. Даремно німці розбили в Кракові пам’ятник переможцеві під Грюнвальдом Вла- диславові Ягайлу. Його воїни — поляки і литовці, україн­ці і росіяни — встають сьогодні з братських могил і жи­вуть у трепеті наших накипілих ненавистю сердець. В степах України почався новий і останній уже Грюн- вальд. Він закінчиться між Вартою і Одером, там, куди пліч-о-пліч з Червоною Армією, бойовим маршем про­стують поклонитися тіням забутих предків солдати поль­ської армії в СРСР.

Вісла для поляків те саме, що для українців Дніпро, що для росіян Волга. Маги в руках Віслу — значить володіти Польщею; втратити її — значить втратити Польщу.

Польська танкова частіша імені Героїв Вестерплятте б’сться зараз на березі Віслн. Перед нею добірні німецькі частини і, між іншим, танкова дивізія «Герман Герінг».

Солдати Геріша знають, що таке Вестерплятте. У ве­ресні 1939 року вони 8 днів штурмували цей шматочок Гданського (Данцігського) порту, і тільки пекельний вогонь гармат лінкора «ПІлезвіг-Гольштейн» віддав у ру­ки Гітлера цей невеликий шматок польської території.

Тепер польські солдати повернулися на Віслу. Вони пліч-о-пліч з Червоною Армією б’ються за ключ до неї і до всієї Польщі — за Варшаву.

Звідси вони підуть далі, на північний захід, туди, де німецька рука ще кількасот років тому повісила важ­кий замок на гирлі польської Вісли. Туди, де вічним сном спочивають герої Вестерплятте, на Гданськ, це старе польське вікно у світ морів і океанів.

Проти наших танків гітлерівці підтяглії свої «фер- дінанди» *. Бої не вщухають ні вдень, ні вночі. Еска­дрильї німецьких бомбардувальників (звідки тільки вони не стягли їх!) безперервно налітають на передній край; чорні стовпи землі й диму знімаються вгору, нагадую­чи своїм виглядом надвіслянські тополі.

Польські солдати стріляють спокійно і радіють, як діти, коли від їхніх снарядів і куль спалахують «фер- дінанди» і дають дуба фашисти.

Перша рота знищила 3 німецькі танки і 2 «ферді- нанди», здобула два прапори, убила кілька десятків німців. Німці намагалися випести один з пошкоджених

танків. Під прикриттям вогню радянської піхоти поль­ські танкісти підійшли до танка і вогнем з гармати зни­щили кілька десятків гітлерівців.

Добре воюють танкісти. Танк хорунжого Вайзенберга підбив дві самохідні гармати. Але ось у танк влучив німецький снаряд. Машина спалахнула. Вайзенберг, хоч і сам поранений, на руках виносить напівзненритомнілих товаришів. Кров заливає йому очі. Останнім зусиллям рятує сержанта.

Командир радянської гвардійської частини, що під­тримувала дії польських частин, сказав:

— Я захоплений боротьбою польських танкістів.

Вдень і вночі стугонить земля від бомб. З нічної

пітьми виринув «віліс». На ньому поранений офіцер. Його везе в госпіталь ад’ютант командира частини імені Геро­їв Вестерплятте. Ад’ютант розповідає про остапні бої.

— Генерал сказав нам: «Не можемо віддати і не віддамо жодної п’яді цієї землі. Клянусь офіцерською честю». І цю клятву ми насправді виконаємо...

Це не перший бойовий подвиг частини. В липні вона форсувала Буг. І в першому визволеному польському селі населення вручило генералові, крім квітів і хліба- солі,— прапор. Біло-червоний шовковий прапор з орлом, потай вишитий польськими жінками в хаті, де за стіною жив начальник гестапо.

Захоплені поляками в полон гітлерівці глибоко роз­чаровані. їм обіцяли, що, коли вони розіб’ють радян­сько-польські війська на березі Вісли, закінчиться вій­на, і всі вони повернуться додому. Правда, треба бути дурнем, щоб у таке повірити, однак фріци вірили і... ліз­ли. З вигуками «гох», «форвертс» і «хайль Гітлер» пішли п’яні під радянські та польські кулі і падали, щоб більше не піднятися.

Генерал жартує:

— Цілий тиждень лежить такий есесівський труп, і нічого — не гниє, тільки алкоголем смердить...

Ось що говорить про роботу польських танкістів гвар­дії офіцер Шугаєв:

— У тісній співдії з радянськими підрозділами пі­хоти танкісти Н-ської танкової частини Польського Войська відбили понад 10 контратак німців, завдаючи їм великих втрат у людях і техніці. В цих боях зміцні­ла бойова дружба солдатів і офіцерів Червоної Армії

з офіцерами і солдатами Польського Войська. В нашій спільній справі — розгромі німецьких окупантів — тан­кісти Польського Войська виявили вміпня і стійкість у виконанні бонових завдань...

Кілька цифр.

На протязі кількох днів польські танкісти знищи­ли 7 «тигрів», 1 «пантеру», 14 «фердінапдів», 17 танків Т-4, 1 танк Т-3, 9 бронетранспортерів, 2 самохідні гармати, типу «Юнгштурм», 17 гармат, 9 мінометів, 44 кулемети, 16 протитанкових рушниць, 15 вогнеметів, 7 автомашин. Крім того, поляками було знищено понад 1800 гітлерівських солдатів і офіцерів.

Вже багато днів точаться жорстокі бої. Підпоручник Владнслав Свстана чекає з своїм танком у засідці.

— Вогонь! — командує підпоручник. Снаряд влучає в бронь «пантери», але без особливої шкоди для неї.

— Бронебійним! — наказує Свєтана. Постріл — і з живота розпоротої «пантери» виплигнули німці. Поль­ський танк шле їм навздогін кулеметні черги. Німці па­дають.

З лісу виповзають «тигри». Через хвилину один з них горить, другий, підбитий, застигає на місці, третій — креше щосили гусеницями назад у ліс. Свєтана трощить своєю машиною ворожий танк, витягає з «пантери» пора­неного офіцера, бере в полон іще двох німців і передає їх в руки піхотинців. Радянський підполковник обіймає, сердечно тисне його руку.

На другий день підпоручник загинув. Солдати похо­вали його там, де воював він за Варшаву,— на березі Вісли. Сільські дівчата засинали його могилу квітами, а на хресті написали:

Сьпій, жолнєжу, в цємнім гробе,

Hex сен Польска пшпсьні тобе

Гримлять гармати над Віслою щораз голосніше, що­раз ближче Варшава. Пде кривавий бій. Поліг на полі бою підпоручник Свєтана, смертю хоробрих загинув його товариш хорунжий Лєжух, багатьох інших скосила смерть. Але перемога, народжена в невгасимому, як життя, полум’ї Сталінграда, дійде до Варшави, піде далі як помста, як відплата.

Г      ¹ Спм, жовніре, в темнім гробі,

Хаіі присниться Польща тобі (польськ.).— Ред.

А

 

 

 

СЛОВО ДО БРАТІВ ПОЛЯКІВ

В останні дні липня, коли я після трьох років знову опинився в моєму любому Львові, я був здивований, і серце моє зраділо: пам’ятник Міцкевичу уцілів.

Звичайно, я не вважав і не міг вважати це доказом культурності гітлерівців. Ні, ці «джентльмени» з мертвою головою на кашкетах не виявляли найменшої пошани для польської культури. Я ніколи не забуду фотознімків, що показували символічну страту Міцкєвича на Краків­ському ринкові — усунення його пам’ятника за допомогою зашморга. Хто ж з нас викреслить із нам’яті бронзову голову ІПопена з варшавського парку, що її німці за­вантажили на залізничну платформу і повезли, як ме­талевий лом у котрийсь із своїх ливарних заводів...

Чому ж саме у Львові, де гітлерівці зуміли протягом трьох років замучити півмільйона людей, уцілів той, кого німецькі звірі ненавиділи всіма фібрами своїх мерзен­них душ?

Така була, бач, їх «премудра» політика. Бо саме тут, на цій землі, треба було цією дрібною поступкою, яка їм, до речі, нічого не коштувала, обдурити деяких наївних поляків, щоб тим легше можна було використати їх для своїх цілей, а потім, після використання — викинути як пережовану гуму.

Йшлося спромудрим німчаям про те, щоб зробити з цих поляків щит, об який розбились би всі можливі спроби обуреного утисками українського населення чи­нити опір окупантам.

Йшлося їм про те, щоб для обох національностей створити видимість німецької «об’єктивності» в довго­літньому спорі і таким чином заохотити їх до взаємної різанини. Пам’ятник Міцкевичу на Марійській площі повинен був символізувати фіговий листок, що прикри­вав би безсоромність політики гітлерівських макіавеллі.

Немає причин приховувати правду: в певній мірі нім­ці домоглися своєї мети. Про це говорять факти, факти болючі, потрясаючі, що про них важко говорити без по­чуття жаху. Чогось такого не було в історії західноукра­їнських земель.

Почалося з мордування українського населення під Грубешовом, а скінчилося на поголівному винищуванні цілих польських сіл па Волині і в Галичині.

Могло б здаватись, що німецька політика, політика майстрів у цькуванні одного слов’янського народу проти іншого,— святкує свій тріумф. На щастя, справа вигля­дає інакше.

Подивімось, чиїми руками все це робиться, хто є справжнім виконавцем кривавої гітлерівської політики.

Українських селян у Холмщині вбивали ті, що перед вереснем 1939 р. носили на грудях чорносотенні мечики Болеслава Хороброго *, а за халявою — звичайні різниць­кі ножі. Ті самі, що в той час безкарно пороли животи єврейським студентам і, очаровані Гітлером, бачили його двійника в особі шляхетського громили Добошин- ського.

Польських селян під Луцьком і Тернополем різали ті ж самі, які перед вереснем 1939 року носили на гру­дях петлюрівські тризубці, а в кишенях — револьвери німецької марки. Ті ж самі, що по ночах вбивали своїх інакше думаючих співвітчизників, а в вільний час були — за дорученням польської дефензиви вже — вико­навцями внутрішніх порахунків пілсудчиківської кліки.

Це вони, ці фашистські камелоти * з нашої нещасної Вандеї стали слухняним знаряддям осатанілих гітлерів­ських бурбонів.

Це вони, ці криваві, запльовані власного слиною кар­лики з гітлерівського цирку, провокацією і терором на­магаються зробити те, чого не зуміли зробити мільйони закованих у сталь німецьких солдафонів.

...В тисячі кроків від пам’ятника Міцкевичу є скром­на могила великого сина цієї землі. Якщо ця людина зазнала коли-небудь у своєму житті радості, то однієї лише,-- радості боротьби; боротьби з цими ж самими жи­вими примарами минулого, з якими ми сьогодні зводимо боротьбу, нещадну і — свято в це вірю — остаточну.

Хай же ці, що в своєму печальному засліпленні від­мовляються покласти иа його могилі китицю квітів,

знають, що саме він, Іван Франко, найкращі свої роки віддав дружбі обох народів, що саме він, Іван Франко, арештовуваний австрійцями, опльовуваний українськими мракобісами, зацькований польською обивательщиною, був людиною, яка значно більше зробила для польського народу, ніж ці, які тепер — ні сіло пі впало — декла­мують про «польський санітарний кордон» *.

Згадайте квітень 1936 року, дні слави робітничого Львова. Від кулі польського поліцая загинув польський робітник Владислав Козак. Спаяймо з рукою на серці: чи ту — історичну вже сьогодні домовину, так щедро по­литу кров’ю синів нашого міста,— несли лише польські сини? Чи велична єдність народів, народжена на квітне­вих барикадах, була плодом якоїсь політичної кон’юнк­тури? Чи то братерство крові і братерство спільної бо­ротьби за найвище благо, бо за свободу людини, не було найбільш переконливою демонстрацією вічної дружби обох народів?

І, нарешті, чи червоний боєць — син херсонських сте­пів — який пліч-о-пліч з польським солдатом проливає свою кров у мурах польської Праги, не є солдатом спіль­ної справи, ім’я якої по-польському — вольна Польска, а по-українському — вільна Україна?..

Правда, є одна річ, про яку різні з-поміж вас по-різ­ному думають. Маю на думці т[ак] зв[ану] проблему Льво­ва, проблему, яка вию давно, бо ще з осені 1939 року перестала нею бути. Нема-бо і не може бути питань там, де йдеться про священне для всіх нас чей же право са­мовизначення народів себе і своєї долі.

За це право боролися понад сто років пайблагородніші польські уми, в боротьбі за це право гинули на царській каторзі діти України. Якщо право має бути правом, а свобода свободою, невільно іншим відмовляти в цьому, за що борешся сам!

Живемо сьогодні в країні, де сонце світить для всіх однаково. Кому особливо любе повітря Львова, хай дихає ним на повні груди аж до кінця своїх днів. Однак необ­хідно раз назавжди уяснити, що в цьому новому, україн­ському радянському місті Львові не буде більше місця ні на криваві махінації графів Бадені *, ні на стріляння по похоронних процесіях, та що історичпа справедливість, народнюна так щедро пролитою радянською кров’ю під Москвою, в стенах Сталінграда і над Дніпром, саме

тут, у радянському Львові, знайде свій найвелипніший вияв.

Ми знаємо, кого це болить... Панове рачкевнчі і ква- пінські попросту захворіли Львовом *. Вони захворіли так безнадійно, що охоче продали б за цей Львів Варшаву, Катовиці і польське море.

І вони продають; на щастя, безуспішно. Варшавська витівка генерала Бора *, увінчана добровільною капіту­ляцією, свідчить про те аж надто переконливо.

А втім, звідки взялася ця їх, принаймні на п’ять років запізнена, любов?

Не з любові до батьківщини, бо її, як відомо, можуть відчувати лише чесні душі, а з любові до себе самих.

Авжеж, з любові до себе самих хотіли б панове маг­нати та їх клеврети зробити з Польщі щось па зразок Балканів *, Балканів у перманенції, де б потоцькі і рад- зівілли почували себе насправді, як у себе дома, де б вони почували себе такими безжурними і щасливими, як їх ганебної пам’яті прадіди з Торговиці, що за українську пшеницю продали Польщу...

Вони ще сьогодні мимрять лиховісно: «від моря до моря». Про два моря мимрять, люди, які одного, поль­ського, не зуміли втримати.

Ми дамо їм на це гідну відповідь: авжеж, від моря до моря збудуємо не сміховинний «санітарний кордон», а нерушимий мур вічної дружби народу польського і на­родів радянських.

Польському народові є пащо бути гордому. Історія його боротьби за волю і незалежність,— це не тільки історія його страждань, але й його слави. Тому ми схи­ляємо голови перед тінню Костюшка, тому ми знімаємо шапки перед прапорами солдатів його дивізії.

Якщо сьогодні, в дні, які рішатимуть, може, й про майбутні сторіччя, йдемо разом з поляками і йдемо впе­ред, то це незаперечний знак, що це майбуття, хороше і горде, буде насправді нашим і вашим майбутнім, як наша свобода стає вашою свободою; та що доля наших прпйдешпіх поколінь не буде долею їх батьків, долею — кажучи словами польського поета,— «прапорів шматова­них бурею», а буде цим, що на нашій, не досконалій ще нині мові, називаємо простим і великим людським ща­стям.

«Найважливіше — не популяризувати наших цілей перед цілим світом...»

Цей принцип гітлерівської політики — не його вина­хід. Були й до нього над рікою Шире майстри лицемір­ства, брехні й віроломства.

Вільгельмівський генерал Гофман грав у першій сві­товій війні приблизно ту саму роль, яку 23 роки пізні­ше взяли на себе Розенберг * і Кейтель *. Цей спеціаліст щодо східної політики Берліна також не популяризував справжніх цілей кайзера та його кліки. Навпаки, він за­стосовував методи камуфляжу в політиці значно раніше, ніж це було зроблено в німецькій армії.

У брестських мирних переговорах йшлося головним чином про Україну — Росії Гофман збирався нібито дати спокій. Та не встигли ще німецькі війська дійти до Дінця, як у сейфі Гофмана лежав уже готовий, затверджений всіма інстанціями, план походу на Москву, план завою­вання Росії. В той час він був ще неактуальний — воєнні дії на Західному фронті не давали ще Гофманові змоги піти по шляху Наполеона.

Ця необмеженість апетитів німців, коли вони диви­лися на Схід, мала глибокі підстави: Вільгельм і Гофман прекрасно усвідомлювали, що коли Росія існує як дер­жавний організм, Україна ніколи не стане нічиєю рабою.

Адже історія дала їм досить уроків. Усі подвиги Богдана Хмельницького залишилися б тільки подвигами, і його раніш або пізніш чекала б доля Івана Підкови, якби не грізні полки московських стрільців, готових кожної хвилини стати па захист Переяславського до­говору *.

Довголітня героїчна боротьба народу України Ліво- і Правобережної була б зведена папівєць, і українці

 

 

 

 

 

стали б підданими якоїсь польської маріонетки швед­ського короля, якби не втручання Петра, що зумів мо­гутнім Полтавським ударом вдрузкн поламати кар’єру честолюбивого Карла XII.

Німецькі політики ніколи не грішили великим полі­тичним розумом. Проте й найтупіші з них розуміли, що будівля російсько-української дружби тримається не тіль­ки на фундаменті спільного походження, спільної історії, спорідненості мов і культур, але й на спільності їх полі­тичних та економічних інтересів. Багатства Уралу й Баку доповнюють багатства Донбасу й Кривого Рога в такій самій мірі, в якій хоробрість чорноморця доповнює доб­лесть балтійця.

Німці знали, що немає вільної України без Росії. Вони усвідомлювали монолітну єдність цих двох націо­нальних організмів. Повз їх увагу не міг пройти той факт, що навіть у моторошні часи ІОзефовича *, коли царський уряд жорстоко переслідував усі прояви українського культурного життя, почуття взаємної національної во­рожнечі було так само чуже російським, як і україн­ським народним масам.

Правда, Берлін робив неодноразові спроби прищепи­ти українцям отруту національної ненависті до росіян. Надмірну роботу мав би бухгалтер, який хотів би злічити фонди, які за останні 35 років пливли з німецьких кас у кишені сердюків, Скоропадських, донцових, баранов- ських, мельників, бандер та шухевпчів *. Однак витрати не виправдали себе. Щедро субсидійовані дервіші жовто- блакитного націоналізму стріляли народові в спину, як це роблять бандити, але впливу на народ і підтримки наро­ду вони ніколи не мали.

До Нюрнберзького процесу ми знали плани нацистів лише частково, практично вони їх тільки починали здійс­нювати. Нині нацистські архіви лежать перед нами в яскравому світлі, що потоком спливає з стелі залу засі­дань Міжнародного трибуналу. Меморандуми, протоколи, рапорти, директиви, вказівки, накази, інструкції, щоден­ники, листи, записки — гори подібних документів, кож­ний з яких є смертним вироком для мільйонів наших братів і сестер з-над Дніпра і Волги, з-над Чорного й Бі­лого. Гітлери, герінги, гіммлери, розенберги вирішили, що найлегший і найдешевший спосіб винищення багатоміль­йонних народів — голод. Для цього треба вивезти з оку­пованих територій усе, що вивезти вдасться: хліб, худобу, птицю. Насамперед збиралися це зробити на Україні. Організований Геріпгом економічний штаб Сходу опра­цював уже подробиці цього плану. В живих Герінг пого­джувався залишити тимчасово тільки тих, що працюють для німецької воєнної машини.

Розенберг розсилав директиви: «СРСР повинен роз­глядатися як знищена країна... Ми не бачимо ніяких причин, щоб годувати також радянських громадян про­дуктами, одержаними з окупованих східних територій». В середині липня 1941 року, коли німецькі війська не встигли ще дійти до передмість Києва, Гітлер у при­сутності Герінга, Бормана, Кейтеля та Розенберга * го­ворив: «Це все не повинно нам перешкодити вживати належних заходів: розстрілів, виселень... Ми повинні роз­різати пиріг відповідно до наших потреб. З Криму повин­ні бути вивезені всі іноземці. Крим, територія на північ від нього, Галичина, прибалтійські країни і Баку стануть частиною німецької імперії».

Пиріг був розрізаний — залишалося з’їсти його. Але не вийшло: Гітлер подавився вже першим шматком. Український чорнозем, замість стати фундаментом си­ли цього кривавого маніяка, став могилою його мрій.

Історія повторилася, але в небувалих, пе бачених ще масштабах. Полтавська битва воскресла у величних епо­пеях Москви, Сталіиграда, Курська і Києва.

Є щось символічне в тому, що вирішальний бій цієї війни відбувся на російській землі, над російською рі­кою Волгою. Це було в той час, як уся Україна від краю до краю перебувала під кормигою «рейхсміністра» Розенберга, і від лінії вогню її відділяли сотні кіломет­рів. Бої точилися за кілька тисяч квадратних метрів правого берега Волги. І на цьому клаптику вирішувалась тоді доля всієї Росії і всієї України. В Сталінградській битві однаково гаряча і однаково свята була кров сол- дата-росіяшша і солдата-українця. Це були дні, тижні й місяці, яких ніхто не буде в силі ні стерти з сторінок літопису, ні вирвати з наших сердець. Там-бо, в росій­ських степах, трагедія обох народів перетворилася на свято їх перемоги.

Є речі, яких не забувають. Хто з нас, хто з прийдеш­ніх поколінь українського народу забуде, що перед ли­цем нашої загибелі, перед лицем загибелі нас самих

і всього для нас найсвятішого, втіленого і в могилі Тараса, і в мурах старезної Софії, і в віршах ковалево­го сина з Нагуєвичів — Івана Франка, поряд з нами стали на бій нащадки суворих солдатів Петра, прості, хороші люди, наші брати по крові й по долі, та що, дя- | куючи їм, насамперед їм, ми живемо й житимемо як | народ, як країна, як держава.

Може, ніде так, як саме тут, у далекому Нюрнберзі, І не відчуваєш цього так гостро і так схвильовано, бо лише І тут, на місці, де розкривається перед нашими очима І повна картина тієї долі, яку готував Україні ворог,— і можна так глибоко і так сердечно зрозуміти, що таке і народ — друг, народ — вірний товариш.

Вітчизняна війна наклала на російський народ найбіль- [. Ший тягар і найбільшу відповідальність. Він сумлінно | виконав свою історичну місію, місію, яка, здавалось, була І понад людські сили. Боротьба пліч-о-пліч із ним проти І фашистських орд підтримувала в нас віру в перемогу. К Йти поряд із ним сьогодні в майбутнє — найбільша честь.

Місто Москва святкує своє 800-річчя. Це, мабуть, єдине місто, до якого ніхто не ставиться байдуже. ЗО ро­ків тому людство розкололося на два табори: на тих, що люблять Москву, і тих, що ненавидять її. Нейтральних немає: лінія поділу проходить через кожний континент, через кожну країну, вона зачіпає кожне людське серце.

Інакше не може бути. Любити Москву — це значить любити людство, вірити в нього, вірити в його завтраш­ній депь і заради цього дня працювати, боротися, а якщо треба — загинути в бою. Ненавидіти Москву — значить бути ворогом людства, ворогом його найкращих прагнень, ворогом наступних поколінь.

Ті, що ненавидять, протиставили Москві Захід. Ніколи ще, навіть у роки Клемансо, Остіна Чемберлена і Гуве­ра *, не пролито стільки чорнила во славу Заходу і його культури, скільки проливають його сьогодні звичні пи­сарі вершителів долі Альбіону і Нового світу *. Фактам ці епігони Геббельса і Розенберга оголосили нещадну війну. Якщо факти на боці Москви, тим гірше для фак­тів: їх з успіхом замінить брехня.

Ця брехня має вже за собою багату історію. Чимало місця в цій історії займає також її український розділ.

Почалося з Михайла Грушевського *, но професії історика, по духу — ворога історії. В його руках бла­городна муза Кліо * звелась нінащо і була змушена слу­жити брудним богам з-над ІІІпре і Дунаю. Легкоду­хість, з якою Грушевський ставився до історичних до­кументів, мала здивувати лише наївних. Ці наївні не знали, що для Грушевського всі засоби були добрі, якщо воші вели до мети. А мета у Грушевського була одна: відірвати Україну від Москви та приєднати її до Берліна, приєднати в переносному, а якщо треба буде, то і в бук­вальному розумінні цього слова.

Заради цієї мети робилося все, що тільки можна було робити. Насамперед Грушевський міняє місцеперебуван­ня: клімат австрійського Львова більше сирияв його творчим планам. За сто кроків од садиби цісарсько-ко­ролівського намісника * Грушевський сідає за роботу, і оце з-під його пера виходять все нові й нові аркуші «Історії України», в якій чим далі, тим менше історії і щоразу більше фальсифікації. Спільне походження українського, російського і білоруського народів? Воно для Грушевського не існує. Ще за Володимира Велико­го * була Україна самостійна, ні від кого не залежна, і баста. Читаючи розповідь цього темпераментного істо­рика про давні часи, дивуєшся, чому за Ярослава Мудро­го не було «Просвіт» * і чому літописець Нестор не їздив також по натхнення до Віндобонн... ¹ Росіяни? Тут уже історик перетворюється на демонолога. Москва у Грушев­ського — це демонічна сила фінських боліт, яка з’яв­ляється на сцену тільки тоді, коли Україні треба заподія­ти якусь чергову кривду. Грушевського нітрохи не турбує те, що факти говорять інше; його нітрохи не бентежить те, що інакше, зовсім інакше думали про Москву наші предки — трудовий люд України.

Невигідні факти цей «історик на замовлення» обхо­дить мовчанкою, а відсутність вигідних компенсує здо­гадами або й звичайними плітками.

Розповідаючи про Богдана Хмельницького, цей «істо­рик» перетворюється на белетриста. Не маючи будь-яких доказів на те, що Хмельницький розчарувався Переясла­вом, Грушевський не здається і застосовує метод, запози­чений у авторів історичних романів. Він пише тоді не про діла Богданові, а про його... думки, причому ці думки виявляються тотожними з думками майбутнього голови Центральної ради *.

Бажаючи показати нам, що Хмельницький ненави­дів Москву не менше, ніж Грушевський, автор «Історії України» шукає допомоги у Виговського *, який, мовляв, розповідав московським боярам, нібито Хмельницький на старшинській раді 1056 року «скричав, як божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви і шукати собі іншої помочі». Повторивши за Ви- говським цю плітку, автор водночас зазначає, що Вигов-

¹ Стара латинська назва Відня.

13 Я. Галан, т. З

 

385

еький сказав це боярам, «запобігаючи їх ласки собі па будуче», і, таким чином, змальовує Виговського як ін­тригана і підлабузника. Та досить було, щоб Виговський виявився людиною «західної орієнтації», зрадив Москву і разом з поляками пішов на неї війною, і Грушевський раптом стає ентузіастом інтригана та підлабузника, ве­личаючи його мало не національним героєм.

На превелике горе Грушевського, український народ не поділяв західної орієнтації ні з Грушевським, пі з Виговським, ні з Мазепою *, а навпаки, у росіянинові він бачив не демона, а рідного брата. Доказів на те в історії України так багато, що не згадати про це Гру­шевський не міг. Хоч-не-хоч він змушений визнати, що під Германівкою «з Виговським було тільки найомне військо і поляки», бо всі українці покинули його і пе­рейшли до Юрія Хмельницького. Безпорадний Грушев­ський і перед лицем Полтави. Але ж треба це явище якось пояснити, і Грушевський пояснює: народ був, мов­ляв, темний, діймав віру неправдивим чуткам. Крім того, цей народ, бачите, дуже не любив поляків і шведів.

А Грушевський любив, особливо шведів. Однак у прак­тичному житті за непридатність шведів він перелив цю любов до німців і, як голова Центральної ради, запросив їх па Україну. Історик, апологет, панегірист Мазепи ви­ступає в ролі Мазепи № 2. Але доля — в особі німецького лейтенантика — рятує Мазепу № 2 від другої Полтави, і все кінчиться на старанному обшукові кишень вченого- «західника».

Грушевський сходить з арени, але послідовники його лишаються. В Харкові щиросердо шапкує перед Заходом Микола Хвильовий *, у Львові — Дмитро Донцов. Обидва вони роблять це з розмахом, якому міг би позаздрити Михайло Грушевський. Той інколи зберігав принаймні елементарні правила пристойності. Хвильовий і Донцов у лакейському екстазі втрачають усяку міру, всяку люд­ську подобу. Фанатична ненависть до червоної, револю­ційної Москви — ось увесь ідейний багаж цих звелични- ків «західної культури». Ненависть до Москви будила їх ненависть до власного українського народу, який свою долю, своє сьогодні і майбутнє зв’язав з долею і майбут­нім зореносної північної столиці. Серед непманської бур­жуазії і куркульні було Хвильовому затишно; але він зпав, що ця публіка не здатна вже відіграти самостійпу

роль, і Хвильовий повертає свій зір на Захід, за Збруч, у кабінет свого натхненника Донцова, і ще далі, туди, де детердінги *, чемберлени *, бріани * кують інтервен­ційну зброю.

Романтика революції не полонить творчої уяви Хви­льового. Її місце займає інша «романтика». Хвильовий стає перед читацькою масою у позі страстотерпця з тер­новим вінком на голові і устами свого героя Карка запи­тує: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» Цікавим він ладен навіть показати винуватця своїх страждань. Це, мовляв,— «московська сила, велика, велетенська, фатальна». І тут же він пропонує панацею на це своє лихо: «Втечу від психологічної Москви і орієн­туюсь на психологічну Європу».

Читачі розводять руками: на яку це психологічну Європу радить їм орієнтуватися Хвильовий? На Європу Маркса? Навіщо ж тоді втікати від марксистської рево­люційної Москви? Співець «голубої Савойї» * двозначно підморгує і у «Вальдшнепах» підсуває читачам відповідь. Цю відповідь вони почують з уст молодої адептки ¹ Мус- соліні * і Донцова...

«Безумна любов» вилилась тепер у безумну ненависть до України. Полонений психологічною Європою Муссоліні і Гітлера, Хвильовий застосував методи, рекомендовані кілька сот років тому флорентійським учителем фашист­ського диктатора Муссоліні *. Коли над головою Хвильо­вого нависає буря, він кається, він б’ється в груди, він «засуджує свої помилки». Хвильовий розраховує на те, що такни один крок вперед дасть йому можливість зро­бити чергових десять кроків назад. Хвильовий виходить з бурі живий, здоровий, непошкоджепий, з новими силами береться пропагувати «єднання з психологічною Євро­пою».

В країні успішно розгортається соціалістичне будів­ництво.

Харківський Маккіавелі, що досі вважав за потрібне називати неп коренем всілякого лиха і трагедією револю­ції, переживає тепер трагедію разом з непманами. З їх зникненням висихає джерело його творчості, вузька со­ціальна база хвильовизму ще більше звужується, до того ж, вершники інтервенційного Апокаліпсиса * безна-

¹ Послідовниці, прихильниці.— Ред.

а

дійно застряли десь на підступах до санітарного кор­дону.

Ідейний батько Хвильового — Дмитро Донцов — мав більше щастя, ніж його харківський вихованець. Діяль­ність Донцова не тільки не викликала заперечені, з боку уряду ІІілсудського, а навпаки, вона йшла но лінії інте­ресів та прагнень керівних сил тодішньої Речі Посполи­тої. Донцов умів використати сприятливу кон’юнктуру. Прибравши до рук львівський журнал «Літературно-на­уковий вісник» *, він робить з нього трибуну войовничого націоналізму. Те, що у Хвильового звучало як натяк, у «Віснику» гримить як ієрихонська сурма. Тут уже не знайдете завуальованих закликів, на зразок «орієнтації на психологічну Європу» та «втечі від психологічної Москви». Замість «орієнтації» на Європу, Донцов прого­лошує службу Європі, а «втечі від Москви» він протистав­ляв недвозначний наступ на Москву.

Треба сказати, що донцовській слабості до Заходу було майже стільки років, що й слабості Грушевського. Донцов у 1914 році подвизався в «Союзі визволення України» * і показав себе дуже оперативним виконавцем доручень німецької розвідки. В 1918 році він дослужився до того, що з рук генерала Ейхгорна * одержав відпові­дальну посаду в раді Скоропадського *. Збагнувши отак усі технічні деталі служби Заходові, він — недобровільно, зрештою,— приїхав до Львова і тут присвятив свої сили «теорії».

Насамперед Донцов відкриває «жадібну душу фау- стівської людини», яка, на його думку, «могла народитися лише в цивілізації, витвореній історією Європи». Харак­терними рисами цієї, витвореної Донцовим, «людини Заходу» є, за його словами, «повнота самовідречення і абстрактної, чисто спортивної насолоди чину, дух експан­сії і творчого завзяття».

Змалювавши барвами веселки портрет «людини Захо­ду», Донцов бере чорну фарбу і малює нею... Москву.

Не малює, а паплюжить. Росіян він зараховує до «раси кволих, народу-плебея». Приблизно такий самий діагноз дає Донцов і російській літературі. Щоб, чого доброго, у Альфреда Розенберга не виникли сумніви щодо лояльності його львівського підголоска; підголосок паплюжить не тільки Москву, не тільки росіян, але й увесь слов'янський світ, для якого цей учень німець­кого диявола знаходить лише одно окреслення — «безхре­бетний». Не щадить Донцов і Україну, її віє глумливо називає «Провансом», а народ її «безхарактерним і без­вільним рабом».

Донцов закидає Україну прозаїчною гряззю, Євген Маланюк * — віршованою. Вже не тільки слово «Москва» викликає у цих «теж європейців» пароксизм скаженини; такий самий ефект дає слово «Україна», «український народ». Якщо історія їх чого павіть навчила, то тільки цієї ненависті. Сповнені нею, воші в своїй хворій уяві малюють уже картину помсти, картину, зроблену за за­хідними, звичайно, зразками. Європеїзований Донцов придумує більш вишукані методи розправи із «збунто­ваною черню», ніж міг їх вигадати недостатньо ще євро­пеїзований Грушевський. Донцов викликає духа Тор- квемади *, перед його захопленим зором горять уже вогні «святої інквізиції», він чує вже залізні кроки так тепло оспівуваних ним завойовників — конкістадорів. Він не­терпляче чекає, коли ці конкістадори принесуть на ме­чах народам Росії й України долю ацтеків *. Для тих, що уціліють, він готовий відновити кріпацтво і друкує в своєму журналі статтю, яка має обгрунтувати запро­вадження в майбутній фашистській Україні «права пер­шої ночі».

Нарешті день Донцова настає. Західні конкістадори на чолі з Адольфом Шікельгрубером ідуть війною на Схід. Ідуть, якщо вірити Донцову, «для абстрактної, чисто спортивної насолоди чину». Та минуло небагато часу, і навіть деякі учні Грушевського, послідовники Хвильового та вихованці Донцова розкусили «абстракт­ну, чисто спортивну насолоду чину» Гітлера.

І сталося ще одне, чого звеличник жадібної душі «фаустівської людини» та вороги Москви аж ніяк не чекали. Кількамільйонпа армія західних конкістадорів зазнала ганебної поразки, а приречена Донцовим «раса кволих плебеїв» рознесла впух і впрах імперію, перед якою стала навколішки трохи не вся донцовська Євро­па... Безапеляційно засуджена Донцовим «безхребетна слов’янська душа» показала свою справжню силу пе тільки на полях Підмосков’я, Сталінграда, Курська, Кор- суня, але і в горах Югославії, де партизанська армія скромного хорватського слюсаря Броз Тіто в нерівній бо­ротьбі здобула безсмертну славу.

Декому могло здаватися, що події останніх років оста­точно поклали край шапкуванню перед Заходом. Та ні. Це шапкування триватиме так довго, як довго за скон­струйованою Черчіллем залізною завісою * будуть жити, плодитися золоті ідоли донцових. Тут не в смаках справа. Маршалові Чан Кай-ші *, напевне, не імпонують традиції Великої французької революції, і він пе дав би й одно­го китайського долара за реліквії по генералові Вашінг- тоні, однак це не заважає йому дивитися з найбільшою побожністю па місто Вашінгтон і всі свої надії покладати на англосаксонських надлюдей, що під його ж носом гвал­тують китайських студенток. Чистокровний американець Уоллес не виховувався в атмосфері російської культури, проте він з найглибшою пошаною ставиться до Москви, бо знає, що нинішня Москва, саме Москва, і тільки Моск­ва,— гордість і надія всього передового людства.

Ми не ділимо світ на Схід і на Захід; ми знаємо, що лінія поділу проходить сьогодні через усі континенти, всі країни, що вона зачіпає кожне людське серце. Ми знаємо, що є дві Америки, що є дві Європи. Ми на боці Європи Джордано Бруно, Галілея, Мюнцера, Ньютона, Марата, Гарібальді, Гюго, Маркса, Енгельса, Лібкнехта, Пастера, Роллана, але ми непримиренні вороги Європи інквізиції Карла V, Борджіїв, Катерини Медічі, Наполеона III, ге­нерала Галіффе, Бісмарка, Вільгельма II, Муссоліні, Гітле- ра, Франко, Черчілля і Цалдаріса. Ми знаємо, чому ті, які сьогодні шапкують перед Заходом, шапкують саме перед тією другою Європою, як знаємо й те, чому люди доброї волі, в Європі і поза її межами, шанують і люблять Москву.

Святкуючи 800-річчя Москви, ми не ідеалізуємо її ми­нулого, але ми не забуваємо й про те, що в найчорніші дні царської і боярської сваволі ніхто в Москві ні під Москвою не влаштовував відьомських процесів та що ні­кому тут і на думку не спало робити з десятків тисяч ні в чому не повинних людей живі смолоскипи во славу Ісуса. За 800 років існування цієї столиці не було в ній також нічого такого, що хоч би злегка нагадувало різню гугенотів...*

Водночас ми пам’ятаємо про те, що в цьому місті людп вміли цінувати свободу і віддавати за неї життя. 1612 і 1812 роки * ніхто не викреслить із сторінок історії.

ІІа московських барикадах 1905 року запалала зоря нової епохи, на барикадах Жовтня народилася нова Мо­сква, столиця першої в історії людства соціалістичної держави — надія, гордість і любов усіх людей з честю, совістю.

Історія, особливо історія останніх ЗО років, навчила нас зокрема, що любов до Москви — любов до України, що ненавидіти Москву—значить ненавидіти Україну. Далекий шлях від Грушевського до бандерівських різунів, але — той самий. Грушевський і його Центральна рада спиралися на багнети Вільгельма II, бандери та мельни­ки— на багнети Гітлера. Сьогодні націоналістичний на­брід розпорює животи галицьким дітям во славу чергових своїх господарів із Заходу. У них міняється лише такти­ка, а методи залишаються ті самі: методи зради, прово­кації.

На варті свободи і незалежності України міцно стоїть могутня Радянська Москва — столиця і символ нашої ве­ликої Соціалістичної Батьківщини — СРСР. В цьому — джерело нашої любові до неї.

 

 

 

СВІТЛО ЗІ СХОДУ

В 1908 році Василь Стефаник * з трибуни австрій­ського парламенту казав:

«Український народ у Галичині знаходиться у вкрай ненормальному становищі... Він позбавлений можливості рішати конституційним шляхом свої справи... Віп ли­шається у своєму національному розвиткові в цілковитій залежності...»

Так говорив 40 років тому видатний український письменник. Так думали й відчували мільйони його чи­тачів.

Це діялось у країні, яку називали серцем-Європи, кріпостю християнської цивілізації, ідеалом конституцій­ної держави. 3,5-мільйонна гілка великого народу не мала ніяких прав, у неї були тільки обов’язки: платити по­датки і в кабаті ³⁵ рядового солдата вмирати за інтереси династії Габсбургів. ІІе було приниження, якого б не зазнавали тоді українці, і навіть національне ім’я їх було для тиранів предметом ненависті. Аристократичний Захід, Захід голубої крові, паразитарний Захід зневажли­во ставився до народу «пастухів і гречкосіїв», до його мови, до його культури. А коли цьому народові уривався терпець, Захід відповідав йому вустами графа Потоць- кого *:

«Ви погрожуєте мені українським бунтом? Я не боюсь його. Пошлю кілька рот солдатів...»

Кулі студента Мирослава Січинського знищили тирана Потоцького. На його місце прийшов тиран Божинський. «Конституція» діяла й далі. Останнє слово в соціально- політичних конфліктах було й тепер за фельдфебелями армії та комісарами поліції. Спалювано багатотисячні тиражі шкільних підручників тільки тому, що в них була згадка про Богдана Хмельницького; мрії про український університет були офіціально зараховані до «мрій відруба­ної голови».

Крім Франца-Иосифа та його львівського намісника, український народ Галичини відчував на собі руки ще одного «світила західної культури» — папи римського. Намісник цього повпреда небес на землі мав у Львові також свого намісника. Резиденцію графа Андрія Шеи- тицького * відділяла значна відстань від резиденції графа Потоцького, але перед лицем «народу пастухів і гречко­сіїв» ця відстань зникала, і душі двочільних «носіїв захід­ної культури па Сході» зливались у гармонійну цілість.

В одній із своїх проповідей Андрій Шептицький при­рівняв смерть Потоцького до смерті Христа, а вбивство його назвав злочином перед богом, проти власного су­спільства, проти батьківщини.

А втім, ні митрополит Шептицький, ні будь-хто з «князів уніатської церкви» не виступив проти порушен­ня заповіді «не убий», коли при виборах у 1897 році вбито Стасюка, коли під час страйків у 1902 році вбито Скочіліса, коли під час руху за виборчу реформу вбито шістьох селян у Лядському, коли під час виборів до пар­ламенту вбито трьох селян у Горуцьку і коли під час виборів до галицького сейму вбито в Коропці Марка Каганця.

Настав трагічний липень 1914 року, трагічний, хоча гармати заревли тільки 1 серпня. На землі, яка зазна­вала «благодаті західної культури», на території про­вінції австрійської «конституційної» держави діялись речі, які можна порівняти тільки з різнею вірмен у Туреччи­ні *. В Перемишлі серед білого дня 47 українців, у тому числі 17-літнього підлітка, було зарубано гусарами.

їм мало було нашої крові, їм заманулося ще й нашої ганьби. Руками ренегатів, руками деморалізованих полі­тиканів вони творили загони яничарів * і змушували бра­тів та синів своїх жертв воювати під звуки маршу Ра­денького, во славу Габсбургів і Гогенцоллернів. Руками продажних лакеїв вони сіяли зуби дракона на землі, яка мала стати для них плацдармом для дальшого походу на Схід — по золоте руно українського хліба й заліза.

Заради цієї мети вони навіть готові були знайти на карті слов’янського Сходу місце для слова «Україна», місце, ріпне щодо значення східноафриканській колонії Німеччини — Камерунові. Плани завоювання України були детально розроблені.

1917 рік. Велика Жовтнева соціалістична революція відкриває нову епоху в історії людства. У грудні народ України, керований партією більшовиків, створив Україн­ську Радянську Соціалістичну Республіку. Коли у Львові Кості. Левнцький * черговий раз бив чолом у цісарсько- королівського намісника, у Харкові засідав перший уряд Української республіки, засідав під охороною збройного пароду — господаря й єдиного володаря народженої Укра­їнської держави.

Кандидати в завойовники України не здатні були оцінити значення цього факту. Австро-німецькі регімеп- ти ³⁶ вирушають по золоте руно. Галицькі політичні маро­дери вкупі з їх київськими друзями призначаються ста­тистами в театрі маріонеток, названому УНР. Барон Мумм шле своєму імператорові таємні рапорти, в яких нещадно глумиться з статистів з-під жовто-блакитного стягу. Але барон Мумм не все розуміє. Він не розуміє, наприклад, що може існувати справжня, немаріонеткова Українська держава. Барон Мумм, як генерал Ейхгорн, як граф Чернін, все ще перебував у полоні уявлення про «етнографічну масу».

Але зневажувана розбійниками Заходу «етнографіч­на маса» постала перед ними раптом як великий і гріз­ний народ, народ-воїн і народ-будівник своєї власної держави. Ще в одному переконались мумми, перекона­лись па власній своїй шкурі, що тривале, непорушне бра­терство українського і російського народів є фактом, на який мусить зважати кожен їхній ворог.

Не зважили цього завчасно в Парижі і в Лондоні, не зважив також Пілсудський у Варшаві. Результатом були їх Канни * під Одесою, в Криму, під Києвом.

У сонці Великої Жовтневої соціалістичної революції народилася Українська Радянська держава. Її народ, під­триманий великим російським народом, іншими народами- братами, переміг у смертельній боротьбі з інтервентами і внутрішньою контрреволюцією, дістав можливість під прапором соціалізму творити своє сьогоднішнє і майбутнє.

Однак па заході від Збруча і Горині окупація тривала.

На зміну намісникам австрійського імператора прибув до Львава воєвода ГІілсудський. Повторилася історія з потоцькими — бобжинськими, тільки ще в більш страхіт­ливій формі. Проте самий факт існування Української Радянської держави за східними кордонами Польщі під­бадьорював знесилених, а сильних перетворював на героїв. Не парламент уже був ареною боротьби з тиранами, а вулиці і площі міст і сіл. Борці за волю й щастя народу не блукали більше самотою у пітьмі. Вони були тепер бійцями великої армії Революції, і шлях їм показували полум’яні зорі Жовтня. Вони були відрізані від Києва кордоном, але кожен з них знав, що запалені Дніпрогесом вогні горять і для них, а гордість за трудовий подвиг Стаханова була також і їх гордістю. Так у недержавній Україні билося серце державної.

На 22-му році існування УРСР впали кордони на Збручі, Дністрі. Українська республіка трудящих простяг­лася по Карпати і Сян. Та на шляху до нашого щастя довелося нам пережити випробування Вітчизняної війни. Войовничі конкістадори Заходу спробували ще раз звести нас до рівня паріїв. Чим це кінчилося для них — відомо. Катастрофи, якої зазнали гітлерівська армія і гітлерів­ська держава, не бачила ще історія. Немає вже ні клап­тика української землі за межами Української держави. Той самий прапор майорить над Києвом, Львовом, Ужго­родом, той самий подих волі й творчої праці лине над степами Чорномор’я і долинами карпатських річок.

Ми здобули це дорогою, найдорожчого ціною, ціною крові наших кращих людей. У пролитій крові багато братньої, російської. Вона рясно лилася скрізь, де вирішу­валось «бути чи не бути» народам, де смертний бій ішов за їх волю й щастя. Величезні простори між Сталінгра- дом і Берліном усіяні могилами москвичів, туляків, сибі­ряків, як і грузинів, вірмен, азербайджанців — героїв ве­ликої справи. їх героїзм і самопожертва не знали меж. Хай же такою самою буде наша любов до них.

Воїни Радянської Батьківщини йшли зі Сходу, і світ­ло йшло з ними. Де вони підняли прапор Перемоги, там не було більше місця для потоцьких і бобжинських. Вої­ни України вийшли в їхніх лавах на Ельбу і Дунай, на береги Адріатичного моря. В нашій славі є їх слава, як в їх гордості — наша гордість. Якщо сьогодні незліченні мільйони трудящих зарубіжного світу дивляться на пас,

українців, з любов’ю і надією, то в цьому величезна част­ка заслуги нашого російського брата. Якщо наші вороги на Заході глипають на нас сьогодні з безсилою люттю приречених, то за цю безсилість черчіллів скажемо гаряче спасибі нашим вірним братам — синам Москви і Волги. Українській Радянській Республіці минуло ЗО років. За ці тридцять років ми, виховані партією Леніна, виросли як народ, виросли як держава. Тінь трагічного минулого не лягає більше на наші душі. Сонце соціалізму зогріває нам серця. ІІарод-трудівник золотом хлібів України, міль­йонами тонн вугілля і сталі вимощує їй шлях до комуніз­му. Лиховісному морокові, що оповиває світ капіталізму, ми протиставимо світло наших днів, світло, яке ось уже ЗО років невгасимим вогнем палає над Радянською Віт­чизною. В цьому і велич, і краса наших буднів.

Василь Стефаник, як і Іван Франко, не діждався виро­ку історії над тиранами, що їх він так пристрасно обви­нувачував. Співець народної скорботи замовк незадовго перед світанком. Та сталося те, чого він так бажав: світло нового дня, світло зі Сходу засяяло над трудящи­ми Галичини.

Вони заслужили його: за сторіччя неволі вони винили келих гіркоти до самого дна.

 

 

 

ІСТОРІЯ КРОКУЄ ВПЕРЕД

Недавно над рікою Темзою відбулася дивна подія. Лейбористський уряд заборонив робітникам Великобрита­нії святкувати Перше травня.

Причина цієї дикої заборони ясна — капіталістичний світ смертельно наляканий розвитком подій, і істерична вихватка містера Еттлі * е лише одним з багатьох проявів тривоги і замішання, які охопили буржуазію.

З дня нападу гітлерівської Німеччини па Радянський Союз історія зробила величезний крок вперед. Під руїна­ми Берліна похована не лише мрія гугенбергів * про сві­тове панування Німеччини, але й віра моргапів * у пепо- хитність устоїв капіталізму.

Коли події змусили в свій час Черчілля укласти з нашою Батьківщиною бойовий союз від імені англійсько­го народу, розрахунок британського прем’єр-міністра був простий і нескладний: затяжна війна повинна була зне­кровити наш народ і потім кинути його па коліна перед англосаксонськими торговцями людською кров’ю. Але роз­рахунок виявився в результаті прорахунком. Під нищів­ними ударами радянського молота впала будівля гіт­лерівського «пового порядку» в Європі, і над рейхста­гом гордо зачервонівся прапор переможної Радянської Армії.

Купецька калькуляція Черчілля і прибічників не ви­правдала себе. Відкритий з навмисним запізненням дру­гий фронт спізнився насправді. Поки англо-амернканські війська доповзли до Ельби, фашистська Німеччина нака­зала довго жити, а країни визволеної південно-східної Європи сміливо і рішуче вступили на шлях непідробної демократії. Окупація англійцями Греції не змінила стано­вища. Територія від Балтійського моря до Адріатики ви­пала назавжди з «сфери впливу» монополістів, а її народи перестали бути для них об’єктом експлуатації. В братній співдружбі з великим Радянським Союзом ці народи зна­йшли справжню незалежність і ту небачену могутність, яку може дати лише народно-демократичний лад.

Піднімається з руїн і попелу нова Варшава, випесту­вана в мріях Жеромського *, Варшава «скляних будин­ків», величних проспектів і площ, Варшава монументаль­них пам’ятників і чудових станцій метро. Чехословацька промисловість давно вже перевищила довоєнний рівень виробництва, і заводи «Шкода», які стали надбанням на­роду, працюють вже не на смерть, як раніше, а на жит­тя, иостачаючи землеробські кооперативи першокласни­ми тракторами. Рози Болгарії пахнуть, як і раніше, але, крім роз, в цій країні розквітає зараз і промисловість. Не для графів Естергазі *, а для себе збирають врожай селяни Угорщини, і не для американо-німецьких ділків б’є джерелом тепер нафта Румунії. В народно-демо­кратичних країнах життя вступає в права в усій своїй величі.

Початок цього життя поклав радянський народ і його переможна армія. Радянські війська вели ще бої за че­ську Прагу, а на вулицях Варшави з’явились перші ра­дянські тролейбуси — перші вісники відродження зруй­нованої дотла столиці. Коли посуха знепліднила поля Моравії і Богемії, радянський хліб врятував республіку чехів і словаків від голоду.

В перші післявоєнні роки ділків Уолл-стріту і Сіті зігрівала надія на те, що радянський народ не скоро справиться з руїнницькими наслідками гітлерівської на­вали. Але і цій їх надії не судилося здійснитись. Нині, на четвертому році післявоєнної п’ятирічки, наша країна стала багатшою і сильнішою, ніж була будь-коли раніше. Поступово, але неухильно підвищується життєвий рівень радянських трудящих, виникають нові заводи, нові шко­ли, нові міста, пафосом творчої праці охоплена вся вели­ка країна.

Іншу, зовсім іншу картину становить частина світу, яка опікається жерцями золотого теляти. Все уявне благо­получчя США основується на штучно підтримуваній діл­ками Уолл-стріту воєнній кон’юнктурі, кон’юнктурі нечу- ваних но масштабах і небачених по безглуздості озбро- єпь. Великобританія, така горда колись «королева морів», переживає найганебніший час у своїй історії, перетворив­шись в помісти лихварів Вашінгтона і Нью-Йорка, а під­дані його величності жують посланий уолл-стрітівськими ідолами гіркий хліб злиднів і приниження. Правителі інших країн маршаллізованої Європи * йдуть слідами Еттлі і Бевіна *, ретельно копіюючи в своїй політиці прийоми Квіслінга і Дегреля.

А між тим невмолима криза наближається із зростаю­чою швидкістю, вселяючи в заправнл капіталістичного світу дику тривогу. Вони знають: це буде щось гірше 1929 року... * Світ уже не той, і співвідношення сил змі­нилось докорінним чином.

Двадцять років тому на варті інтересів європейських монополій стояв підгодовуваний ними німецький жан­дарм, а в Азії охороняв їх жандарм японський. Внаслідок перемог Радянської Армії від цих жандармів залишилось мокре місце.

В Європі кордони перемігшої демократії, кордони тор­жествуючого соціалізму просунулись до Ельби, і вистраж­дані народи підвладних Вашінгтону країн сповнені сьо­годні рішучості скинути ненависне ярмо і стати на шлях свободи, незалежності і демократії.

Вступили в останній і рішучий бій народи багато­страждальної Азії. На берегах Тихого океану виник гріз­ний антиімперіалістичний фронт довжиною в 12 тисяч кі­лометрів *. Важливу ділянку цього фронту займає Китай­ська народно-визвольна армія, яка забиває сьогодні останній цвях в труну зрадницького гомінданівського режиму *.

Життєдайна буря над Азією рве і нищить пута віко­вого колоніального рабства, і нема сили, яка могла б затримати визвольний похід багатомільйонних мас Китаю, В'єтнаму, Індонезії, Індії. Воєнні кораблі деяких імперіа­лістичних країн відкривають ще часом вогонь, але часи придушення боксерів * минули безповоротно, і у відпо­відь на кожний постріл гармати збанкрутілих приборку­вачів лунає нищівний гарматний залп армії народу, який став до життя, залп, що сповіщає кінець епохи колоні­ального рабства.

Щоб відомстити, капіталістичні банкроти потрясають атомною бомбою, і, втрачаючи голову від страху, вони штовхають світ в безодню нової війни. Не бажаючи роз- ручатися з владою і награбованими багатствами, вони в Иовій бойні шукають виходу з створеного ними ж тупика. Квакер Трумен * перетворився в апостола антнрадянської війни, а лейбористський пуританин Бевін — в ретельного співця політики вогню і меча. Барабанним вогпем брехні і наклепу намагаються охоронники інтересів капіталу висадити в повітря світ і під його руїпамп поховати мрію людства про щастя.

Але па цей раз вони катастрофічно спізнились. Сили їх вичерпуються, шанси їх втрачені. Остання війна добре запам’яталась людству, і хвилею глибокого обурення від­повідають народи на кожну провокаційну вихватку під­ривників миру. Всесвітній конгрес прихильників миру, який зараз закінчив свою роботу, став серйозним застере­женням на адресу воїнствуючих провокаторів. Він з пере­конливою силою показав непохитну рішучість народів перешкодити будь-якій спробі провокаторів відігратись на їх крові. Він так само ясно і недвозначно показав, що коли збожеволілим від страху і ненависті двоногим хижакам насправді збреде в голову почати війну, то на­родний гнів зуміє перетворити цю війну в розправу над могильниками людства, які зарвалися.

Трумен відхилив пропозицію товариша Сталіна про укладення Пакту Миру, але цей підленький жест ставле­ника морганів і рокфеллерів не злякав радянських людей, і машини радянських заводів ні на хвилину не припини­ли працювати на мир і благо народу. В той час як аме­риканські генерали вовтузились над влаштуванням нових воєнних баз, в нашій столиці Москві працював X з’їзд про­фесійних спілок Союзу PCP, і коваль-стахановець Урал- машзаводу Г. М. Коваленко під бурхливі оплески делега­тів говорив про те, що колектив заводу виконав за три ро­ки і три місяці п’ятирічний план но рівню виробництва, а знатний прохідник-криворіжець С. Голубар міг ска­зати про те, що його бригада до дня відкриття X з’їзду профспілок виконала понад 7 річних норм. Ні, цих лю­дей не залякати містеру Трумену і його метушливим ге­нералам!..

Крок історії твердий, її прагнення вперед непохитне, як непохитне прагнення людства до мирної творчої праці. Капіталізм давно віджив свій вік, тепер він доживає свої останні роки. Час «санітарних кордонів» закінчився безповоротно, нині невмолима логіка подій створює навко-

ло самих хижаків кордон, в якому вони задихаються, як у конопляній петлі.

А Еттлі, Бевін і Моррісон забороняють першотравневу демонстрацію... З допомогою своїх поліцаїв вони хотять вробити те, чого не вдалось здійснити Гітлеру з його без­ліччю дивізій і чого ніяк не може добитись Трумен з його атомною бомбою.

Жалюгідні потуги жалюгідних ревнителів здихаючого бога пітьми і крові!

 

 

 

ГРАНЬ ІСТОРІЇ

У дні свята возз’єднання українського народу особли­во корисно згадати про чорні тіні минулого, про ту страш­ну долю, яку готували нашим західним братам іноземні поневолювачі та їх найманці — українські буржуазні на­ціоналісти. Тоді ще яснішим буде значення тієї історич­ної грані, якою став у долі нашого народу великий акт возз’єднання.

* * *

Нещодавно у Варшаві відбувався цікавий процес. На лаві підсудних сиділи найдосвідченіші шпигуни й непри­торенні диверсанти — колишні працівники і агенти так званої «двійки» *, тобто другого відділу польського гене­рального штабу часів Пілсудського та пілсудчнків.

Очолював підсудних якийсь Добошинський, що свого часу провалився як кандидат у польські муссоліні, він же організатор мисленіцького погрому *. Нещодавно Добо- шинського було перекинуто якоюсь іноземною розвідкою в Польщу. Але утворені ним з колишніх працівників «двійки» тенета шпіонажу і терору недовго проіснували: польські органи безпеки зуміли своєчасно покласти край бурхливій діяльності Добошинського і його собратів. І ось вся ця банда, замість того щоб звітувати перед своїм шефом містером Едвардом Гувером, * була змушена дава­ти звіт перед судом народної Польщі.

І, треба сказати, відзвітувалась вона солідно, повідав­ши суду не тільки про свої діла в недавньому минулому, але й розкривши до найтонших подробиць усі секрети кліки, що безроздільно правила Польщею з 1926 по 1939 рік.

В світлі свідчень підсудних, свідчень, підкріплених численними документами, кліка пілсудчнків постає перед _аами як пряма агентура гітлерівської Німеччини. Кабіне­ти мінялися, міністри приходили й відходили, але справж­ні вершителі долі нещасної країни — пани із «двій­ки» — перебували беззмінно на своїх постах і верховоди­ли за розсудом та вказівкою свого метра і володаря — Адольфа Гітлера.

Батьком їх зрадництва був страх, а матір’ю — нена­висть. Пройняті ненавистю до країни соціалізму і стра­хом перед своїм народом, вони всі свої надії і сподівання пов’язали з ім’ям Гітлера, його інтересам вони підпоряд­кували всю свою зовнішню і внутрішню політику. В той час, коли всі хоч трохи відповідальні агенти «двійки» навчалися в гестапівських школах Берліна і Дрездена, Бек, що очолював «двійку», одержував інструкції безпо­середньо від Гітлера, І’ерінга і Ріббентропа. Домовлялися і домовились з усіх питань, починаючи від організації концтабору в Березі Картузькій, кінчаючи озброєнням польської армії. Плоди цієї політики дозріли у вересні 1939 року: удосконалені катівні в Березі були кричущим протиріччям в порівнянні з допотопним оснащенням поль­ських дивізій, що стали іспитовою мішенню для гітлерів­ської артилерії і авіації.

Настирливою ідеєю Пілсудського і його офіцерської двірні був похід проти Радянського Союзу. Для такого походу потрібно було сильного партнера, партнера-про- тектора, і вони знайшли його в особі фашистської Німеч­чини. Покірна волі нацистського Берліна, кліка пілсуд- чиківських узурпаторів перетворила тоді Польщу в плац­дарм для маршу гітлерівських корпусів на Схід.

Особливу увагу майбутніх «хрестоносців» привертала територія Західної України, територія, яку ще уподобали стратеги Франца-Посифа І і Вільгельма II, як ідеальний трамплін для стрибка на схід і південний схід. Стала потрібного термінова розчнстка трампліна. Застосовувані Пілсудським та ііого попередниками методи вже застарі­ли, такі заходи, як пороття шомполами, тюрма, знищення селянського майна і, нарешті, розстріли мирних демонст­рацій, не відповідали вимогам, які тепер значно зросли. Населення Західної України було живою перепоною на шляху до завоювання слов’янського Сходу, і, на думку кандидатів у завойовники, тільки повне усунення цієї перепони могло відповідно забезпечити їхній тил і ство­рити передумови для зміцнення їх владицтва иа завойо­ваній Україні.

Таким чином, заводіями Берліна і напівфашистської Варшави на порядок денний було поставлено питання про усунення західних українців і колонізацію їх земель більш надійним елементом.

Щоправда, колонізація цих земель польськими легіоне­рами і куркулями проводилась вже з 1921 року, але це були всього-на-всього півзаходи. Потрібно було дещо більш грандіозне. Що саме — тут погляди обох партнерів роз­ходилися: пілсудчики вважали потрібним повністю засе­лити ці землі поляками, гітлерівці — німцями. Міркуван­ня дипломатичного порядку не дозволили Берліну роз­кривати свої плани, і Гітлер до пори до часу надає тут Варшаві свободу дії,— адже ніж в спину партнера тільки нагострювався.

1935 рік. Агентура гітлерівської розвідки — ОУН *, за наказом з верхів, припиняє терористичні акти проти окре­мих представників польської адміністрації і найтісніше співпрацює з «двійкою» та її старими служаками з УНДО. Проінструктована гітлерівцями польська поліція діє тепер у повній згоді з ОУН: вона вишукує революційних діячів, оунівці вбивають їх. У районах, де оунівських убивць но було під рукою, їх роль беруть на себе озброєні загони колоністів. Терор набирає жахливих розмірів. Людей ви­волікають з ліжок і тут же, на очах родичів, по-звірячому вбивають, їх майно йде по вітру. Західну Україну прида­вила п’ята стопроцентного фашизму.

Але це був тільки початок. Одного ранку населенню прикордонної зони на Волині власті запропонували на протязі одного-двох днів піти геть зі своєї землі світ за очі або... прийняти римсько-католицьку віру, що було рівнозначно зміні національності. Юрби людей у розпачі попрямували на захід в пошуках притулку і їжі.

Через деякий час уряд видав закон, за яким адміні­стративним властям було надано право виселення з при­кордонної зони неблагонадійних осіб і примусового вику­пу нерухомого майна, що їм належало. Ширина зони визначалася в 40 кілометрів. Трохи згодом ця запретна зона розрослася до 100 кілометрів. Початок вигнання українського народу з його під’яремної батьківщини було, таким чином, покладено.

А між тим, друга світова війна наближалась семи­мильними кроками, стали потрібними термінові міри. Варшавська правляча верхівка все ще була сповнена на­дій на те, що в гітлерівському поході, який готувався проти СРСР, роль партнера буде збережено за Польщею. Чемберлен всіляко зміцнював ці надії. Погляди пілсудчи- ків все ще спрямовапі на Схід, їх думки поглиблені під­готовкою хрестового походу. Варшавський уряд засідає по ночах, але панів міністрів не турбує становище на за­хідному кордоні. Міністр внутрішніх справ видає наказ про термінове побілення всіх будинків і... тинів. А Бек надсилає до Парижа поти з проханням надати польським євреям острів Мадагаскар.

Особливо багато часу міністри присвячували україн­ському питанню. Долю українського населення Галичини і Волині, на їх думку, вирішено, нерозв’язаним залиша­лося тільки питання: куди його вигнати. Спочатку роз­глядався, як вихід із становища, той же Мадагаскар, але вся безглуздість цієї витівки була занадто очевидною, і варшавським правителям довелося звернутися за порадою до німецького партнера. Вони просили в нього дозволу на вигнання західних українців далеко за межі наміче­ного німецького «життєвого простору» на Сході. Гітлерів­ці слухали і не заперечували. У них же було розроблено свій варіант рішення цієї проблеми, варіант більш ради­кальний. Але вони тримали його в таємниці від • своєї варшавської агентури. Справа в тому, що їхній план охоп­лював не тільки українців, але і... поляків. Пани із геста­по обмежувалися тим, що радили панам з «двійки» ство­рити на Західній Україні спеціальні озброєні загони, гото­ві в перший же день війни приступити до масового знищення осіб української національності.

Як і завжди, інструкцію Берліна було поспішно ви­конано, і вже в перший день війни 1939 р. від рук органі­зованих «двійкою» банд загинули сотні мирних громадян. Вбивць і їх натхненників зовсім не бентежив факт, що замість гаданого німецько-польського походу проти СРСР стався німецький похід проти Польщі...

Кривавому розгулу поклав кінець прихід Червоної Армії.

Цей факт перешкодив і гітлерівцям здійснити свої західноукраїнські плани. Проте нацисти не сумували, їх похід проти Радянського Союзу був лише питанням часу, необхідного для ретельної підготовки нападу. Шеф ні­мецької шпиіунеької служби адмірал Канаріс та його помічник Лахузен працюють вдень і вночі. Серед усякої потолочі, що товпиться у їх приймальнях, наіічастіше появляються фігури Мельника і Бандери. Напередодні нападу гітлерівської армії на Польщу ці суб’єкти одержа­ли директиву, стверджену самим фельдмаршалом Кейте- лем: оунівські банди, що слідують за передовими загона­ми наступаючої гітлерівської армії, повинні вчинити криваву розправу над польським населенням районів, суміжних з етнографічно українською територією. Дирек­тиву було виконано і перевиконано.

Це злодіяння переслідувало трояку мету: воно повин­но було викликати реваншистські настрої серед поляків, в першу чергу серед поляків, що проживають на терито­рії Західної України, і, таким чином, розрядити їх не­нависть проти смертельного ворога польського народу — фашистської Німеччини; воно повинно було штовхнути найактивнішу частину польського населення в обійми ста­рого і відданого гітлерівського служаки — «двійки», що виступала зараз під вивіскою антинімецької підпільної організації «Звйонзек валькі збройней» (ЗВЗ) і перейме­нована згодом в «Армію крайову» (АК); нарешті, цей захід було придумано як перший серйозний крок до здій­снення дивовижного плану знищення українського і поль­ського народів шляхом їх взаємного винищення.

1941 рік. Орда фашистських убивць вторгається у Львів. Через місяць колишня Галичина стала складовою частиною генерал-губернаторства, тобто території, засу­дженої на поталу в першу чергу.

Влітку 1941 року з благословення гестапо бандерівці відходять у своєрідне підпілля. Польські бандерівці — АК і НСЗ *— давно вже прилучилися до такого методу робо­ти. «Двійкарі» підтримують зв'язок з Англією і одночасно роблять найцінніші послуги Німеччині. АК стає допоміж­ним загоном гестапо в боротьбі з антифашистськими пат­ріотичними елементами. НСЗ — його винищувальною групою.

1 ось АК влаштовує різню українського населення Холмщини. Бандерівці, мовби в помсту, приступають до знищення поляків. Ця страшна робота проводиться за загальним планом: польські масові вбивці починають дія­ти з північного заходу, українські — з північного сходу (Ровенська область). Цей метод повинен був полегшити вбивцям завдання через невелику густоту інонаціональ­ного населення в цих районах. Поголовно винищується паселення цілих сіл і містечок, майно жертв стає здобич­чю убивць. Німецькі окупаційні власті прикидаються не­зрячими, але охоче постачають зброєю так звані загони самооборони, які, в свою чергу, втягуються у цю мерзен­ну роботу.

Хвиля масових убивств охоплює поступово Грубешів- щину, Томашівщину та Ярославщину на заході, Ровеп- щину, Тернопільщину і Станіславщнну — на сході. В той же час гітлерівці будують в Майданеку і Освенцімі все нові й нові крематорні печі, в яких гинуть ті, хто так чи інакше насмілився перешкодити гітлерівській політи­ці знищування народів. Печі робились міцні, на довгі роки, в них передбачалось знищити вогнем цілі народи, в першу чергу — понад двадцять мільйонів мешканців генерал-губернаторства. На всю потужність вони повинні були запрацювати тільки після остаточної перемоги фа­шистської Німеччини. До того часу роль цих печей до­ручалась в значній мірі українським і польським націо­налістам.

В цей жахливий час на західноукраїнських землях посилюється діяльність радянських партизанів. Мирне на­селення зітхнуло вільніше: у нього з’явився захисник. Банди убивць були змушені тепер діяти з оглядкою; вони вже на власному досвіді переконалися, що таке караюча рука радянського партизана. ОУН і АК закли­кають на допомогу німців, націоналістичні розбійники полюють за окремими партизанами та діячами антифа­шистського підпілля і віддають їх до рук гестапо. Проте, незважаючи на всі їхні зусилля, партизанський рух охоп­лює все нові й нові райони, а з партизанськими загона­ми доводилось битися вже не полкам гітлерівців, а цілим дивізіям...

Становище на фронтах також не сприяло здійсненню людожерських мрій фашистів. Після битви на Курській дузі віру в перемогу Німеччини гублять навіть бандерів­ці. З допомогою своїх партнерів з «двійки» АК вони на­лагоджують зв’язок з американською та англійською роз­відками, тобто роблять те ж саме, що зробив їхній німецький обер-шеф Канаріс. Це не означало зміни хазяї­на, бо в районі дій ОУН і АК інтереси Уолл-стріту, Сіті і гітлерівського Берліна повністю збігалися. Роблячи по­слуги гестапо, Баядера автоматично робив послуги «Інте- лідженс сервіс» * і «Сі-ай-сі» (американській розвідці) і навпаки. Всіх їх поєднувала загальна ненависть, нена­висть до Радянського Союзу.

1944 рік. Радянські війська виганяють із Львова гіт­лерівців, бандерівські вбивці зникають в «схронах». Вони вражені подібністю німецьких і англо-амерпканськпх ін­струкцій; і ті, і другі твердять одне і те ж: вбивати. Вбива­ти кращих людей цієї землі, вбивати разом з їх дружина­ми і дітьми. Вбивати, вбивати! За будь-яку ціну перешко­дити зміцненню Радянської влади на цьому ідеальному плацдармі, що розкинувся від Чернівців до Варшави і Гданська.

Ті ж інструкції одержує і АК. Переможне просуван­ня радянських військ па захід лякає «двійкарів» більше, ніж перспектива повного знищення польського народу силами німецької поліції та її допоміжних банд із ОУІІ. В липні 1944 року між гітлерівцями і керівниками АК відбуваються таємні переговори. Черчілля інформовано про провокацію, що готується, він одержує найточніші відомості про хід переговорів, але він і пальцем не пово­рушив, щоб перешкодити нечуваному злочину. У відпо­відний момент Черчілль зробив заяву на весь голос, що він нічого не знає...

З того часу пройшли роки. Західноукраїнські області, що десять років тому ввішли до складу єдиної Україн­ської Радянської Соціалістичної Республіки, перебувають в періоді великого розквіту. Нове світле життя перемож­но крокує і по вулицях Варшави, нині столиці Польської Народної Республіки. Відійшов у небуття кошмар мину­лого, розвіявся кривавий туман, що десятиріччями огор­тав багатостраждальну галицьку землю. Сокиру ката, занесену над її народом, було розбито вщент разом з рукою, що тримала її. Великий радянський народ вряту­вав своїх братів в останній час, коли вирок було виголо­шено і катам залишалось лише виконати його.

Невпізнанною стала галицько-волинська земля, інши­ми стали її люди. Подихом великого плодотворного життя насичено повітря, яким вони дихають. Ті, що відчули весь жах гніту, знають, чого варта свобода. Даремні зусилля заокеанських послідовників Гітлера. Західноукраїнські області навіки перестали бути плацдармом для чужоземних

загарбників, бо немає в світі сили, здатної повернути минуле там, де народ під захистом Радянської Армії будує своє майбутнє.

П’ять років тому гітлерівський генерал-губернатор Польщі Ганс Франк заявив своїм поліцаям: «Якщо ми виграємо війну, то одержимо змогу зробити з усіх поля­ків і українців м’ясний фарш». У англо-американських наслідувачів гітлерівця Франка апетит теж немалий, але можливості його задоволення пезрівнянно менші. Вони можуть переконатися в тому, якщо побажають. Але треба сподіватися, що у них вистачить розуму по­вірити нам на слово...

Хтось назвав одне з найбільших західноукраїнських міст містом кам’яних задумливих левів. Ці леви стоять на сторожі перед входом до приміщення міськради, вони оберігають чистоту старих львівських колодязів, вони дивляться на нас з гербів самого міста. Один із них, по­нівечений і самотній, біліє на моріжку Високого Замку як німий свідок давним-давно відшумілих часів і подій, як німий докір всім тим, хто на протязі століть ніс сонячному місту тільки смерть і розруху.

Ходить серед жителів Львова легенда, що в грізний час, коли серце народу переповнюється образою і гнівом, кам’яні леви оживають. Вони струшують тоді сивину із своїх грив, сходять з постаментів і біжать сонними вули­цями, сповнюючи їх гучним ревом. Цей рев не доходить до людського слуху, його можна почути тільки серцем. Тоді поблідлі люди просинаються, запалюють вогні і ви­ходять на вулиці. В той тривожний час в піднебессі, випереджувана зграєю сріблястих голубів, ширяє невиди­ма бойова слава.

За останні десятиліття вона не раз з’являлася над Львовом. Весняного рапку 1902 року страйкуючі будівель­ні робітники зросили своєю кров’ю брук Стрілецького майдану. Однак нелегко дісталася перемога гусарам його імператорсько-королівської величності Франца-Йосифа І. Нерівний бій озброєних із беззбройними продовжувався понад годину, і лише залпи підоспілої піхоти вирішили долю кривавої битви.

А два дні згодом робітничий Львів ховав загиблих товаришів. Ховав під тими ж непереможними прапорами, під якими билися загиблі, з піснею:

Червоний колір наших прапорів,

Бо на них робітнича кров...

 

 

На цій землі мінялись вивіски і шлагбауми, замість одних мундирів з’являлись інші, але кайдани лишалися одні й ті ж, і звільнитися від них не під силу було лю­дям, що знали волю лише з дідівських переказів, з чуток. Та й не могло слово «свобода» стати плоттю там, де кож­не живе слово було «забороненою піснею», де на варті рабства стояла міць трьох імперій.

Великий Жовтень пройшов тут стороною, але його могутнє дихання сколихнуло народне море, і перед очи­ма одвічних рабів постав уже не міраж, а реальна кар­тина людського щастя. Тепер відвага хоробрих перестала бути мужністю приречених, бо в нерівній боротьбі перед ними сяяли вогні соціалістичної Москви, бо в її зростаю­чій могутності і славі вони бачили провісника і своєї перемоги. Народ уярмлених земель став па шлях бороть­би за возз’єднання.

Нелегким був цей шлях, ііого перегороджували не лише в’язниці, концтабори і шибениці. За спиною воро­га стояли націоналістичні відщепенці, і це породження німецького сатани і шляхетської вовчиці не гребувало нічим, коли вирішувалося питання: бути чи не бути.

13 кривавий четвер 1936 року пролетаріат Львова ще раз вийшов на барикади. Це сталося після того, як мирна похоронна процесія з тілом забитого безробітного Козака була по-зрадницькому розстріляна поліцейськими куле­метниками. Вибух народного обурення вимів вбивць з вулиць міста, і лише після прибуття підкріплень вони могли відновити розправу.

А через місяць у Львові відбувся Антифашистський конгрес працівників культури, який перетворився в де­монстрацію єдності прогресивних сил Західної України і Польщі. В глибокій тиші, що раптом охопила перепов­ненні! зал оперного театру, зійшла на сцену стара робіт­ниця, учасниця червневих подій 1902 року. Від імені страйкуючих будівельних робітників вона вручила голові урочистого засідання конгресу Ванді Василевській вели­чезний букет червоних троянд і сказала:

— Прийміть ці троянди, вони кольору наших прапо­рів. Скоро настане час, коли ці прапори перестануть на­гадувати нам пролиту кров наших братів і синів, і під їх захистом розцвіте зовсім інше, молоде, чудове життя...

Це життя прийшло до нас через три роки згодом, його величну ходу чути було в майорінні червоних пра-

порів, у переливах пісень, в гуркотінні танків. Історія західноукраїнських земель рушила вперед. Волею радян­ського народу завоювання Жовтня за одну ніч стали над­банням народу Західної України. Боротьба за волю, за землю, за школу па рідній мові, за право на життя і пра­цю втратила раптом сенс: все це стало реальним здобут­ком. Програмою дня у звільнених містах і селах стало будівництво соціалізму.

Моторошні роки фашистської окупації були ще одним, цього разу останнім випробуванням. Після цього ще яскравіше засяяло сонце волі. Яскравіше і ширше: За­карпатська Україна ввійшла до складу Української Ра­дянської Соціалістичної Республіки. Повне возз’єднання українських земель сталося!

Минуло всього чотири з лишком роки з дня повного вигнання окупантів, але як разюче змінилася за цей час вчорашня «земля в ярмі»! Львів, прозваний колись містом завмираючих майстерень, тепер випускає сільськогоспо­дарські машини, велосипеди, автовантажники, а львівські електролампи обдаровують світлом найвіддаленіші кутки Радянської країни. Екскаватори-велетні розчищають міс­це для майбутнього «Львівського моря»; його хвилі вга­мують спрагу міста, позбавленого річки.

На колишніх поміщицьких, а сьогодні колгоспних по­лях перевалюються трактори, діловито рокочуть комбай­ни. Очманілі від злиднів герої творів Василя Стефанпка зникли безповоротно в мороці минулого, а їхні діти і внуки виходять на сторінки історії свого народу в орео­лі слави Героїв Соціалістичної Праці. Маленький Мирон Івана Франка не відрізняв тюрми від школи; маленький Мирон наших днів — відмінник університету імені Івана Франка. Веселим сміхом сміється нинішній Борислав, і над нафтовими вишками владно лунають голоси колиш­ніх «ріпників». В західноукраїнських областях вступив у свої права соціалізм, над Карпатами сходить ясна зоря комунізму.

По-новому визначилась людська доля.

В 1930 році в луцькій тюремній лікарні лежала люди­на, дні якої, здавалося, полічені. їіі довелося пережити всі жахи поліцейських тортур, найвитонченіших, наймер- зенніших, тортур, що сягають за межі людської витрива­лості. Катів зовсім не обходила та обставина, що жертвою їх знущань був відомий львівський літератор і публіцист

Кузьма Пелехатий. Катований був стійким борцем за справу робітничого класу, а популярність цієї людини і мужність її лише посилювали лють мучителів. Арештова­ний не піддавався погрозам, катування не зламало його волі, тому арештований повинен був померти.

Але могутня натура перемогла, Кузьма Пелехатий залишився живий. Страждання лише загартували його, і він жодного дня не переставав бути собою: чесним, від­важним борцем за визволення свого народу.

Сьогодні депутат Верховної Ради УРСР Кузьма Ми­колайович Пелехатий працює головою Львівського облви­конкому депутатів трудящих. Кожну появу його на три­буні колгоспники і робітники зустрічають бурею нести- хаючих оплесків. Народ платить йому любов’ю за любов.

І

Тринадцять років тому робітниця Марія Кіх разом з іншими членами спілки кравців вийшла проводжати в останню путь Владислава Козака. Коли фашистські ку­лі почали сіяти смерть в лавах учасників похоронної процесії, Кіх не здригнулася. Тісніше зімкнувши лави, демонстранти рушили вперед, безстрашно дивлячись в очі озброєної до зубів підлоти. І з цих лав Марію Кіх вирвала лише куля, яка розтрощила їй щелепу.

Під час Вітчизняної війни Марія Кіх продовжувала свій доблесний шлях в лавах партизанів Героя Радянсько­го Союзу Медведєва. Сьогодні вона — заступник Голови Верховної Ради УРСР.

Колгоспниця з надбужанського села Скоморохи Уля- на Баштик два роки тому показала себе відмінним май­стром урожаю, про неї з повагою говорили в області. Тепер про неї з гордістю говорить вся велика країна: Уляна Баштик удостоїлась звання Героя Соціалістичної Праці.

...Наслідок битви в західноукраїнських областях за­безпечений, але битва продовжується. Цього разу — бит­ва за врожай, за дострокове виконання виробничих пла­нів, за дальше піднесення культури і науки. Труднощі є, інколи великі: багато всякої погані плутається ще під ногами. Однак життя, чудове радянське життя, перемож­но крокує вперед і народжує нові пісні, нові легенди, в яких і леви, і бойова слава будуть символізувати відни­ні тільки одне: велич визволеної людини.

 

 

 

 

ПОЛЬСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Польська література наших днів опинилась у сліпому закутку. Велетні «під’яремної» Польщі Жеромський і Реймонт * відійшли у вічність. Те, за що вони боролися ціле життя, про що ціле життя мріяли, здійснилося вкін­ці, зродилося таке сіре й непривабне, що залишилося їм тільки одно: вмерти, поки мрії ще не розвіялися оста­точно.

Нове письменницьке покоління, що оформилося після війни, опинилося розбитками: усе, чим жила передвоєнна духовна Польща, втратило рацію існування, а нове,— нового одні не хотіли, другі не могли сприйняти. І тому сьогодні такою безнадійністю, такою безкровністю віє від польської нової книжки. Останні могікани доживають сво­го віку; воші або замовкли, або сходять па старе, оклепане, повне старошляхетського сентименту та «новітньої» пор­нографії (Вайсенгоф).

Найповажніша та найбільш поступова нещодавно літе­ратурна група «Скамандер» * сьогодні зниділа та ледве животіє. Її ліве пролетарське крило (Броневськнй *, Стап- де *, Вандурський *) пішло своїми шляхами. Сама ж «елі­та» вислуговується, як може, урядові. Каден-Бандров- ський * і Поганка Вєльопольська * «санують» * читачів «Глосу правди» не за страх, а за совість. Одинцем поде­куди від них стоїть Слонімський *, цей донкіхот імли­стого пацифізму. Літературна продукція цієї групи доволі слаба. Причина — брак окресленої ідеології і подекуди тяжкі матеріальні умови. Один з найкращих поетів сучас­ної Польщі Тувім * (між іншим, переклав недавно на польську мову «Слово о полку Ігоревім») пише заради гроша ревю та скетчі для кабаретів. Пого останпі твори викликають враження, начеб поет наближався до своєї осені.

Широку дискусію викликала нещодавно повість Ка- дена-Бандровського «Чорні крила» (в двох частинах: «Лєнора» і «Тадеуш»), Він намагався у ній підійти до пекучої проблеми: боротьби пролетаріату з капіталом. Дія відбувається в Домбровському басейні, де попри чор- пу нужду людей з підземелля цвіте розкішне життя панів Костринів. Перед нами ціла галерея представників сьогод­нішньої польської дійсності: від шахтарського чорнороба, попри поліцая та політичного спекулянта до головного директора. «У темряві годі будувати!» — кличе автор; а темрява ця, навіть у «Чорних крилах», страшна. І саме в цьому, що автор спромігся поглянути в очі жахливій дійсності, криється головна вартість твору. На жаль, мимо того всього він не здобувся на послідовність. Па його думку, ідея твору не є революційна, ні реакційна, а цим, до- чого стремить його наболіла душа, є вимріяне й неми­нуче «одуховлення матерії». На його думку, пролетар є об’єктом безоглядного визиску з боку людей-шакалів, та це триватиме так довго, поки одного ранку всі люди не стануть лагідними і повними любові до ближнього овеч­ками. Вигідне становище, особливо під цю пору!..

Івашкевич * пише цикл віршів про трамвайні квитки, що шелестять у кишені, наче рожі. Тувім редагує «Сате- га ойвсига» * «Курієрку» *, Вєльоиольська рекламує без успіху польське фільмове виробництво та розпина­ється за добру славу державної поліції. Слонімський з «Вавілонської вежі» зійшов до «Варшавського мурипа», доволі безпретензійної комедії. Стільки про «Скамандер».

Стафф * завантажений перекладами, Макушинський * силкується передвоєнної марки гумором розважити за­журених земляків. Краків має Пайпера і Віктора *, цей останній пише здебільшого оповідання з тваринного жит­тя. Талановитий пролетарський поет Єршіпа замовк, про­мінявши, мабуть, ліру на записник бакалавра.

Літературна преса в Польщі має здебільшого інфор­маційний характер, а якщо й гуртує біля себе певні гру­пи письменників, то всі вони своїми творами бліді, ане­мічні, як блідим і безкровним є духовне життя пануючої в Польщі верстви.

Антоні Слонімський, єдина в своєму середовищі лю­дина з горожанською відвагою, став предметом обурення широких кіл польської «аристократії духу». Річ у тому, що [він] в своїх тижневих хроніках на сторінках «\Viado-

діо^сі ШегаскісЬ» * нещадно бичує «колтуньство» ³⁷ пев­них шарів польського громадянства. В одному з останніх чисел згаданого журналу він пише: «Попри сильно роз­винену національну манію величі дається у нас зауважи­ти тривожний брак вищих стремлінь та тяжіння до рівня вулиці. Преса зразкується на брукових ганчірках, і треба признати, що здобула собі рекорд ординарності. Якщо хто- небудь осудить рідне свинство, або якщо кому-небудь не до вподоби т[ак] зв[аиий] «хід подій»,— відповідають йому: «Всюди діється те саме, всюди є погані часописи й усюди поліція менше або більше б’є». Авжеж, та в краях на певному культурному рівні є люди, які цьому противлять­ся. У нас вимагають від сатири, щоб була проурядовою. Сатиричний журнал, що захищає уряд,— це дивогляд, тільки у нас можливий. З другого боку, важко у пас бо­ротися на трохи вищому рівні. Важко станути в опозиції, щоб не стати союзником та співпрацівником наволочі».

В останніх роках появилося на книгарських полицях багато нових книжок молодих і старших письменниць, яким критика закидає зловживання метафорою або т[ак] зв[аний] «язгот нєвєсьці» ². Особливо живу дискусію викли­кала повість Кунцевичевої * «Крик за дитиною».

Одним з найбільш популярних письменників сучасної Польщі є незвичайно плідний автор найгіршого сорту «сенсаційної» танднти *— Марчииський *.

 

 

з польського

ПИСЬМЕНСТВА

Антоні Слонімський. Wieza Babel. Drarnat w trzech aktach wierszem. (F. Hoesick, Warszawa)

...VViedz, ze si\ slowa czasem jako wiatr wiosenny,

Jak pierwszy wiew gorqcy, со przychodzi nocq,

Nagle drzewa w ogrodach і badyle suche Nagle pod jego tchnieniem szelestem Цгерос.д.

I ziemia cala kwitnie, za jednym podmuchem,

Warn, ktôrzy mogli przyspieszyc tç wiosnç,

Ustom, przez ktôre mogïo môwic przeznaczenie,

W obliczu wielkich czynow zostaje cierpienie,

Sny niespokojne, gorzkie dni zalosne,

Zatrute zmarnowanych zwyciçstw wspomnieniami

Оці неспокійні син і зродили, мабуть, «Вежу Бабель». Мимо цілої пошани, яку маємо до поважного письменни­ка, не можемо гііяк повірити, що слова його будуть віт­ром, що принесе весну, як не принесли цієї весни ні «Пан-Європа» Калергі *, ні скрипка Бурместера *. «Па­цифізм», що мав би в ім’я «братерства» тощо пацифіку- вати відпосини між вовком і його жертвою, що мав би в ^{38 39 40 41 42}

ім’я миру санкціонувати нинішній стан речей в Західній Європі (супроти Східної — пацифізм не зобов’язує!), не вийде ніколи поза рямці відчиту чи концерту одпого-дру- _гого Манілова. Не поможе цій мертвородженій ідеї й 9-а симфонія Бетховепа, що її па гімн «Пан-Європи» переро­били, хоч і заплачуть, може, зі зворушення Бріап і Ер- ріо *. Не поможе їй і «Вавілонська вежа», хоч би й куди майстерніше побудована.

Слонімський нещадно поборює імперіалізм, мілітаризм, більш трохи оглядно націоналізм, уміє бути навіть рево­люційним:

Nikomu nie wystarcza dzis juz swiat rz^dzony Przez tych, ktoryin sig wladzg udato zagarn^c ',

та не вміє знайти в собі хоч би сміливості Гітлера. Його болить, що

Ludy sig rozbiegly

І kazdy sig na wlasnym smietnisku przewraca,

Kruszy sig w osobnosci, jak te oto cegiy ⁴³,

та щоб вивернути ті смітники — в нього руки зачисті. Він бачить світле майбутнє людства в тихому порозумінні шляхетних творчих одиниць усіх народів; їх серця вже тепер шукають себе по всьому світі, вже тужать за ваві­лонською вежею набринілі опортунізмом душі мрійників. Одним словом, усе буде гаразд, треба тільки вірити, че­кати й писати відповідні вірші, а вежа вавілонська виро­сте, як гриби по дощі.

Ось концепція драми. У Каліфорнії викінчують народи всього світу спільними зусиллями вежу, що її верх трохи ие сягає зір. Ця вежа — це гордощі й надія всього людст­ва. (її будову вітає навіть «столиця гордощів» Рим.) Вона має служити всім, її завдання — розподіл енергії всесвіту, щоб кожний міг «однаково жити». Та коли її викінчили, творчий дух головного інженера велить її

1 Світу всім не стане. Світ вже поділили

Ті, кому вдалося владу захопити (польськ.).— Ред.

будувати ще далі, ще вище. Це викликає бунт розчарова­них народів, і оне вже

Przy moscie iancuchowym burzq magazyny

Chinczycy і Rusini⁴⁴

(Ох, цей народ русинський!)

З      кінця другої дії приходить землетрус, занархізована юрба не в силі врятувати вежі, й оце в третій дії з неї тільки румовища залишилися.

Сам творець загинув під час бунту, дочекався зате третьої дії його помічник Джефріс, і цей монтує згодом динамо, що залишилося під румовищами вежі. Воно має створити нове сонце на землі, і знов линуть у Каліфор­нію народи, що

Wciqz кгдгд, probujq, dyskutujfi, radzq,

Z pominigciem panstw, rzqdow, nie liczqc sig

z wladzg².

Це, розуміється, владі не до вподоби, та вона безсиль­на супроти солідарності мільйонних мас, і вкінці життє­дайне динамо обдаровує світ новим сонцем.

Отож лишається нам тільки після цього всього озброї­тись терпінням, перед сном поплакати над Уеллсом і, по­чухуючись з внутрішнього вдоволення, чекати на вавілон­ську вежу та на поета, якого б думка й мова не була,

...jak burza owa,

Co w szklance wody pieni sig і pluska,

Jak zarazony owoc barwq oszukuje,

A gdy sig jqdro. rdzen rzeczy wyluska,

Nikczemna sig okaze albo tez jalowa...³

1 Близ мосту ланцюгового плюндрують магазини Китайці і русини (польськ.).— Ред.

2 Зводять спір, дискусії, дають усьому раду, Держави, уряд згадують, не важачи на владу

( польськ.).—Ред.

⁸      ...немов та буря,

Що воду в склянці пінить, шаленіє,

Наче плід забарвлений докола.

Нехай же суть, ядро їх то відкриє,—

І буря, й плід — нікчемні у натурі.

Bruno Jasienski. Pale Paryz («Rôj», Warszawa, 1929, c. 326) K

Книжка Ясенського викликала в широкому світі по­дібну бурю, як Ремарка «Im VVesten nichts neues» *. Дру­кувала її паризька «L’Humanité» * не без реклами з боку поліції, яка мала поважний намір позбутися з Фран­ції настирливого чужинця, що з такою злістю нищив розкішний Париж. Щойно інтервенція деяких французь­ких письменників дозволила йому докінчити друкування повісті, що тепер розходиться в сотнях тисяч примір­ників.

В чому саме таємниця її успіху?

Нинішня читаюча публіка перестала цікавитися дав­нім минулим, а доба її заінтересувань починається з 1914 року. Вона прагне гострої актуальності у всьому, що має що-небудь спільного з мистецтвом. Передвоєнні смутки й радощі стають такими до смішності маловаж­ними після великої війни й революції, що важко ними зворушити читача, який живе в добі світових катаклізмів, у напруженій атмосфері непевного сьогодні й невідомого завтра. І саме це завтра, яке одних тривожить, у других бу­дить надію, стало темою творчості для багатьох, особливо молодших, письменників. Та передбачити на дальшу мету хід подій, уявити собі в подробицях розвиток класової боротьби і її остаточний вислід — невимовно важко, тим паче що все це є обумовлене обставинами життя, що змінюються з години на годину. Перегляньте ілюстровані журнали за якихось сорок літ — побачите, як тоді уявля­ли собі люди літак, і смішно вам стане. Треба погодитися із тим, що наша уява обмежена; ви не в силі охопити нею нічого, чого б ви не бачили, не відчули частково бодай або в мініатюрі. Вічно мінливі умови, нові потреби створюють нові форми. Змінюється і психологія людини. Уявіть собі людину часів директоріату, перенесену на вулицю нинішнього Нью-Йорка!

Ясенський поставив собі скромніші завдання. Те, що діється в його повісті, може почати діятися хоч би сьогод­ні. Та тільки не знаю, чи знайдеться па світі бодай одна совісна людина, яка б бажала собі такого розвитку подій ¹

і такої ціни, яку заплатив у повісті Ясепського паризький пролетаріат за своє визволення.

П’ср, зредукований робітник автомобільної фабрики, не може знайти праці. Найбільші радощі його життя, молоденька мідінетка Жанет, покидає нуждаря, кидаючи- ся в болото паризького життя. ІГєр пізнав страшну суспільну кривду й цілою душею зненавидів тих, що за гроші купили його найбільшу святість — малу Жанет, купують таких Жанет тисячі тисяч. І він метиться жор­стоко. Вливає в міські водотяги пробки з бацилами чуми і таким чином засуджує на смерть гнобителів, засуджує гноблених і дорогу малу Жанет. У Парижі чума. Люди мруть, як мухи, кожний день вмирають сотні тисяч. З міста нікого не випускають. Чужинці для забезпеки перед пошестю творять ізольовані національні республіки, в одній частині відрізаного від світу міста-велетня постає й робітнича радянська держава. Та все це не допомагає, і за якийсь час у Парижі все вмирає, лишаються живі тільки в’язні у заміських тюрмах, вони здобувають со­бі волю і творять у місті мерців соціалістичну респуб­ліку. Минає кілька літ (!), і капіталістичний світ із зди­вуванням довідується, що в Парижі царює зразкова комуна.

Проти СРСР починається «хрестовий похід» капіталі­стичних держав, і оце з вежі Ейфеля накликають кому­нари через радіо увесь робітничий світ до оборони соціа­лістичних республік. Це все.

Ясенський уміє оповідати, вміє промовити до серця. Деякі місця проймають до глибини, особливо людину, яка пізнала на собі увесь жах існуючого ладу. Та Ясенський, на жаль, не мав для цієї людини належної пошани: його роман писаний наче прихапцем, на коліні. Дивуєшся та з дива вийти не можеш: як міг письменник з профе­сійним стажем, з виразно окресленою ідеологією поробити такі тяжкі прогріхи супроти своїх читачів, які, починаю­чи читати його книжку, віддають йому найцінніше — своє довір’я до автора.

Роман має двох головних героїв: П’єра і китайця П’ян Ціянгквея. Першого розтоптує юрба на 75 сторінці, а другий зовсім авторові не вдався або — може, після сво­його останнього приїзду в Париж — підставив на своє місце когось іншого, а сам зайнявся підпільною роботою

і, таким чипом, одурип автора, та зате залишився надалі чесним жовніром революції.

Є й маса. Та її роль другорядна, і обличчя невиразне. Дивишся наче на портрет: видно чийсь ніс, а решти немає, забув, мабуть, маляр нарисувати. Остаточну пере­могу пролетаріату, вимріяний суспільний лад, велить нам автор оглядати з висоти літака, очима летуна ворожої армії, який бачить на вулиці лани збіжжя й — автомобі- левий та залізничний рух... (Це по кількох роках гострої блокади!)

Мимо цього всього «Раї? Рагуі» прочитати варто, бо книжка цікава, хоч не як цілість, а фрагментарично. Ясенський — талант неабиякий, побажати б йому тільки більше терпеливості та вільного часу...

 

 

СПІВЕЦЬ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ

Бачити в сучасному паростки майбутнього, показу­вати те нове і позитивне, що народжується в людських умах і серцях, відкривати все нові і нові перспективи розвитку соціалістичного суспільства — ось відповідальне і почесне завдання радянського письменника — інженера людських душ.

Це завдання вимагає від письменника постійного, тіс­ного зв’язку з життям, з народом, вимагає грунтовного ознайомлення з основними процесами соціалістичного бу­дівництва.

Юрій Соломонович Кримов, * автор відомої повісті «Танкер «Дербент», виріс у вппятково сприятливих для письменника умовах. Закінчивши фізико-математичний факультет Московського університету, він іде працювати до торгового флоту інспектором радіозв’язку. Під час пла­вань близько знайомиться з робітниками транспорту, вив­чає процес їх росту; разом з ними вчиться працювати по-новому.

Згодом Кримов стає старшим інженером Московського нафтового інституту. Застосовуючи соціалістичні методи праці, він, спільно з професором Слонєвим, винайшов спо­сіб очищення нафти від води з допомогою електрики. За час роботи в Москві Кримову доводилося часто бувати в Баку, де його заходами було побудовано дослідний агре­гат. В 1936 році Кримов, за дорученням інституту, плаває на танкерах, маючи можливість бути свідком народження могутнього стахановського руху.

Це були великі дні в його житті. Все те, що молодий інженер за той час бачив, пережив і передумав, весь свій нагромаджений досвід він вирішив висловити в повісті «Танкер «Дербент».

В героєві повісті Басові Кримов показує людину, що оволоділа технікою. Спочатку Басова називають невдахою і зарозумілим всезнайкою. Його гонять з місця на місце, не розуміє прагнень новатора навіть його дружина, яка кінець кінцем покидає свого чоловіка, як «непоправного». Але Басов настільки впевнений у своїй правоті, що й цей удар не збиває його з обраного шляху. Нарешті, своєю більшовицькою наполегливістю Басов довів, що він вміє не тільки сам працювати краще, продуктивніше, але вміє організувати працю інших, по-новому керувати людьми.

Проте ця перемога не заспокоює Басова. Він вважа­тиме її лише тоді повного, коли інші робітники не тільки піднімуться на його ступінь, але й випередять його. І коли він однієї ночі переконався, що люди вже можуть обій­тися без його допомоги, зрозумів, що свою роботу довів до кінця.

В своїй новій повісті «Інженер», що появляється не­забаром, Ю. С. Кримов дає образ сьогоднішнього передо­вого радянського інженера, який словом і ділом, вірою і правдою служить своїй любимій Вітчизні.

Нове, більшовицьке ставлення до соціалістичної праці і є основною темою «Інженера». Віссю повісті є молоде подружжя. Він — інженер із стажем, вона — тільки недав­но закінчила політехнічний інститут. Від усієї душі люб­лять одне одного, і ніщо, здається, не зможе розладнати їх щастя. Та ось він виїжджає на посаду начальника нафтового тресту. Вона їде з ним, щоб працювати рядо­вим інженером. Робота на одному підприємстві призводить поступово до суперечок між подружжям, суперечок, які випливають з неоднакового розуміння своїх обо­в’язків.

Розбіжність думок кінчається повним розривом. Во­на — молодий радянський інженер — перемагає. Нові ме­тоди її роботи, виправдавши себе на ділі, піднімають ви­робництво на нову висоту.

Окреме місце в «Інженері» займає питання про став­лення до винахідників. Часто трапляється, що новатор, позбавлений допомоги з боку товаришів, так захоплює­ться своїм досягненням, що не бачить негативних рис свого винаходу. Якби винахідникові Петіну, замість славо­слов’я, допомогли своєчасно виправити дефекти його вина­ходу, не трапилася б аварія. Любовна турбота про раціо­налізаторів і товариська допомога з боку технічного пер-

соналу і всього робітничого колективу — ось одне з важ­ливих питань керівників радянських підприємств.

«Танкер «Дербент» та «Інженер» — це повісті, які, безперечно, матимуть великий виховний вплив на міль­йони читачів Радянської країни, де мирна праця підно­сить добробут народу па недосяжну височінь, де кожна чесна людина має можливість будувати щастя людства — комунізм. 10. С. Кримов — письменник, який виріс з ма­сами і гартувався в спільній з ними боротьбі за соціа­лізм,— своїм майстерним пером чимало допоможе цій великій справі.

Повість «Полум’я на багнах» Ванда Василевська на­писала весною 1939 року. Але ця книжка не могла появи­тися раніше,— надто багато в ній правди, потрясаючої і страшної. Це обвинувальний акт проти Польщі пілсуд- ських, беків і складковських, це осиковий кіл, встромле­ний в її могилу.

Довгі роки польська література замовчувала про те, що діялося на західноукраїнських і західнобілоруських землях. Революційна частина польських письменників була в становищі травленого звіра, і кожне її писане сло­во з садизмом шматувала цензура. Ті ж, що стояли по другому боці барикад, в кращому випадку заплющували очі, затуляли вуха. Вони вважали за вигідніше вдавати, що не бачать, не чують, що діється на схід від Варшави, великоміський гомін якої глушив крики розпачу і проте­сту, що линули з-над Сяну, з-над Дністра, з-над Бугу. Кривда народна байдужа була серцям мистецтва, для яких любовні переживання пари молодят важили більше, ніж трагедія мільйонів робітників і селян. Арешти, суди, перманентні пацифікації, розстріли, жахлива експлуата­ція, варварське нищення культури поневолених «інород­ців» — все це було для них таким буденним і нецікавим.

Ванді Василевській благородство душі не дозволяло мовчати. Вона мала відвагу дивитися на світ широко від­критими очима і відкрито протестувати проти дій потвори, що називалася Річ Посполита. Вона не могла спокійно терпіти наруги з її народу, на якого кидали тінь негідні вчинки Пілсудського і його опричників, не могла терпіти їх знущання над українцями і білорусами. Вона знала, що не може бути вільним народ, який гнобить інші наро­ди. Весь свій біль, своє обурення письменниця вклала в повість, кожна сторінка якої насичена щирою, відданою

любов’ю до всіх гноблених і експлуатованих, де б вони не жили, якою б мовою не говорили.

Вбоге волинське село, навколо якого нростяглися не­прохідні болота. Реве голодна худоба, даремно шукаючи паші. В хатах живуть люди, яких від голодної смерті рятує риба, що її вони крадькома ловлять у річці й озері. Кращі грунти посіли ненаситний поміщник і осадник Хожиняк. Між ними обома і селом йде невпинна, жорсто­ка боротьба, в якій скоріш чи пізніш одна сторона мусить згинути. Але село — це парод, а народ безсмертний. Його кращі сини очолюють нерівну боротьбу з ворогами, які мають у своєму розпорядженні весь величезний держав­ний апарат. Вмирає запроторений у тюрму Сашко, довгі роки томиться в ній Петро, гине зацькований панськими посіпаками Іван. Але з їх смертю не вмирає ідея боротьби за волю.

Не має спокійного дня і ночі осадник Хожиняк. Між ним і селом непорушно стоїть стіна класової ненависті, і він об цю стіну розіб’є собі голову. Майже в кожному селянинові він бачить свого запеклого ворога і не поми­ляється. Раз у раз спалахують загравою пожежі його гос­подарські будинки, а коли сутінки ляжуть на землю, він чує смерть, що нечутною ходою підходить до його хати.

Важко селу скинути з своїх плечей експлуататорів, шахраїв, що обсіли його навколо, важко йому вийти з замкнутого кола безпросвітної нужди. Але вперта, напо­леглива боротьба, що не вщухає ні па хвилину, що росте і розпалюється все більше й більше, яскраво свідчить про те, що в замучених серцях селян живе надія на визволен­ня, що вона ясним вогнем сяє над болотами і пустирями. Над країною недолі і смутку навіть у глуху ніч не стихає пісня, що її співають хлопці й дівчата. В цих піснях зву­чить нота перемоги, яка прийде, яка прийти мусить, як мусить зійти сонце після довгої зимової ночі.

Для Василевської слово «людина» звучить гордо. І то­му вона з такою палкою ненавистю змальовує людей, які оскверняють це почесне слово. Письменниця показує цілу галерею типів, які ще живуть у нашій пам’яті, які веш­таються ще одинцем по нашій священній землі, поки здохнуть на смітнику історії. Поліцаї, які для підвищення в чині здирали б з людей сьому шкуру, «кооператор», що, обкрадаючи сільських злидарів, здобуває маєток, економ, який заради панської ласки шахрайством відбирає у селян

грунт,— ось яскраві образи здичавіння людини, що його весе з собою капіталізм. Чудово характеризує письменни­ця куркуля Хмілянчука. Цей так розмовляє з бджолою:

«Ось яка ти... І чого бриниш? В поле йди, мед збирай, замість літати пусто... кажуть, нібито бджола роботяща... а вона тобі — літає, бринить і тільки».

Ці кілька слів показують душу глитая, в розумінні якого все, що дихає і цвіте, на те тільки й існує, щоб приносити йому наживу. Тим-то Хмілянчук, як і поміщик, як і осадник, є ворогом села.

Потрясаюча картина смерті злидаря-революціонера Івана. Цькований усім поліцейським апаратом, він ноча­ми мандрує на схід сонця. І коли, нарешті, ледве живий доволікся до кордону, жорстока смерть у болоті бере його в свої обійми. Не пощастило Іванові діждатися волі, але ж смерть його не була даремна. Про цього безмежно відда­ного визвольній справі солдата революції співатиме мо­лодь його села — діти вільної вже і щасливої землі.

«Полум’я на багнах» — це нове творче досягнення ав­тора «Батьківщини» і «Землі в ярмі». Цю книжку з за­хопленням читатимуть трудящі скрізь там, де б’ється сер­це соціалістичної революції. Це велике щастя і велика честь для письменника.

Цими днями повість «Полум’я на багнах» виходить українською мовою в видавництві «Молодий більшовик» і польською — в Держнацменвидаві.

 

 

 

«ТУРГАЙСЬКИЙ СОКІЛ»

Повість про боротьбу казахського народу за волю, інак­ше кажучи — за право на життя. Політика царського уря­ду була спрямована па те, щоб цей відсталий, битий до­лею парод позбавити будь-якої змоги стати господарем своєї, густо зрошеної кров’ю предків землі. Керуючись старим принципом усіх імперіалістів «діли і пануй», цей уряд розпалював ненависть міні окремими родами. І любо було дивитися царському губернаторові, як пастух кидався з ножем на такого ж злидаря пастуха, бо тільки тоді губернатор міг спати спокійно.

Кращі плодючі землі отримували баї та урядові по­сіпаки, а величезну більшість народу, що жила в неймо­вірних злиднях і темряві, уряд випихав все далі й далі в безплідний пісковий стен, який нагадував пустиню. Тра­гедію знедоленого народу казахів збільшувало те, що під час війни цар вимагав ще від нього податку крові. Вільні колись сини степів мали віддавати своє життя за катів, які не хотіли навіть бачити в казахах людей, людей з пал­ким, гарячим серцем, яким також не були чужі мрії про щастя.

Такий стан не міг не викликати народного гніву, що раз у раз спалахував вогнем повстань. Останнє з них і найсерйозніше вибухло в 1916 році, і його вже не вда­лося втихомирити миколаївським сатрапам. Кроками ве­летня наближався Жовтень, а з ним довгождана воля казахів.

З розповіді про історичний для Казахстану 1916 рік і починається повість Олекси Десняка про народного героя Іманова Амангельди, * цього рицаря без страху, Роланда середньоазіатських степів. Бідняк Іманов не може диви­тися спокійно на знущання над його народом, він не мо­же бути байдужим, бездіяльним спостерігачем страждань

свого класу, і, коли келих гіркоти переповнився, він під­німає вгору червоний прапор збройної боротьби за соці­альне і національне визволення казахських трудівників.

Незабаром ім’я Амангельди облетіло всі аули від Семи­палатинська по Каспій, викликаючи подив і захоплення в нуждарів, а люту ненависть і страх у баїв та їх високо­поставлених покровителів. Повстання, запалене в серці Казахстану, поступово охоплює всю країну.

Губернатори шлють до Петрограда телеграму за теле­грамою, вимагаючи негайної допомоги, і водночас щедро розкидаються юдиними грішми, купуючи за них при­хильність алашординців, * буржуазних націоналістів ка­захського одмінку.

Амангельди Іманов знаходить скоро спільну мову з ро­сійським трудовим народом, а коли над світом зійшло сонце Жовтневої соціалістичної революції, загін казах­ського ватажка швидко поповнюється російськими та ук­раїнськими братами по класу, і тепер, аж до дня моторош­ної смерті, Іманов Амангельди свідомий інтернаціоналіст, завзятий борець за владу Рад.

Такий історичний Амангельди, такий він і в повісті «Тургайський сокіл». Насичений революційною романти­кою твір Десняка має одну основну рису, характерну, зрештою, для всієї творчості цього письменника: це щира, палка любов автора до справи, за яку бореться ного герой. Цією любов’ю просякнута кожна сторінка книжки. Тим-то вона з скромної повісті переростає в героїчну поему, що в ній подали собі руки полум’яний пафос казахської на­родної думи і розсудлива зрілість письменника. Іманову чуже почуття страху. Він з простотою справжнього героя беззастережно і до кінця відданий своїй справі; в героїз­мі Амангельди без решти виявлені кращі риси його наро­ду. Водночас у ньому є чимало такого, що в зіткненні з вимогами часу може бути шкідливим. Вірний етичним принципам своїх предків, він у розпалі бою злазить з коня, щоб подати допомогу пораненому бойовому другові Мамбетбаєві, незважаючи на те, що цей крок може при­звести і призводить до поразки повстанців. А ця пораз­ка — це сотні даремно вбитих і покалічених його братів, це тріумф ворога... Бажаючи врятувати від загибелі люби­му жінку, Амангельди ладен покинути в гарячий час свій загін, і тільки напоумливі слова товаришів по зброї від­водять його від цього наміру.

Позитивпою рисою останнього твору Десняка е від­сутність дешевенької екзотики. Хоч які були казахи да­лекі від нас своїм побутом, звичаями і мовою, проте в книжці Десняка вони перш за все люди, такі ж як і всі ми — громадяни Республіки Рад, ті ж самі у них заду­шевні думки, і так само гаряче б’ють їх серця для справи соціалістичної революції.

Ми бачимо в них наших рідних братів, що мають спільну з нами мову, мову великої правди батира Леніна.

Олекса Десняк — людина великого письменницького темпераменту, а це жене часто корабель його творчої уяви на коралові рифи романтики пригодницького типу. Тим-то «Тургайський сокіл» місцями нагадує повісті Вальтера Скотта, * героям якого щастя всміхається майже завжди, коли цього бажає читач. Цей засіб без сумніву полегшує письменникові розгортання дії, посилює її динаміку, да­ючи йому можливість творення все нових і нових ситуа­цій і конфліктів, але ж у серйозному творі цей метод ніяк себе не виправдує.

Не завжди все гаразд у Десняка і з метафорами. Зма­льовуючи, приміром, схід сонця, віп пише:

«Сонце викотилося з-за обрію червоне, мов шматок глини на березі Сир-Дар’ї».

Прикро вражає також легковажне ставлення автора до дат. Тургайський губернатор запитує в листопаді 1916 року прибулого з Росії офіцера про новини з фронту, і той відповідає йому, що російська армія очистила «части­ну Прибалтики і кілька губерній у Польщі», немов забу­ваючи про те, що це сталося ще влітку 1915 року...

Безперечним фактом є те, що остання повість Десня­ка — це чимале надбання української радянської літера­тури, вона виконуватиме серйозне політичне завдання, виховуючи маси в дусі інтернаціоналізму і щирої відда­ності справі Леніна. Саме з цих міркувань видавництву «Молодий більшовик» треба подбати про масовий випуск цієї книжки для трудящих західних областей України.

ВИХІД ІЗ тьми

«У тьмі горю» — таку назву мала збірка віршів Андрія Волощака, * кидана кілька років тому у Львові. В назві цій була глибока нотрясаюча правда. Поряд з фізіологіч­ною тьмою поета, як і весь його народ на захід від річки Збруча, оточувала темна ніч гніту і безправ’я. Селянський син, Волощак не міг не чути стогону рідної землі, де жор­стока експлуатація і дике насильство були хлібом насущ­ним мільйонів «Іванів без роду і без долі». Поет знав пре­красно життєві будні Стефаникових героїв, безперспек­тивність їх існування в лабетах режиму Картузьких Бе­рез і безперервних иацифікацій *.

Цю несамовиту картину тогочасної дійсності доповню­вало місто. Голодна, обідрана, нищена туберкульозом ба­гатотисячна армія безробітних криком відчаю і гніву вимагала права на працю і хліб, на сонце і життя.

Коли політичний барометр у Польщі показував па бурю, вони ставали в перших рядах демонстрацій і груди їх продірявлювали поліцейські кулі. Масові страйки на фабриках і заводах, локаути, арешти, розстріли — все те аж надто яскраво свідчило про становище, в якому опи­нився робітничий клас уярмлених поміщиками і капіта­лістами західноукраїнських земель.

Цю трагедію поневоленого народу мусила бачити і відчувати кожна чесна людина. її серце мусило горіти палкою любов’ю до знедолених мас і такою ж ненавистю до гнобителів.

А втім, ворог був не тільки в будинку воєводства. Ока­янні покидьки жовто-блакитної масті не за страх, а за совість вислуговувалися режимові шляхетських катів, про­даючи за миску сочевиці свій народ та його кровні інте­реси. «Патріотичні» пройдисвіти типу левпцьких, паліє- вих, коновальців, донцових, вся та безсоромна зграя, при-

криваючись «любов’ю до неньки», ревно помагала варшав­ським вельможам стискати зашморг на шиї «меншого брата».

Андрій Волощак був одпим з тих представників за­хідноукраїнської інтелігенції, для яких чесність і любов до народу не були декламаційними фразами. Він ніколи, навіть у найтяжчі дні лихоліття, не вагався служити на­родові, віддаючи йому всі свої творчі поривання, всю лю­бов сповненого болем серця. В часи жорстокого терору він вміщав свої мужні вірші на сторінках революційної преси, допомагаючи поетичним словом великій справі визволення.

Добре зробило видавництво «Радянський письменник», даючи в руки читача збірку «Поезії» Андрія Волощака. Вміщені в ній вірші змальовують шлях, пройдений за останні десятиріччя західною віткою українського народу.

Від бадьорих патетичних тонів, якими насичений «По­лум’яний четвер», через сповнених справедливим гнівом «Безробітних» доходить поет до сяючих величезною ра­дістю «Пісень визволення».

Особиста трагедія («Не раз так хочеться мені...»), хоч яка важка не була б вона, не заглушить трагедії цілого народу.

Та не лиш ’дному мені вгасли очі у вогні.

Згасли тисяч-міліон за «батьківщину і трон».

Майже кожний Волощаків вірш надиханий обуренням і протестом проти тодішньої дійсності. Змальовуючи в «Панському току» каторжне життя селяп, він у ритмі ціпів чує кроки прийдешньої соціальної бурі:

З      утоми — привиди в очах: снопи —це буржуї!..

І ціпом з люттю — чах! чах! чах! — б’ють мозолі мої.

Яскравими соціальними нотками пронизані і його сонети. Обвинувальним актом звучать рядки:

А що ви світ роздерли на дві часті, одну в пітьму убгали, в бруд, в підпілля, другій життя зробили як весілля, і що ключі од світу в вашій власті, не можу я признать того за право, але за глум беру це, за кривавий.

Перемагає поетова віра в прийдешнє визволення, в пе­ремогу соціалізму на поневоленій землі. Це руки вчораш­ніх наймитів:

...пустирище замінять па городи, курні хатки — на сонячні світлиці, а вітрячки — на струм електростанцій.

Коли ж прийшла година довгожданого звільнення, Волощак дає волю почуттям безмежної радості і захоп­лення. Перше робітниче свято у визволеному Львові на­строює його поетичну мову на найвищий тон людського щастя.

О, вітай же, вітай Перший травень,

Ти приносиш нам сонце і весну,

У промінні із Кремля ласкавім Ти майбутність даєш нам ясну.

Любов’ю до героїчної визволительки просякнутий вірш «Червоній Армії»:

З-за Збруча ж бо сплила могутнім прибоєм.

На шпилях Карпат струнко стала У сірих шинелях армада героїв —

Над нею у загравах слава.

Піднесений настрій, такий характерний для більшості творів Волощака, безперечно, псує вірш «Скинута чад­ра», якого не треба було давати до збірки. Розповідаючи в ньому про західноукраїнську жінку, автор невідомо чому забуває, що в класовій боротьбі па наших землях поряд із чоловіками брали участь і жінки, даючи яскраві приклади героїзму, відданості справі визволення трудя­щих. Чому ж Волощак вважає, що тільки тепер «впали чадри» з облич робітниць і селянок? Нецікава також «Маленька мамочка».

Чимало недоліків має і форма окремих віршів. Деякі метафори і епітети просто дивовижні. В «Безробітних», прикладом, «...з серць мамів пливе кров до пустих горня­ток», вино грає «в підпитих, товстих висках», робітники «збирають солод (?!) вин». Часто-густо розчаровує читача мова, особливо ж наголоси, що їх автор механічно при­стосовує до потрібного йому ритму. З цією ж метою він неодноразово втискує в рядки зовсім зайві займенники.

Перед Волощаком стоїть сьогодні певідкладне завдан­ня: піднести якість своїх творів на висоту їх ідейного насичення.

криваючись «любов’ю до неньки», ревно помагала варшав­ським вельможам стискати зашморг на шиї «меншого брата».

Андрій Волощак був одним з тих представників за­хідноукраїнської інтелігенції, для яких чесність і любов до народу не були декламаційними фразами. Він ніколи, навіть у найтяжчі дні лихоліття, не вагався служити на­родові, віддаючи йому всі свої творчі поривання, всю лю­бов сповненого болем серця. В часи жорстокого терору він вміщав свої мужні вірші на сторінках революційної преси, допомагаючи поетичним словом великій справі визволення.

Добре зробило видавництво «Радянський письменник», даючи в руки читача збірку «Поезії» Андрія Волощака. Вміщені в ній вірші змальовують шлях, пройдений за останні десятиріччя західною віткою українського народу.

Від бадьорих патетичних тонів, якими насичений «По­лум’яний четвер», через сповнених справедливим гнівом «Безробітних» доходить поет до сяючих величезною ра­дістю «Пісень визволення».

Особиста трагедія («Не раз так хочеться мені...»), хоч яка важка не була б вона, не заглушить трагедії цілого народу.

Та не лиш ’дному мені згасли очі у вогні.

Згасли тисяч-міліон за «батьківщину і трон».

Майже кожний Волощаків вірш надиханий обуренням і протестом проти тодішньої дійсності. Змальовуючи в «Панському току» каторжне життя селян, він у ритмі ціпів чує кроки прийдешньої соціальної бурі:

З утоми — привиди в очах: снопи — це буржуї!..

1 ціпом з люттю — чах! чах! чах! — б’ють мозолі мої.

Яскравими соціальними нотками пронизані і його сонети. Обвинувальним актом звучать рядки:

А що ви світ роздерли на дві часті, одну в пітьму убгали, в бруд, в підпілля, другій життя зробили як весілля, і що ключі од світу в вашій власті, не можу я признать того за право, але за глум беру це, за кривавий.

Перемагає поетова віра в прийдешнє визволення, в пе­ремогу соціалізму на поневоленій землі. Це руки вчораш­ніх наймитів:

...пустирище замінять на городи, курні хатки — на сонячні світлиці, а вітрячки — на струм електростанцій.

Коли ж прийшла година довгожданого звільнення, Волощак дає волю почуттям безмежної радості і захоп­лення. Перше робітниче свято у визволеному Львові на­строює його поетичну мову на найвищий тон людського щастя.

О, вітай же, вітай Перший травень,

Ти приносиш нам сонце і весну,

У промінні із Кремля ласкавім Ти майбутність даєш нам ясну.

Любов'ю до героїчної визволительки просякнутий вірш «Червоній Армії»:

З-за Збруча ж бо сплила могутнім прибоєм.

На шпилях Карпат струнко стала У сірих шинелях армада героїв —

Над нею у загравах слава.

Піднесений настрій, такий характерний для більшості творів Волощака, безперечно, псує вірш «Скинута чад­ра», якого не треба було давати до збірки. Розповідаючи в ньому про західноукраїнську жінку, автор невідомо чому забуває, що в класовій боротьбі па паших землях поряд із чоловіками брали участь і жінки, даючи яскраві приклади героїзму, відданості справі визволення трудя­щих. Чому ж Волощак вважає, що тільки тепер «впали чадри» з облич робітниць і селянок? Нецікава також «Маленька мамочка».

Чимало недоліків має і форма окремих віршів. Деякі метафори і епітети просто дивовижні. В «Безробітних», прикладом, «...з серць мамів пливе кров до пустих горня­ток», вино грає «в підпитих, товстих висках», робітники «збирають солод (?!) вин». Часто-густо розчаровує читача мова, особливо ж наголоси, що їх автор механічно при­стосовує до потрібного йому ритму. З цією ж метою він неодноразово втискує в рядки зовсім зайві займенники.

Перед Волощаком стоїть сьогодні невідкладне завдан­ня: піднести якість своїх творів па висоту їх ідейного насичення.

За автором збірки «За горами, за ріками», яка нещо­давно вийшла у видавництві «Радянський письменник», треба визнати, що він непогано знає село, особливо ж село на Лемківіцині. Доволі вміло користуючись лем­ківською говіркою, він у першій частині своєї книжки розкриває перед нами гнітючу картину життя експлуато­ваних, затурканих злидарів з-за річки Сяну. Знайомі нам і Гриць Лісний, ця жертва чорних сільських буднів, зна­йомий і Васько Хруняк, що не може обігнатися від різ- ношерстних п’явок, живе в нашій пам’яті іі «пан кан­дидат», тип «рідної» гієни, яка зі зради свого народу зробила собі ремесло.

Про все те треба було розповісти широкому радян­ському читачеві, тим паче, що мова йде про пайдальше на захід висунуту вітку українського народу, яка й посьогод- ні живе поза межами держави робітників і селян.

Оповідання Григорія Гануляка показують, що дій­сність дала письменникові багатий матеріал. З нього він повинен був написати художні твори, які поглиблювали б цю дійспість у свідомості читача, висували б на перший план те, що в ній основне, типове, давали б правдивий аналіз спостережених явищ і, нарешті, визначали б пер­спективи розвитку змальовуваних подій та людей. Тіль­ки в такому випадку твір цілком віддзеркалюватиме дій­сність, тільки тоді радянський письменник зможе як слід виконати своє почесне завдання.

Інакше виглядає справа в Гр. Гануляка. Його лем­ківські герої — це здебільшого безвільні маріонетки, яки­ми доля грається досхочу. Майже всі вони, за винятком героя оповідання «З димом», написаного вже після верес­ня 1939 року, вважають заподіяну їм кривду за щось само собою зрозуміле, незмінне, вічне. Вони тільки вміють

журитися, як журиться обдертий до нитки ошуканцямп- банкірами Хруняк: «Та што си будеш гриз, Ваську, то певні били нечисті пінязі, та нех пропадают до мари. Жили ми без них дотепер, то іщи поживемо ДО ЯКОГОСИ часу. Халія нае не забере...»

Так заспокоює нещасного Хруняка його дружина. Ні їй, ні йому й на думку не приходить, що їх горе не падає з неба, що воно невід’ємно зв’язане з ладом, в якому експлуатація і гноблення трудящих є найвищий закон. Ніхто з них не спалахне протестом, ніхто не шукатиме виходу з нестерпного становища в спільній організованій боротьбі з кривдниками.

Якщо ж і народжується деколи бунт героїв цих опо­відань, то весь свій гнів вони спрямовують проти таких же злидарів, як і вони. В «Процесі за межу» автор розповідає про затяжний процес, бурхливу сварку поміж двома се­лянськими сім’ями, і тут він ладен бачити причину заїло- сті сварки в рисах характеру Каськи, забуваючи про те, що суть цієї справи була в нечуваному голоді землі, який сприяв таким конфліктам, загострював їх та призводив іноді до кривавих розрахунків.

Навіть у буревійну осінь 1918 року, коли на Сході звитяжно майорів уже прапор Великої Жовтневої соціа­лістичної революції в СРСР, а на Заході з гуркотом ва­лилися престоли, ці люди не підносяться до льоту, не перестають ні на хвилину бути наївними поселянами з старих просвітянських календарів *, хоч не один з них кривавився чотири роки на фронтах, не один, звіль­нений революцією з полону, повернувся додому. Ба, що більше. Кум в «Процесі за межу» через два роки після розвалу Австрії розказує, що тоді, мовляв, «у Відни зро­билася якасн (!) революция...».

Що так не було, що й лемки були здатні боротися й давати відсіч ворогам, свідчить порівняно недавнє опові­дання Гаяуляка «З димом», де село веде вже організовану боротьбу з експлуататорами.

Також погана справа, коли автор лемківських опові­дань намагається дати відповідь на питання: що робити? В оповіданні «Під курателею» він бачить вихід з скрут­ного становища в боротьбі з пияцтвом. Гриць Лісний скочується па дпо нужди тому, що «не любить господари- ти» та п’є. Досить було однак дружині Гриця відучити

свого чоловіка пити, щоб промостити йому шлях до добро­буту... Наївно.

Специфічний характер у своїй цілеспрямованості мають «нечисті пінязі». Хруняк продає нафтовим підпри­ємцям право на експлуатацію своєї землі, а отримані гроші здає до сяницького банку, який і грабує його до нитки. Які ж висновки робить з цього факту автор? На його думку, Хруняк і його односельчани повинні були завезти гроші до Львова, бо, як каже Хруняків сусід Нестеренко, що «купив стару корчму та веде крампичку на селі» (!):

«Моя рада — поїхати до Львова, там є наші банки...»

Ця, запізнена зрештою, реклама для банків україн­ської буржуазії, не тільки знижує літературну вартість твору. Перед тією ідеєю «вищості» «рідної» буржуазії треба рішуче застерегти читачів, особливо ж тих селян, яким пощастило не впасти жертвою шахрайських махіна­цій всяких «защит землі» і «промбанків».

Правда, сьогодні Хрунякам нічого боятися на визво­леній землі повторення з ними таких каверз. Але ж не вільно такими розповідями присипляти їх класової чуй­ності, послаблювати їх палкої ненависті до експлуататорів усіх, без винятку, мастей!

В збірці значно вигідніше виділяються оповідання «З димом», «Навчився читати» і «Радість», де автор пока­зує знущання польської шляхти над українським народом та змальовує радісні дні визволення. Автор тут перекон­ливо змальовує страхіття пацифікації, з їдкою іронією викриває брехливість шляхетських законів, які оберігають виключно інтереси поміщиків і капіталістів. В оповідан­нях «З димом», «Навчився читати» і «Радість» Г. Гануляк дає досить переконливі портрети борців за краще май­бутнє народу. Мужньо, без слова скарги вмирає замучений Михайло Дмитрух, його останні слова звучать як при- звістка близької розплати. Зворушує нас трагедія нещас­ного Юдки Штіцера, викликає обурення дике знущання поліції над молодим селянином Влодком Гуком.

Переконливість названих оповідань полягає, головним чином, в їх документальності, в аутентичності описуваних подій та людей. Тим-то погано зробив автор, що не пішов таким же шляхом у своїх нарисах на сучасні радянські теми. Ніхто, звичайно, не заперечуватиме, що Гапя з «Побіди», Марійка з «Здійснених мрій» і Василь

з «Чарівників» дійсно живуть, працюють. Навпаки, кож­ний день нашого прекрасного сьогодні народжус все нових і нових героїв праці, людей, щиро відданих справі Леніна. Та автор нашу надто прекрасну дійсність часом лакує, а внаслідок цього деякі герої його вийшли такими підсоло­дженими, ходульними, що, замість захоплення, викли­кають у читача іронічну посмішку.

Візьмім, наприклад, колгоспницю Ганю. Тракторист Степан пропонує їй одруження, а воно йому відповідає:

«— ...Перед нами весна, виконаймо оце попереду пер­шу колгоспну весну... а тоді...

— Гаразд! Виконаємо! — заявив урочисто Степан, сти­скаючи її руку та дивлячись у її ясні очі».

Невже ж, на думку автора, подружній стан колгосп­ників заважає їм вивершити весняну засівну кампанію?

Ще гірше виглядає справа з учителькою Марійкою («Здійснені мрії»). Одержавши після приходу Червоної Армії роботу, вона ось так навчає школярів:

«— Чи маємо любити поляка, єврея, росіянина?

— Так, всіх маємо любити, без виїмку.

— А може, таки є часом виїмки, що не треба кого любити?

—* Коли хтось є нашим ворогом, тоді не треба його любити.

— Дуже гарно, Васильку, тепер співаємо».

Як бачимо, плутанина, з якої так і невідомо, кого ж саме повинні діти любити і кого це вчителька вважає, на­решті, ворогом.

Підсумовуючи, треба підкреслити, що книжка Григорія Гануляка не задовольняє вимог сьогоднішнього читача. Авторові слід було не поспішати з виданням цієї книжки в такому нерівному підборі оповідань. Треба було наполег­ливою працею всі оповідання довести до рівня кращих, про які ми тут згадували.

«Марія родила.

Вона сиділа на стружках у низькому підвалі і три­мала на колінах сина.

День вже хилився до заходу, він золотив просвіт две­рей і стелився хідничком на сходи до підвалу.

Марія тримала на колінах сина, вдалині падали жмут­ками постріли й затихали помалу».

Такий є кінцевий акорд оповідання «Марія», першо­го з чотирьох, вміщених у Тудоровій збірці. Марія, моло­да хатня помічниця, проходить тернистий шлях зведеної, поневіряної наймички аж до радісного дня народження сина. Радісного, хоч родити довелось їй у сирому підвалі, хоч сам акт народження прискорив уланський кінь, який під час розгону робочої демонстрації вдарив Марію копи­том. За постіль породильниці — стружки па холодній до­лівці, завтрашній день її буде такий же злиденний, як і ті, що відпливли, а проте вся її істота горить тепер раді­стю, і сонце золотить її темний вбогий куток.

Досі вона самотня блукала з своїм горем, кожний сильніший подув вітру збивав її з ніг, жбурляв нею, наче зів’ялим листочком, як і Зосею, як і Магдою, як і сотня­ми й тисячами Маріїних подруг, сільських дівчат, змуше­них лихою долею губити на послугах у капіталістичному місті свої сили і молодість.

Сьогодні ж, йдучи в рядах демонстрації, овіяна вітра­ми грядущих соціальних змін, Марія відчула себе части­ною могутнього робітничого колективу, відчула радість свого другого народження.

«Я вже знаю, вже бачила, вже знаю...» — каже вона на одній з прикінцевих сторінок оповідання. Цей процес прозрівання, процес пізнавання сонячних перспектив для всіх гноблених і експлуатованих пробуджує в цій

затурканій наймичці велику любов до життя, яке гарячою кров’ю переливається в її жилах.

Чи не найбільш характерного рисою Тудора як пи­сьменника є його щирий, непідроблений оптимізм, з яким він ставиться до життя. Це життя йде невпинно вперед, ламаючи всі перешкоди, що стоять па шляху до людського щастя — комунізму. Він палко любить людину; не людину взагалі, але ту, яка силою своїх порепанпх від праці рук валить трухляву кріпость кривди й безправ’я, будуючи на її місці країну вічного щастя, вічної любові. Життя з усіма його принадами є заслуженим добром трудівників, і тільки він — переможний робітничий клас — може зро­бити його насправді радісним, квітучим.

Цей смак нового захоплюючого життя, яке неодмінно прийде на благо всього людства, відчуває й полковникова дочка Ліда, героїня оповідання «Червоний усміх». Ця нудьгуюча в поліських болотах панночка ненавидить со­ціалістичну революцію, ненавидить тих, які носять цю революцію в своїх серцях і перетворюють її в діло. Ліда пройнята світоглядом свого класу, класу експлуататорів та їх підручних. Від іншого світу відокремлює її морок виховання, традиції і забобону. Навколо себе вона бачить зло, а духовна, моральна вартість її найближчого оточен­ня аж ніяк не настроює її до подвигів на благо людей.

Ба, що більше. Коли польські солдати показують Ліді захопленого ними комуніста, вона зчудована усмішкою цієї з першої хвилини арешту приреченої на смерть лю­дини. В цьому усміхові вона бачить лише яскравий вияв такого знайомого їй цинізму. Тим-то Ліда не соромиться навіть піднести руку на беззахисного в’язня.

Аж ось впійманого допитують. Його обличчя обезпо- доблене тортурами, а проте усміх не зникає з опухлих губ. Не зникає він і тоді, як бійця революції ставлять кати під мур. Цей усміх відкриває дівчині правду. Вмирати так відважно, героїчно, вмирати з усмішкою на скривавлених губах можуть тільки люди, яких справа варта того, щоб віддати за неї найдорожчий скарб людини — життя.

За секунду перед рушничним залпом, що покладе край молодому життю в’язня, дівчина кидає під ноги засуджен­ня червону троянду. Це тільки драматичний жест, але ж він символізує народження в Ліди нового світосприйман­ня, а воно штовхне її згодом на благородний шлях, що ним ішов поляглий під муром панського замка герой.

Багато великої людської любові в оповіданнях Степана Тудора, та чимало й палкої, їдкої ненависті. Характерне ось що. В топ час як позитивні герої його творів — здоро­ві, повнокровні, такі, якими повинні бути творці завтраш­нього дня людства,— більшість представників ворожого класу мають у собі всі риси дегенератів, хоч на вулиці чи в своєму середовищі вони й виглядають звичайними благопристойними обивателями. Такими їх зробили со­ціальні привілеї, пробудивши в них хижацькі інстинкти. Понурий товстий мастак намагається згвалтувати вагітну жінку, звідниця Бєжбова для зайвого заробітку продала б і рідну дочку, капітан Ларкін з насолодою знущається над в’язнями.

Коли ж цим людям загляне у вічі небезпека смерті, вони втрачають раптом самовпевненість, їх охоплює не­самовитий тваринний страх. В нотрясаючому психологіч­ному малюнку «Купа» цей страх призводить попа Тихона до божевілля.

Четверте оповідання збірки «Мати» назвав автор «По­ліським примітивом». В ньому мова йде про жінку, яка з дитиною на руках повертається зимової ночі через ліс додому. Менше цікаві переживання матері, якій ввижаєть­ся в гущавині вовк. Важливе те, що в цьому короткому етюді автор з особливою силою виявив свою майстерність у змальовуванні природи.

Ця збірка показує чималі творчі можливості автора. Високий ідейний рівень його новел, велика образність, оригінальний своєю соковитістю стиль, нарешті, хороша мова — все те ставить його поровень з кращими прозаї­ками Радянської України. Але ж інколи надмірне психо­логізування фрейдівського походження * порушує в його творах композицію цілості й затирає яскравість окремих типів, характерів. В оповіданні «Марія» автор чомусь недостатньо опрацював образ Лаї, хоч вона роллю своєю в дії заслуговувала на більше уваги. Це до деякої міри послабило велику, переконливу силу цього, безперечно, найкращого в збірці твору.

«Народження» написав Тудор давно, десяток років то­му. Сьогодні він мас всі умови па те, щоб дати радян­ському читачеві розгорнуте художнє полотно і в ньому ще з більшою силою таланту показати нашу хвилюючу ра­дісну дійсність, паші дні, що стали днями перемоги в визволення його страдницької Марії.

У випущеній Укрдєржнацменвидавом книжці моло­дого польського письменника Юрія Путрамента * всього три оповідання, але й цього досить, щоб привітати появу свіжого, сповненого пристрасної творчої наснаги та­ланту.

Про зміст оповідапь говорить сам заголовок книжки. Історичні вересневі дні, які ураганом пронеслися над ко­лишньою Річчю Посполитою, давши щастя волі і мирної праці трудящим західних областей України і Білорусії, виявили водночас усю трухлявість шляхетської держави, показали з величезною переконливою силою, що настав час присмерку та упадку богів визиску і організованого безправ’я. Адже не без причини завалилася протягом двох тижнів будівля версальської Польщі *.

Клас експлуататорів не хоче добровільно зійти зі сце­ни історії. Судорожно тримаючись класових привілеїв, криваві капіталістичні блазні заради своїх інтересів ладні в кожну мить штовхнути на загибель цілі народи, а кипу­чі життям міста і села перетворити в згарища і руїни. Зростаючий страх перед народними масами кидає їх в обійми вчорашнього противника, коли той сильніший, ко­ли той зможе певніше забезпечити їх існування як класу. Майстри лицемірства і зради, вони втрачають будь-яке людське подобство. їх прапор — ганчірка, їх мораль — злочин, їх релігія — базарна манта, їх любима музика — рев гармат і скрип шибениць. Втративши змогу керувати дальшим ходом історії, вони вживають розпачливих захо­дів, щоб якомога далі назад повернути її колесо, не гор­дуючи при цьому жодними засобами. Під їх труп’ячим подихом мертвіють величні принципи: героїзм стає сино­німом тупоумства, розум — корінням лиха, любов до люд­ства — антидержавним злочином. В грізний і вирішальний

час вони, немов старіючі повії, оголюють свої зжерті яз- вою тіла з фурією юродивих, плюючи на кожного, хто посміє сказати їм: «Ти голий, королю!»

Юрій Путрамент дав нам яскравий малюнок останніх днів загниваючої капіталістичної Польщі. В першому оповіданні «По цей і по той бік мосту» він знайомить нас з переживаннями солдатів на фронті. Перші дні війни. Покинутий усіма рій піхоти, не діждавшись наказу, почи­нає відступати і незабаром вливається в бурхливу річку втікаючої дезорганізованої армії. Дірявлені кулями, роз­терзувані бомбами, хаотичною лавиною відкочувалися на схід сонця людські маси, які не знали, за віщо вони мають проливати свою кров, як не знали, чому це їх командуван­ня не збудувало на кордоні хоча б невеликих укріплень, в яких можна б бодай на хвилину сховатися від смерто­носного вогню противника.

Змальовуючи соковитими фарбами дантейські картини відступу, автор «Вересневих оповідань» ставить водночас перед нашими очима цілу галерею типів, що, як не можна краще, характеризують суть сьогоднішньої капіталістич­ної армії. Полковник, якого ніхто ніколи не бачить, сер­жант — боязкий хам та туполобий хверт поручник — ці люди надто живі ще в нашій пам’яті, щоб відмовити їм [у] реальності. Запасний поручник Б’єньковський вже у перший день війни розгублюється, гаючи час в безпорад­ній метушні. Вчора погромник, сьогодні солдат, Жеруха при першій небезпеці намагається дезертирувати, зали­шаючи па призволяще своїх товаришів по зброї. В цих кількох людях автор виявляє мораль середовища, що було кістяком шляхетської армії. Тваринний страх — ось най­ближче їм почуття у дні кривавого іспиту. На більше вони не могли спромогтися, чекаючи, щоб перед ворожими пострілами захистили їх своїми грудьми загнані на фронт робітники і селяни. Ті самі робітники і селяни, в пам’яті яких збереглися і масові розстріли робітничих демонстра­цій в Кракові, у Львові, в Стрию, в Хожові, у Познані, і криваві пацифікації по цей і по той бік Сяну; які знали, що і тепер, в грізну годину, за їх спиною керують дер­жавою і армією розбещені кати.

Щоби встоятись у цій нерівній боротьбі, потрібний був масовий героїзм, героїзм іспанської народної армії, яка майжо голіруч розтрощувала добре озброєні дивізії інтер­вентів. Та це була панська, антинародна армія, народ

мав відіграти в ній лише роль гарматного м’яса. Ось як характеризує 10. Путрамент основні риси шляхетського «героїзму»:

«Що таке героїзм? Виховано цих людей на поняттях, відірваних від грунту життя. Мистецтво було для мистецт­ва, держава для держави. Треба було вперто, не шкоду­ючи витрат, втовкмачувати це в голови на протязі деся­тиріч, щоб пересічна, перепрацьована людина пе побачи­ла, що ні мистецтво, ні держава не є для неї, а навпаки, є проти неї. Треба було штудерно перетинати коріння, що зв'язували достошановні державні установи та особи з конторами директорів концернів, китів промисловості, плу­тократів поміщицької аристократії. Держава для держави якщо мені нічого пе дає, то нехай принаймні не дає ніко­му, нехай буде сама для себе. З того грунту народжува­лись інші концепції з такою ж метою. Мистецтво ставало добіркою ефектів, важливих для їх творця, героїзмом на­зивали виконання обов’язку, виконання наказу, без уваги на те, з якою метою цей наказ давали і заради чиїх інте­ресів такий обов’язок створено».

Саме таким принципам служить не за страх,, а за со­вість герой оповідання, запасний унтер-офіцер. Він рятує свою частину від оточення, веде її в порядку на «завчасно підготовлені позиції», а потім, рискуючи життям, висад­жує в повітря міст. Робить це за наказом полковника, щоб на другий день дізнатися, що своїм «героїчним» вчинком він загубив цілу дивізію, яка не встигла ще перейти річ­ку... Таким чином, «герой» став несамохіть зрадником. Над ним жорстоко помстилася наївна віра в існу­вання героїзму для героїзму, обов’язку заради самого обов’язку.

В оповіданні «Останні та перші» бачимо представників здихаючого класу вже в ролі переможених. В ксьондза Люб’янця ховається ватажок ліквідованої Червоною Ар­мією офіцерської банди полковник Бучинський. На совісті цього бандита чимало спалених хат, порозстрілюваних селян. Не бачачи можливості чинити тут далі своє мер­зотне діло, він вирішує втекти за кордон. Але по дорозі треба відпочити в старого друга Люб’янця. Той приймає його па ніч. Поклавши п'яного до безтями гостя на пос­тіль, ксьондз наслуховує. Скрипнула хвіртка, і він уже знає: це його вірний слуга, органіст, йде віддати полков­ника в руки Радянської влади. Страх за свою шкуру пе-

ремагас також і ксьондза, й він поспішає наввипередки з органістом до селянського комітету. Його друг, його одно­думець загине, але він, Люб’янець, далі дихатиме повіт­рям, питиме свою вишнівку і далі робитиме свою попів­ську роботу.

Такий є «героїзм», така «дружба» в таборі двоногих вовків. Але письменник не забуває і про те, що в цих вовків є зуби, якими вони можуть болюче кусати. Боягуз ксьондз лицемірно примирюється з існуванням Радянської влади, він ладен навіть «виправдати» свою лояльність відповідним версетом з Євангелія. Та під час розмови віч-на-віч з Бучинським він ось як пояснює свою нову тактику:

«Хороший боєць мусить знати, коли треба змінити зброю. А якщо меч його поламається, він може його від­кинути, може з усмішкою скласти його до ніг противника, щоб у слушний час схопити кинджал...»

Вирвати ворогові ці зуби, не дати йому змоги взятись за кинджал — ось обов’язок кожного радянського патріо­та, якого серце б’ється любов’ю до батьківщини трудящих. Цей обов’язок виконує й письменник, показуючи ворога в усій його голизні.

Світові брехні й насильства протиставить Путрамент інший світ — світ робітників, що повстали проти шля­хетського панування. Олекса Бєрталь, герой однойменного оповідання, почувши про визвольний марш Червоної Армії, організує робітничу гвардію і захоплює місто. Але незабаром повертається панське військо, воно починає роззброювати і винищувати повстанців. Бєрталь, а з ним і інші, можуть втекти до лісу і там діждатись приходу армії-визволительки. Але дати ворогові змогу знищити міст — це значить утруднити її просування вперед. І оце починається запекла оборона мосту будь-як озброєними робітниками. Але ці робітники знають, за віщо воюють, за віщо віддають своє життя. Кожний рух бійця прони­заний тут свідомим героїзмом, самопожертвою. Один б’є­ться за всіх, всі за одного. Класова солідарність об’єднує на життя і на смерть тих людей, а полум’я ентузіазму, що горить у їх очах, народжене єдиною правдою, що за неї варто вмерти,— правдою більшовизму. Там була в кращо­му випадку тупа поза, тут — справжній і чистий, мов сльо­за, героїзм; там вовчий егоїзм — тут братерство спільної

долі і спільпої мети. Загинув Олекса Бєрталь, але за страшну смерть його та його дитини заплатить сторицею ворог.

Зворушлива переконлива книга. І саме тому дово­диться шкодувати, що Путрамент не скрізь витримав у ній художню послідовність.

Це в першу чергу торкається оповідання «По цей і по той бік мосту». Знайомлячи нас з своїм героєм, автор спочатку показує його як людину доволі вдумливу, людину, що добачає в обох противників більше схо­жих рис, ніж різних; на війну між ними він ди­виться як на суперечку між братами. Тим більше дивує нас несподівана і нічим не обгрунтована зміна, яка цього тверезого юнака перетворює раптом у бездушного вико­навця офіцерських наказів і найбільш відданого, відваж­ного солдата частини. «Цей унтер-офіцер не дозволяє солдатам рятуватися втечею від смерті, він кожночасно підраховує їх, а ставши командиром роти, тужить за по­рядком і нарешті заявляє: «Я — тільки наказ». Це в чима­лій мірі послаблює силу цього чи не найкращою в збірці оповідання.

Викликають також заперечення деякі пояснення в оповіданні «Останні та перші». Член сільського комітету Мохнач, правильно заперечуючи проти стихійної помсти над ксьоидзом-донощиком, цілком неправильно пояснює такий свій вчинок. Прирівнявши ксьондза Люб’янци до кліша, він каже:

«Треба підождати, поки нап’ється крові досита. Тоді сам відпаде...»

В тому-то й справа, що людський кліщ ніколи сам не відпадає, а давати йому змогу смоктати кров в умовах радянської дійсності було б нерозумно, було б навіть зло­чином. Впертого кліща просто знищують. І про це не треба ніколи забувати.

15 Я, Гадай, т. З

В НОГУ З ЕПОХОЮ

Під час творчої паради львівських письменників, що відбулася днями, Банда Василевська в своєму виступі сказала:

— Для мене книжки — це знаряддя боротьби.

Ці слова переконливо показують причину величезного успіху творів Василевської. Книжка тільки тоді зворушує і потрясає, коли вона насичена глибокою життєвою прав­дою, коли її герої страждають, радуються і прагнуть стражданнями, радощами і прагненнями всього трудящо­го людства. А це людство хоче жити інакше, краще, воно в найчорнішу ніч історії устами геніїв говорило про свою невтишиму тугу до світу, над яким вічно горіли б зорі волі і щастя.

Тим-то велика література всіх сторіч і всіх пародів бу­ла бойовою, прогресивною. Вона пристрасно руйнувала все старе та віджите, розпалювала жадобу перебудови, оновлення, пафосом саможертовної боротьби зогрівала людські серця, гартувала в них віру в перемогу світла над мороком. Порушуючи в людині все те, що в ній гарне і благородне, вона штовхала вперед людський світ, з вели­чезною переконливою силою показувала здивованим очам, що земля не стоїть безнадійно на місці, що вона «все ж таки крутиться».

В історичний листопадовий вечір, коли люди в сірих шинелях здобували Зимовий палац, почалася нова ера в житті людства. Маяк, запалений над вежами Кремля, за­світив усім трудівникам прихід дня після темної ночі. Ці­ною крозі, щедро пролитої героями Жовтневої революції та громадянської війни, волею Леніна виросла, змужніла Республіка Рад, ставши могутньою кріпостю соціалізму, надією і підпорою трудящих усього світу, країною визво­леної праці і народного щастя. Радість вільної творчості

стала надбанням усіх. Розкована література ожила і заго­ворила в ритмі віршів Маяковського, поета, мобілізуючі строфи якого вели в бій червоні полки, розпалювали енту­зіазм соціалістичної праці, кидали блідий страх на воро­гів революції.

Письменники дістали змогу допомагати своїм пером творенню нової, прекрасної дійсності, діждались, нарешті,* щастя спостерігати власними очима будівну силу свого творчого натхнення.

17 вересня 1939 року настав час волі і для письмен­ників Західної України. Сталося це тоді, коли над усім капіталістичним світом розгоралася пожежа другої вар­варської війни. Радість визволення, щастя звільнених з-під споконвічного ярма — ось почуття, що надають ос­новний тон творам львівських письменників. Ці почуття особливо яскраво виявилися у першій колективній поемі. Видатний український поет Петро Карманський * створив вірші, які дають нам повне право говорити, що поет-манд- рівник, поет смутку і стихійних поривань знайшов свою другу молодість. Степан Тудор оспівав своє щастя і бо­йову наснагу письменника-революціонера в низці зворуш­ливих своєю теплотою віршів. Олександр Гаврилюк напи­сав поему «Мавзолей», в якій показує велич образу Лені­на, велич героїчного шляху, що ним іде Країна Рад. Від­родився як поет Ярослав Кондра *. Його вірш «Ленін на Західній Україні»—це гімн безсмертності ленінських ідей. Чимало віршів на сучасну тему дав Юра Шкруме- ляк. Останні його твори показують щире бажання поета підвищити якість своєї літературної продукції. Дужим го­лосом відгукнувся на красу наших днів поет Андрій Во- лощак.

Чималий доробок у сучасній тематиці мають також польські поети Львова, в першу чергу Леон Пастернак *, Ельжбета Шемплінська *, Адам Важек *, Юрій Путра- мент. Особливо глибоке враження справляють: «Ніч під Кановом» Пастернака, «Червона Армія співає» ІІІемплін- ської та «Комсомолки приїжджають до Львова» Важека. Слідами цих поетів йдуть Сузанна Гінчанка *, Люціап Шенвальд *, Юрій Лец *, Володимир Слободпік *.

У єврейській поезії творять прекрасні вірші про наш захоплюючий час талановиті поети Нухім Бомзе, Сруль Ашендорф, Яків Шудріх, Рухіль Корн, Герш Вебер.

Якщо мова йде про прозу з сучасної тематики, то й тут колектив львівських письменників домігся чималих успіхів. Петро Козланюк дас в «Івані Довбні» малюнок з молодого колгоспного життя. Герой його оповідання куркуль Кавун — це тип глитая-ненажери; на ньому письменник вірно показує моральне падіння експлуатато­ра, що з встановленням Радянської влади втратив мож­ливість живитися потом і кров’ю селяпської бідноти. Мо­лодий прозаїк Іван Керницький змалював у новелі «Бра­ти» радість возз’єднання, в «Тракторах» показав величез­ну творчу силу більшовицьких ідей в процесі перебудови галицького села в його переході на рейки соціалістичного господарства. Успішно оволодіває сучасною тематикою і Володимир Левицький. Кращий доказ цього — його опові­дання «Пані з білого дому», де автор, незважаючи на не­доробленість деяких образів, виявив правильність обра­ного ним творчого шляху. Шукають також натхнення у радянській сучасності Ірина Вільде *, Володимир Шаян, Григорій Гануляк.

Польська письменниця Ельжбета Шемплінська напи­сала два оповідання на сучасні теми. «Прощання з си­ном» зворушує нас безпосередністю, з якою авторка по­казує трагедію робітпичої сім’ї. Поляглий па імперіалі­стичній війні сип Весоловських своєю смертю пробуджує в серці матері велику любов до соціалістичної Батьків­щини та її героїчної армії. Такою ж емоційністю пади- хане її оповідання «Дуже просто».

Чималі досягнення в сучасній тематиці серед польсь­ких письменників мас Юрій Путрамент, автор збірки «Ве­ресневі оповідання». Особливо цікаве з-поміж них опові­дання «Вовк повертається до лігва». В ксьондзові Луб’ян­ці живуть усі риси представника загниваючого експлуа­таторського класу: жорстокість, брехливість, боягузли­вість і зрада. Пробують також змалювати наші героїч­ні будні — Ян Бжоза *, Володимир Слободнік, Олександр Дан *, Еміль Дзедзіц *, ідучи цим шляхом, Болєслав Пях і Софія Харшевська дали низку вдалих творів для дітей.

Єврейський письменник Рахміль Грів в оповіданні «Над колискою дитини» змалював животворний вплив но­вих радянських людей на відсталу, духовно покалічену людину. Наша сучасність хвилює також творчу уяву єв­рейського прозаїка Шіє Перле.

Цей порівняно невеличкий доробок львівських письменників показує, що протягом дев’ятнадцяти міся­ців існування Радянської влади на визволеній від шляхти землі впутрі письменницької організації проходив вели­кий і складний процес перебудови. Його перебіг показав, що необхідною умовою для успішного оволодіння сучас­ною тематикою є — повсякчасно і повсякденпо пізнавати наше бурхливе, захоплююче життя, жити думками і праг­неннями трудящих мас, що своїми руками будують щастя людства — комунізм. Секретар ЦК КП(б)У по пропаган­ді тов. Лисенко, виступаючи на творчій конференції львівських письменників, правильно сказав, що хто за цей час не приступив активно до цього величного процесу, хто не віддав йому серця, той не зможе дати і не дасть ве­ликого художнього полотна.

А саме великих художніх полотен і вимагає наша епоха. Полотен, які показували б нових людей у всій їх багатогранності, які запалювали б народ до нових, все більших і більших перемог. Щоб показати цих людей — живих і повнокровних,— письменник мусить глибоко вив­чити їх і в серці своєму горіти одним вогнем з ними. Тіль­ки тоді він зуміє вірно відображати життя, тільки тоді та­лант його стане могутпьою зброєю в боротьбі за комунізм.

Досі письменники західних областей здебільшого від­бивали в своїх творах на сучасні теми визвольний пафос, показували права визволеного народу. Сьогодні ж наста­ла пора показувати обов’язки нашого народу перед своєю Батьківщиною, яка є Батьківщиною трудящих усього світу. Тим-то, показуючи нових, позитивних людей, письменник не повинен ніколи забувати, що його герої своєю працею, відданістю — не па словах, а на ділі — ве­ликій справі Леніна збільшують оборонну могутність со­ціалістичної Вітчизни та що цей їх патріотизм нерозрив­но пов’язується з поняттям інтернаціоналізму.

Звичайно, до справи сучасної тематики не можна підхо­дити спрощено. Адже кожний народ має своє героїчне минуле, з якого він черпає запал і натхнення до нових дерзань. В історії всіх народів є чимало світлих сторіпок, що промовляють про боротьбу народних мас за волю, про героїв, що вічно житимуть у пам’яті трудящих. Знаємо, як сильно перекликається з нашою епохою історична п’є­са Банди Василевської «Розповідь про Бартоша Гловаць- кого», наснажуючи маси ненавистю до шляхетських гно­

бителів, запалюючи в них віру в незламну, пездоланну силу народу. Тому було б неприпустимою помилкою забу­вати в літературпій творчості про минуле, не перетоплю­вати його в горпилі творчого натхнення. Але не меншою помилкою було б поринати з головою в це минуле, не присвятивши кращої частки свого таланту оспівуванню наших неповторних героїчних днів.

Ми тепер перед 25-ю річницею Великої Жовтневої со­ціалістичної революції. Треба, щоб до того часу кожний письменник виявив повністю свої творчі можливості. Не­щадно борючись зі спрощенством, трафаретом, безплід­ним формалізмом і халтурністю, письменники визволеної землі повинні віддати всі свої сили служінню своїм пером справі комунізму. Тільки ще глибше поринувши в життя і вивчивши його, ми зможемо задовольнити великі вимоги, ще їх ставить сьогодні перед нами історія.

Годі говорити без хвилювання про «Поезії» О. Гаври­лівна. В них втілена вся безталанна молодість цього сина сільської бідноти, палкого співця її горя та прагнень. Ці вірші ковані у вогні боротьби з капіталістичною Поль­щею, в них звучить скорбота і гнів, страшний гнів по­неволеного народу. Не було знущання, якого не терпів би молодий поет від шляхетських варварів, але його пісня навіть в найважчі хвилини звучала сміливо і гордо.

Рвуться слова, снуються, тчуться гіісні-плакати,— кину я їх через грати

над стріхи селянської хати, а друзі там їх підхоплять

і розгорнуть грудьми молодими, і пісня плакатом зависне,— хто ці плакати зніме!

Поезія Гаврилюка тісно, нерозривно зв’язана з його життям. Це бурхливе, кипуче життя письмепника-борця звучить у кожному рядку його віршів. Поезія його на­скрізь бойова, революційна, а безпосередня щирість її па­фосу виростає з переживань людини, яка цілком віддала себе справі революції.

Пам’ятаю, одного морозного січневого дня пронеслася по Варшаві вістка: «Гаврилюк у Березі». Краща частина польської інтелігенції спалахнула обуренням. Перед вла­дою були поставлені вимоги про звільнення, прогресивна преса почала кампанію на його захист. Було щось хвилю­юче в тому одностайному фронті боротьби кращих людей столиці за врятування від страхіть концтабору українсь­кого революційного поета з далекого Полісся, автора пі­сень, які насправді знялися понад села й міста й зависли на них, мов плакати. Ця кампанія за звільнення Гаврилю­ка підкреслила незламну дружбу обох народів, уярмлених

А.

спільним ворогом, ворогом усього передового трудящого людства — капіталізмом.

І через деякий час уряд був змушений звільпити з Берези тов. Гаврилюка. Свою муку, свої нелюдські страж­дання поет ще в мурах катівні втілив у вірші не на те, щоб проливати ліричні сльози над своїм горем, а па те, щоб розпалювати ще більше гнів народних мас проти ка- тів-гнобителів. Його «Пісня з Берези» — це зворушливий гімн безмежної відданості класові трудівників, це пате­тичний провісник близьких днів розплати; сталевим, ре­волюційним гартом віс від слів:

...вергнуті диким наказом, ми на ліктях повземо в болоті; та кпимо ми, бо нашого духу у болото їм вергнути годі.

З концтабору думка поетова лине до рідних, дорогих людей, до «вірних друзів суворої громади» та сім’ї. В цих рядках Гаврилюк розкриває свою сповнену любові душу. Прощаючись з матір’ю, він протиставить синівській слиня­вій любові почуття нової людини, яка любить не сліпо чи біологічно, але серцем та розумом, як і личить борцеві за справу комунізму. Він не потішає матері-страдннці, цій трудівниці втіха не потрібна.

Прощавай! І в прощанні моному більш любові, і пристрасті, й шани, як в синків, що тримаються дому, а трусливістю землю поганять.

Звертаючись до свого сипа, автор поеми виявляє став­лення революціонера до смерті, яка страшна лише тим, хто зміст свого життя добачає тільки в повному коритці:

Світ лихий тільки плазам безкрилим, що калічно живуть лиш собою, і ганебно страшна їм могила, бо урве все, що змістом було їм...

...Поки ж іншого щастя немає, як за щастя майбутнє вмирати.

Вгору ж, пісне! Розлийся, безкрая пісне сина й товариша тата!

Не зламає його волі боротися до загину й любов до дружини. Його малодушність убила б любов у серці дру- жини-товариша, вона в кращому випадку перетворила б піднесене почуття в побутовий конвенанс *.

¹ Звичну,— Ред.

Нас любое з шляху честі не зводить, нам на арилах вагою но внене: спів любові — як пісня свободи,— ясна й горда кривавляча пісня!

Часи революційної роботи Гаврилтока в столиці захід­ноукраїнських земель, Львові, мусили залишити тривалі сліди в його житті. Поема «Львів» будить у нас спогад героїчних днів, коли здавалося, що львівський пролета­ріат нанесе смертельний удар пануванню шляхти. Змальо­вуючи історичний уже похорон Козака, він дає ряд кар­тин, надиханих пафосом революційного піднесення. Проте місцями поет знижує тут свій поетичний літ, виявляючи недостатшо підготованість до творення епічних полотен. Це особливо позначається в баталістичних сценах.

«Львів», написаний влітку 1939 року, майже напере­додні визволення, має в прикінцевій строфі рядки:

Прощай же, мій чудовий Львове, хтозна, чи прийдеться мені твоїми вулицями знову водити боротьби пісні.

Через декілька тижнів над Львовом вільно залопоті­ли на осінньому вітрі прапори довгожданої волі, і Гав- рилюкова пісня розгорнула крила до нового зльоту. От­римавши змогу поїхати до столиці революційного світу, зореносної Москви, він низько схиляє голову перед Мав­золеєм Леніна. В думці поета проходять минулі роки бо­йової слави, і налите радістю перемоги серце родить нові рядки:

І так мало обіч Мавзолею що пройшло тих незрівпянпих днів!

І у щасті заплакав би Ленін, якби плакати Ленін умів.

Вірші Гавршпока деколи сирі й не цілком відточені, не завжди чіткі й художньо закінчені його образи, але всі ті недоліки поет, сподіваємося, переборе. Його поезія свіжа, небуденна, вона показує, що в Гаврилюкові є великі творчі можливості і що він зуміє їх використати так, як використав своє молоде життя на найбільш почесну служ­бу — службу народові.

1

САТИРИК-ГРОМЛДЯНИН

В одному з своїх оповідань Іван Франко наводить слова судді, одного з тих, що судили обвинувачених у ре­волюційній діяльності:

«Що таке соціалізм, я, бігме, не знаю, та лише знаю, що це щось гідне кари».

Суддя сказав це з цинічним гумором, не усвідомлю­ючи, мабуть, ні на хвилину, скільки лячної безсоромної правди було в його словах. Лад узаконеного грабунку і суспільної кривди був змушений спиратися на зграї лю- дей-автоматів, які пе за страх, а за совість впслуговува- лися перед панівним класом. Пишаючись своєю освітою і високим щаблем у суспільній ієрархії, ці люди тим часом втрачали поступово всяку людську подобу. За золотий ко­мір, за ліниве, безтурботне життя вони продавали свої по­чуття, свій розум, усе те, що становить цінність людини. Брехати було вигідно, за брехню платили дзвінкою мо­нетою.

Сідаючи на лаву підсудних, Фрапко-революціонер не мав ніяких ілюзій. Він знав, що судитимуть його вірні найманці класового ворога.

Судіть мене без боязні,

Таж сильні ви, то знаєте!

Судіть без встнду, таж ви встид На прив’язі тримаєте;

Судіть, як каже право вам,

Судіть остріше, тяжче ще,—

Таж ви і право — то одно В одній машині колісце.

(«На суді)»

Проте пе тільки в.суддях була справа: їх устами читав Франкові присуд весь грабіжницький клас, клас графів бадені, гольдкремерів, малицьких, лисишиних, організова-

ний, озброєний до зубів, готовий па все, щоб тільки забез­печити своє панування. З цим класом і почав боротьбу молодий Франко в часи, коли боротися було особливо важко, коли сили робітничого класу на галицькій землі не були ще надто великі. Пнсьмепник-борець міг проти­ставити могутньому ворогові тільки своє слово, міць сво­го великого письменницького і публіцистичного таланту.

І Франкове художнє слово виявилось незабаром по­тужною зброєю, що болюче вдарила в противника, зірва­ла з нього маску, показуючи трудящим усю огиду експлуататорів та їх клевретів.

У величезній літературній спадщині Івана Фрапка по­чесне місце займають сатиричні твори. їх дуже багато. Адже з усякою мерзотою письменникові доводилось про­вадити запеклу певблаганпу війну. Нещадно висміюючи пороки буржуазного суспільства, Франко давав водночас глибокий аналіз його соціальній суті:

Хто любить приноси,

Хто любить чужо До себе горнути,

Хто голих стриже,

Хто вміс тягнути З робучих людей Остатнюю свитку,

Сирітських дітей Здирає, як липку,

Хто надто турбуєсь Сусідським добром,

Нехай нас пильнуєсь,

(«Оси»)

І вони «пильнувалися». Влада садовила письменника- бунтаря за грати, а «рідна» реакційна наволоч організува­ла йому бойкот, опльовувала поета на сторінках своїх про­дажних газет, обвинувачуючи його — полум’яного борця за справу пароду — в... бракові патріотизму. На це Фран­ко відповів вбивчим сарказмом у вірші «Сідоглавому»:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,—

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови,— Я ж не люблю її З надмірної любові.

З особливою силою бичує Франко «патріотичних ру- тенців» у «Ботокудах» *. Ця сатирична поема була скал­кою в оці українських націоналістів, які склали проти неї, як і проти всієї майже творчості Івана Франка, змову мовчання, вважаючи, що таким чипом вони найкраще опанциряться проти її нищівного вістря. Але даремні їх сподівання. Безсмертна тінь Франкового «ботокуда» ходи­ла за ними крок у крок: настільки вона характерна для духовного обличчя тупого націоналістичного варвара, де б він не звив собі гніздечка, де б не запустив свої брудні щупальці.

Як протягом останніх десятиріч жовто-блакитна зграя шкуродерів віддавала і віддає себе на службу контрроз­відкам імперіалістичних держав, намагаючись запродати гуртом і вроздріб український парод, так і за часів Івана Франка вона падала ниць — на той раз перед австрійським престолом. Зашкарублі бюрократи, заплилі жиром попи, туполобі домовласники, розбагатілі купці й фабриканти, патріотизугочі поміщики-кровопивці, газетні посіпаки — вся та різношерста публіка муром стояла на варті влас­ницьких своїх жалюгідних інтересів, пильно дбаючи про те, щоб жоден промінь світла, науки і правди не осяяв країни. Люті вороги народу, вони памагались будь-якою ціною затемнити класову свідомість зневажуваного ними «бидла».

Ботокуди — педагоги:

Щоб у бидла відібрати Всю охоту до науки —

Требника дають читати.

З чималою силою і пристрастю Франко хльоскає «сві­тогляд» цієї погані:

На землі такий порядок:

У долині бидло сіре

Робить, мре, хреститься й твердо

Все держиться предків віри.

Понад ним війти, жандарми,

Поліцейські своїм трудом Лад піддержують суспільний,

Шлях рівняють ботокудам.

За це «рівнянпя шляху» галицькі ботокуди вислуго- вувалися наввипередки перед своїм господарем. Пам’ятає народ політику вірного служіння націоналістичних ватаж­ків варшавським катам українських трудящих, час ніколи

не закреслить на сторінках історії ганебну роль рутенсь- ких політиканів в останній чверті минулого сторіччя. За­продаючись то австрійським володарям, то розвельможні- лій шляхті, то царському урядові, вони виступали пазов- ні, як ревні захисники інтересів українського народу... у віденському Парламенті. їх мерзенну роботу показує Іван Франко в «Думі про Наума Безумовича», тобто попа-де- магога Наумовича *, відомого тим, що він був водночас агептом російської й австрійської охранок. Цей «депутат парламенту» був слухняним знаряддям прем’єр-міністрів, впливаючи на інших рутенських депутатів, щоб і вони продавали за юдин гріш кровні інтереси народу. Ось як характеризують себе парламентські ботокуди в Франко­вій сатиричній «думі»:

Хоче грошей пан міністер —

Як ми сміємо не дати?

За міністром голосуєм,

Бо ми руські депутати!

Лиш одну надію маєм На міністра... Ясний пане,

Чень же, хто вам вірно служить,

То й заплату той дістане? ⁴⁵

 

 

 

ВІН ЖИВЕ І ЖИТИМЕ

Два роки тому світову пресу обійшов незабутній фо­тознімок: зруйнування німцями пам’ятника Адаму Міцке- вичу у Кракові. Накинувши зашморг на шию поета, ні­мецькі солдати і офіцери з напруженням усіх сил тягли бронзову статую додолу. Робили це на очах зігнаних з усіх усюдів поляків, змушуючи їх наново переживати страшну ганьбу поразки і неволі.

Німці домоглися свого: через якусь мить пам’ятник поетові лежав потрощений на бруку краківського ринку. Те ж саме вони зробили з пам’ятниками великому Адамо­ві у Варшаві та інших містах. Гітлерівцям здавалося, що, вбивши поета символічно, вони вб’ють його в серцях по­ляків, у серцях усього людства.

Але німецькі скоти прорахувалися, як прорахувалися і в багато чому іпшому. Коли польська земля стогоном стог­нала під тягарем падаючих пам’ятників Міцкевичу, поль­ський народ переживав те ж саме, що переживав україн­ський народ над руїнами своїх зганьблених німцями на­ціональних святинь; є кривди, яких не прощають, є ворог, з яким можна скінчити боротьбу лише тоді, коли він віддасть свій останній подих...

Міцкевич був полум’яним патріотом. Патріотом у тво­рах і в житті. Вже на світанку життя поета його вколи­сував до сну шум литовського пралісу, шум, в якому дитина чула нестихаючу скаргу народу, споконвіку терза­ного тевтонськими «дітьми сатани». В той час кращій ча­стині польської молоді, в тому числі і Міцкевичеві, дово­дилося вести важку нерівну боротьбу з царськими сатра­пами. Але поет серцем своїм відчув, що за річкою Німан, в тьмяній імлі мазурських озер, підростають до чергового грабіжницького походу на Схід нащадки тих, які винищи­ли були до останньої людини литовське плем’я пруссів, загарбавши ее тільки його землі, але й ім’я. «Гражина» і «Конрад Валленрод», хоч один твір від другого ділять роки,— це крик поетової душі, крик бойової тривоги, остороги перед ворогом, який не знатиме ні милосердя, ні пощади, який емблемою своєю зробить мертву голову.

Гітлерівці не можуть забути цього поетові, як не мо­жуть простити йому всієї його творчості, пройнятої таким вогняним і творчим патріотизмом, який раз назавжди вхо­дить у плоть і кров народу. Тому німецькі штабні доцен­ти від літератури оголосили великій тіні поета смертний вирок.

У той час як палкий і безстрашний Віктор Ггого разом з передовими людьми Другої республіки * готувався дати відсіч прототипові Гіглера — миршавому наполеонідові *, який згодом, уярмивши Францію, віддав її на поталу пруссакам, Міцкевич словом і ділом будив духа свободи, визволеного з пут національної обмеженості і феодально­го традиціоналізму. Понура тінь тодішнього жандарма Єв­ропи Миколи І не приховувала від очей автора вірша «До братів росіян» світлого обличчя народу, який уже в груд­неві дні 1825 року показав себе гідним місії, що він її почав здійснювати в жовтні 1917 року, пароду, який пер­шим визнав незалежність Польщі, а сьогодні ціною святої крові своїх синів воскрешає батьківщину Міцкевича з мертвого сну німецької неволі.

З вересня 1939 року польський парод переживає свою голгофу *. Разом з ним з цим же тернистим вінком па го­лові крокує шляхом сторіч і його поет, його гордість і сла­ва — Адам Міцкевич.

В 1940 році, коли найстаріший в Польщі Краківський університет німецькі окупанти перетворили на «інститут онімечення Сходу», коли на майданах польських міст до­горали останні книжки Міцкевича, була країна, єдина країна, яка урочисто відзначила 85-річчя смерті великого поета-демократа, складаючи таким чином данину поваги і співчуття терзаному польському народові.

Назавжди залишиться в нашій пам’яті присвячена Міцкевичеві сесія університету в українському місті Льво­ві та святковий вечір у театрі опери та балету, коли росій­ський письменник Нікулін *, вказуючи рукою на захід, сказав: «Польський народ, народ Міцкевича, не може за­гинути, польський народ безсмертний».

Так, польський народ не загипе! Це показала в недав­ніх боях дивізія ім. Костюшка, це показують у безупин­них, щораз запекліших і сміливіших сутичках з німцями польські партизани, які па своїх прапорах написали ім’я поета-страдальця. Скоро настане день, коли одні й другі під переможну музику радянських гармат здіймуть над польськими містами і селами біло-червоні прапори.

Червона Армія, радянські народи зроблять усе можли­ве, щоб сокровенна мрія поета, прихована таємничими словами: «ім’я якого — сорок і чотири»*, була здійснена в історичному році, що його останні цифри складають — сорок і чотири...

А коли прийде час вдруге святкувати роковини Адама Міцкевича, радянські народи покладуть перед його па­м’ятником гори квітів. Серед них будуть також і квіти України, яка завжди свято шанувала пам’ять великого поета Польщі. їх колір буде червопий, бо червопою була кров нащадків великого Тараса, пролита за спільну спра­ву, дорогу кожному серцю, що б’ється в ритмі віршів ве­ликого Адама.

СОРОКЛТИЙ ІВАСЬ

Не треба мати особливого довір’я до людей, які замість «огірок» кажуть «огірочок», а замість «капуста» — «ка- пустка». Зараз побачите чому.

У древньому місті Львові жив (і поки що живе ще) Юра Шкрумеляк*. Що це була за людина! Вже змалку наш Юра відзначався євангельською кротістю та смирен­ням, і люди були впевнені, що як тільки Юра підросте, то неодмінно піде в монастир.

Але Юра не втікав від мирських турбот, він відважно кинувся у вир житейської суєти і з солодкою, всепроща- ючою посмішкою на губах з’явився одного ранку у вели­кому і грішному місті Львові.

Тут він одразу звернув на себе увагу. Звернув не тіль­ки тим, що замість «гроші» говорив «грошики», замість «дівчата» — «дівчаточки», а замість «вода» — «водка». Більше всього вразив львів’ян його творчий геній, який показав світові, що можна водночас однією рукою писати вірш, другою — роман, а третьою... Та ні, третьої руки в Юри не було. Проте, хоч і не було, він умудрювався тро­хи не щотижня випускати в світ роман, сто віршів і дю­жини дві оповідань.

Але справжня слава незрівнянного Юри починається з появою у Львові Івана Тиктора, видавця так званої «Ко­ров’ячої газети», що платила відшкодування тим своїм пе­редплатникам, в яких здохла корова. Мабуть, з любові до корів, цих, як Шкрумеляк любив по-щирості казати, його «сестер по крові», наш поет стає чільним співробітником газети, під псевдонімом «Іван Сорокатий».

З того часу не було номера «Коров’ячки», де б не з’яв­лявся віршований фейлетон, який обов’язково кінчався словами:

ІЦо за «тото» мав сказати своїм читачам Івап Сорока­тий? Він мав їм сказати, щоб надсилали газетці перед­платну, поки не здохла їм корівка, щоб вони трималися купки, а крім того з кожного рядочка плював слинкою і жовчкою на Радянську Україну.

На результат недовго довелося чекати: голий раніше, як соколик, Юрасик-Івасик збудував собі чималенький дімочок...

Коли ж прийшов вересепь 1939 року, а з ним Червона Армія, Юрасик-Івасик не припинив ні па хвилину твор­чої роботи. Його верстат викидав тепер конвейєром сотні віршів, у яких «сонце» називалося «сонечком», «воля» — «воленькою», а «карбованець» — «карбованчиком». Він хотів навіть «Кремль» назвати «кремликом», однак не міг знайти для цього слова підхожої рими. З блаженною по­смішкою па губах, з ручками, побожно складеними на круглому животику, він ставав на мітингах під самою трибуною і кричав: «Хай живе!», обмірковуючи при цьо­му висоту свого чергового гонорарчика.

А потім Львів, разом з Шкрумеляком, захопили нім­ці. Вулиці міста спливали кров’ю тисяч його жителів. А Юрасик-Івасик? З тією ж незмінною солодкою усміш­кою, з правою ручкою, слухняно піднятою для фашист­ського привітання, він криком «хайль» зустрічав гітлерів­ського губернатора, а повернувшись додому, написав у черговому творчому натхненні віршик «Диво в діброві». Що за «диво»? А послухайте:

Зеленіє дуб-дубочок, бо вже сонце гріє ниву,— веселіє мій синочок, бо пригодонька щаслива.

(«Львівські вісті», 1942)

Як бачите, нема тут, по суті, жодного дива. Шкрумє- ляк — не Шкрумеляк, а Іуда; Юрасик-Івасик — не Юра­сик-Івасик, а Іудушка. Не диво й те, що йому мариться дуб-дубочок, бо ж на ньому, як відомо, закіпчив колись свою «пригодоньку щасливу» Іуда.

Не диво також, що після того всього хочеться па адре­су цього безподібного поета сказати по-галицькому:

— А шлячок би тебе ясний трафив, Юрасику-Іваси- ку — націоналістичний холуйчику!..

Якщо ви мали коли-небудь можливість познайомитись ближче з жовто-блакитною літературною братією, ви не будете вже дивуватись нічому.

Василь Пачовський * почав був своє «переродження» з того, що один з своїх віршів, друкований у 1909 ро­ці і — як йому здавалося — всіма призабутий, здав до друку в 1940 році, вставивши в нього замість одного з князів — радянського воїна. Через рік після того він зги­нався в три погибелі перед гітлерівськими солдафонами, підсуваючи їм цидулки з своїми гімнами на адресу «нової Німеччини».

Василь Софронів-Левицькнй був колись один з дра­бантів * Донцова і разом з цим провінціальним бомба- стом * проповідував нового фашистського гомункулу­са * — людину з характером, думками і прагненнями... степового вовка. В 1939 році вовк Софроиів з’явився од­ним з перших у Клубі радянських письменників, але вже — в овечій шкурі.

Носив її педовго, точніше кажучи: до 29 червня 1941 року. З того дня вовк став знову вовком і завив на ста­ру мелодію.

Юра Шкрумеляк був також соковитим екземпляром галицького ботокуда. До 1939 року він був* одним з най­більш активних опльовувачів усього радянського. З при­ходом у Львів Червоної Армії, Шкрумеляк моментально «перебудувався», і тепер на товстелезних конвертах з йо­го віршами з’явились уже нові адреси: «Київ», «Харків», «Москва». Художній рівень цих віршів був такий самий, як і за Польщі, такий же самий зміст; новою була за­те — радянська на цей раз — термінологія.

Та досить було з’явитись у Львові гітлерівцям, щоб Шкрумеляк знову змінив шкіру. Тепер він дякував за

ІЦо за «тото» мав сказати своїм читачам Іван Сорока- тий? Він мав їм сказати, щоб надсилали газетці перед­платну, поки не здохла їм корівка, щоб вони трималися купки, а крім того з кожного рядочка плював слинкою і жовчною на Радянську Україну.

На результат недовго довелося чекати: голий раніше, як соколик, Юрасик-Івасик збудував собі чималенький дімочок...

Коли ж прийшов вересепь 1939 року, а з ним Червона Армія, Юрасик-Івасик не припинив ні па хвилину твор­чої роботи. Його верстат викидав тепер конвейєром сотні віршів, у яких «сонце» називалося «сонечком», «воля» — «воленькою», а «карбованець» — «карбованчиком». Він хотів навіть «Кремль» назвати «кремликом», однак не міг зпайти для цього слова підхожої рими. З блажеппою по­смішкою на губах, з ручками, побожно складеними на круглому животику, він ставав на мітингах під самою трибуною і кричав: «Хай живе!», обмірковуючи при цьо­му висоту свого чергового гонорарчика.

А потім Львів, разом з Шкрумеляком, захопили нім­ці. Вулиці міста спливали кров’ю тисяч його жителів. А Юрасик-Івасик? З тією ж незмінною солодкою усміш­кою, з правою ручкою, слухняно піднятою для фашист­ського привітання, він криком «хайль» зустрічав гітлерів­ського губернатора, а повернувшись додому, паписав у черговому творчому натхненні віршик «Диво в діброві». Що за «диво»? А послухайте:

Зеленіє дуб-дубочок, бо вже сонце гріє ниву,— веселіє мій синочок, бо пригодонька щаслива.

(«Львівські вісті», 1942)

Як бачите, нема тут, по суті, жодного дива. Шкруме- ляк — не Шкрумеляк, а Іуда; Юрасик-Івасик — не Юра­сик-Івасик, а Іудушка. Не диво й те, що йому мариться дуб-дубочок, бо ж на ньому, як відомо, закінчив колись свою «пригодоньку щасливу» Іуда.

Не диво також, що після того всього хочеться на адре­су цього безподібного поета сказати по-галицькому:

— А шлячок би тебе ясний трафив, Юрасику-Іваси- ку — націоналістичний холуйчику!..

Якщо ви мали коли-небудь можливість познайомитись ближче з жовто-блакитною літературною братією, ви не будете вже дивуватись нічому.

Василь Пачовський * почав був своє «переродження» з того, що один з своїх віршів, друкований у 1909 ро­ці і — як йому здавалося — всіма призабутий, здав до друку в 1940 році, вставивши в нього замість одного з князів — радянського воїна. Через рік після того він зги­нався в три погибелі перед гітлерівськими солдафонами, підсуваючи їм цидулки з своїми гімнами на адресу «нової Німеччини».

Василь Софронів-Левицький був колись один з дра­бантів * Донцова і разом з цим провінціальним бомба- стом * проповідував нового фашистського гомункулу­са * — людину з характером, думками і прагненнями... степового вовка. В 1939 році вовк Софронів з’явився од­ним з перших у Клубі радянських письменників, але вже — в овечій шкурі.

Носив її недовго, точніше кажучи: до 29 червпя 1941 року. З того дня вовк став знову вовком і завив на ста­ру мелодію.

Юра Шкрумеляк був також соковитим екземпляром галицького ботокуда. До 1939 року він був* одним з най­більш активних опльовувачів усього радянського. З при­ходом у Львів Червоної Армії, Шкрумеляк моментально «перебудувався», і тепер на товстелезних конвертах з йо­го віршами з’явились уже нові адреси: «Київ», «Харків», «Москва». Художній рівень цих віршів був такий самий, як і за Польщі, такий же самий зміст; новою була за­те — радянська на цей раз — термінологія.

Та досить було з’явитись у Львові гітлерівцям, щоб Шкрумеляк знову змінив шкіру. Тепер він дякував за

 

 

 

 

 

своє «визволення» людожерам та їх фгорерові і по радіо закликав українських селян здавати німцям контингент та йти в дивізію СС «Галичина».

Правда, були серед львівських жовто-блакитних літе­раторів і такі, що не взяли в радянських видавництвах ні одного карбованця. Це ті, які вже в перші тижні ста­новлення Радянської влади в Західній Україні визнали за краще ходити без машкари і помандрували до Кракова па такий солодкий для них хліб гестапо.

Поведінка всієї тієї компанії під час німецької оку­пації — це окрема і найяскравіша сторінка книги ганьби жовтоблакитників.

В той час, як зруйнована, сплюндрована, в саме серце поранена гітлерівцями Україна стогоном стогнала, ця зграя строчила наввипередки віршовані й невіршовані ди­фірамби в честь ката її — Гітлера.

В дні, коли у Львові не змовкали розпачливі крики палених живцем людей, а в Янівському таборі скреготіла машина для мелення людських кісток, жовто-блакитні ма­мелюки Гітлера з спокійним серцем писали і — друку­вали:

Зеленіє дуб-дубочок, бо вже сонце гріє ниву, веселіє мій синочок,— бо пригодонька щаслива...

(Ю. Шкрумеляк)

Накази німецьких губернаторів були для них найви­щим законом. Треба було генерал-губернаторові Франку натиснути па українських селян, щоб здавали йому хліб? Одне його слово, і борзописці в цю ж мить бралися за пера.

Забаглося Гітлерові українського гарматного м’яса,— купчинські і бабії і тут ставали йому в пригоді, віддаючи весь свій рифмотворчий запал комісіям, що вербували банди яничарів.

Все це робилося з угідлнвою усмішечкою Смердякова *. В підлабузницькому шалі львівські «тірольці Сходу» * до­ходили до того, що друкували переклади «творів» німець­ких писак з націопал-соціалістської партії, залюбки ви­бираючи при цьому вірші, які пропагували «дранг нах остей» * і створення «храму Великонімеччипи» на кістках слов’янських народів, отже, й — українського (вірш Т. Кернера «Заклик» у перекладі С. Гординського *).

Не залишився позаду за гордипськими інший ентузіаст третього рейху В. Державін *. Той знайшов об’єкт для своїх псалмів в особі відомого колись німецького лірика Стефана Теоріє, який па схилі свого віку вирішив промі­няти перо на — собачий хвіст. В. Державін з умилінням ревного лакея споглядає, як Георге виляє цим хвостом пе­ред своїм фюрером і, послужливо переклавши зразочок такої горе-лірикп, називає її «пафосом і культом доско­налості»...

В. Державін — це один із невеличкої купки професій- пих зрадників типу А. Любченка. Над цими відростками неопетлюрівщини доля жорстоко поглумилася: вони про­йшли достеменно такий самий шлях, як і їхні попередни­ки в 1920 році. Якщо вони не звили собі піде кубельця і змушені були втікати разом з гестапівцями все далі і да­лі на захід, у тьмяний німецький тупик, то це вже не їх вина... Адже, перебуваючи у Львові, вопи робили все можливе, щоб підтримати на Україні гітлерівський «но­вий порядок», і в цій каїновій роботі державши, любчеп- ки, осьмачки і гай-головки нітрохи не поступались перед своїми львівськими побратимами.

Безпринципність? Ні в якому разі. У всіх пих є свій принцип; він був, є і буде до самого їх скону. Цей прин­цип — зрада, перманентна зрада своєму народові.

Шкрумеляки і гординські не вилупились з яєць випад­кової курки. Ні, вопи — продукт старого, солідного ні­мецького інкубатора.

В 1848 році вони допомагали Меттерпіхові душити ре­волюцію; в 1914 році ці «тірольці Сходу» плювками і камі­нюками зустрічали українських селян, тисячі українсь­ких селян, гнаних австрійцями па шибеницю. їх вірно- підданчим почуттям не було ні меж, ні краю. Ті перифе­рійні трубадури німецького імперіалізму в лакейському екстазі створили були навіть щось на зразок легіонів * і, поєднавши австрійський мундир з шапкою-мазепипкою, претендували до ролі конкістадорів, які мали здобувати для скіпетра Габсбургів усю Україну — від Одеси по Харків.

Наука цісарсько-королівських губернаторів і міністрів не пішла в ліс. Найвірніші з вірних залишились ними на­віть тоді, коли... не було вже кому бути вірним, бо і Ві­день, і Берлін були виведепі з ладу. Попросивши в наміс­ника не існуючої вже монархії дозволу на переворот, во­ни перемалювали чорно-жовті вивіски на синьо-жовті і під цими вивісками намагалися зробити з Галичини ре­зерват колишньої австрійської імперії, з тими самими за­конами, що й за Франца-Йосифа, з тими ж офіцерами- пімцями, з тими ж жандармами, з тими ж польськими по­міщиками і з тими ж українськими Іванами без роду і — без землі.

Підібравши собі генералів і полковників з милозвуч­ними «українськими» прізвищами», як Ціріц, вони вирі­шили продовжувати політику вільгельмівського генерала Гофмана й на зміну гарнізонам розгромленої Австро-Ні- меччипп послали па Україну свої війська. Ті самі війсь­ка, що мали обороняти від армії Пілсудського Львів, Ста­ніслав і бориславську нафту.

Коли з цього нічого не вийшло і генерал Ціріц не в’ї­хав на білому коні пі в іМоскву, ані в Київ, галицькі ма­мелюки німецьких кандидатів у наполеони — за тимчасо­вою непридатністю берлінського господаря — звернули свої очі па Варшаву і з піснею «Буде лях проклятий...» відкрили цьому ж ляхові шлях на Київ.

Дісля карантину в польських концтаборах мамелюки повернулись на пасиджені гнізда і, вмостившись вигідно на старих перинах, замурликали традиційної пісні: «Мир вам, браття, всім приносим...». Всім, за винятком україн­ського і російського пародів, яким мамелюки оголосили війну на смерть і життя.

Не треба думати, що любов мамелюків до Варшави бу­ла щира. їх тактика була та сама, що й німецької мен­шості в Польщі: тактика спокійного вичікування, поки прусський яструб знову поросте пір’ям, нагострить свій дзьоб і кинеться на Схід — через труп Польщі на Київ, Харків і Донбас.

Це вичікування не було дуже прикре. «Опозиція його величності» була заняттям досить рентабельним, а конце­сії па фабрики і експорт масла давали матеріальну мож­ливість приємно проводити час між однією і другою по­літичними кон’юнктурами. Правда, за концесії мамелюки розплачувались концесіями, та це їм пічого не коштува­ло, бо покривдженими, як правило, виявлялись не вопи, а українські робітники і селяни.

Вересень 1939 року був для мамелюків місяцем вели­ких надій і великого розчарування. Замість свастики вони побачили на львівській ратуші такий ненависний їм чер­воний прапор, прапор свободи і відродження людства.

Мамелюки мусили вирішити: або — або. І вони вирі­шили: або їхали під крила гестапо в генерал-губернатор­ство, або залишались дома. Проте і одні, і другі і тут, і там робили те ж саме. Краківські готували антирадянські диверсії, львівські — виконували їх. Краківські друкува­ли антирадянські листівки, львівські — розповсюджува­ли їх.

Нікуди правди діти, становище львівських мамелюків Гітлера було досить-таки складне. Йшлося-бо про те, щоб і капітал здобути, і в той же час — власну голову збе­регти.

Вихід був знайдений. Одні мамелюки кричали па всіх перехрестях: «Хай живе!», інші — ті з літературним амп­луа — кричали те ж саме на папері.

Ця вакханалія лицемірства і пристосуванства тривала рівно стільки часу, скільки потрібно було мамелюкам. ЗО червня 1941 року вони дістали, нарешті, змогу скинути машкару і дихнути па повні груди знайомим їм, улюбле­ним і рідним повітрям німецької стайні.

Тепер вони почували себе на вершинах. Галицький куркуль, протягом 150 років дресований німецькими офі­церами в австрійській казармі, обмежений і тупий, під­ступний і лицемірний, боягузливий і в той же час безце­ремонний, пожадливий і ненажерливий, як зрештою, всі глитаї всього світу, сказав собі, що пробила його година. Спущений з ретягу німецьким паном, він насамперед ки­нувся на співгромадян іншої національності. Гітлерівці грабували брильянти, він задовольнявся меблями, гітле­рівці розтягали хутра, він радів латаними штанами.

Як нужа, множились «українські» підприємства, ма­газини, крамниці і крамнички, де можна було купити ди­тячі сорочки з ледве помітними слідами крові, сережки, тільки вчора зірвані з дівочих вух разом з м’ясом, костю­ми, які не встигли просякнути трупним запахом.

На вулицях галицьких міст і містечок з’явилися в формі українсько-німецьких поліцаїв вірні сини колиш­ніх вірних австрійських капралів і цугсфюрерів *. Досить було такому обмундированому живодерові попрацювати на два тижні во славу Гітлера, щоб на його пальцях за-

блищали крадені персні, а кишені падулись від краде­них грошей. Ці куркуленята з такою самою холоднокров­ністю шантажували свої жертви, з якою на другий день вони розпорювали їм животи багнетами.

Вони також відкривали собі крамнички та шиночки, і їх нітрохи не турбувало те, що кар’єра їх збудована на кістках сотень тисяч ні в чому не повинних людей.

❖ * *

Націоналістичний «парнас» дістав, нарешті, свого спо­живача. Правда, цей споживач був скупий, а коли в ньо­го відчинялась калитка, то лише заради таких конкретних благ, як горілка й дівчата. За метикуваті вірші Гординсь- кого ніхто з них не дав би й одного окупаційного злотого, їм треба було розваги.

І мамелюки пера п’ялись із шкіри, щоб задовольнити вимоги цієї наволочі. Для неї вони створили так званий «театр малих форм». Керницькі пріли над скетчами, а дилетанти-актори викривлялися до сьомого поту, щоб тіль­ки розсмішити грошовитих вискочнів.

Лужницький, колишній агент польської дефензиви, по­тім гестапо і по сумісництву голова львівської спілки мамелюків пера, влаштовував для цієї публіки літератур­ні цирки, заради пристойності названі «літературними су­дами», під час яких пасажири фашистського пегаса з ви­хилясами кепських клоунів годували себе взаємно ляпан­цями.

А все те робилося страшенно «по-європейському». ЇІао- деколонене, пообмотуване наймоднішими галстуками, на­гадувало це колишніх маломістечкових перукарів у день приїзду столичного театру із знаменитими актрисами. В цьому випадку театром був гітлерівський «Гран гіньоль», а його зорями обер- і унтерштурмфюрери, які ніколи не переставали і ніколи не перестануть бути для мамелюків досконалістю культури і цивілізації. «Куль­тури і цивілізації» в інтерпретації смердякових, що звик­ли бачити світ у відбитті вичищених до блиску чобіт ні­мецького володаря їхніх душ.

З хшилиною загарбання України німцями, лексикон жовто-блакитних літераторів зубожів раптом на одне сло­во, яким вони раніше жонглювали із спритністю старих ярмаркових шальвір. Маю на думці слово «Україна». Ні-

і

мецька заборона? Звичайно, і це нас нітрохи не дивує, як не дивує нас і те, що вони з такою готовністю піддались цій забороні. Україна — це ж не тільки Дніпро «сивобо­родий» і поетичні хатки з соняшником перед вікнами та добрячий премудрий пасічник із сторічним стажем. Це насамперед люди — справжні живі люди України.

Українські робітники? їх мамелюки ненавиділи з усієї душі, і якщо доводилось коли-небудь мамелюкам згадува­ти про них, то з їх пер, замість чорнила, спливала тоді жовч.

Українські селяни? Мамелюки бачили тільки куркуля і його оспівували, як могли. Селяни одвіку думали-мрія- ли про землю,— мамелюки ніколи не присвятили цим думам ні рядка. Навіть тоді, коли за це їх ніхто б не по­садовив за грати. Навпаки, кожна більш смілива гадка про землю для селян викликала в мамелюків пароксизм гніву, дарма що земля була здебільшого в руках феода­лів польської національності...

Українська інтелігенція? І поготів, однак, в особливо­му скороченому вигляді. Героями їх книжок були або колишні офіцери УСС, точніше кажучи, ті з них, що на своїй «славі» зуміли збити потім дзвінкий капітал (див. герр рейхсдойтшер Шепарович), або камелоти цих рица­рів комерції і політичної проституції — оунівські пару­бійки — ці довголітні тренувальники сьогоднішніх банде­рівських різупів.

Авжеж, мамелюки пера «не визнавали» суспільних проблем. Класова боротьба? На думку цих інтелектуаль­них парвеню, вона просто не існувала, це була, мовляв, вигадка комуністів, масонів і євреїв. Щодо цього у них не було розбіжностей. Вони розходились тільки по одному питанню: в той час, як одні констатували безбуржуаз- ність української нації, інші — ті з донцовського інкуба­тора — галасували про... всебуржуазність української на­ції. Все те нітрохи не заважало ні одним, ні другим слу­жити не за страх, а за совість — буржуазії і боротися на смерть і життя з... українською нацією.

Вони ненавиділи і ненавидять російський народ, ро­сійську культуру. За віщо? За прогресивність російського народу і його культури.

Здичавілий від довголітнього культуріюго посту обива­тель з душею оскаженілого від безсилої люті глитая вто­ропав, що при неминучому зіткненні двох світів: МОЛ ОД 0-

го, прогресивного з темними, найтемнішими силами реак­ції, останні знайдуть свою опору в солдафонській, по-вов­чому загарбницькій та розістеризованій Німеччині, і тому він назавжди зв’язав свою долю з долею розбійницького Берліна.

Він не винен, що в цій грі поставив на дохлого коня: віп, гак само, як і його берлінський господар, вірив у чу­деса та в їх симетрію.

Сперечатися про те, хто з цих партнерів дурніший, бу­ло б даремною витратою часу. Яке їхало, таке й здибало.

* * *

Настав час, і скінчилася «пригодонька щаслива»,— ось уже минає рік, як мамелюки потяглись у хвості би­тої гітлерівської армії. Це вже не еміграція. Хто ж бо у визволеній Європі дасть притулок цим вірним джурам ні­мецького розбійника! Ні, це щось непорівняно гірше: без­перервна мандрівка з кута в кут, з-під однієї хати під другу, і так — аж до скону під чиїмось порогом.

Морально вони давно вже вмерли. Ще рік тому маме­люки сновигали по Львову, посюсюкували, похихикува- ли, базікали, декламували і писали — писали без кінця і міри, а сьогодні піхто, достеменно ніхто не згадає про них теплим словом. Забули їх, забули їхню писанину. З бан­дерівського живодера не буде героя, з тризуба ліри не зробиш.

Ні, не письменниками були курпіти, цурковські й мельники, і не літературою їхні книжки. Це тільки маме­люки пера, добровільні штабні писарі одного з прусських регімептів: регіментів, яким уже прийшов кінець раз на­завжди і разом з їх живим інвентарем — жовто-блакит­ними мамелюками.

Три роки страхіть німецької окупації залишили глибо­кі сліди в людській пам’яті. В горобину ніч, у хворобли­вому маячінні, коли на серце лягає важкий, як скеля, камінь, людям маритимуться палаючі міста, спливаючі кров’ю діти, вони водночас бачитимуть самозадоволені есесівські морди і людей-гієп, що нишпорять поміж тру­пами та згарищами. Серед них вони впізнаватимуть маме­люків пера — по каїновому таврі на їхніх чолах. І тоді люди шепотітимуть слова прокльону.

Найтяжчого з найтяжчих.

Я журпаліст-аматор і хоч немало попрацював у пре­сі, проте, тільки діставши відрядження до Нюрнберга, я узнав, чим це пахне. Завдання було дуже відповідальне і надзвичайно важке. Не виконати його як слід — значи­ло — не виправдати довір’я радянського читача, ба що більше — обдурити його, читача, і скомпрометувати себе у власних очах. Завдання було тим важче, що цілковита відірваність від читача не дає мені ніякої можливості спо­стерігати його реагування на мої кореспонденції.

Я сказав собі: треба дати читачеві новий, цікавий і повчальний матеріал. Треба будь-що уникати штампу, шаблону, повторювань тих самих думок, фраз, епітетів, особливо епітетів, враховуючи, що без них важко обійтися, коли мова йде, скажемо, про Герінга.

Не менш важливим питанням була форма подачі мате­ріалу. Я думав: треба писати правду і тільки правду у великому і в малому. Мінімум власних міркувань, які можуть читача цікавити, або ні, мінімум, потрібний для того, щоб змусити самого читача міркувати. Максимум спокійного тону, без лайки, щоб читач пе подумав: серди­ться Юпітер, бо не має рації. Якнайменше стилістичних квіточок, вирощених на багатющій ниві енциклопедій (ди­віться, мовляв, як я багато знаю), щоб серед них не загу­бити правду і сенс, скоротити до мінімуму пафос, бо жін­ка й читач лише тоді вірять слову «люблю», коли вопо ви­мовлене тихо й просто. Геть кокетливу претензійність, яка змушує кореспондента описувати зміну варти перед бу­динком суду о шостій годині ранку, хоч у той час корес­пондент тільки повертався на другий бік.

Передо мною виникло також питання, чи варто давати великі нариси, чи не краще давати порівняно невеличкі кореспонденції, кожна з яких концентрувала б увагу чи-

тача на даній проблемі, проблемі сугубо політичній. Я ви­рішив робити саме так. Намагався при цьому уникати, як вогню, хронікальної розповіді про процес та якнайрідше описувати зал засідань і колір американських касок, як речі не дуже істотні і не дуже характерні для цього істо­ричного процесу.

Нарешті, спонуканий журналістською амбіцією, я ро­бив усе можливе, щоб діставати матеріали, не оголошені в інших наших газетах.

На цьому я заспокоївся і виводив ночами повільно, старанно літеру по літері, сподіваючись, що тепер усе бу­де гаразд.

Яке ж було моє розчарування, коли після першої те­леграми з редакції: «дуже задоволепі» одержав другу: «задоволені», а зараз після того третю: «загалом задово­лені», в якій редактор робить мепі на добавок докір у ...хронікальній розповіді про процес.

Висновки з цього такі. Не досить поставити перед со­бою завдання — треба вміти його ще викопати. А щоб уміти, треба працювати і працювати кожний раз по-но­вому. Треба в кожній статті шукати нових думок, бо во­ни — сіль і літератури, і публіцистики. Це важко, це ней­мовірно важко, однак це треба робити хоч би тільки з по­ваги до справи, яку заступаєш, і до себе самого.

Такі мої думки під Новий рік, думки, що їх ви, друзі, напевне ділите зо мною. Свідомість цього підтримує мене в моїй нелегкій роботі і допомагає перебороти труднощі, яких дедалі стає більше.

Сердечно вітаю з Новим роком і тиспу руки.

Ярослав Галин.

 

 

ПІСНЯ ПРО подвиг

Коротке було життя Олександра Гаврилюка. Він за­гинув від німецької бомби, коли йому не було й три­дцяти років. Невеличка також його літературна спадщи­на: закінчений напередодні Вітчизняної війни роман Гаврилюка загинув разом з автором і його сім’єю *. Ли­шилось кілька оповідань, надрукованих 17—18 років тому у журналі «Вікна», і видана нещодавно у Львові книжечка «Береза».

Досить однак ознайомитись з першими сторінками «Берези», щоб зрозуміти, яким невгасимим горінням сповнений кожний її рядок. Це не репортаж, це не по­вість, це гімн новому життю, тому життю, заради якого, за словами поета, «варто жити і вмерти варто».

В цій книжечці весь Гаврилюк. Син селянина-незамож- ника з підляшських пісків, Гаврилюк більше знав горе, ніяі радість, так само, зрештою, як і всі трудящі Захід­ної України у той тяжкий час. Він закінчив лише три класи народної школи; четвертого класу в селі не було. До рук хлопця потранив «Кобзар» Шевченка й оповідан­ня Івана Франка, згодом він читає твори Льва Толстого і Горького. В душі хлопця пробуджується любов до люди­ни, ця любов стає потім провідною зорею в його житті. Але це не любов пасивного мрійника. Навколо кипить бо­ротьба, Сашко не може не бачити її. Повз вікно його хати поліцаї ведуть закутих людей. Він знає: це не зло­дії, не харцизи, це кращі люди його села, це ті, що боро­лись за мрії Сашка й за ці мрії будуть довгі роки кара­тись у страшних мурах Вропок. Пьотркова, Равіча, Сє- радза.

16-річним юнаком Гаврилюк став у лави революцій­ного селянства. Підпільній роботі віддає всі свої сили і всі поривання молодого серця. А підпільна робота —

це не лише романтичні сходини, розкидуваппя в темну ніч листівок і вивішування прапора з серпом і молотом у найлюднішому місці. Це насамперед повсякденна на­пружена робота, це агітація, організація страйків, під­тримування зв’язку між організаційними ланками під­пілля, це, нарешті, постійна небезпека потрапити в цуп­кі лапи дефензиви з її арсеналом тортур, а потім — у кам’яний мішок тюрем для довгого ув’язнення. Іспит був важкий, та Гаврилюк витримав його. Минає рік-другий, і підпілля знає вже Гаврилюка як одного з найбільш ідейних, найбільш безстрашних революціонерів. Опинив­шись у тюрмі, він з допомогою старших товаришів уваж­но вивчає теорію марксизму-ленінізму, водночас пише перші свої вірші й оповідання. Незабаром пісні Гаврилю­ка співають політичні в’язні всіх тюрем Польщі.

Кілька років пізніше, коли ім’я Гаврилюка стає відо­мим Західній Україні і прогресивній громадськості Поль­щі, дефензива кидає лисьменника-революціонера за ко­лючий дріт страхітливого концтабору в Березі Картузь- кій. Настали дні найтяжчого випробування. Звідси було лише два виходи. Один з них вів на волю, але його мож­на було купити тільки зрадою, ціною честі й гідності ре­волюціонера. Другий приводив до тяжкого каліцтва або й смерті.

Гаврилюк міг обрати тільки другий вихід. Він обрав його. Поліцейські палиці, що калічили його тіло, не зла­мали його, він мужньо і з гідністю пройшов крізь пекло фізичних і моральних знущань. Більше того. В цій страш­ній катівні уста в’язнів були затулені печаттю приму­сового мовчання, тут навіть, здавалося, їх думки були скуті кайданами звірячого режиму, але Гаврилюк знай­шов у собі силу для літературної роботи. Вночі, в мо­гильній тиші холодної й брудної камери, народжувалась його «Пісня з Берези», народжувалась і тут же переда­валась із уст в уста, бо в умовах Берези не було іншого засобу для її увічнення:

Наче лук, моя думка напнута,

Моє тіло стужніло в напрузі:

— Чи досягне, чи буде вам чутен Спів останній мій, може, о друзі!..

...Ми сміємось, бо ми переможці,

Хоч кати скаженіють над тілом;

З нас не вирвуть відступництва слово.—

Пі! Нема на землі тої сили!

Вгору ж дух нагп, нееплямлено чистий,

Тихий мир твій незламного гарту.

Друзі! Це є мій спів особистий.

Дзенькіт сталі в рядах авангарду.

* * *

Добре ворог ціпив мою працю,

Щедру ворог зготовив розплату:

Білі тіні Ванцетті і Сакко *

Обіч мене — їх третього брата.

Своєму дворазовому перебуванню в концтаборі Гав- рилюк присвятив згодом невеличку книжечку «Береза». Вона починається з моменту арешту письменника, коли поліцаї відривають його від ліжка вмираючої матері. У заарештованого немає ілюзій, він з першої хвилини усвідомлює, що чекає його в Березі. Його мучить лише думка, чи витримає він, чи вистачить у нього гарту? Гаврилюк знаходить відповідь:

«Витримати без зради можна скрізь: біль має свої межі — заміняється смертю або непритомністю. Треба тільки завчасно бути готовим прийняти все, до смерті включно. Зрада народжується в страху, а не з болю. Треба бути готовим умерти. І такої готовності вимагає великий авангард пролетаріату — партія. Хто став у лави великого фронту, хай знає тільки одне: прийняти все, прийняти смерть. Інакше — зрада. Хай ніхто не пробує віддатися революції наполовину,— це не вийде».

Гаврилюк лишиться до кінця вірний цим принципам. Але поки що випробування тільки починаються. Він зі стоїцизмом зносить перші удари, та водночас його по­трясає кам’яний, мертвий спокій старих в’язнів Берези. Невже ж кілька місяців цього пекла могли так зламати ідейних, розумних, гордих людей? До фізичних мук Гав- рилюка долучаються моральні. Його віра в людину — непохитна віра. Його непокоїть тільки думка: невже ж, невже ж не витримали ті, яких він знав і в яких так вірив?..

Сиплються удари на спину письменника, удари, від яких тіло, здається, розлітається на шматки. Після сьо­мого удару він чує нелюдський крик. І усвідомлює, Що це кричить його катоване тіло. Розпачливим зусил­лям волі він зціплює зуби: більше не кричатиме! Тепер ворог пе почує вже його крику, хоч пошматована спина спливає кров’ю від усе нових і нових ударів. Нарешті приходить мить перемоги й визволення: в’язень падає знепритомнілий на підлогу, але ворог не почув більш його зойку. Перший і, може, найтяжчий іспит в’язень витри­мав з честю.

Група Гаврилюка потрапляє на роботу в «бетонярі». До письменника непомітно наближається молоденький в’язень, відомий тим, що провів 150 днів у карцері-могилі. Письменник чує слова втіхи н заклик берегти революцій­ну честь. Від цього в’язня він дізнається, що в концтаборі існує конспіративна організація, яка й тут, у катівні, про­довжує боротьбу з фашизмом. Почуття самотності зникає, новий в’язень відчуває, що він е членом великого колек­тиву товаришів по боротьбі і стражданнях. З доручення організації, Гаврилюк організовує в своїй камері конспі­ративну керівну «трійку». Гаврилюк знову знаходить своє щастя, щастя борця за ідеї Леніна.

«...Революціонер, який зогнив морально, був не тіль­ки сам знешкоджений для них, але ще й сіяв довкола себе огиду падіння й розкладу. За це й провадилась не­рівна боротьба за дротами Берези між крицевим активом революції і потворною машиною концтабору: не допу­стити людей до падіння! Надихнути їх волею, крізь усі тортури пронести свою честь!» — пише він.

ІІе всіх гартує страждання, серед в’язпів є люди, для яких дорожче життя, ніж честь, ніж справа, якій вони ще вчора поклялись віддано служити. Це т[ак] зв[ані] декларанти. Гаврилюк ненавидить їх, як ворогів, зне­важає, як зрадників. Йому самому, хворому, покаліче­ному, знесиленому, панок з дефензиви також підсовує клаптик паперу. Досить підписати його, щоб завтра ж опинитись за мурами Берези. В’язень з огидою відсуває декларацію ренегатства. Він міг обрати шлях мучепицтва, шлях зради — ніколи.

Настав день, коли письменник діждався нагороди. Новоприбулі в’язні повідомляють Гаврилюка, що по всій Польщі піднялася хвиля протестів проти його ув’язнен­ня. Безмежна радість охоплює в’язня.

Після трьох місяців ув’язнення дефензива змушена звільнити хворого письменника з концтабору. Гаврилюк повертається до сім’ї і до боротьби... В перші дні другої світової війни його знову заковують у кайдани й виво-

зять до Берези. Тут його, як і інших в’язнів, рятує від загибелі прихід Червоної Армії в 1939 році.

На сльозах радості обривається Гавршпокова «Бере­за», патетична розповідь про те, як у фашистській катівні під безперервними тортурами гартувалась революційна сталь. В цій розповіді нема декламації, кожне слово її сповнене щирості великої душі й глибокої любові до трудового людства та до справи його визволення. В по­лум’ї цієї любові гине без сліду особисте горе й наро­джується радість життя, яка супроводжує письменника до останньої його хвилини.

«Береза» — прекрасна книжка, одна з тих, що не за­буваються людськими серцями, що виховують покоління.

16 Я, Галан, т, З

АВТОР НЕЗАКІГТЧЕНОГО РОМАНУ

Серед 50 тисяч політичних в’язнів у польських тюр­мах не було сливе ні одного, що не знав би пісні: «Го­лово ж ти моя нелегальная, сконфіскує тебе прокурор», що не підспівував би її в найважчі хвилини тюремного життя і не розігнав нею чорної туги. Однак мало хто з-поміж них знав, що автором пісні був Олександр Гав- рилюк, їх товариш по боротьбі, співець їхньої і власної долі.

Невесела земля Підляшшя, ця оспівана Вандою Ва- силевською «земля в ярмі». Якби пе розколивані бужан- ським вітром сосни, її пісні нагадували б голодний ка­захський степ. Тут народився, ріс і виріс Олександр Гав- рилюк. Скінчив три класи начальної школи; четвертого в їх селі не було. Чекала його зате школа злиднів, і в ній він одержав атестат зрілості: на шістнадцятому році життя Сашко став солдатом революції.

Я вперше побачив його у Львові восени 1930 року. Він з’явився зовсім несподівано в редакції журналу «Вікна». Саме тоді друкувалося у нас його трете, після «Прощайте» і «В очах дитини», оповідаппя «Наївний мурин», і воно жваво обговорювалося в колективі ре­дакції. Якось трапилося так, що Гаврилюк прийшов, коли дискусія була в самому розпалі. «Продовжуйте», посміхнувся він широко. Він довгий час слухав мовчки, а потім попросив слова. Говорив про тенденційність у літературі, захищав її з таким запалом, з такою силою внутрішнього переконання, свою точку зору ілюстрував такими яскравими прикладами з практики масової ро­боти, що аргументи його нечисленних, зрештою, опонен­тів розвалилися, як картковий будиночок. Цей селян­ський хлопець умів блискуче говорити мовою нашої епохи.

Він був три або чотири дні у Львові і увесь той час майже не виходив з редакції. З ранку до вечора нишпо­рив у бібліотечній шафі, читав, записував; коли в ре­дакції закінчувався робочий депь, Гаврилюк лишався за письмовим столом і вставав від нього тільки на світанку, щоб годину-дві перепочити на канапі. ІДя пристрасть Гаврилюка до друкованого слова і поспіх, з яким він перечитував книжку по книжці, були зрозумілі: молодий письменник тільки недавно вийшов з тюрми, і ніхто не міг ручатися, що він знову не потрапить до неї незабаром.

Вдруге ми побачили його у Львові в 1935 році. На цей раз він приїхав з дружиною і синочком, поселився у шевця Конкольовського, в глибокому підвалі. Тут же, за вікном, був укіс, порослий шовковистою травою, а над ним, десь високо, шуміли незримі дерева. Симпа­тичний господар квартири від світанку до пізньої ночі стукав за фанерною стіною молотком, але це нітрохи не заважало Гаврилюкові працювати: вдень він писав лис­тівки й брошури, приймав партійних зв’язківців, органі­зовував сходини, а вночі сідав за роман. Перший його і останній, на жаль, незакінчений роман. Коли Гаврилюк почав останній розділ, на роман поклала лапу дефензива, і плід кількох років важкої праці потонув у поліцейських архівах.

Влітку 1936 року, через кілька тижнів після того, як Гаврилюк промовляв з трибуни Антифашистського конгресу працівників культури, ми одержали сигнал: мерщій виїжджайте із Львова. Перед Гаврилюком ста­ло питання: куди ж їхати з сім’єю. Але на міркування не було часу, Гаврилюк зробив те, що мусив зробити: завіз сім’ю в рідне село.

Трохи згодом письменницькі кола Варшави облетіла звістка — Гаврилюк у концтаборі Береза Картузька. Під­нялася буря протестів. В. Василевська, А. Струг, * В. Броневський, Г. Крагельська, С. Добровольський * звернулися до польського Гіенклубу та Академії літе­ратури з рішучою вимогою вжити перед урядом заходів для звільнення письменника з страшної катівні. Реак­ційне керівництво обох цих установ напочатку катего­рично відмовилось будь-що зробити в цій справі. Однак натиск з боку представників польської прогресивної думки був такий сильний, що мастодонти з офіціальної літературної верхівки налякались і після довгих мірку-

вань знайшли вихід: вони заявили, що на цей раз Гаврилюка буде звільнено, але на другий раз вони вмиють руки...

Дефензива зрозуміла як слід ці слова. Через корот­кий час після виходу Гаврилюка на волю його було заарештовано вдруге, і па цей раз ворота з Берези на волю відчинила перед ним тільки Червона Армія.

Ми зустрілись у радянському Львові. Однак довго розмовляти в ті незабутні тижні й місяці не було часу; роботи в нас усіх було так багато, як ніколи в житті. На деякий час Гаврилюк зник, наче під землю сховав­ся. Ми знали тільки, що він провадить велику роботу в обласному Будинку народної творчості, який тільки- но організувався. Сашко виринув звідти тільки після того, як його робота дала конкретні результати: першу на Західній Україні обласну олімпіаду.

Тепер він знову став працівником пера. «Интерна- циональная литература» * друкує англійською мовою по- трясаючий репортаж про Березу, майже водночас вихо­дить його однойменна поема. Гаврилюк стає душею Львівської спілки письменників. Як голова місцевкому, він зумів здобути симпатії величезпого в той час пи­сьменницького колективу. Залишаючись незмінно люди­ною глибоко принциповою і по-більшовнцькому чуйною, він знаходив для кожного, хто на це заслуговував, сер­дечне слово, а коли треба було подати товаришеві допо­могу, він робив усе можливе й, здавалося, навіть немож­ливе, щоб виручити людину з біди.

В львівському клубі письменників гуртувались тоді письменники українські, польські, єврейські, угорські; значна частина з них складалася з людей, що в радян­ському Львові знайшли рятупок перед розшалілою гіт­лерівською бестією. Гаврилюк хутко зорієнтувався в цьо­му барвистому конгломераті. До ворогів він був нещад­ний, до друзів і до тих, що могли стати друзями, ста­вився з винятковим тактом.

Пригадую збори, на яких розглядали заяви письмен­ників про приііом у члени профспілки. Кого голова збо­рів викликав по прізвищу, той ставав і розповідав про своє політичне й творче минуле. Як завжди в таких випадках головував Гаврилюк. Прийшла черга на про­фесора Львівського університету, геніального польського письменника й перекладача французьких класиків

Тадея Бой-Желенського *, до речі, одного з найскромні- ших письменників тодішнього Львова. Ознайомлений уже з практикою таких зборів, Бой-Желенський встав. В цю ж мить встав і Гаврилюк.

— Прошу сідати, товаришу професор. Це ми повин­ні вставати, коли про вас іде мова.

Всі піднялись. Хвилина напруженого мовчання, і рап­том — буря аплодисментів. Бон-Желенський був прийня­тий у члени профспілки...

Напередодні війни Гаврилюк присвячував увесь віль­ний час відтворенню загиблого в шафах дефензиви рома­ну. Писав уже останні сторінки, коли німецька бомба поклала край його прекрасному життю.

Якщо взагалі є незамінимі люди, до них належав Олександр Гаврилюк. Кожен, хто працював і дружив з ним, відчуватиме це до самого скону.

Театральна

критика

 

«КРИЧИ, КИТАЮ!»

(З приводу однієї забороненої вистави)

Як відомо, всі сливе театри в сучасній Польщі є або в безпосередній залежності від уряду чи магістратів, або становлять приватні підприємства, розраховані здебіль­шого на публіку, що має змогу вдоволити жадобу зисків підприємця. І одні, і другі, звичайно, виконують своє класове завдання, вдовольняючи, з одного боку, смак і вимоги буржуазії, з другого боку, затемнюючи класову свідомість широких мас.

Сучасна переломова криза, що викликає безпосеред­ню загрозу загину існуючого суспільного ладу, мусила призвести до нагальної фашизації всіх доступних для влади ділянок життя, отож і театру. Більшість справ- д і робітничих театрів ледве животіє, не маючи змоги розвинути будь-яку діяльність, бо кожна сливе спроба з боку робітничих театрів вдоволити глядача-робітника пролетарським словом зустрічається з безоглядною за­бороною цензури. Таким чином, театральне життя в Польщі опинилося під гострим контролем мнродатних чинників, які достатньо розуміють значення театру у ви­хованні мас, особливо під теперішню грізну хвилю, і тому негайно паралізують кожну спробу чіткіше поста­вити на кону питання сьогоднішньої дійсності, і то на­віть на кону театрів, що не розраховані на робітничого глядача, бо це могло б знайти не бажаний для цих чин­ників відгук у масах робітників і трудящої інтелігенції.

Особливою опікою цих чинників може почванитися польський режисер Лев Шіллер. Ця людина, найкраща, до речі, в Польщі фахова сила, становить у польському режисерському середовищі виняток. Не вдовольняючись незвичайно деколи прихильною буржуазною фаховою критикою, що давала йому змогу користатися видатною опікою вдасть імущих, він із групою акторів мандрує

трохи пе по всіх більших містах Польщі, шукаючи хоч би найменшого зв’язку з иролетарським глядачем. Варшава, Лодзь, Львів, опісля знову Варшава, і всюди гарячкові спроби промовити до широких глядацьких мас з буржу­азного кону їхнім класовим словом. І хоч не завжди ці спроби були вдатні, хоч відносно невеличкі були їх на­слідки, кожна з них була бомбою, що викликала на ІИіл- лера скажену нагінку буржуазії, в першу чергу її преси. Це кінчалося завжди тим, що сміливий режисер мусив залишати дане місто й шукати іншого пристановища. Отак у січні ц[ього] р[оку] Шіллер вдруге замандрував па західноукраїнські землі, до міського Великого театру у Львові. У березні поставив «Дзяди» Міцкевича, а з по­чатку травня п’єсу Сергія Третьякова «Кричи, Китаю!», що її вистава й відбулася 15 травня.

Ця п’єса російського радянського письменника зма­льовує побудовані на дійсності факти з життя китай­ських пролетарів, що над ними безмірно знущаються білі імперіалісти. Дія відбувається в одній китайській при­стані, де робітники за нужденний песячий гріш важко працюють, розвантажуючи й навантажуючи кораблі, що є здебільшого власністю білих експлуататорів. Один аме­риканський капіталіст, який гостює на англійському вій­ськовому кораблі, що стоїть біля порту, під час суперечки з ошуканим веслярем-китайцем падає випадково у воду й тоне. Хоч капітан військового корабля був свідком цього випадку, він винуватить весляра у вбивстві амери­канця. Коли весляр утікає, капітан домагається від ки­тайської влади негайного покарання смертю двох весля­рів, інакше погрожує збомбардувати всеньке місто. Не помагають прохання буржуазного бурмистра міста — два китайські робітники мусять загинути, бо цього домагає­ться англійський капітан. І два китайські веслярі гинуть, їх душать на очах їх товаришів, жінок і дітей. Вдоволе­ний капітан зі жменькою білих експлуататорів може спо­кійно поплисти в Шанхай.

Такий зміст п’єси Третьякова. Проте Шіллер зрозу­мів, що веслярам слід було шукати іншого виходу з цьо­го пекла знущання й визиску, і він цей вихід знайшов, даючи революційну розв’язку, і таким чином підніс ідео­логічну вартість п’єси й зміцнив її суспільну функцію. Дещо ідилічпі відносини між китайською буржуазією й пролетаріатом у Третьякова зумів Шіллер належно освіт-

лити, а безкровний інтелігент — студент — переварюється в огні зненависті до білих визискувачів у спільника рево­люційного пролетаріату. Сцена, що в ній він по-братер- ськи стискає руку найсвідомішого з-поміж робітників, була одною з найсильніншх. Суто реалістична постановка п’єси вимагала від акторів, особливо від акторів поль­ських буржуазних сцен, величезних зусиль, і вони пере­могли їх, зіллявшись у захваті з робітничою частиною глядачів, що громом оплесків вітала кожну міцнішу сце­ну п’єси. Львівський театр не переживав ще таких вечо­рів, не переживала їх ще й львівська буржуазія. І тому вона зараз відповіла по-своєму. Збентеженню її преси — завдяки захопленню переважної частини глядачів — не було краю. «Кур’єр львовскі» *, а ще більше «Газета по- ранна» * писала на другий день про «грім з ясного неба», і почався новий наступ на «небезпечного» Шіллера. Отож не помогло те, що цензура порізала текст і що в дні гене­ральної репетиції весь день і ніч були присутні у залі шість урядовців відповідної установи, щоб, чого доброго, зайве слово не попало. Не помогло те, що від другої ви­стави заборонено продавати дешевші місця, мусила «по­могти» заборона п’єси, і її заборонено після четвертої вистави.

...Недавно ще була осінь 1930 року, й «Кричи, Ки­таю!» кричало теж голосно про недавні, хоч і не китай­ські дні, та для української буржуазії ця ж осінь бай­дужа. Навпаки, вона готовиться до нової пацифікації, на цей раз на Сході, і вона гаряче бажала б відіграти роль англійців у китайських колоніях. Вона готується до остаточної боротьби, і ця боротьба наближається.

Що вона близька і що вона буде рішаюча, про те говорило і сприйняття п’єси Третьякова глядацькою ма­сою, і її заборона.

У свій час австрійським цісарським намісником Га­личини був польський поміщик граф Пінінський, якого за масові розстріли робітничих демонстрацій народ про­звав «кривавим псом». Цей насправді-таки кривавий пес був відомий ще тим, що пристрасно любив театр, музи­ку і навіть сам компонував пісні, сам творив опери. Правда, ні пісні його, ні опери не вийшли за поріг наміс­ництва, але ж граф-самодур залишився прототипом шля­хетських меценатів театрального мистецтва, які, до речі, куди більше цікавились красивими виконавицями ролі Джульетти, ніж самою проблемою любові в шекспірів- ській інтерпретації.

Згідно з бажанням панівного класу, основним зав­данням польського театру у Львові було ополячуван­ня непольської частини населення міста, особливо ж ук­раїнців, волею польської влади позбавлених власного театру. Крім того, цей театр мав за мету затемнювати класову свідомість трудящих, топити її в морі «патріотич­них» фраз.

Але ж нелегка це була справа, і Львівський польський театр поступово нидів, костенів, перетворювався в буди­нок, де всевладно запанувала безнадійна нудьга. Ця свя­тиня прекрасного мистецтва нагадувала щораз більше святиню забутих богів, а нікому не потрібні актори сно­вигали, як тіні, по кону, механічно повторюючи вивчені ролі.

Робітники обминали імпозаптний будинок, що вве­чері так святково горів численними вогнями. За п’ять хвилин до початку вистави перед фронтон театру за­їздили блискучі автомашини. З них висідали дебелі па-

нове, брали під ручку напарфумованих паній, сідали з ними в перших рядах, і, коли підносилася завіса, вони дискретно ⁴⁶ позіхали або, якщо перед ними грали фран­цузький фарс з неминучим подружнім трикутником і традиційним ліжком, мружили блаженно очі і глибоким, черевним реготом зустрічали репліки акторів. Це був основний глядач Львівського польського театру. Для цього глядача мусили марпувати своє життя і талант працівники сцени, люди, що ними власники і директо­ри театрів перекидалися, мов м’ячиками, залежно від того, який був у даному випадку на того чи іншого ак­тора курс на театральній біржі. Вони ніде не зогрівали довго місця, їх постійно мучила непевність, думка про те, що буде з ними завтра, яка чекає їх старість. Через те, що театральний сезон триває 7—8 місяців, їх змушу­вали підписувати контракт тільки на такий строк. Мало помагали заходи профспілки працівників театру, не­величкі результати давали страйки. Примара масового безробіття працівників сцени набирала щораз реальніші форми.

Актор був підневільною людиною, що її обов’язком було вірою і правдою служити режимові експлуатації і гніту. Коли ж траплялося, що театральні колективи або й окремі актори піднімали голос протесту проти ди­кого безправ’я, коли вони на мітингах і робітничих свя­тах шукали і знаходили спільну мову з трудящими, за­лізний кулак поліцейщини трощив ці сміливі спроби, а перших хоробрих чекали в кращому випадку всі розкоші безробіття.

Незабаром землі колишньої Західної України урочи­сто святкуватимуть першу річницю визволення. Святку­ватиме її також Львівський польський державний драма­тичний театр. Один тільки рік, а скільки за той час сталося великих, захоплюючих перемін! Зникли, кану­ли в безвість часи зневаги людської гідності. Перед вільними громадянами Львова виступають вільні праців­ники театру, і зі сцени сміливо вже лунають слова великої більшовицької правди.

Не буде вже порожніх стільців, що навівали колись розпач на душу актора, не буде вже в перших рядах

самовдоволештх споживачів бульварного «мистецтва». За сімома горами, за сімома ріками опинилися криваві пом- падури з будинків воєводства і магістрату, і не прости­туюватимуть вони більше театру, не отруюватимуть трудящих чадом шляхетського шовінізму. Не існує більше для працівників сцени питання хліба; забезпечені робо­тою, вони всі свої сили можуть присвятити улюбленій театральній справі. Згуртовані в дружньому колективі, вони сьогодні самі планують свою роботу, самі встанов­люють репертуар свого театру. Прапор топтаного довгі ро­ки мистецтва вони розгортають на всю широчінь, палаю­чи одним лише бажанням: служити справі, яку вони так палко полюбили, служити народові своїм талантом, своєю працею, що тільки тепер стала плідною, стала творчою.

Оточені піклуванням уряду і більшовицької партії, незмінно вірної принципам ленінської національної полі­тики, оточені любов’ю трудящих, вони даватимуть най­кращі зразки свого чудового мистецтва. їх чарівне сло­во падатиме в мозки і серця, окрилюючи людей і за­кликаючи до нових діл, до нових перемог. Мрії кращих людей польського театру стали прекрасною дійсністю у визволеному Львові, молодому місті Радянської Ук­раїни.

Колектив театру з величезним піднесенням готується до відкриття сезону. В новому приміщенні театру від ранку до вечора кипить робота. Йдуть репетиції по «Помсті» Фредра, * «Тані» Арбузова. Колектив опра­цьовує також п’єсу В. Василевської «Розповідь про Бар- тоша».

Крім революційної класики, театр гратиме п’єси про радянські будні з їх радістю і героїзмом. Водночас він братиме до уваги все те вартісне і позитивне, що є в польській і світовій драматургії, та даватиме польським письменникам України широкі можливості виявити свій талант у драматичних творах...

В театральному колективі є висококваліфіковані пра­цівники сценічного мистецтва, як артисти Сухецька, Венг- жин, Гугнер, Красновецький, Кречмар, Леліва, Семашко- ва, Шишанський, Мадалінськии, молоді талановиті сили, як Сурова, Полонський, Варшавська, Білінг, Зарембін- ська, Скшидловська, режисер Домбровський, художник Дашевський.

До річниці визволення західноукраїнських земель з-під гніту польської шляхти театр готує поза планом виставу «Князь Мстислав Відважний» Прута в пере­кладі відомої польської письменниці Ванди Василевської. Ставить п’єсу режисер театру Є. Герман.

Запал, з яким взявся колектив до роботи над цією виставою, дає підстави сподіватися, що славну дату 17 ве­ресня театр зустріне гідно.

Трудящі колишньої Західної України виявляють ве­личезний інтерес до героїчного минулого і сучасного Радянського Союзу, який на протязі двадцяти трьох ро­ків пройшов великий шлях, шлях небачених в історії змін, які не тільки докорінно переорали політично-еконо­мічну структуру країни, але й психологію людини. Немає і бути не може для радянського театру більшої честі, як давати громадянам визволеної землі яскраві, сповнені пафосу революції і соціалістичного будівництва картини, як наснажувати глядача бойовим революційним енту­зіазмом.

Тим-то правильно зробив Державшій польський дра­матичний театр м. Львова, розпочавши новий сезон п’є­сою радянського драматурга. Інша річ, чи правильно по­ступив, вибираючи для цього саме п’єсу Арбузова «Таня», яка своєю якістю аж ніяк не дорівнює кращим творам радянської драматургії.

Інженер-винахідник Герман Балашов одружується з молодою, безмежно закоханою в нього студенткою мед­інституту Танею Рябініною. Ця любов стає для Тані змістом її життя, заради неї вона готова пожертвувати всім, заради неї вона кидає медінститут, хоч їй залишив­ся ще один тільки рік до одержання диплома. За цю втечу від бурхливого творчого життя до чотирьох стін обивательського затишку з неодмінною пташкою в клітці як символ сімейного щастя доведеться Тані дорого за­платити. Знеохочений надмірною солодкуватою чулістю дружини і обмеженістю її зацікавлень, Герман, замість перевиховувати Таїно, шукає .в інших жінок сили харак­теру і енергії. Він знаходить все те в ІІІаманової — директора одного з приамурських підприємств. Дізнав­шись випадково про це, Таня кидає чоловіка, навіть не

повідомивши його про свою вагітність. Згодом її дитина вмирає, і Таня, вже як лікар, виїжджає на Далекий Схід. Там вона, рискуючи своїм життям, рятує дитину, бать­ками якої є Балашов і Шаманова. Несподівана зустріч переконує Танк» в тому, що вона не любить більше Гер­мана. Це прискорює її вирішення вийти заміж за відомого мисливця Орлова, просту і щиру людину.

Ось зміст п’єси, автор якої в основному правильно підійшов до питання подружжя в умовах радянської дійс­ності. Людина, яка в країні соціалізму хоче будувати своє особисте щастя на маленькому сімейному острівці, де сентиментальне «ти і я» заступає всю її життєву філо­софію, мусить кінець кінцем визнати свою помилку, бо особисте щастя невід’ємне від щастя всього народу, бо тільки спільна праця на благо народу зміцнює подружні зв’язки, цементує їх одною думкою, одним творчим по­ривом, надає змісту самому існуванню сім’ї.

Але ж цей прекрасний задум автор п’єси не зумів одягти в достатньо переконливу художню форму. В ду­ші його Тані якось надто раптово відбувається метамор­фоза, яка надмірно сентиментальну жінку перетворює в сильну людину. Зовсім блідим і ходульним вийшов у нього Герман Балашов, і навіть при найкращому бажанні не віриться, що ця безкровна людина могла з такою лег­кістю проміняти ідилічну Таню на Шаманову лише тому, що Шаманова уособлює в собі всі позитивні прикмети справді радянської жінки. До речі, і сама Шаманова по­казана в п’єсі надто скупо, надто епізодично, і про те, якиіі характер цієї людини, ми можемо тільки догаду­ватися або вірити авторові па слово. Розтягнутість п’єси і довжелезність деяких епізодичних сцен (приміром, на автобусній станції) порушують і так вже недосконалу конструкцію драми.

Можна було сподіватися, що колектив польського те­атру зробить усе можливе, щоб принаймні частково ви­правити недоліки п’єси, і хоч би таким чином виправдає свій не зовсім вдалий вибір. На жаль, сталося інакше. Роль Тані реяшсер Броніслав Домбровський доручив гра­ти Т. Сухецькій, безперечно, хорошій артистці, яка, однак, не має жодних даних на те, щоб як слід відобразити ніж­ну, безтямно закохану жінку з напівдитячою душею. Тим- то вся її гра, особливо ж в двох перших діях, мала в собі багато надуманого, неприродного, дерев’яного. її

партнер Ромап Гієровський своїм виглядом і поведінкою нітрохи не нагадував молодого радянського інженера з покоління, що в дикій, непрохідній тайзі протягом ко­роткого часу будус чудові соціалістичні міста і вчорашню казку перетворює сьогодні в дійсність. Жінка-інженер у виконанні Галини Плезнер сприйняла факт важкого поранення свого чоловіка з незрозумілою, а то й обурли­вою байдужістю.

Не попрацював як слід театр і пад зовнішнім оформ­ленням п’єси. Кращий польський театральний художник Владислав Дашевський дав декорації, які не відобража­ють специфіки радянського побуту. Актори виходили на сцену в типово місцевих костюмах, причому зовсім не театральна дбайливість про свій зовнішній вигляд була в окремих випадках надто велика.

Колектив польського театру своєю роботою в минуло­му сезоні показав кращі зразки сценічного мистецтва. Прекрасна постановка «Загибелі ескадри» О. Корнійчука свідчить про величезні творчі можливості цього колекти­ву. Радянська громадськість чекає, що польський театр найближчим часом ліквідує прорив, яким є, безперечно, постановка «Тані», і покаже глядачам високоідейні за­хоплюючі вистави. Це єдиний шлях, яким може і повинен простувати кожен радянський соціалістичний театр.

ВИСОКОХУДОЖНЯ ВИСТАВА

«Бронепоїзд «Князь Мстислав Відважний» на сцені Державного польського драматичного театру

Останній, що залишився в живих з екіпажу броне­поїзда «Мстислав Відважний» — кулеметник Суслов, вми­раючи, каже одному з товаришів, які наспіли поїздові на допомогу:

«Коли доживеш, товаришу, до хороших днів, передай живим, як ми вмирали».

А вмирали справді по-мужньому. Історія не знає ні часів, ні людей, овіяних таким прекрасним і безприклад­ним героїзмом, як це було в дні Жовтневої революції, в роки громадянської війни. Люди з порепаними від важ­кої праці руками, але натхнені великим словом Леніна, шикувалися у батальйони, полки і дивізії. Вони протягом кількох місяців створили армію, якої не знало до того часу людство. Коли спалахнули перші бої, світ ахнув від подиву: з таким незрівнянним героїзмом могли битися і вмирати тільки сини та дочки трудового народу, вчораш­ні раби, які в одну листопадову ніч здобули — тільки в казках і в думах оспівану раніше,— волю. Вони без­страшно штурмували ворожі позиції, і на місце вбитого ставали негайно сотні і тисячі нових бійців революції, які пристрасно полюбили велику справу визволення трудя­щих з кайданів рабства, з лабетів капіталізму. їх слідами йшла перемога, бо не могла не перемогти ця справді народна армія, мозком і серцем якої була керована вели­ким генієм знедоленого людства Леніним бойова і незлам­на Комуністична партія.

Впевненість у правоті своєї справи, безмежна відда­ність партії і презирство до смерті — ось що характери­зувало в ті славні роки і характеризує сьогодні бійця Чер­воної Армії. Вмираючи на полі слави, він не шкодує життя, хоч і любить це життя дужче, ніж будь-колп лю­била його людина. Але ця любов тим і велика, що за пре-

красне і щасливе життя своїх братів та сестер по класу він готовий пожертвувати своїм життям — найцінпішим для кожного скарбом. Тим-то червоний боєць підніс на належну висоту топтану і нівечену капіталістичними ка­нібалами гідність людини, вартість її імені, яке тільки тепер і тільки у нас звучить гордо.

Рік 1919, другий рік громадянської війни. Грізний бронепоїзд «Князь Мстислав Відваяший», що його чер- воноармійці перейменували в «Смерть паразитам!», потрапив у ворожу засідку. Даремно посланці білого гене­рала Мамонтова вимагають від екіпажа бронепоїзда капі­туляції. Відповідь може бути тільки одна — будемо боро­тися до загину. І один по одному вмирають хоробрі за­хисники «Мстислава», до останнього свого подиху не випускаючи з рук зброї. В смертельній небезпеці вони не знають хитань, а кожну спробу зради уміють випа­лювати розпеченим залізом. Коли приходить допомога, їх немає вже серед живих, але червоний бронепоїзд врято­ваний.

Героїка боїв за революцію послужила багатьом пи­сьменникам темою для п’єс. Показувані в них події на­стільки хвилюючі, що часто в очах глядача зменшую­ться художні недоліки окремих творів. Те ж саме спостерігаємо і в трагедії Й. Прута *, що її поставив Львів­ський державшій польський театр. Вбогість інтриги, схе­матичність окремих героїв, слабка зарисовка характе­рів — ось основні хиби п’єси, автор якої не зовсім досяг поставленої собі мети. Мети тим важчої, що алторові тре­ба було наснажити акцію п’єси динамікою внутрішніх переживань приречених на смерть героїв.

Але тим більша заслуга колективу польського театру, що він зумів у цю п’єсу влити повнокровне життя і да­ти глядачеві потрясаючу картину героїзму бійців Черво­ної Армії. Актори театру довели своєю грою, яка близька їм революційна патетика, як чудово вміють вони проника­ти в уми і серця людей, для яких немає нічого дорожчого, ніж служіння народові.

Хвилюючий образ безіменпого червоноармійця дав Красновецький (оповідач про Бову). В його устах на­ївна, але зворушлива казка про «червоного королевича» звучала як натхненний заклик. Красновецький вміло і вмотивовано орудує своєю чудовою дикцією, в його

суворо реалістичнії! грі немає жодного фальшивого тону. Леліва з любов’ю зіграв старого машиніста Гусєва. Ма- далінський в ролі комісара бронепоїзда, якого автор зма­лював надто схематично, мусив боротися із значними труднощами. Незважаючи на це, він своєю прекрасною грою показав на весь ріст безмежно відданого революції комуніста. Правда, були в нього окремі сцени,— як, на­приклад, розмова з кулеметником Сусловим, коли той просить прийняти його в партію,— в яких актор дещо заломлювався і випадав з ролі, але ці недоліки він, на­певне, найближчим часом виправить. Яскравий тип гене­рала створив Сташевський. Роль Кацмана^ якого автор наділив рисами, що ні в якій мірі не можуть характери­зувати політкерівника червоноармійської частини, вико­нував режисер Домбровський. Його висока акторська культура дозволила йому перебороти ці трудпощі і пере­творити напіванекдотично страктовану дійову особу в скромного борця за визволення трудящих. Хороший у ролі кулеметника Сіко був Венгжин. Жаль лише, що цей здібний актор не мав нагоди краще, повніше виявити свій талант. В подібному становищі опинилася Т. Сухецька, що грала Марію Павлівну. Вона майже весь час мусила надолужувати своєю грою те, чого не дав їй сказати автор п’єси.

Найважче завдання мав Я. Кречмар (командир броне­поїзда Державін). Колишній офіцер царської армії всту­пає в ряди Червоної Армії і, всупереч побоюванням екі­пажа бронепоїзда та й самих глядачів, виявляється незламним, вірним до кінця революції бійцем. Це, очевид­но, можливе, але ж автор не показав нам мотивів, які спонукали красуня-гвардійця стати під бойові червоні знамена. Любов до дружини-революціонера? Але її ми майже не знаємо, як дуже мало знаємо і про саму любов Державша. Внутрішнє переродження? Про це автор та­кож чомусь замовчав. Тим-то й довелося акторові до кінця п’єси залишатись сфінксом, і тільки завдяки талантові Кречмара цей сфінкс жив і показував інколи левині па­зу ри.

В. Василевський показав себе хорошим режисером. Сцена в бронепоїзді під час розмови Державша з по­сланцями Мамонтова дає доказ чималих творчих мож­ливостей Василевського. Витримані в реалістичному стилі

декорації Б. Дашевського, незважаючи па те що надто малі розміри сцени не дають художникові змоги повністю використати свій талант і уміння,— прекрасні.

Високохудожня постановка «Бронепоїзда «Мстислав Відважний» показує, що після невдачі з «Танею» Львів­ський державний польський театр — на крутому підне­сенні.

 

 

«ОБЕРЕЖНО - ПОФАРБОВАНО!»

— Життя є гарне,— говорить міщанка-ідіотка Гело- їза, хоч, по суті, і життя самої Гелоїзи, і чоловіка її та обох дочок різниться від худоб’ячого хіба тільки тим, що тварина не має властивості прикривати свою поведінку серпанком емфатичної ⁴⁷ брехні. А брехня — це стихія, в якій вся невеличка, але чесна сімейка Гадарена почу­ває себе, немов риба в воді. Членам цієї типової бур­жуазної сім’ї далека будь-яка демонічність; вони навіть не мають відваги бачити себе тим, чим вони насправ­ді є. Герой комедії, написаної французьким драматургом Рене Фошуа *, лікар Га дарен перед кожним своїм мер­зотним вчинком добуває з арсеналу міщанських «мораль­них правд» таку, яка дозволить йому виправдати себе в своїх власних очах. Збираючись обікрасти хатню поміч­ницю Урсулю, Гадарен побожно зводить очі до неба, че­каючи від бога натхнення в цій злодійській справі.

І це натхнення приходить, бо коли піде мова про гро­ші, то маломістечковий спокійний обиватель Гадарен від­разу перетворюється в тигра. Добродушний моркітливий татусь в одну мить стає на капітанському мостику сімей­ного корабля, напружуючи максимум енергії для того, щоб за всяку ціну здобути гроші, бо вони, і тільки вони, є сенсом життя Гадаренів. Цей — на перший погляд — наївний добряга, зустрівшись з рафінованими підчихвос- тами, виявляється відмінним їх учнем і негайно перехоп­лює методи їх «роботи», не соромлячись її анітрохи.

В Гадарена є свій життєвий досвід. Лікуючи в свій час у Парижі художника Мор’є, він бачив нужду, в якій той помирав. Причина цієї трагедії творчої людини для Гадарена ясна: художник не має, очевидно, таланту.

Коли ж за декілька років він випадково дізнається, що кар­тини померлого, якими той платив йому за лікування, здобули височезну ціну, він зразу ж змінює тен. Любов молодшої дочки Амелії до маловідомого художника Буке Гадарен і вся решта сім’ї вважають обурливим порушен­ням основ моралі. Але ж почувши з авторитетних дже­рел, що вигнаний ними за двері «пройдисвіт» має талант, який він зможе замінити на дзвінку монету, батько ла­ден штовхнути свою дочку в його обійми.

Гадарен не раз у своєму житті бачив злидні і з того зробив єдино можливий для себе висновок: здобувай гро­ші, де і як можеш, бо інакше пропадеш. В світі анул певно може почуватися лише акула. І акула діє. Обрав­ши собі за жертву хатню помічницю, особу, близьку в минулому до померлого художника Мор’є, Гадарен і його сім’я вперто простують до мети: видурити від неї мальо­ваний Мор’є портрет, за який темні паризькі дільці пропонують великі гроші. Урсулі дорога пам’ятка по покій­ному, і вона, не знаючи навіть про високу вартість портре­та, рішуче відмовляється віддати його. На вид цього скар­бу дрижать з жадоби руки Гадарена. Готуючись прода­ти його як свою власність, він безцеремонно викидає з рам портрет своєї матері, щоб оздобити ними твір Мор’є...

П’єса, як личить комедії, кінчається «добре». Урсулі пощастило зберегти для себе портрет, а сімейка знахо­дить еквівалент невдалої трансакції * в кількох картинах Мор’є, що їх довелося пошукати на горищі і на даху, де вони лежали як непотрібний мотлох. Проте, незважаючи на таке закінчення і на те, що комедія забарвлена щи­рим, непідробленим гумором, весь характер її аж надто понурий. Перед нашими очима весь час проходить гале­рея типів, на вид яких соромно стає, що вони також зву­ться людьми. Навіть Амелія (арт. М. Зарембінська), яку автор комедії хотів наділити теплими рисами, є яблуком, яке недалеко відкотилося від яблуньки. її любовне, без­корисне ставлення до художника Буке не може прихова­ти від нас факту, що ця дівчина і пальцем не ворухнула, щоб перешкодити брудній афері, яку затіває її сім’я.

Фошуа зовсім не випадково протиставить тим спотво­реним, покаліченим капіталізмом істотам людину з мо­золями на руках — Урсулю. Ця проста, чесна жінка най­менше думає про гроші; почуття глибокої пошапи до вмерлого Мор’є не допускає в неї й думки про те, щоб

вона з подарованого їй портрета могла будь-коли зробити предмет торгівлі. Мешкаючи довгі роки під одним дахом з людськими гієнами, вона воднораз перебуває в зовсім іншому світі, відокремленому від світу гадаренів і гада- ренят непрохідною стіною класового розподілу. Саме та­кого Урсуля й була в серйозно продуманій інтерпретації артистки Г. Ханецької.

Але повернімося ще до Гадарена, такого, якого дав нам артист Й. Леліва. В його виконанні ця дрібна про- вінціальна падлючка жила на наших очах, метушилася, осоружна і ненависна, смішна в просто неймовірних ма­ніпуляціях з своєю міщанською совістю. Гадарен Леліви нагадував собою метелика вимираючої породи, якого так і хочеться пришпилити і вмістити в музей як експонат духовного каліцтва.

Артистка 3. Лозіпська, як Гадаренова дружина, по­казала екземпляр тупої, лінивої подруги рантьє. На питання: що робити? — у неї можуть бути тільки дві від­повіді: їсти або спати. Хто ж схоче порушити цей її не­пробудний сон чи перешкодити їй у травленні, той від­чує на собі пазури цієї запамороченої неробством істоти. Треба згадати, що хоч в деталях артистка й переяскра- вила трохи ці риси Гелоїзи, проте в цілому 3. Лозіпська виявила себе однією з кращих артисток театру.

Старша дочка Гадаренів Зульма (артистка Й. Кар- лінська) була така, якою й повинна була бути: вірною дочкою батька Гадарена. її вчинки, манери, вітальність цього молодого галапаса не залишали жодного сумніву щодо того, які плоди дасть у майбутньому це деревце.

Артист Я. Сташевськин переконливо, з тактом пока­зав торговця картинами, людину, що творами людського генія торгує з таким же комерсантським спокоєм, з яким перепродувала б пасту до зубів. Цинізм цього вовка біржі картин аж надто яскраво відображає наскрізь ворожий людству антисуспільшш характер здихаючого класу.

Про роботу режисера Б. Домбровського яскраво свід­чить і прекрасна зіграність акторського колективу, і за­гальний тон комедії, що звучить як обвинувальний акт на адресу ладу, що намагається виховати в людині хи­жака.

і

«ГОСТИННИЙ ДІМ»

Колектив польського драматичного театру поставив перед собою нелегке завдання: показати сьогоднішньому глядачеві твір М. Балуцького *, автора багатьох комедій, в яких більше наївності і безпринципності, ніж худож­ньої сили. Балуцький змальовував у своїх п’єсах сучасну йому обивательщину, але замість піднестись над нею, замість стьобати її бичем нещадної сатири, він шукав у цьому конгломераті недотеп і непотребів натхнення для веселого, безжурного сміху.

Для Балуцького всі ті Жельські і ГІагатовичі — це не болячки на тілі знедоленого народу, що їх треба випали­ти розпеченим залізом. Ні, без них світ був би для Ба­луцького надто понурий. І коли згодом його сценічні по­статі зникають зі сцени, він не знаходить у собі снаги для вищих літературних поривань і накладає на себе руки.

М. Балуцький був продуктом свого середовища. Ав­стрійсько-польське міщанство вісімдесятих — дев’яностих років, знаходячись уже понад сто років під скіпетром Габсбургів, непогано почувало себе в чорно-жовтому яр­мі. В святкові дні воно помпатично декламувало про вільну Польщу, але в будні, в ті улюблепі Балуцькнм будні, жило своїм справжнім життям, позбавленим будь- якого пафосу.

Фабриканти, купці, краще оплачувані службовці — все це зборище вірних служак двоєдиної монархії, по­квапно користувалося недоїдками, що падали з віден­ського стола в ту відсталу і особливо жорстоко експлуа­товану метрополією провінцію. Галапасуючи із шляхтою на тілі поневоленого народу, вони вдовольнилися друго­рядною роллю, яку їм приділила наддунайська столиця,

а

замикались у сімейних кубельцях і псували повітря на славу цісареву і божу.

Зрозуміло, що ці люди творили невичерпне джерело для кожного гшсьменника-сатирика. Це сонмище тартю­фів, гарпагонів, іудушок, плюшкіпих, коробочок, помпа- дурш і недорослів входило в усі пори суспільного орга­нізму, воно навіть скрізь, де тільки могло, ширило свій тухлий світогляд.

Важливість завдання режисера «Гостинного дому» О. Бардіні і художника театру В. Дашевського поляга­ла в тому, щоб мертвий твір надихнути життям, щоб за­мість безтурботного настрою, якого так хотів Балуцький, викликати в глядача почуття огиди до обивательщини. Обивательщини, яка була і є резервуаром сил для кла­сового ворога.

Комедія починається з сімейної «ідилії» банкового службовця Жельського. Жельський грає з старим вуйком Телесфором у шахмати, його дружина колупає голкою, а її сестра Камілла з своїм нареченим бубонять щось на піаніно. Безнадійна нудьга цієї «ідилії» породжує нареш­ті «ідею». Жельські влаштовують у себе танцювальний вечір.

Під звуки вальса й мазура танцює перед нашими очи­ма галерея типів дуже дурних, а проте дуже життєвих. На другий день у пані Жельської болить голова, в при­міщенні повне безладдя, а баби-цокотухи розносять по Кракову поговори, що котлети в Жельських були ні до чого. Тим-то огірчені господарі вирішують не порушува­ти більше сімейного спокою всякими балами, після чого давня ідилія розцвітає наново — при шахматах, голці і піаніно. Висновок: сиди тихо — не рипайся!

Як бачимо, не багато можна було з того зробити. Та треба сказати: зроблено все ж таки чимало. Замість роз­гублюватись у нецікавих деталях і випинати на перший план марну, почекрижену самим автором інтригу, було пересунуто центр уваги на другу дію (танцювальний ве­чір), яка створює найбільш придатний грунт для сатири.

Злегка тільки і поверхово зарисовані Балуцьким по­статі ожили, насичені індивідуальними рисами. Режисе­ром і акторами було вжито всіх зусиль, щоб порожній твір перетворити у комедію характерів. Завдяки умілій гриміровці Т. Жешутко, ці, такі па перший погляд не­шкідливі типи мали в собі щось з прожерливих гризунів,

А

що уміють не тільки тапцговати у своїх норах, але й бо­люче кусати. Таким є хверт Фікальський (М. Венгжпн), який своїм темпераментом аранжера вечоринок та балів иромощус собі шлях до кар’єри; таким є, зрештою, трохи анемічний Жельський (Б. Домбровський) і майбутній чо­ловік Камілли — Адольф (Т. Сурова), молода людина, що тихо, мов кіт, кружляє навколо своєї нареченої, повільно, але певно здобуваючи посаг. Відомий актор Й. Леліва в ролі полковника на пенсії Тєлесфора поєднав міщанську трусливу тупість з шляхетською задерикуватістю. Пані Цюцюмкевич (3. Вєжейська) — це жіноче страхіття, яке, де тільки може, там показує на продаж свій товар — чо­тири пристиглі дочки — є однією з найяскравіших фігур вистави. Чіткі й мальовничі були гості Жельських (М. Татшанський, Т. Пшиставський, А. Новосельський). Четвертий з них — Фуяркевич (Й. Кордовський), апте­кар з периферії, не без рації нагадував у цьому това­ристві скоріше мишу, ніж щура.

Проте й ця — в цілому дуже вдала вистава — мас окремі недоліки. Тут перш за все треба сказати декілька слів про роль Яніни, виконувану артисткою Й. Бреночи. Ця здорова, красива жінка трохи дивує нас заячою по­кірливістю своїй долі, і нам здається, що ця дружина вн- линялого чиновника ладна не сьогодні, то завтра піти слідами веселої і хитрої молодиці Пульхерії (Й. Хойна- цька). Тому глядач мимохіть сприймає її міщанську чес­ність як незаслужену данину обивательським «мораліза­торським» тенденціям М. Балуцького.

Не використана також як слід роль лакея Франца (П. Полонський). У ставленні цього штампованого «вір­ного слуги» до своїх панів є нотатки іронії, але ж їх, на жаль, не розгорнуто достатньо. Тому, приміром, його зди­вування на вимогу панів принести папір і чорнило зов­сім не доходить до глядача, хоч у цих трьох словах: «Мо­же, хтось захворів?» — є набій чималої демаскаторської сили.

«НЕСПОКІЙНА СТАРІСТЬ»

Питання, що його порушує п’єса Л. Рахманова, набра­ло за останні роки особливої гостроти в країнах, де й досі ще слово «капітал» має свій реальний зміст, де доля міль­йонів людських істот залежить від комбінацій зграй фінансистів і біржових мастаків. Воно поставало перед кожним працівником науки, який не хотів викопувати малопочесну роль оранжерейної рослини, засудженої на те, щоб своїми соками годувати капіталістичну по­твору.

Нікуди правди діти, чимало видатних учених по той бік наших кордонів вклонялося принципові відірваності від життя, служінню так званій науці для науки. Вони наглухо замикалися в своїх кабінетах, відгороджуючись від життя, яке, на їх думку, ні в чому не могло поруши­ти блаженого спокою в їхній святині знання.

Такий тип вченого був, звичайно, продуктом атмосфе­ри, що нею буржуазія дбайливо оточувала науку. Пре­красно усвідомлюючи величезну рушійну силу науки, вона намагалася будь-якою ціною нейтралізувати її про­гресивний, наскрізь суспільний характер. Кожний новий винахід, кожне досягнення в галузі знання вона розгля­дала виключно з точки своїх вузьких, суто класових інте­ресів.

Історія останніх десятиріч показує безліч прикладів, коли плоди довголітньої праці новаторів ховали під сукно або й нищили, якщо вони суперечили темним витівкам крейгерів і гугенбергів.

Таким чином, не одна наукова знаменитість ставала, сама про те не знаючи, іграшкою в руках фінансистів, іграшкою, якою вони користувалися досхочу. Безпри­страсно спостерігаючи розбурхане житейське море, глухі

на крик розпуки і бунту гноблених і катоваппх мас, такі вчені і незчулися, як вікна їх лабораторій дрижали від вибухів бомб, а будинки бібліотек охопило полум’я ни­щівної пожежі. Вони побачили, як у цьому вогні гинуть їх мрії. Під чоботом розбещеного солдафона полягла топ­тана, знівечена прогресивна людська думка, а кров її творців змішалася з кров’ю розтерзаних дітей і жінок. В надійних бомбосховищах капіталістичних акул знайшли захист лише ті вчені, що їх завданням було вигадувати все нові й нові засоби нищення людей. Звівши, таким чи­ном, науку виключно до знаряддя масового вбивства, во­лодарі буржуазного світу немилосердно розтрощили всі ілюзії «жерців чистого знання».

На цьому фоні тим яскравіше сяють імена тих пра­цівників науки, що, віддаючи свій талант і наполегливу працю на благо людства, ніколи не ставились байдуже до прагнень трудящих мас і в грізну годину ділили з ними їх долю. Вони без слова скарги терпіли наругу і знущан­ня, гордо і з почуттям людської гідності вмирали в тюр­мах і концентраційних таборах.

Таким був і професор Полежаев з «Неспокійної ста­рості». Прислухаючись до голосу народу, він все життя був вірний йому. Вчений світової слави не шукав при­хильності в сатрапів Миколи Кривавого, і тому всі його намагання організувати в Росії академію ботаніки розби­валися об рішучий опір уряду. Коли ж спалахнула Ве­лика Жовтнева соціалістична революція, професор вітає її як початок нової радісної епохи, в якій наука насправ­ді служитиме народові, а її працівники будуть оточені любовним піклуванням і повагою багатомільйонних тру­дящих мас.

Професор Полежаев з першого дня революції вірить, що тільки тепер його мрія — створення академії ботані­ки — буде здійснена. І віп не розчаровується. Незважаю­чи на громадянську війну і розруху в країні, за вказів­кою Володимира Ілліча Леніна, академія створюється. Цькований царським урядом і реакційною частиною інте­лігенції, професор у потискові руки напівграмотного матроса знаходить відплату за довгі роки приниження і гніту. Полежаев має сміливість порвати останні нитки, що в’яжуть його ще з слизунами воробйовимн, а молодий комупіст Бочаров виявляється чи не найкращим другом його «неспокійної» старості.

П'єса Л. Рахманова цінна гостротою своєї політичної цілеспрямованості. Львівський польський театр врахував цей фактор, доручаючи головні ролі: професора Полежаева і його дружини Марії видатним артистам театру — М. Венгжинові та В. Семашковій.

Полежаев у виконанні Венгжина здобув симпатії гля­дачів уже з першою своєю появою па сцені. Ховаючи під машкарою грубості палке, гаряче серце, що б’ється лю­бов’ю до всіх, хто працює з народом і для народу, він умі­ло зберігав усі рисп творчої людини, для якої наука ніколи не була і не є самоціллю. Пафос його ніколи не звучав фальшиво, а в важкі хвилини очі професора були сповне­ні непідробного глибокого смутку. Проте цей смуток не­довго триває у Полежаева. В пам’яті тих, що були на прем’єрі, надовго збережеться сцена, коли професор глу­шить на роялі сентиментальні звуки вальса бадьорими акордами маршу з опери «Фауст». У «Неспокійній ста­рості» Венгжин з великою силою виявив свій акторський талант.

Незабутньою залишиться також його партнерка В. Се- машкова. Дружина професора живе тими ж думками і почуттями, що й її чоловік. Правда, вона не у всьому доросла до Полежаева. В нього сильніший суспільний інстинкт, тим-то він інакше, ніж дружина, розуміє самот­ність. Цю, до деякої міри, відсталість літньої жінки Се- машкова показала з особливою силою, коли слова чоло­віка про його самотність викликають в душі Марії почут­тя, близьке до розпачу.

Важке завдання мав артист Я. Сташевський у ролі істеричного інтелігента-кар’сриста доцента Воробйова. Но так-то вже легко грати хорошому акторові нега­тивного типа, про якого вже з самого початку відомо, що це за птиця. І, мабуть, само тому він не уникнув деякої схематичності в трактовці змальовуваного ним образу.

Невдало виконав роль Бочарова Я. Кречмар. Цей, та­кий яскравий в героїчних ролях актор поки що не зміг ввійти в менш ефектні ролі, забуваючи, мабуть, про те, що майстер і в малому повинен бути майстром. Замість дати в Бочарові образ нового інтелігента, який виріс і змужнів у вогні революції, він показав анемічного кра­суня, що симпатичною посмішкою намагається прихова­ти свою духовну безкровнісіь. Також повинен нрацюва-

ти ще над сроєго роллю артист Л. Новосельський, що грав матроса Купріянова.

Постановку «Неспокійної старості» треба вважати ве­ликим творчим успіхом колективу польського театру. Після двох не зовсім вдалих спроб театру показати гля­дачеві твори радянських драматургів ця п єса звучала щирим революційним пафосом.

В цьому чимала заслуга режисера Є. Германа.

ТВОРЧИЙ УСПІХ ТЕАТРУ

Хтось пазвав Стефана Жеромського совістю Польщі. Дійсно-бо, цей видатний польський прозаїк зібрав у своїх творах усю долю й недолю свого народу за останні кілька десятиріч, його книжки — крик протесту проти людської кривди.

Жеромський не епік, навіть в його історичному рома­ні «Попелища» ви не знайдете того, що ми називаємо спокоєм мислителя. Він проповідник, він пристрасний трибун, і байдуже, чи виступає Жеромський як проку­рор чи як захисник, його слово завжди схвильоване, зав­жди насичене великим болем і сердечною тугою за май­бутніми днями, іншими, кращими.

Жеромський був патріотом, він усією душею прагнув до відродження незалежної Польщі. Та це йому не зава­жало бачити прірву між поміщицькою садибою й ліп’ян- кою батрака, а мрії про національне визволення не при­ховували від нього страшної суспільної кривди, про яку він не хотів і не міг мовчати.

Жеромський, як і багато його сучасників, вірив у те, що незалежна Польща — це сокровенна мрія кількох по­колінь — стане країною соціальної справедливості. Згодом він розчарувався і мав мужність сказати про це одверто. Його роман «Напровесні» — це обвинувальний акт проти володарів «відродженої» Польщі, країни гніту і дикого безправ’я. Польське село й надалі потопало в темряві і злиднях, польське місто залишилось містом різких соціаль­них контрастів. Письменник показує нам також політику Варшави на західноукраїнських землях, він сміливо ви­криває систему жорстокого поліційного терору і необме­женої сваволі.

Його п’єса «Втекла від мене перепеличка» (1924) — це також палкий протест проти дійсності, створеної

17 Я. Галан, т, З

513

режимом пілсудських і грабських. Ця учителька, якій не чужі кращі поривання людського серця, нидіє і марніє в тяжкій атмосфері села, де нічого не відбувається і ні­що но міняється; ці професори, для яких влаштування під час канікул курсів для сільських учителів є вищим проявом ідейності, що заради цього варто навіть прини­жувати свою людську гідність; ця бездушна поміщиця, суміш тупоумства, старечої похітливості та хворобливого честолюбства,— ось понура, хоч і не повна картина села через три-чотири роки після того, як пад Варшавським Бельведером замайорів прапор з ягеллонським ор­лом *.

Отже, Жеромський умів бачити дійсність, однак не вмів знайти з неї виходу. Ввесь у полоні шляхетського романтизму, він бачив один тільки шлях з тієї долини печалі: вузький шлях, яким крокує одна-однісінька лю­дина, страдалець за всіх і за вся, самотній, відірваний від мас піонер, готовий завжди до самопожертви, без ува­ги на те, чи ця самопожертва будь-кому допоможе.

Герой п’єси «Втекла від мене перепеличка» Пшелен- цький, доцент фізики, охоплений однією ідеєю: періодич­ним влаштуванням курсів для сільських учителів. Своїм запалом і красномовністю він притягає до цієї справи ці­лий штаб висококваліфікованих спеціалістів з різних га­лузей знання. Він ладен навіть покористуватися досить сумнівними засобами, щоб дістати від підстаркуватої по­міщиці приміщення для курсів — наиівзруйнований має­ток.

Пшеленцькому щастить. Закохана в нього княжна від­дає йому замок. Все було якнайкраще. І раптом — по­чинається страждання. На шляху Пшеленцького стає лю­бов місцевої учительки Дороти Смугопь. Коли ця молода, сповнена туги і скорботи жінка виявляє йому свої почут­тя, Пшеленцький приймає перед нею позу циніка. Таким чином він намагається приховати від неї те, що вже дав­но народилося в його серці: любов до неї ж, Дороти. Чому? Бо, на думку Пшеленцького, їх роман перекрес­лив би його плани, забруднив би чистоту його людських поривань.

Чоловік Дороти, вчитель з селян, проста, обмежена людина, для якої сімейпе щастя є всім, для чого варто жити, відчуває, хто винуватець його лиха. Він жбурляє Пшеленцькому у вічі свою кривду, а коли це не доиома-

_гас, слізно благає доцента повернути йому серце люби­мої дружини.

П’єса важка, не завжди сценічна і не завжди ясна, вимагає від режисера і акторів великої культури, макси­муму зусиль і доброї волі. Львівський польський театр зробив усе, що міг, і дав нам хороший спектакль.

Головну роль дублюють артисти Домбровсышй (він же і режисер) та Возник. Пшеленцький Домбровського — це людина великої пристрасті, приховапої за усмішкою добрячого жартуна. В ньому мало романтичної пози, і ми до кінця віримо у щирість його намірів. Трагедія цієї лю­дини наростає перед нами поступово, і, коли Пшелен- цький у своїй лебединій пісні простягає руки над голова­ми обурених його несподіваним кроком колег, ми відчу­ваємо, що ці руки даремно намагаються схопити «пере­пеличку» — його назавжди зникаюче щастя.

Артист Возник пішов зовсім іншим шляхом. Його Пше­ленцький — це віртуоз красивої фрази, це демон, наро­джений неврастенією інтелігента, який шукає своєї пере­пелички в нетрях незаспокоєної амбіції. Коли він обра­жає Дороту, ми переконані в тому, що він це робить з азартом, і ми анітрохи пе віримо в глибину його почут­тів. Більше того, ми схильні повірити професорові Віль- кошу, коли той характеризує Пшеленцького одним сло­вом «хвертик». Все те в значній мірі знецінює та зама­зує і так уже не досить ясну й переконливу особовість героя п’єси.

Роль Смугоня виконував молодий артист Т. Сурова. Феноменальний актор. Протягом півроку ми бачили його в п’яти п’єсах, і в кожній з них він був зовсім інший, не подібний на попереднього, завжди з новою мімікою, з іншими рухами, з іншим звучанням голосу, кожного разу він створює нову, зовсім нову, яскраву індивідуальність. Останнього часу ми бачили цього улюбленця глядача в музичній комедії «Моя сестра і я», в якій Сурова розсмі- шував глядачів до сліз. Раптом цей чудесний комік з’я­вився перед нами в ролі нещасного, затурканого гіркою долею учителя, і ми зрозуміли: саме таким повинен бу­ти Смугонь, вайлуватий невдаха, який даремно намагає­ться спіймати своє щастя, даремно птішає себе надією на те, що самопожертва Пшеленцького поверне йому лю­бов дружини.

Дороту Смугонь грала артистка Сухецька. її завдання було дуже складне, особливо в третій дії, коли па наших очах, протягом 15—20 хвилин, кохання її вмирає, а його місце займає презирство. Артистка не тільки змусила нас на хвилину перестати дивуватись наївності недогадливої Дороти, вона змусила нас також повірити на мить, що Дорота знову покохає свого жалюгідного чоловіка...

Роль княжни Сєняв’янкн виконувала артистка Жич- ковська. Ми сподівалися кращого. Ця княжна якась над­то витримана, майже мраморна; вона не викликає до се­бе в глядача жодного почуття і результат — обопільна байдужість. Артистці повинен був допомогти знайти ключ до цієї ролі економ княжни пан Бончковський (артист Левицький). Тон, яким він розмовляє з своєю панею, ки­дає на цю істеричну самодурку аж надто яскраве світло.

Особливо переконливі типи професорів створили Ра- сінський (Вількош), Пельц (Цекоцький), Бронський (Кленевич) та Вільчковський (Буканський).

Вдале художнє оформлення Ст. Тенеровича.

 

 

«МІСІЯ МІСТЕРА ПЕРКІНСА»

у театрі ім. Заньковецької *

Здавалося б, що сьогодні, після одержаної у війні пе­ремоги, п’єса О. Корнійчука «Місія містера Перкінса в країну більшовиків» втрачає свою актуальність. Адже минув рік з дня, коли став фактом другий фронт, а не- чувані своїм розмахом успіхи Червоної Армії в останній фазі війни переконали навіть найбільш твердолобих обох півкуль у могутності й життєвості Союзу РСР та його системи.

Таке міркування, безперечно, справедливе. Однак не слід забувати про те, що для дуже багатьох людей істо­рія є справою випадку або примхою долі, що існують суспільні верстви, для яких всякі зміни в устрої, якщо вони і не торкаються їх суспільного становища, є трагіч­ною таємницею, чимось на зразок тимчасового визначен­ня благорозумності, що, нарешті, антирадянські токсини, які запускаються в людські голови і душі майже три­дцять років, діятимуть ще довгий час, викликаючи хро­нічний дальтонізм у поглядах на суспільні питання.

І нема нічого дивного в тому, що в нинішньому се­зоні вже другий театр взявся за постановку п’єси Кор­нійчука, надзвичайно актуальної і життєвої, особливо тут, у Львові, п’єси, сценічно дуже важкої, якщо зважи­ти на те, що непоказна її дія служить лише приводом до розвитку авторської думки, а сила її емоціонального заряду цілком залежить від таланту і творчої інтуїції виконавців.

Центральна постать п’єси — містер Перкінс, амери­канський бізнесмен, «король кишок», який завітав до СРСР в основному за тим, щоб дослідити купівельну спроможність соціалістичної держави, його майбутнього контрагента. ГІеркінс, як і всі люди його сфери, наділе­ний упередженням щодо молодої держави, устрій цієї

країни для нього чужий і таким залишається падалі. Проте це не заважає йому тверезо глянути на дійсність. Більше того, перед лицем героїзму і правдивого, безко­рисливого патріотизму громадян Союзу PCP серце ко­лишнього торговця розтає й примушує його на хвилину забути, що він тільки людина бізнесу.

Роль Перкінса викопував заслужений артист УРСР Д. Дударев. І тут починається непорозуміння. ГІеркінс у його виконанні — не американець, не бізнесмен, який зу­мів зібрати колосальне багатство, не мільйонер, загарто­ваний у дикому змаганні грошей, який звик все і всіх використовувати в своїх інтересах. Справжній Псркінс, як лев, захищається від наступаючих па нього з усіх бо­ків нових понять про те, що таке добре, а що таке пога­но, що справедливо, а що ні.

І коли Псркінс визнає себе переможеним, то це по­чесна капітуляція, бо обороняється він до останнього пат­рона.

Справжній Перкінс — це перш за все людина мисляча. Можна його не любити, але не рахуватися з ним немож­ливо. Коли Чумаченко пристрасно дискутує з ним, то це не тому, щоб втерти Перкінсу носа, розважитися за його рахунок. Цей колгоспник добре розуміє роль Перкінса і знає, що за плечима цього бізнесмена стоять тисячі інших перкінсів, з якими можна і потрібно домовитися про справи, що стосуються спільних інтересів обох великих держав і народів.

На жаль, образ Перкінса, створений Д. Дударєвим, не мав майже нічого спільного з дійсністю. Ми бачили доб­родушного, трохи наляканого дядю, який не вміє чи не хоче концентрувати своїх думок і почуттів, губить їх у жвавій, аж занадто жвавій жестикуляції безпорадної лю­дини, людини, яка, крім усього цього, має досить рідкісну слабість — любить, щоб люди розважалися за її рахунок.

Не мав успіху виконавець ролі Хемпа арт, Лісненко, якому треба було піти або на так звану поважну трак­товку цієї херстівської гадюки, або на гротескну. Артист Лісненко обрав проміжний шлях, і не дивно, що з цього майже нічого не вийшло.

Відносно непогано виступила арт. Полінська в ролі секретарки Перкінса — міс Даун, хоча не завадило б, щоб у Даун Полінської було більше сухості старої діви, су­хості, що переплітається з несподіваними вибухами гіо-

чуттів, які так довго накопичувалися. Тут міс Даун міг допомогти містер Хемн, але не зробив цього, знижуючи тим самим комедійний тон п’єси. Бажає кращого і грим міс Даун.

Добрим, дуже добрим був Чумаченко (арт. Овдієнко). Артистка Кривицька з успіхом вела роль Степаниди Ор­лової. їй однак не вистачало справжньої селянської ба­дьорості, яка допомогла б більш переконливо виголошу­вати свої думки.

Режисер (народний артист Союзу PCP Романицький) добре зробив, доручивши роль Ольги Петренко артистці Ножкіній. Грала вона справді бездоганно.

Важка місія вішала на долю артисток Юнг і Колес- ннк. Вони майже весь час були приречені на роль пасив­них і нерухомих свідків. Режисер повинен був у міру можливості позбавити їх цієї долі і принаймні частково виправити становище, в якому вони опинилися з волі ав­тора п’єси.

Особливої похвали заслуговує гра одного з найздіб­ніших акторів театру артиста Геращенка, зайнятого в ро­лі сержанта Кологова.

Поставлено п’єсу чудово. Блискуче задуманий і вико­паний пролог з літаком, що летить через сім гір, рік і морів, з рухомою стрічкою перед готелем і привітанням американських гостей. Блискуче і дуже дотепно.

Зайве лише симфонічне інтермеццо у першому акті, оскільки скромний факт переодягнення гостей аж ніяк не заслуговує на музичний акомпанемент. Погано вчинив режисер, влаштувавши у важко написаному другому акті більш ніж десяти хвилинний вокальний концерт. Це не розважає, а втомлює і — нервує.

Багато праці вклав у п’єсу Корнійчука декоратор театру Борнсовець. Досконало виконані зорові ефекти ра­дували нас і вдало урізноманітнювали час. Дійова і гарна декорація першої картини. Позитивне враження псував лише надзвичайно яскравий колір меблів і цілковита від­сутність затемнення, за що, як відомо, у Москві 1943 ро­ку карали високим штрафом або навіть ув’язненням...

Менш вдала декорація останньої картини. Вона від­крита у бік противника і дає підстави дивуватися не тільки шаленій відвазі солдатів, але й гостей. А цього можна було уникнути.

«МАРТИН БОРУЛЯ» в театрі ім. М. Заньковецької

Відкриваючи зимовий сезон, театр ім. М. Запькове- цької почастував нас комедією видатного українського драматурга Ів. Тобілевича. Чи добре зробив театр, поста­вивши на честь 100 річниці з дня пародженнн Тобілевича одну з слабких п’єс,— сумніваємося. Мартин Боруля, но­вий різновид мольєрівського «міщанина-дворянина» — явище для України анітрохи не типове, вістря сатири тут б’є по-пустому. Над фабулою п’єси тяжіють розтягнуті місця і монологи.

Все ж «Мартин Боруля» дає слугам Мельпоменп ду­же великий простір проявити себе. Справді, скільки при­вабливих рис можна знайти лише в постаті багатого хлі­бороба Мартина, якого раптом охопила безутішна амбі­ція. Пройнявшись ідеєю здобуття права на дворянство, він метається як несамовитий, широко відкриваючи свій грошовий мішок перед різного роду шахраями, які тільки і полюють на людську наївність. Боруля перекидає дого­ри ногами всі традиційні порядки свого життя; в ім’я здійснення ідеї він ставить на карту свою власну долю і долю сім’ї. Не прислухаючись до насмішок оточуючих, Боруля захоплено будує свій замок на льоду, свято віря­чи, що тільки в ньому знайдуть щастя його кохані діти, а він — омріяну велич.

Це нічого, що «велич» Мартин думає просто... купи­ти. В тогочасному суспільстві так робив не він перший і не він останній. Помилка його полягає в тому, що Бо­руля міряє свої сили тільки задумами. Домашня хит­рість цієї неотесаної людини ні на що не здатна. Завжди хтось знайдеться в його вимріяному світі, хто посміється над ним. Даремно Мартин метається, даремно вірить і страждає. В світі акул для дрібної рибки нічого не зали-

шається. Запаморочлива погопя цього чоловічка за ілю­зією щастя закінчиться тим, що його висміє і виведе па рівну дорогу власна сім’я. Від комедії до глибокої люд­ської драми тут лише один крок.

Грав Мартина заслужений артист республіки Дуда­рев. Навмисне пишемо «грав», оскільки важко було від­найти в цьому виконанні те, що ми називаємо пережи­ванням. На цей раз ми бачили спрощеного Борулю, і бу­ло нам дуже прикро. Це вже не стиль, а манера, і з цією манерою в ім’я добра театр повинен боротися.

Про що йде мова? Мова йде про дуже просту і разом з тим дуже складну річ. Йдеться про те, щоб актор вті­лював у свою роль все своє єство, свій мозок і серце. Йдеться про те, щоб він не намагався в комедії — обо­в’язково розсмішити глядача, а в трагедії — смикнути за нерви.

В противному разі актора чекає невдача, бо цієї фаль­ші ніхто і нічим не прикриє. Навіть найбільший запас таких засобів безпосереднього впливу, як жести і міміка, швидко вичерпається, і залишиться тільки театральний грим.

Цілком очевидно, що Мартин Боруля заслуговує на кращу долю, ніж та, яку йому приготував артист. За­мість потішного і чутливого, запального, то веселого, то зажуреного Борулі, ми побачили людину, яку більше ці­кавлять дешеві оплески, ніж те, що відбувається на сцені.

Кожен з нас іде до театру з надією, що переживе де­кілька годин розкішних ілюзій, побачить на сцені прав­дивих людей і правдиве життя. Як же ми можемо про­бачити Борулі арт. Дударева, коли він навіть у хвилину найбільшого піднесення, кличучи на допомогу матір бо­жу, намагається перш за все бути комічним. Як же ми можемо повірити в реальність Борулі, коли він навіть після того, як одержує звістку про крадіжку коней, лег­коважно жартує собі і швидко забуває про все. Це вже не смішить, а дратує.

Ця зухвала акторська бравада охопила майже весь ко­лектив. Кожен з виконавців, особливо тих, хто грав епізо­дичні ролі, намагався використати весь арсенал засобів і нанівзасобів, щоб тільки викликати сміх. Це було пере­важно хихотіння, менш або більш вдале. Не уникла цього загального оплескового психозу і артистка Досенко (яка в міру можливості рятувала репутацію доньки Борулі), бо і вона в четвертій дії піддалася пануючим на сцені на­строям і, пародіюючи пісеньку свого недолугого жениха, приєдналася до хору вульгарності.

Окремо треба сказати про гру арт. Геращенка, який вів роль Омелька, слуги Мартина. Омелько задуманий ав­тором як традиційна постать дурного Івана, що в резуль­таті виявляється хитрішим, розумнішим і передбачливі­шим од свого хазяїна. Тут був один своєрідний недолік: побачений нами Омелько відрізняється не своєю сильною статурою, бо нею, як відомо, його піхто ніколи і не наді­ляв, а великою байдужістю до того, що навколо цього діє­ться.

Було таке враження, що актор просто відробляв свою роль так, як колись відробляли повинність на панщині. Страшенна монотонність його мови, жестів і рухів вра­жала мертвою безформністю. Це вже не недолік, а ви­клик.

На чию адресу? Перш за все, на адресу режисера. Омертвіння, яким віє зі сцени театру ім. М. Занькове- цької, ще раз свідчить про те, що можна мати в своєму розпорядженні чудовий театральний зал, сучасне новітнє обладнання, сповна користатися бюджетом держави, яка дбає про розвиток мистецтва, мати в колективі достатню кількість здібних акторів і водночас терпіти поразку за поразкою.

Причиною цього, на нашу думку, є відсутність у теат­рі справжнього режисера, режпсера-творця, винахідника з широким диханням і з такими ж горизонтами, людини, яка понад усе любить театр і вміє цією любов’ю та га­рячою вірою у високе покликання театрального мисте­цтва надихати весь без винятку колектив театру.

Бо хіба може радянський глядач, вихований на свя­щенних традиціях російського театру, глядач, який мав можливість захоплюватися чудовою грою Крушельницько- го, творчою винахідливістю Балабана або солідною пре­красною роботою Василька, хіба може цей глядач сього­дні без роздратування дивитися на безладне тупцюванпя акторів у масовій сцені IV дії «Борулі»? Хіба може його задовольнити ремісницьке ставлення режисера до роботи актора, засноване на застарілих і далеко не найкращих зразках фольклористичного театру. Хіба можуть не ви­вести його з рівноваги декорації, на зразок тих, які но-

казані в III дії «Мартина Бсрулі», коли на першому пла­ні глядач бачить ясний, сонячний день, а на дальшому... місячну ніч? Адже за такі нісенітниці в однаковій мірі відповідає і декоратор, і режисер.

Загнаний рутинерами в тупик, театр ім. М. Занько- вецької кличе на весь голос режисера. Приєднаємося і ми до цього заклику, жадаючи правдивого театрального мистецтва в правдивому українському радянському те­атрі.

 

 

« КРИIII ТАЛЕ В И Й ЧЕРЕВИЧОК»

у театрі ім. М. Горького

Щасливий вік, благословенні літа, коли слово так лег­ко стає ділом, коли чудом розв’язуються найскладніші проблеми, а страждання і кривда людська існують тільки тому, щоб після них неминуче, як тріумф дня після ночі, перемогла правда.

Ми, дорослі, трохи інакше, ніж діти, дивимося на доб­ро і на зло. Життєвий досвід безповоротно відібрав у нас привілеї дитинства — нічим не контрольовані уявлення, безпосередність відчуття. Ми в цьому відношенні бідніші від дітей і часто, не помічаючи відсутності якихось ре­чей, переконані, що має бути саме так, а не інакше. Ко­ли ми стаємо дорослими, шкала наших переживань — крім зовнішніх — непомірно звужується, ми перестаємо тішитися незначним, забуваємо, чим була для нас у ди­тинстві безмежна, нічим не порушувана радість відкрить, на зміну дитячим снам наяву нерідко приходить журли­ва задумливість.

Іншими очима дивимось ми й па прямодушну Зо­лушку і розуміємо, що така чесність у середовищі злих мачух та їх доньок-егоїсток не завела б далеко, що по­кірливість Золушки була скоріше гріхом, аніж доброчин­ністю, і що боротьба цієї сироти за увагу князя не ма­ла б успіху, бо суспільне становище і гроші мачухи впли­нули б на прихильність королевича більш переконливо, ніж чарівність випадково зустрінутої дівчини.

Однак варто було подивитися, що робилося саме з до­рослими на виставі театру ім. М. Горького, коли перед їх очима постали перипетії Золушки, цієї жорстоко при­гніченої невинності. І куди поділася солідна поважність та статечність старших! В тих сами! місцях п’єси такі ж самі зітхання виривалися з грудей батьків та їх дітей, та ж сама імла зволожувала їх очі, і якби не технічні труднощі, то татусі стукотіли б ногами з таким же за- хоплепням, як це робили їх чада. Магія п’єси зробила сноє, давши можливість одним і другим відчути і пере­жити те саме і так само, збуджуючи і одночасно задо- вольняючи властивий майже усім нашим людям потяг до справедливості.

То нічого, що в цьому випадку дорога до тріумфу прав­ди йде через ліс чарівницьких фокусів доброї ворожки. Головне, що та правда існує, зворушує і кличе за собою. Вірний шлях до неї ми знайдемо, більше того — ми вже знайшли його. Хочемо крокувати по ньому завжди, до кінця. Що так буде, сказала нам добра ворожка з «Зо­лушки»; та правда ще раз відкрита в наших серцях під чудодійним виливом театру.

І доброго театру. Режисер І. Гріншпун заслужив на­шу подяку, бо зумів збудити в нас віру в те, що пре­красні театральні традиції Львова знайшли в особі ко­лективу театру ім. М. Горького гідного продовжувача. То вже не режисерське заняття, а творча робота режнсе- ра-художника.

В його спектаклі не видно хороших і поганих акторів, бо і для слабших він знайшов тон, що гармоніює з ці­лим. У грі акторів не знайдете так званих «дірок», коли виконавець, поставлений якийсь час поза дією, не знає, що робити з собою і тоді або нюхає квіти у вазонах, або — якщо їх немає під рукою — витягує шию, силкую­чись у такий спосіб прикути до себе увагу глядача. Тіль­ки один раз сталося щось подібне в «Кришталевому че­ревичку» — в кінцевій масовій сцені, коли доньки ма­чухи забули, що маску дозволяється скидати тільки за кулісами.

Вправно розв’язав режисер Гріншпун дуже важкий третій акт. У цьому карнавальному вихорі — на малень­кій сцені — панує зразковий порядок, причому режисер завжди уміє розставити головних осіб так, що вони весь час залишаються в полі нашого зору.

Гордовитою мачухою була артистка Ратинська. Тако­го образу забути не можна. Ця жінка, мабуть, родом .з самого пекла, втілює в собі суміш дурості, жадібності, підступності, жорстокості та надмірної чванливості, зви­ла собі гніздечко не тільки у казці...

Артистка Бурстейн була традиційною Золушкою, що іноді дратувало глядача, особливо молодого, який сього­дні не може зрозуміти, як можна з такою безмежною оо-

корою терпіти стільки приниження заради хліба і даху над головою. Однак навіть і в такому розумінні Золуш­ка — Бурстейн зуміла схвилювати нас і завоювати наші серця.

Доньки мачухи Явотте і Гортензія мали досить важке завдання. Адже ці два зіллячка, що виросли па одному грунті, повинні відрізнятися своїми барвами. Явотте у ви­конанні артистки Кобченко забавляла нас своїм коверзу­ванням і відвертою дурістю. Артистка Желязна в ролі Гортензії була в міру злою. Однак вона забувала, що злість не завжди йде у парі з дурістю і була дуже подіб­на до своєї сестри.

Артистка Овчаренко в ролі королевича не мала мож­ливості розгорнути свою гру і прикривала дефіцит тек­сту своєю чарівністю. На нашу думку, немає потреби до­ручати чоловічу роль жінці хоча б через те, що ми так і не зрозуміли до кінця, хто з ким, власне, одружився...

Про пишне королівське подружжя (артисти Яковлев і Петровська) не будемо писати, це чудо треба побачи­ти! Роль блазня з успіхом виконав артист Глина; добри­ми придворними були артисти Андреев і Шморгонер.

Були і недоліки. Особливо кидається у вічі довгий монолог Золушки в першому акті, а забаву з мітлою і праскою цього дівчиська на виданні можна пробачити. Сцена з музикантом (артист Ситченко) не вдалася ре­жисерові, і коли б не програма в наших руках, хтозна, чи пізнали б ми у цій туманній постаті мандрівного му­зиканта. Мілюзипа (артистка Борисенко) при своїх 99 ро­ках виглядала напрочуд молодою, бадьорою. Це полег­шило їй перетворитися в прекрасну добру ворожку і вод­ночас заважало нормальному сприйняттю образу юними глядачами. Не завжди вистачало світла, особливо в пер­шому акті.

Гарні декорації Ф. Нірода. Жвава й цікава, особливо в танцювальних номерах, музика І. Вімера. Переклад п’є­си — поганий, насичений макаронізмами.

Взагалі ж спектакль був чудовим. Бажаємо всьому колективові театру і зокрема художньому керівникові за­служеному діячеві мистецтв УРСР Скляренку дальших успіхів.

А до львів’ян, як дорослих, так і маленьких, звертає­мося з словами щирого заохочення: подивіться «Кришта­левий черевичок». Бо варто, справді, дуже варто.

«ПІД КАШТАНАМИ ПРАГИ»

Три дії нової п’єси К. Симонова «Під каштанами Праги» охоплюють цілу епоху в житті братнього чехо­словацького народу. На початку першої дії слово «ге­стапо» все ще звучить у Празі, як смертний впрок, в останній — відроджена Червоною Армією Чехословацька Республіка святкує дні перемоги і миру. Як буря, лттпуть події через квартиру вченого Прохазки, піднімаючи на весь ріст одних, здираючи маски з інших. Перед нашими очима проходить ціла галерея чеської інтелігенції: від поета-патріота Тихого до зрадника Грубека. З’являються перед нами також представники народу-визволителя, ра­дянські люди, діти нового світу, батьківщини надії й захисника всіх знедолених і уярмлених.

Задум К. Симонова сміливий і гідний найвищої похва­ли. Не можна, на жаль, сказати цього ж про виконання. Розпростерши вітрила уяви, автор забув про кермо, тим-то сталося те, що статися мусило,— його корабель осів на вбивчій мілині схематичності.

Заньківчапам залишилось одно: оживити п’єсу грою. Актори й режисер могли і повинні були викликати ру­м’янці життя на облич,чях найбільш ходульних героїв п’є­си; вони могли і повинні були викресати з цієї руди іскру, що запалила б серця глядачів.

Цього не сталося. Скажемо більше: на прем^єрі «Під каштанами Праги» ми бачили хорошу гру тільки одного актора, народного артиста Союзу PCP Б. В. Ромапицько- го. Чи це значить, що театр ім. М. Заньковецької не має взагалі акторів? Ні в якому разі. Досить згадати прізви­ще артистів Любарт, Кривицької, Рубчака, Яременка, Ду­дарева, Овдієнка, щоб уяснити серйозні творчі можливо­сті театру. В чому ж справа?

Дехто ладен шукати причини лиха в традиціях побу­товщини. Непереконливий аргумент. Однії з кращих теа­трів Радянської України — Харківський театр і.м. Шевчен­ка — мас артистів, акторська молодість яких тісно зв’яза­на з побутовщиною, проте ні воші, ні театр у цілому нічим, достеменно нічим не нагадують сьогодні малоро­сійського вертепу.

Так уже повелося в театрі ім. М. Заньковецької, що увагу глядача приковує гра В. Любарт, Б. Романнцького та ще деяких акторів «з іменем». Після майже двох років роботи заньківчан у Львові таємницю цього сумного яви­ща неважко вияснити. Актори з великим досвідом і з тим, що в театрі називають «позицією», вва;кають, що во­ни мають право грати на власну відповідальність, не оглядаючись на режисера. І горе не тільки в тому, що вони так вважають, а в тому, що вони змушені саме так робити, бо в театрі заньківчан немає творчого і при­страсного режисера, що вижив би атмосферу старосвіт­ського рутинерства, що відкрив би і виростив-викохав мо­лоду акторську зміну, що зробив би театр розсадником культури, виховником трудящих мас.

Що воно саме так, що театр ім. Заньковецької в’яне без руки режисера-творця, свідчить також остання прем’є­ра (постановник І. Богаченко). За невеличкими винятка­ми, актори не знали, що робити з собою на сцені. Не було режисера, який пояснив би артистці В. Полінській, що при словах «мій боже» не обов’язково треба знімати очі до неба; що обірваний на половині крок не завжди свід­чить про глибину переживань та що зовнішня екзальта­ція, сполучена з котячими стрибками в найближчий кут, не може дати глядачеві уяви про інтелектуальний рівень героїні п’єси.

Не було режисера, який переконав би артиста О. Пи- саревського, що контраст між безпомічно звисаючими ру­ками і конвульсійними рухами тулуба — засіб, припусти­мий лише у ексцентричного танцюриста гротескного ти­пу, а не в старого, хоч і не зовсім врівноваженого вче­ного.

Нема режисера, який повчив би арт. М. Пеньковича, що залицятися до дівчини можна й не бігаючи весь час за нею кроком балетного аса, а арт. М. Кроиивницький ска­зав би, що навіть найкрасивіша усмішка Монви Лізн не є найкращим засобом ілюстрування переживань, особлн- во коли воно повторюється зачасто та без видимої для глядача причини.

Не було також режисера, який допоміг би артистові О. Овдієнкові осмислити до кінця важку роль поета Бо- гуслава Тихого й нагадав би йому, що від великого до смішного відділяє людину часто один тільки крок.

Не було режисера. Про цей факт нагадувала нам май­же кожна мізансцена, майже кожна деталь. ІІа квартирі Прохазки несподівано з’являється осліплений гітлерівця­ми чорногорець Джокич (арт. В. Смоленський). Ми є свід­ками зворушливої сцени, коли Тихий пізнає в сліпці свого старого друга. В залі хтось навіть схлипує, а в цей же час на сцені актор і актриса забавляють себе світською розмовою, не приділяючи найменшої уваги неві­домому гостеві і всьому, що діється у них під боком.

Ця дивна атрофія почуттів впадає у вічі на кожному кроці. Дочка Прохазки Вожена (арт. Полінська) поверта­ється з концтабору додому. Не минає й двох хвилин від її появи, а вже всі присутні на сцені, отже, й батько Божени та її наречений повертаються до ідеальної ду­шевної рівноваги так, ніби вся ця подія не варта була їх особливої уваги.

Інший, найбільш яскравий приклад. Радісна хвилина визволення Праги Червоною Армією, на порозі кімнати з’являється син Прохазки, капітан Чехословацького кор­пусу Стефан. Однак і тут буря захоплення стихає так само раптово, як і почалася.

Це нерєламна хвилина в житті чехословацького наро­ду, незабутні дні ентузіазму, з яким Прага зустрічала сво­їх визволителів — воїнів Червоної Армії. Все це не зна­йшло на сцені театру ім. Заньковецької навіть блідого відтворення. Це для дійових осіб п’єси у виконанні зань- ківчан не подія, а епізод, про який можна за півхвилини забути...

Авжеж, це не гра, це вдавання або іі ще гірше: більш або менш механічне повторювання тексту, причому кожний повторює його про себе і для себе, не оглядаю­чись на своїх партнерів, не боліючи їхнім горем, пе раді­ючи їх радощами. Немає в театрі ім. Заньковецької зігра­ності, почуття колективності — цієї основної передумови для творчого зростапня театру.

Сталося навіть щось значно гірше: в цій хаотичній, безпорадній метушні на сцені заиьківчани загубили й

саму ідею п’єси. Це здебільшого не чехи, не представники народу, доля якого важилась на терезах війни, а звичай­нісінькі обивателі, байдужі до всього, крім власних серце­вих і шлункових інтересів. І тому ми не дивуємось, коли вони (актори) з такою риб’ячою холоднокровністю зустрі­чають події, які для чеського народу є воскресінням.

Одна деталь; вона має в собі щось символічне. На протязі всіх трьох дій ми бачимо на сцені стінний го­динник. З першої до останньої хвилини вистави його стрілки незмінно показують одну і ту ж саму годину: за десять хвилин дванадцяту. Нам ці застиглі перед два­надцятою годиною стрілки настирливо нагадували сумний факт, що теагр ім. М. Заньковецької також застиг на місці. В такому стані, як сьогодні, він далекий від впмог, поставлених рішенням ЦК ВКП (б) про репертуар драма­тичних театрів, де зокрема вказувалося, чому вистави на сучасні теми виходять сірими і малохудожніми.

 

 

«СИН ПОЛКУ»

в театрі ім. М. Горького

Мова йтиме про переробку повісті В. Катаєва під цією ж назвою. Як і часто буває, інсценізована повість втратила багато барв. Цей факт зайвий раз підтверджує загальноприйняту думку, що лаконізм у мистецтві стає лише тоді позитивною якістю, коли він виступає перво- родним сином творчого задуму.

З цим важким завданням в основному впорався режи­сер І. Гріншпун, що взявся за справу з бенедиктинською терплячістю й щирим запалом, зібрав воєдино усе миле, гарне, привабливе, зворушуючи до глибини юнацькі й дитячі серця.

Допоміг режисерові колектив театру. Головну роль, роль симпатичного тринадцятилітнього хлопчика Вані, сина російських селян, закатованих німцями, виконувала К. Овчинникова, показавши гру досвідченої артистки, безсумнівний мистецький хист, який дозволив їй (а це дуже важко) уникнути зайвої сентиментальності. А мож­на було гак легко поплисти за хвилею почуття, що викли­кає не одну, а цілий струмок сліз, особливо в епізодах, де старші воїни великої народної війни, захоплені стійкістю, з якою Ваня переносить свою сирітську долю, і героїзмом цієї дитини, дають йому недвозначно відчути, що він став їх спільним улюбленцем, збудивши найкращі, найкраси­віші спогади і почуття, присипані попелом згарищ жахли­вої війни.

Виконання дитячих ролей жінками стало вимушеною традицією театрів. Це має свої небезпечні сторони, оскіль­ки легше заховати стать під одягом, ніж під... усміш­кою. Тому що усмішка невинної навіть, але вродженої кокетливості видає властиву її статі грацію рухів і жестів, часто нівечить найкращі заміри акторки, ошукуючи зір глядача, ведучи почуття останнього по невірному шляху. Щось подібне хотілося зауважити про рецензований спектакль, особливо про останні картини п’єси, коли Ов- чишшкова, відчувши себе в центрі уваги аудиторії, серією іскристих усмішок і принадних рухів мимоволі зрадила свою стать, компенсуючи у такий спосіб з непотрібною надмірністю первісний, прекрасний у своїй суворості вигляд Вані.

Той критерій, з яким ми підійшли до оцінки жіночої гри, буде, мабуть, важко застосувати до.,, актора. Маю на увазі О. Давиденка, що виступив у ролі капітана Єна- кієва. Цей, зрештою, непоганий артист примушував нас часто забувати, що людська доброта не мусить іти в парі з постійною підкресленою усмішкою, що добра і благород­на людина, яка пе хоче викликати у нас підозри, не по­винна кокетувати своєю добротою. Єнакієв, за повістю Катасва,— типовий росіянин, типовий радянський офіцер, основними рисами якого є скромність і простота, воїн, який ніколи не виставляє напоказ свого героїзму, своєї любові до людини. На обличчі Єнакієва, якому так до­шкулила війна (німці замордували його сім’ю), рідко з’яв­ляється усмішка, але тим більше ми віримо цій усмішці. І коли капітан вирішує усиновити Баню, то цей благород­ний жест ніскільки не дивує нас.

О. Давиденко пішов іншим шляхом, скажемо не ва­гаючись, шляхом шкідливої акторської манери, шляхом кокетування чи теж завойовування глядача чарівністю своєї зовнішності. Його «балетна» усмішка розквітає вже на початку спектаклю і, що гірше, невідомо, на чию адре­су. Наслідок цього такий, що глядач каже собі: «Ні, цього вже всерйоз брати не можна». В зворушливій сцені уси­новлення Вані ми співчуваємо хлопчикові, що його доля знаходитиметься в руках не дуже розсудливої людини, і тільки смерть капітана реабілітує його в наших очах. Цієї шкідливої манери О. Давиденко повинен позбутись якнай­скоріше — для власного добра і для театру.

Щиро порадував нас «єфрейтор» Віденко в ролі Р. Глини. То була по-справжньому сумлінна акторська робота. Але й тут пе обійшлося без «але». Чванливому Віденку бракує хитрості: Ваня Солнцев при першій же нагоді пошиває його в дурні.

В епізодичній ролі малолітнього «єфрейтора» Вознесен- ського була зайнята А. Желязна, що зуміла щасливо поєднати принадність юнака і шорсткість підлітка.

Вузькі можливості для показу своїх акторських да-

них май О. Щур в ролі капітана Ахунбаєва. Однак слід відзначити, що надмірну рухливість капітана не виправдо­вує навіть південна кров. Стосується це перш за все його ходи. Вбігає він на сцену і вискакує з неї буквально, як бомба. Це вже не поспішність, а неуміння володіти собою, без чого не можна обійтися на фронті.

Полковник (С. Яковлев) був витриманий у стилі. Шко­да лише, що у цього солідного актора обмежений діапа­зон голосу.

В особі М. Орта (сержант Ковальов) ми побачили до­свідченого актора, який знає своє місце на сцені. У грі М. Орта вражає простота. Нею він завойовує серця ауди­торії. Одне тільки прохання маємо до нього: більше сміли­вості в акторському заповненні текстуальних пауз!

Не будемо скаржитись і на «німців» (С. Стельмащук і Н. ГІетровська). Стереотипна трактовка цих персонажів автором перенесена на сцену, і важко робити якісь особ­ливі зауваження виконавцям таких невдячних ролей. Хотілось би тільки, щоб С. Стельмащук не скреготав так голосно зубами, бо ми готові повірити, що німці справді менш володіють собою, ніж німкені.

Непоганим, тільки, може, надто водевільним був пе­рукар (С. Ялиницький). На належному рівні виступили О. Шумило (військова лікарка), М. Кендзерський і В. На­уменко (розвідники). Оскільки ми згадали про розвідни­ків, хочеться зробити зауваження па адресу режисера спектаклю І. Гріншпуна. Поведінка солдатів, особливо в окопах (повернення Вані), далека від реальності. Вони нагадують скоріше маленьких пустунів, ніж дорослих людей, яким кожну мить заглядає у вічі смерть.

І ще одне зауваження. Ми знаємо І. Гріншпуна як здібного режисера, що володіє такою цінною художньою якістю, як почуття міри, знаємо його як творчу індивіду­альність. Тим більше дивують пас заяложені штампи у створенні символічних картин, які з-за непорозуміння ви­ставляються як пролог до п’єси і без того зрозумілої, не­двозначної і в самій своїй основі глибоко патріотичної. Те ж саме можна сказати і щодо кінонапису на завісі, неві­домо для чого стеляться в глибині сцені дим чи імла. Це просто гонитва за ефектом, розрахованим невідомо на кого.

Декорації І. Стефаичука доречні, стримані. Вража­ють нас тільки скелясті гори в передостанній дії, не харак­терні для краєвидів Східної Пруссії.

«ЛАСТІВКА»

У небувалих в історії людства змаганнях крові й заліза під час другої світової війни наша Радянська Армія була на висоті свого становища. І військо, і безстрашні парти­зани — багатотисячна армія часто безіменних бійців за волю і незалежність Вітчизни. З глибокою пошаною дума­ємо і говоримо ми про воїнів, які билися в тилу ворога і боротьба яких нерідко була боротьбою одного проти ти­сяч. Перемога або мученицька смерть — такі два шляхи мали вони перед собою.

Хвала ж перу, яке обезсмерчує стійких серед найстій- кіших, віддаючи належне їх героїзмові, загартуванню, вмінню перемагати на полі бою сильного, невблаганного і нечувано віроломного ворога. Почесна це справа, але важ­ка. Недостатнє знайомство з предметом розповіді, повер­хове ставлення до зображуваних фактів і явищ, неглибо­ке трактування проблеми героїчного, тяжіння до зовніш­ніх ефектів — все це не тільки може, але й призводить до вихолощення ідеї твору, до змішування величного з смішним.

Непривабливим зразком такого змішування може бути п’єса Л. Смілянського «Ластівка», яку нещодавно поста­вив Львівський театр ім. М. Горького. Герой п’єси—мо­лода партизанка Ляля Убийвовк, яка має відповідальне завдання через приятельські взаємини з офіцерами геста­по, що живуть у її матері, добути партизанам потрібну інформацію. Про завдання Лялі знає тільки одна люди­на — член комсомольської організації, що складається переважно з її шкільних товаришів. Цього вимагає кон­спірація.

Ми стаємо свідками першої недоладності і бачимо, як неправдиво показані конспіратори. Вони влаштовують

собі рандеву... під вікнами Лялпної хати. Сюди з’являєть­ся зв’язковий — балакун Копник, тут освідчується Лялі в коханні «невловимий» партизан Нечай, тут виконує на гітарі свої серенади Гуляев — і це на очах у гестапівців, які шукають його. Такий же безпечний настрій панує в гуртожитку — основному місці перебування організації. Мало того, члени організації, знаючи, що гестапо знайшло їх сліди, з радісною усмішкою зустрічають прихід Нечая, якого теж переслідують фашисти. Цій фантастичній лег­коважності «конспіратори» залишаються вірними до ос­таннього акту, коли навіть вночі на місце збору партиза­нів перед вилазкою па бойове завдання приходять до лісу, як на свято, майже всі знайомі Лялі, включаючи і п’яни­цю — професора Забіяку...

Але ж за такі речі в партизанах розстрілювали. І ма­ли рацію. Навіщо ж з таких людей робити героїв п’єси?

Дивні це герої. Давид Копник, дізнавшись від Лялі прізвища провокаторів, має негайно попередити про це товаришів, інакше їх чекає загибель. І що ж він робить? «Вудить» у Лялі револьвер, подарований їй німцем, і тим самим штовхає її на викриття і смерть, не задумую­чись про долю товаришів, стріляє у стрічного офіцера і, звичайно, гине.

Гуляєв дуже легко вірить провокаторові Яхну, що Да­вид — агент гестапо. Через хвилину він так само легко вірить Давидові. Запаморочливо.

Легковажно ведуть себе у п’єсі особи, які не зв'язані з партизанським рухом. Маю на увазі матерів Лялі й Нечая. Ці жінки без потреби висловлюють своє кредо перед гестапівцями і роблять це з такою гордістю, немов­би воші знаходилися на конференції. В цій безглуздій фанфаронаді немає і тіні героїзму. Це в найкращому ви­падку безрозсудно.

Автор, очевидно, розумів безвідповідальність своїх героїв і, можливо, з метою збереження рівноваги зробив їх супротивників пренаївними напівдурнями, які вже не викликають у залі усмішки, а лише співчутливий сміх. Закоханий у Лялю майор гестапо дарує їй у день іме­нин... револьвер. А коли Ляля відмовляється, він силоміць втискує їй до рук подарунок. Він до того сліпий, що не пізнає потім подарованої ним зброї, з якої було вчинено на нього замах. Такою ж безмежною дурістю відзнача­ється капітан Круг: він надмірно гордовитим жестом

викидав — відразу ж після замаху — згаданий револьвер на вулицю. Нетямущий і їхній наймит, зрадник Яхно. Він починає освідчення в коханні з викриття перед Лялею своєї ролі, ролі агента-провокатора.

Ні, з таким ворогом було неважко розправитись. Шко­да тільки, що насправді було інакше, зовсім інакше.

ІЦо після цього може дати така п’єса нашій молоді? Одно хіба тільки: викривлене і фальшиве поняття про смертельну боротьбу наших доблесних воїнів з сильним ворогом. А це вже ні до чого і великий сором.

Не піднявся до висоти своїх завдань і театр. І не тіль­ки тому, що включив до репертуару таку п’єсу. Відверто кажучи, в усьому цьому ми не впізнали вправної руки режисера М. Скляренка. Кому потрібне це безперервне скакання акторів по сцені? Що могло бути добрим у бале­ті, у драмі тільки смішить і нервує. Потім, це старосвіт­ське судорожне хапання за всілякі театральні реквізити у найбільш драматичні хвилини. Невже режисер хотів, щоб актори його театру так невірно виражали свої переживан­ня. Як міг допустити він кривляння акторів, щоб викли­кати сміх аудиторії? В. Островерхов у ролі німецького майора? Це щонайменше буфонада.

Була б зовсім доброю О. Овчаренко в ролі Лялі, якби вона використала більше мімічних засобів, а також П. Стельмащук (капітан Круг), коли б не тиранія тексту, який примушує і його в останньому акті примхливо забав­ляти глядача. Позитивне враження залишилось від акто­рів, які виконували епізодичні ролі: це чудовий Д. Костен­ко в ролі Бодні, добра Кобченко в ролі Ганнусі, непога­на Маркова в ролі матері Нечая, цілком можливий Коган в ролі двуликого, зрештою, Забіяки. Це повинно виклика­ти у режисера певні думки.

Були й декорації, але все це так тряслося і так трем­тіло під ногами розперезаних акторів, що і справді важ­ко було схопити подробиці.

 

 

«СМІХ І сльози»

на сцені театру ім. М. Горького

«Веселий сон па три дії, сім картин і п’ять інтермедій з прологом» був твердим горішком для режисера. П’єса С. Михалкова написана жваво, дотепно, з темперамен­том, і дія проходить швидко, компактно. Тут немає зайвих місць, а лагідна, легенька, як пух травневих хмаринок, іронія майстерно притупляє кути, які могли б разити, а не забавляти глядача.

Однак і в цьому прекрасному, призначеному для дітей сюжеті, є недоліки. І головний з них той, що у п’єсі сльо­зи переважають над сміхом. Це йде всупереч дійсним на­мірам автора, який, де тільки може, нагадує нам про шкід­ливість смутку і про цілющі властивості жигтєрадіспого настрою. Те, що мова йде про сой, не має значення. Для юного глядача театральна відносність не існує. Сонні при­види Андрійка він переживає з такою ж сплою, як і труд­нощі героя в дійсності. Такий уже безмежний реалізм дитини, яка у всьому баченому і чутому терпеливо відшу­кує реальну дійсність.

Характерна деталь. У пролозі Андрійко в гарячці — 37,8°. Нічого страшного в цьому немає, але й нічого весе­лого. Перенісшись у країну снів, хлопець не бачить нічо­го втішного. В цьому королівстві живих карт щось явно зіпсувалося — на Королевича насувається привид загибе­лі, скрізь процвітають двірцеві інтриги. Правда, життєвий оптимізм радянського хлопця розсіває важку атмосферу палацу, Андрійко визволяє Королевича з пожадливих рук злочинців. Однак грозовий настрій ще постійно висить у повітрі.

Чарівниця зупиняє влаштований королем карнавал. Зачарований нею Королевич переживає долю трьох апель­синів. Андрійко йде з ним на їх розшуки. Дорога хлоп­ців всіяна колючками, і тільки кмітливість Андрюші

робить неможливою загибель мандрівників. Коли, нарешті, вони досягають мети, смуток не зникає з їх облич: вороги вкрали їм одного апельсина, а з другого вилупилася Тур­бота. В кінці правда перемагає, але й тут її перемога затьмарена розлукою. Андрійко покидає країну снів, рай­дужний пузир фантазії лопається, і залишається гола мораль.

Автор розумів, напевне, цю небезпеку і замість епілогу з хворим Андрійком у ліжку показав нам інше: фінал захований у третьому і останньому апельсині. Це не зов­сім добре. Такі «шматки» з комедії dell’arte не тільки не доходять до свідомості дитини, але й без потреби розви­вають те, чого вона шукає у театрі,— ілюзію дійсності.

Режисер підійшов до твору С. Михалкова як до п’єси для дорослих, очевидно, із-за непорозуміння включеної до репертуару молодіжних театрів. Правда, він робив усе, що було в його можливостях, щоб п’єса була дохідливою для дітей, щоб роздутій Турботі протиставити на сцені тріумфальну Радість. Здійснює це режисер цілком слушно шляхом гротеска. Досягти успіху допомогли йому вико­навці. Яку іграшку зробив з своєї ролі М. Шаповалов! Цей справжній картковий чортяка Брігнелла забавляв усіх лякаючи і лякав забавляючи. Його чудова партнерка С. Стадник (Хяріце) зуміла так вдячно розтопити свій чорний характер у підкупаючому інфантилізмі, що ми були спокійні за долю Королевича: такій Андрійко напев­но втре носа. Не був трагічним М. Коган у важкій ролі нещасливого батька, короля Сільвіо. В найбільш плачев­них місцях він умів зручно підкреслити, що це ТІЛЬКИ багато галасу даремно, що глядачам не варто дуже про­йматися стражданнями, котрі, як це і буває в казці, за­кінчуються обов’язково добре. Заслужена артистка У PCP А. Бурстейн вміло скинула з себе кілька років, перевті­люючись в Андрійка. Гра її була дуже ретельною. Шкода тільки, що її Андрійко, супроти справжніх задумів авто­ра і, мабуть, режисера, ставав іноді у тінь, замість того щоб бути зачинателем усіх справ, сміятися найщиріше і найголосніше. Переконливо веселіш був Панталоне (10. Заховай). Добре вчинив режисер, наділивши смутного зовнішністю Блазня, роль якого гідно вів актор Е. Шмор- гонер. Така зовнішність нікого не разила і не бентежила. Страшною була чарівниця Моргана (у непоганому вико­нанні арт. Б. Вольф), але зразу ж усім стало зрозуміло,

що в цьому веселому товаристві вона не загріє собі місця. Впорався з роллю ніби бога С. Яковлев, як і В. Томак з роллю дідуся. Доброю була І. Мельник в маленькій ролі вертлявої Клани. Розчулив пас Туз (арт. Н. Генсбер).

На жаль, випала з цього переліку здібна актриса К. Овчинникова. її Королевич — це безнадійний мазун. Хтозна, що з ним буде після того, як його покинув Андрі­йко. В переживаннях Королевича за трьома апельсинами немає нічого особливого. Цс звичайне коверзування недо­розвиненої і впертої дитини. Дивує нас, що такий дійо­вий хлопець, як Андрійко, потоваришував з ним. І ще одне. Артистка Овчинникова повторює сама себе, запо­зичаючи багато дечого з своєї грп в «Сині полку». А шкода.

Не властиві для свого віку рефлексії збуджувала ма­лолітня Люба (А. Барщова). Ось до чого може довести нестримне випинання жіночості навіть і в платтячку не­доростка.

Вдало задумані Г. Нестеровською казкові декорації дещо дисгармонують з надто прозаїчним і недбало оформ­леним прологом. Також недописане вікно у кімнаті Ко­ролевича, за яким не відчувається повітря: видна звичай­на газова завіса.

Музика не на рівні вдалого спектаклю.

 

 

«ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ»

а театрі ім. М. Горького

П’єса виразно впховавча, може, навіть занадто, бо майже кожен вчинок її героїв служить авторові приво­дом для того, щоб сказати люб’язно: робіть це, а цього не робіть, бо це погано. Діти, особливо старші віком, не дуже полюбляють рицини моралі, хоча б навіть вона була подана в формі анекдота. Діти хочуть цукру щирої фан­тазії, коли все добре перемагає не тому, що цього хоче автор, а тому, що так повинно бути, що інакше бути не могло.

Рятує п’єсу дія, дуже жвава дія, безтурботний гумор і близька серцям нашої дітвори тема з життя піонерів. Колектив театру на чолі з режисером М. Єрецьким зробив з п’єси С. Михалкова барвисте і прекрасне видовище.

Передусім — пару слів про режисера. Мав він викона­ти, справді, «особливе завдання»: в цій комедії звеселяє нас аж чотирнадцять осіб.

І він справився з цим завданям на «відмінно». Кожно­го хлопчика і кожну дівчинку зумів він наділити самобут- пім, відмінним від інших характером, кожного виконавця навчив грати в тоні, який найбільше відповідає його ролі і його нахилам.

Процес тим похвальніший, що режисер мав тут справу не тільки з акторами-фахівцями, але і з студентською мо­лоддю, яка перший раз в житті входила в контакт з гля­дачем. За малим, дуже малим винятком, всі виконавці знають своє місце на сцені і з дивовижною, на перший погляд, свободою кожну, найдовшу навіть, паузу заповню­ють грою. Пишу «на перший погляд», бо добре усвідомлюю, чого коштувало це режисерові. Треба було заповнити кожну прогалину в тексті кожного з виконавців, треба було кожну найдрібнішу навіть роль так старанно і майстерно пов’язати з цілим і водночас надати їй самобутньої фор­ми. Необхідно було, нарешті, так гармонійно представити

зусилля цього різноманітного колективу, щоб глядач від­чув, що немає в цій виставі зайвих постатей, бо всі вони одна одну доповнюють, і все, що діється перед його очи­ма, повинно відбуватись саме так, а не інакше. Режисер Єрецький показав переконливо, заслуговуючи похвалу, як належить працювати з драматургом, щоб навіть в не зов­сім завершеному творі заблищав талант автора.

В «Особливому завданні» відбувається військова гра, коротко кажучи, гра у військо і в війну. Ясна річ, дітвора трактує цю гру дуже серйозно, для неї вона стає не тіль­ки розвагою, але й школою виховання почуття обов’язку, школою характеру і підготовкою майбутнього захисника Вітчизни. Це зрозумів режисер, зрозуміли актори, зрозу­міли і самі так захопились стихією цієї гри, що, правду кажучи, ми були часом готові повірити, що перед нами маленькі пустуни, а не дівчата і жінки, які, будучи акто­рами, тільки удають з себе Мєтків і Уршулек.

Важко назвати при такій великій кількості всіх вико­навців, тим більше що прізвища артисток Кобченко, Же- лязної, Чирикової, Борисенко (досконала Женя Хват), Вольф говорять самі за себе. З практиканток запам’ята­лась С. Віііо, яка виконувала роль товстенької, вередливої і безмежно наївної ласунки Віри Кузнецовой Проте по­винна вона ще попрацювати над дикцією. Кричати не важко, але смисл цього крику повинен дійти до свідомості глядача. Артистка К. Овчинникова в ролі Васі Кузнецова по-дійовому боролась за те, щоб знайти нові форми вира­зу почуттів.

Можна було у деяких виконавців помітити сліди ру­тини: нервове ковтання слини з одночасним витягуванням шиї, що найчастіше повинно було означати відчуття дити­ною провини, переступання з ноги на ногу як вираз збен­теження. На щастя, це зустрічається все рідше.

Про дитячі ролі досить. Актори, які грали дорослих, мали більш складне завдання. Треба було гратись з діть­ми і не принизити при цьому анітрохи властивої доросло­му гідності. Найлегше вийшов з цього становища арт. ПГморгонер, бо вже сам вік дідуся Фсді обумовлює його певний інфантилізм. Небагато зусиль треба було докласти арт. Герман в ролі Дусі і арт. Орлу в ролі голови колгос­пу,— адже їх контакт з дітворою носить епізодичний характер. (Nota bene! Чи не варто було б колись наділи­ти здібного актора Орла роллю більш солідною?)

Значно гірше уявляється справа з головними ролями для дорослих. Всі вони почувають себе скованими в това­ристві дітей, що зводить майже до нуля їх значення в колективі виконавців і, може, навіть гірше: робить їх в очах глядача стороннім предметом, зайвим в цьому різно­манітному товаристві.

Невиразним, дуже невиразним був арт. Шаповалов в ролі капітана Стрельцова, а арт. Глина (капітан Гарку­ша) удавав з себе веселого і використовував відомі вже жести з інших вистав. Артистка Овчаренко, що виконува­ла роль Зіни Кузнецової, була, як завжди, урочистою, ллє не дуже переконливою. Така старша сестра Басі і Віри може своїм нев’янучим сміхом кожну хвилину викликати ясну усмішку на обличчях молодшої рідні, але ніколи не викличе на них зморшки роздуму. Але ж діти мають право на серйозне ставлення до себе!

Помилка в спектаклі тим помітніша, що все інше дося­гає неабиякого рівня.

Чарівна музика І. Вимера.

Декорації Ф. Ні рода можна було б вважати цілком вдалими, коли б не другий план, який дається в традицій­но-натуралістичному змалюванні, причому забувається та­ка очевидна для дитини істина, що правий і лівий берег ріки не одне і те ж саме.

 

 

«ЄГОР БУЛИЧОВ» у театрі ім. Шевченка

Цей твір показує провесну Росії, яку бачили з вікна купецької родини Буличових. Атмосфера агонії царизму просякає в усі закутки відходячого в минуле ладу. Ядром однієї з таких коморок є Єгор Буличов, купець, який всіма правдами і неправдами вирвався із злигоднів до багатства.

Голова розумна, здібна до глибшого мислення, серце таке всеосяжне, що вмістило б весь світ. Однак ненабагато це йому придалось; поринувши весь у гонитву за гроши­ма, він просто не знав про свої скарби і не мав на це часу. А коли дізнався, то було пізно. Він зрозумів гірку іронію своєї долі, коли організм його роз’їдала вже смер­тельна хвороба. Завдяки їй Буличов знаходить вільний час на обмірковування багатьох речей, на які досі, зав­жди поспішаючи, не звертав уваги.

І ось наступає дивна зміна: ця опора устрою, який спирається на експлуатацію і брехню, стає його дуже суворим і пристрасним обвинувачем, який побачив рап­том все і причому дуже пізно, а тому й не матиме вже ані сил, ані часу, щоб піти іншим шляхом. З дивовижною люттю здирає він маски з близьких, здавалось би, йому людей, з неправдоподібним задоволенням насміхається з установлених традицій «святості». Натхнений раптовим відчуттям дару ясновидця Буличов стає щедрим в мислен­ні і висловлюванні своїх думок. Нічим він не нехтує. Не­нависна йому смерть стає одночасно його визволителькою: тепер йому дозволено все, можна навіть плюнути в облич­чя самої костухп.

Але є в усьому цьому розпач приреченого і, крім того, розпач людини, яка розуміє, що ця бравада ні до чого не придасться, бо його слово но вилетить за мури понурого будинку, як і не зворушить тупоголових людей його ото-

ченпя. Сутінки останніх днів Булнчова освітлюються тільки любов’ю до дочки Олександри і відданої йому по­коївки Глафіри. Але в хвилину смерті навіть Олександра не подасть йому руки: пісня перемігшої революції при­глушить його крик на допомогу, і та, що повинна була понести в життя його одкровення, забуде про нього, за­хоплена радістю тріумфуючого натовпу.

Ось коротко зміст і смисл «сцен в трьох діях» вели­кого російського письменника Максима Горького. Образ Єгора Буличова створив народний артист Союзу PCP Ма­р’ян Крушельницький *. Він зробив це із справжнім .та­лантом. Не було в цьому творінні жодного акторського штампа, не було й сліду будь-яких ремінісценцій. Були- чов Горького був тільки один, і один-г.диний, неповторний Буличов Крушельницького. Що кожна людина е іншою, знають всі, але не всі зможуть це показати. Це вже вла­стивість великого таланту.

Показаний нам Буличов не тільки зв’язаний силач, це одночасно синтез Гіля Уленшпігеля * і Кола Брго- пьйона *. І ще щось більше. Фламандцеві і французові служило здоров’я, і хто знає, чи їх сила не була причиною їхньої привітності. Буличов же не має цього щастя, смерть вирує вже в його жилах, і він це чудово розуміє. Проте Буличов Крушельницького ні на хвилину не впадає у відчай. Він навіть розпач в серці вміє носити якщо не з добрим настроєм, то з мужністю велетня. Очі його то бли­щать страшним гнівом, то іскряться розчуленням, але не шукайте в нього сльози розчуленості власного долею. Ця заблудла дитина людства вміє радіти, вміє ненавидіти і вміє з суворою гідністю зносити тягар страшного терпін­ня, тим страшнішого, що його ніщо не полегшує, дослівно ніщо, бо своїм гаснучим поглядом Буличов не міг вже помітити зорю нового дня.

Не ради примхи тягнеться Буличов до своєї молодої дочки Олександри і покоївки Глафіри. І одна, і друга зроблені з того ж матеріалу, що і Єгор. Саме це й об’єднує цю трійку, наказує їй іти разом до кінця, саме це виділяє її серед затхлого середовища. Так зрозуміли — і вірно зрозуміли — свої ролі артистки С. Федорцева (Глафіра) та І. Петрова (Олександра). Впевненість у собі, що ви­пливає з почуття власної сили, відчувається в кожному слові, в кожному русі показаної нам Глафіри. Але в цій гордовитості відчувається витончена грація, почуття люд-

ської гідності, а коли це суворе обличчя промениться усміхом, в домі Буличова робиться світліше. Тільки таку Глафіру міг покохати Буличов, і тільки така Глафіра могла знайти місце в серці такої багатої натури, як Бу­личов.

Олександра в трактуванні артистки Петрової — це ви­капана донька героя п’єси. Та сама стихійна життєва сила, та ж сама хижацька цікавість і те саме прагнен­ня незалежності в висловлюваннях і діях. Артистка не дає нам відразу готової Олександри. Ця трохи розбещена шмаркачка з першої дії поступово кристалізується на наших очах і зростає в кінці до істоти, гідної ім’я Були­чова. Добре зробила артистка, що використала тільки в мінімальній мірі багатство своїх сценічних засобів. Ця благородна скупість дозволила Олександрі бути собою від початку до кінця п’єси в усьому: в рухах, жестах, ма­нері розмовляти, в міміці. Чудовий приклад для підрос­таючого покоління акторів.

Решта персонажів стоїть по той бік домашньої бари­кади. Всі разом і кожен зокрема — це типові представ­ники світу, який відходить у минуле. Буря близької ре­волюції не обходить їх, вони ставляться до неї коли не з байдужістю, то з прихованою надією, що революція буде тільки зміною влади, яка стоїть на варті їх скарбів. Бур­жуазна революція — далі їх око не сягає. Звонцов, зять Буличова (артист Ф. Радчук), орієнтуючись па неї, навіть будує свої плани. Цей представник запізненого третього стану бачить у скасуванні абсолютизму найкращий шлях, щоб вийти на широкий простір.

Режисер постановки (заслужений артист УРСР Б. Норд), зрозумівши слабість цього середовища і що з цього випливає, зробив багато, дуже багато, щоб під­креслити цю слабість і зробити її рельєфною. Звідси, ма­буть, і те, що, крім прекрасної гри артистів Ф. Радчука, Н. Герасимової, X. Козаченка, 3. Бєляєвої, С. Кошачев- ського і О. Валуєвої, все це товариство розпливається трохи в імлі недомовок, ледь-ледь зачепивши увагу гля­дача. А шкода.

Чудовою була заслужена артистка УРСР Криницька в ролі Ксені, цієї анекдотичної жінки Буличова. Піп Пав- ліп (І. Бондаренко) був ідеальним об’єктом одвертого глу­му Єгора. Артистка Н. Лихо, що грала Меланію, зручно лавірувала між фанатизмом пристаркуватої ханжі і хижа-

цтвом земної лицемірки. Прекрасним був артист М. Поко­тило в ролі Трубача.

Не дуже приємно виділявся в цьому чудовому колек­тиві артист І. Титов у коротенькій, зрештою, ролі лісни­чого Доната. Це безконечне згинання спини і розмахуван­ня руками (вираз покори і вдячливості) нагадувало гір­ших провінціальних акторів.

Не досить вдала остання мізансцена. Дочка надто близько проходить повз батька, щоб не почути, як він її кличе.

Про декорації Д. Власюка. В цьому мешканні помітно' типовий купецький смак чи, вірніше, відсутність всякого смаку, але відчувається приємний затишок літами зліплю­ваного гнізда. Жодної речі тут, справді, ніхто не рушає з місця і не рушив ніколи. Це яскравий доказ незмінного існування і мертвого спокою мешканців цього дому. Тіль­ки оті двері з лівого боку сцени в другій дії... Якось вони не клеяться ні з топографією приміщення, ні з потребами виконавців.

Лагідну музику опрацював М. Каневський. Однак смію сумніватись, чи потрібна в цьому і без того чудовому спектаклі навіть найкраща музика. Мабуть, не для під­няття настрою, бо не на настрої М. Горький будував свого «Єгора Буличова».

 

 

 

В ОДНОМУ ТЕАТРІ

Колективові Львівського театру ім. Горького належить від громадськості міста щира подяка: завдяки йому Львів уперше за час свого існування побачив па сцені «Лихо з розуму» О. Грибоедова.

До 1939 року шлях у Галичину для великої російської літератури був закритий, дарма що офіційної заборони не було. Роль цензорів виконували добровільні тодішні ненрошені «батьки народу». Це було за Австрії, це було за Польщі. Скільки б зубри польської реакції не вимаху­вали кулаками під носом Костя Левицького та йому подібних, скільки б прокльонів не кидали українські мра­кобіси на голови мракобісів, типу голуховських, пото- цьких і голомбінськнх,— і одні, й другі відразу знаходили спільну мову, як тільки чули імена Некрасова, Льва Толстого, Горького, це був спільний фронт ненависті й страху, фронт, з усіх спл підтримуваний цісарсько- королівським Віднем, а потілі — Варшавою Пілсуд- ського.

Всі засоби добрі, аби вони вели до мети. Метою було ізолювання народу Галичини від російської культури, від прогресивних ідей, що ними променіла російська літера­тура. Двері шкіл були закриті перед мовою великого брат­нього народу, на полицях бібліотек і книгарень не зна­ходилось місця для творів Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова. Російська книжка у книжній шафі вважалася свідченням неблагонадійності її власника, і був час, коли людям дово­дилося розплачуватися волею або й життям за знайдений у них томик Пушкіна, Герцена або Черншневського.

Були видавництва, які мали відвагу випустити неве­личким тиражем роман Толстого, були театри, що нава­жувалися поставити «На дні» Горького. Можновладні, на­самперед їх преса, відповідали на ці несміливі спроби — в кращому випадку — змовою мовчання, а коли цей випробуваний засіб не допомагав, голос надавався поліції.

Ті часи минули, на щастя, без вороття. Немає сього­дні на Західній Україні школи, де б учні не читали в оригіналі «Євгенія Онєгіна» та «Кому на Русі жити добре», як немає й учня середньої школи, що не знав би вірша Маяковського про радянський паспорт. У кон­цертних залах лунають шедеври класиків російської му­зики, в репертуар Львівського оперного театру ввійш­ли Чайковський і Глазунов, зі сцени театру ім. Занько- вецької заговорили до нас Островський і Чехов. І оце театр юного глядача показав нам безсмертну комедію О. Грибоедова в перекладі М. Рильського, Д. Бобиря та Є. Дроб’язка.

Епоха Фамусових — давно минула епоха. Вони не ке­рують більше державними установами, немає вже й уста­нов, якими вони керували. Полковники Скалозуби якщо й красуються ще де-небудь, то хіба лише серед музейних експонатів, де вони мають єдину можливість зустрітися із платонами Михайловичами, із князями тугоуховськими, із молчаліними, із репетиловими.

Проте спектакль не тільки смішив, не тільки чарував глибиною думок, красою вірша і блискучістю діалога, але й хвилював. Старожили Львова впізнали в цій фамусов- ській братії своїх — дарма що модернізованих — знайо­мих, тих, з якими мали щастя розпрощатися так недавно, і тих, які ще блукають упирями наперекір сонцю нового Дня.

Фамусов? Були такі й у нас. Вони називалися фаму- совичі або фамусенки і, хоч замість ордена св. Анни носи­ли на грудях орден Марії-Терези, так само ненавиділи й боялися народу, з такою самою впертістю тупоумних слу­жити самому дияволові, аби тільки зберегти свої класові привілегії.

Молчалін? Ох, яка багата ними була наша нещасна земля. Втілення дволикості, вони з ренегатською запопад­ливістю вислуговувались перед сильними світу цього і під вивіскою радикальної або соціал-демократичної партії продавали цей народ і якщо замислювались коли-небудь, то тільки над ціною.

А Скалозуби? Вони тут різнилися від свого грибоєдов- ського прототипа тим, що солдафонське тупоумство не заважало їм працювати в політиці. Та ще як працювати!

Офіцери Франца Носифа, а потім Петлюри вміли робити кар’єру. Коли ж нічого не вийшло з мрії про генеральські лампаси, вони одразу віддалися під опіку Меркурієві — богу купців і халамидників. У надії на кращі часи вони торгували достоту всім: маслом, яйцями, милом, рештка­ми власної честі, душами своїх земляків. їх головним клі­єнтом був Гітлер. Вони продали йому всю Україну, а коли для здійснення цієї торговельної операції руки виявились закороткими, вони запропонували йому гарматне м’ясо для дивізії СС. Свій войовничий дух вони задовольняли, змагаючись із гестапівцями за першість у масовому вини­щуванні беззахисних жінок і дітей. Не стало Гітлера, во­ни метнулися до його англосаксонських політичних спад­коємців. У лондонській і вашінгтонській розвідках пропо­зиція була поквапно прийнята, нові штати затверджені, лицарі довгого ножа й горобиної ночі мали знову свій ди­рективний центр, а їх господарі — готових до найбрудні- ших послуг кондотьєрів *. На сцені з’являється Чацький у виконанні молодого талановитого актора львів’янина Я. Геляса. Минають хвилини, в залі наче маком посіяв. Більшість глядачів не читала й не бачила «Лиха з розу­му». Ці люди не знають іще Чацького, але вони з перших його слів, з першої широкої усмішки відчувають, що пе­ред ними інша, нова людина, яку ні в якому разі не пере­плутаєш ні з Фамусовим, ні з його безхарактерним чадом, ні з Молчаліним, яка раніше або пізніше потрапить у глибокий конфлікт з цією чепурною, розпендюченою на­волоччю.

Напруження в залі зростає, кожну появу Чацького вітають теплим блиском очей. Наближаємось до фіналу. Рештки ілюзій Чацького зникають, місце обурення і сердечної скорботи займають гнів і презирство. Чацький не полемізує вже, а обвинувачує: розпеченим словом шма­гає тепер, як бичем, цю череду зарозумілих паразитів. І ось актор перетворюється на трибуна. Гості Фамусова один по одному зникають, мов миші, у мороці ночі; при­нишк мокриця Молчалін; німіє, щулиться й тане в досвіт­ньому сутінку Фамусов. Глядач бачить тепер перед со­бою лише Чацького, схвильованого, пристрасного обли­чителя й суддю, що в ім’я перемоги прийдешнього ясного дня оголошує смертний вирок силам мороку і темряви. Дзвінко лунають останні рядки патетичної комедії, Чаць-

кого м’яко сповивають сувої завіси, і такий мовчазний досі зал вибухає раптом бурею оплесків...

Недавно той самий театр поставив «Людей з чистою совістю» П. Вершигори *. ІІа цей раз місце режисера Скляренка зайняв режисер Гріншнун. Треба було глядача «Лиха з розуму» перенести на сто років уперед, у паші дні, і показати йому, яка глибоченна прірва відділяє світ фамусових від величного світу радянських людей. Треба було розрізнені картини цього видовища пов’язати так, щоб у ньому ожили не тільки діла наших найкращих людей, але й велич їх душ. Треба було на мікроскопічній сцені розташувати партизанів. Треба було...

І ось результати. Вже третій тиждень, день у день, у певеличкому театрі, схованому у глибині якогось по­двір’я, глядачі зустрічаються з своїм героєм Ковпаком і його безстрашними солдатами. На очах у них воскресає недавнє минуле, перед яким кожен з них схиляє голову, люди то плачуть, то сміються, вони з обуренням хитають головами, засуджуючи недисциплінованість Карпенко, вони ж — разом з Ковпаком і Руднєвим — прощають йому провини за те, що в нього серце героя, але ніхто з них ні на хвилину не лишається байдужим.

І ось над героїчним лицедійством востаннє падає заві­са, і виконавець ролі Ковпака артист 10. Заховай знімає за кулісами грим, а глядачі поринають у густий осінній туман. Але в серцях у пих — шуми весни, наче пісня радості і гордості за свою країну, за радянських людей.

Така-бо сила і такий чар справжнього мистецтва.

«ГЛИБОКЕ КОРІННЯ»

Прем’єра в театрі ім. Заньковецької

П’єса на 3 дії Гоу * і Д’Юссо * мало має спільного з «Чорним гетто» О’Нейла *, а ще менше з «Хатиною дяді Тома». Показані в ній негри, незважаючи на те, що їх доля все ще гідна жалю, крім кольору шкіри, мають мало спіль­них рис із своїми прототипами, які викликають глибоке спів­чуття. Саме до цього покоління належить герой обговорю­ваної п’єси Чарлз Бретт. Він повертається з війни в чині поручника американської армії, груди його прикрашають бойові нагороди. Там, за океаном, він був рівним серед рівних, а тут відчуває на кожному кроці, що походить з на- ріїв. До всього цього Чарлз кохає білу дівчину, і серце його сповнене відчаєм, але цей розпач несе він з гідністю. Старша дочка сенатора Ленгдона Аліса має намір сприя­ти його науковій кар’єрі, однак почуття обов’язку по від­ношенню до свого пароду змушує Бретта зайняти скром­ну посаду директора негритянської школи в рідному міс­ті. Сенатор Ленгдон, типовий плантатор без честі й совісті, втілення англосаксонського лицемірства, пезадо- воленнй поверненням Бретта: цей чорний поручник замо­рочить голови неграм. Бажаючи позбутись Бретта, Ленг­дон звинувачує його в крадіжці годинника. Милосердну Алісу обурює безцеремонність батька, але ненадовго. До­відавшись про почуття симпатії, які пов’язують Бретта з її молодшою сестрою Дженеврою, Аліса забуває не тіль­ки про жалість, але і про елементарну тактовність. Ви- кликаний нею шериф заарештовує Бретта. Провокація надто вже явна, щоб бути приводом судового обвинува­чення поручника. Справа закінчується виселенням Бретта з міста. Але він ще повернеться, щоб кинути у вічі пере­слідувачам слова ненависті і презирства. Цей негр по­збувся останніх ілюзій, разом з тим він знає, що його життєвий шлях не буде вже схожий на шлях його матері Беллн, служниці сенатора.

Таким е Чарлз Бретт в п’єсі, таким хочемо ми його бачити на сцені. Чи саме таким подав його нам арт. Пень- кович, який виконує цю виграшну роль? Не зовсім. Цьо­му Бреттові бракує внутрішньої дисципліни, витримки, спокою, заснованого на почутті гідності і впевненості у справедливості власних вчинків. Забагато у нього нерво­вості, нерішучості, пригніченості, межуючої із страждан­ням. Пізнаємо в ньому гідного онука дяді Тома, замість того, щоб привітати в його особі представника передової, бойової частини нещадно гнобленого народу. Бротт викли­кає у нас почуття жалю, ми глибоко йому співчуваємо, але не захоплюємося ним, не проймаємось до нього поша­ною і, що ще гірше, не віримо в його завтрашній день, бо він занадто слабкий, безпорадний, щоб це завтра могло належати йому. Отже, бачимо, що невірно витлумачена роль героя може не тільки охолодити симпатію глядача, але й притупити політичну гостроту п’єси в цілому.

До того ж, Бретт говорить з якоюсь дивною подразли­вою інтонацією, яка повинна, мабуть, стати оздобою негритянського жаргону «негро». Навіщо це? Адже тут маємо справу з людиною неабиякого культурного рівня, майже з науковим працівником. Напрошується питання: чому ж в такому випадку сенатор Ленгдон не вживає арго? Адже цей старий гульвіса в своєму розумовому роз­витку стоїть значно нижче за негра Бретта...

Невірно відчута роль створила складну ситуацію для партнерки героя п’єси заслуженої артистки У PCP Н. До­ренко (Дженевра). Ілюзія дійсності потрібна не тільки глядачеві — про неї не повинен забувати і актор. Благо­родна біла дівчина кохає юнака чорної шкіри і в ім’я цього кохання готова принести все в жертву. Добре, але зрозумійте, цей юнак повинен мати позитивні якості, що виправдують це кохання, позитивні якості, одночасно по­мітні як глядачеві, так і партнерці, інакше вона буде зму­шена співграти з вигаданою фікцією, маючи перед очима живе заперечення свого ідеалу, а це нечувано важко. Арт. Доценко вдало боролася з цим утрудненням. Вона зробила тільки один фальшивий крок, але, на жаль, до­сить помітний. На мить в цій Дженеврі пробуджуються почуття, які передає вона ніжним поглядом очей, більш ніж ласкавим потиском руки. Це зовсім непотрібно. Ко­хання Дженеври — в цьому випадку принаймні — є ко­ханням абсолютно чистим, і саме таким воно повинно бути, якщо ми не хочемо знецінити почуття цієї ДІВЧИНИ В очах глядача, а її жертви віднести за рахунок хвилинно­го капризу юної кокетки. В такому трактуванні постать Дженеври втратила б у п’єсі сенс існування, її з успіхом могла б заступити Аліса.

Щодо Аліси. Це гультяй у спідниці, не здатний па глибокі почуття. Кастові забобони, умовності — ось зага­лом усе, з чого складається «духовне життя» старшого нащадка Лепгдона. Арт. Коломійцева доклала до цієї ролі багато зусиль і запалу, може надміру, бо її Аліса справ­ляє часом враження дуже чуйної людини, а це супере­чить її вчинкам.

Маленьке зауваження на адресу артистки. Чудові зов­нішні дані дозволяють їй якнайощадніше користуватися засобами оздоблення. Природний дар залишається ним навіть у світлі софітів, і в жодному разі не можна ним зловживати.

Сенатора Ленгдона грав народний артист УРСР Д. Ду- дарєв. Була це серйозна, майстерна робота. Хотілось би, проте, щоб цей сенатор був гульвісою «з холодком», гуль- тяєм більш урівноваженим. Пристрасний, істеричний ви­бух гніву справляє враження, що маємо справу з нестри­маною, поривчастою людиною, Це створює, так би мови­ти, пом’якшуючі обставини, що зовсім непотрібно для характеристики людей типу сенатора Ленгдона. В цілому Едалою була мати Бретта Белла Чарлз (арт. В Шульга), особливо в останній дії. Проте і тут є дрібні «але». Пове­дінка Белли в першій дії — її надто прислужницькі ма­нери — ніяк не свідчить про те, що ця жінка працює в домі сенатора протягом багатьох років і що сьогодні вона більше потрібна хворому сенаторові, ніж він їй. Йдеться про те, щоб у цьому випадку узгодити далеко йдучу ввіч­ливість з почуттям власної гідності.

Вправно виконала роль чорної покоївки Горней ар­тистка Ножкіна. Це була по-справжпьому творча гра. Тонко підкреслювала хтивість цієї зіпсованої дитини з народу, котяча живучість, яка пояснюється одвічним стра­хом, прикрашена наївним кокетуванням безсоромність і, нарешті, перші проблиски справжньої людяності,— все ра­зом зробило з цієї, на перший погляд, другорядної ролі артистичну подію. Не було тут людного зайвого чи фаль­шивого руху, не було прикрих пауз, які б свідчили про відхід від ролі; природжена грація завершила цю уро­чисту цілісність. Після блискучого виступу О. Ножкіної в драмі М. Горького «Останні» це вже друга роль, що дозволяє предректи артистці чудове сценічне майбутнє.

Важке завдання стояло перед артистом О. Гаєм, вико­навцем ролі письменника Говарда, штучно створеного ав­торами тільки для того, щоб бути рупором їх власних поглядів. Роль тим більш мученицька, що в двох перших діях Говард майже не розмовляє, і це робить з пього ча­сом звичайного статиста, який не знає, як йому виправда­ти свою присутність на сцені. Тому трудно мати претен­зію до артиста, що він не зміг зацікавити пас.

Артист П. Голота не почуває себе добре в ролі адво­ката Максуелла, безсовісного кар’єриста, брехуна, наклеп­ника іі істеричного плетуна. А шкода, бо можна було з цього зробити яскравий і, що головне, типовий образ. На­важусь припустити, що артист не продумав своєї ролі, не відчув її, звідси — певна штучність, певна статичність цієї, зрештою, дуже живої, за задумом, індивідуальності. До того ж, цей жахливий, вогненно-рудий парик.

Огидний був шериф (артист С. Грінченко). Його ма­нери, сюрреалістпчпий ніс, револьвер, що звисає до підло­ги, створюють жахливий образ шерифа. Ні, краще не тре­ба лякати дітей згадкою про цю потвору.

Поставив п’єсу Б. Іванченко з властивою йому вправ­ністю. Шкода тільки, що він не переніс сцену бійки за лаштунки, адже ситуація дозволяла це зробити. І ще одне зауваження: проблема четвертої стіни. Режисер не хоче знати про її існування, завдяки чому впадає часто в ра­зюче ненатуральне перебільшення. Так, у першій дії він тільки що прибулого Бретта садовить настільки близько до глядачів, що сенатор залишається за спиною поручни­ка. А це ж нетактовність, і нетактовність нічим не ви­правдана: уміння поводитись не дозволило б Чарлзу цьо­го. Не треба також в моменти найбільшого драматичного напруження ставити Бретта обличчям до стіни; нехай цей негр завжди дивиться у вічі своїм ворогам. Його виста­чить на це.

Декорації художника В. Борисця викликають певні зауваження. Якщо не помиляюсь, сенатор успадкував бу­динок від батька. Коли це так, то чим можна було по­яснити маііже суворий стиль обстановки? Чи не краще було б показати нам старий багатий дім плантатора хоча б з крихіткою сонця, щоб відчути подих Півдня? Крім того,

тут забагато меблів, які заступають навіть портрет батька Ленгдона, портрет, що в п’єсі відіграє також певну роль.

Музична ілюстрація була доручена заслуженому арти­стові УРСР О. Радченкові. На мою думку, музика не обов’язково потрібна в усіх п’єсах, особливо в тих, де ав­тор сам не вказує на її місце. Часто така ілюстрація бу­ває необхідна там, де є прогалини в розвитку дії і треба заповнити їх так званим підняттям настрою. «Глибоке ко­ріння» не- потребує цих рятівпих заходів, і вже ніяк не потрібна вона в ту хвилину, коли мати в нестямі дає ля­пас Бреттові.

Глядачі гаряче аплодували спектаклеві. Це одночасно свідчить про позитивну оцінку як п’єси, так і виконавців. Театр ім. Заньковецької добре послужив справі прогресу, поставивши «Глибоке коріння».

Цього разу театр змусив нас перенестись у другу по­ловину вісімнадцятого століття. Ми в садибі російського поміщика тих часів, законпого власника не тільки землі, але й її робітників — селян-кріпаків. Точніше кажучи, не стільки володаря, як володарки, бо всім тут заправляє її мость Простакова.

її затурканий чоловік в цьому домі має меншу вагу, ніж їх синочок, пустий, розбещений, розпусний, розгну­зданий підліток, лінивий гульвіса, який віддає перевагу неробству перед наукою, жениханню — перед військовою повинністю. Це гідний нащадок своїх батьків.

Д. Фонвізін, сучасний Простаковим автор, не жаліє ударів для головних героїв своєї комедії і з гідною подиву (як на ті часи) мужністю викриває і з усією огидою би­чує існування паразитичної верстви, опори феодального суспільства, його жадібність, темність, дурість і безмеж­ну жорстокість. Всі ці риси знаходять ідеальне втілення в особі Простакової. Тільки з одним правом рахується Простакова — з правом джунглів, з правом сильнішого. Воно регулює її ставлення до навколишнього світу, воно нормує її вчинки, воно становить і зміст її існування. Впевнена у всемогутності сили, вона підкоряється тільки їй. Іншого гальма для неї не існує.

Простаковою на сцені театру ім. Горького була артист­ка Г. Петровська. Це чудово, бо роль була викопана тала­новито і з знанням справи. Легко було впасти в надмір­ність, та акторка уникла цього, тому стократна їй подяка: цієї Простакової довго не забудуть глядачі, особливо юні.

Артистка не помітила в Простаковій того, що при доб­рих намірах могла б помітити: материнської любові. І ціл­ком вірно зробила, бо справжня любов (не тільки, зреш­тою, любов до вітчизни) належить «чесним умам». ІІро-

становій цс почуття пе відоме. В її огидній запобігливості перед синочком, в свідомому потуранні його найгіршим пориванням нема нічого, крім бажання виліпити з Митро­фанушки гідного її самої спадкоємця, тупої і сліпої, зате слухняної собі опори і на найближчий час, і па ста­рість.

Недоростка Митрофанушку грав хороший комедійний актор арт. Давиденко. Завдання його було як виграшним, так і важким: адже артист давно вже вийшов з того віку, коли дискант змагається з мутаційним басом, а ноги ма­ють швидкість ніг оленя. Незважаючи на це, роль йому вдалась, чудово вдалась. Шкода тільки, що цей Митрофа­нушка, нерухомо сидячи на сходах у фіналі комедії, нага­дує людину, глибоко пригнічену своєю долею. На що ж цс натяк, чи, може, він говорить про обмануте кохання? Ллє ж ні, цей підліток зовсів не доріс до цього.

Бездоганно виконував роль Простакова арт. В. Томах; щиро пас розважав Скотити у виконанні арт. М. Кеидзер- ського. Можна було почути, що актор наділив брата Про- стакової падмірною дозою комізму, межуючого з шаржу­ванням. Претензії, на мій погляд, безпідставні, бо чим був би Скотинін, як но гідним співчуття патологічним проявом оскотинення, коли б не інтуїція актора, яка під­казала йому, що в цьому випадку сміх у залі буде дореч­нішою реакцією, ніж одна лише гримаса огиди. Арт. Є. Ратинська ще раз довела, що другорядна роль (бреміївни) в руках хорошої акторки може стати першо­рядною. Довела вона це настільки переконливо, що ми по­винні їй бути глибоко вдячні.

Роль Стародума піднімав арт. С. Яковлев. Пишу «під­німав», бо актор має тут незвичайне завдання: оживити і зробити предметом загальної симпатії людину, яка при безперечних позитивних якостях розуму і серця має од­ну досить важку для знесення ваду: на кожному кроці і при кожній нагоді він любить вчити і повчати. Побоююсь, що артист Яковлев пішов шляхом найменшого опору. Його Стародум з таким пафосом і з таким піднесенням про­голошує положення, прогресивні для часів Петра І, але дуже застарілі для наших часів, часів великих змін у су­спільстві, що глядач, особливо юний, підпорюючись чарів­ності актора і його запалу, може легко згубити дистанцію, яка відділяє давні часи від наших. І ще одне: цей Старо­дум завжди чимсь засмучений, збуджений, а такий стан суперечить вислову, проголошуваному шш самим: «Не ро­би нічого поспіхом!».

Жертвою такої ролі став арт. А. Янчуков (Правдін). Випадок був набагато складніший, тому що артист чомусь занадто скупо черпав з скарбниці своїх акторських мож­ливостей.

Арт. О. Овчаренко (Софія) і арт. Матвеев (Мілон) за допомогою традиційних засобів відтворили традиційних закоханих, помітно виділяючись на тлі решти колективу.

Щирих компліментів заслуговують артисти М. Коган (Кутейкін), Ю. Заховай (Цифиркін), І. Шморгонер (Вральман) і Н. Гснцлер (кравець Тришка). Пару слів про арт. М. Когана. У мене склалося враження, що цей здібний комік не досить настійно бореться за збагачен­ня обсягу своїх акторських засобів, за урізноманітнення акторського слова

Режисером цієї в цілому вдалої яскравої і живої ви­стави був заслужений артист УРСР В. Харченко *. Має­мо до нього претензію відносно статистів, зрештою, учнів і учениць студії при театрі; прислуга Простакових не могла так байдуже дивитись на те, що діялось нав­коло.

Декорації виготовив художник театру Ф. Нірод, на­певно, не без участі режисера, тому що маємо тут справу не стільки з сценою, яка рухається, скільки з сценою, що обертається; а це визначило характер співпраці режисера і художника. Декоратор полегшив завдання як собі, так і виконавцям, вирішивши бездоганно проблему чисто тех­нічну. Але ускладнив цим сприйняття п’єси дітворою, яка, не люблячи перебільшеної умовності, даремно задавала собі питання: яким чудом в такій малій веж- ці може вміститись так багато людей... Непоганий і в мі­ру ефектний був задум з рухомими живими картинами.

Після «Лиха з розуму» в цьому театрі це вже друга п’єса з російської класичної спадщини. Слушно робить театр, що знайомить широкі маси з творчістю сильніших російських пер саме тут, на землі, століттями відгородже­ній од чудової літератури великого братнього народу, лі­тератури, яка називала речі своїми іменами і не вміла ідеалізувати злочини, коли навіть храмом цього злочину були палаци, маєтки і маєточки.

Так ведеться вже, що чим благородніша ідея живить перо автора, тим більше вимагаємо від цього пера, тим більше маємо до нього претензій. Це цілком зрозуміло. Тупе чи навіть тільки невправне перо може легко зробити банальною найчудовішу ідею і надати їй рис неймовірного шаблопу, що межує зі злочином. Так ведеться вже, і ні­що цього змінити не зможе.

Ніхто не має сумніву в добрих намірах М. Шапіро, ав­тора п’єси «На порозі життя». Ми глибоко переконані, що •він хотів створити якнайправдивішу картину життя радянського студентства і розкрити перед нами чудову і переконливу картину його майбутнього. Але ж ця віра не може нас, ясна річ, утримати від тверезої оцінки бачено­го нами творчого зусилля М. ІПапіро...

Відомо, що ідеї створюють люди і що, в свою чергу, думки і людські долі формуються значним чином під впливом ідей. Чим вищий літ цих ідей, чим більша їх пи­тома вага, тим більших сердець і ясніших умів потребу­ють вони для своєї реалізації. Автор п’єси мав намір по­казати нам середовище радянської студентської молоді. Чудово. Отже, ми чекали від нього глибокого відтворення цього середовища, огляду, який би нам наочно показав внутрішнє багатство цих молодих людей, їх успішну бо­ротьбу з пережитками минулого в них самих і поза ними і — що найважливіше — велетенські творчі можливості молодого покоління соціалістичної держави. Мабуть, це було метою намагань М. Шапіро?

А ось наслідки.

Женя Жукова, студентка інституту геології, одна з го­ловних дійових осіб п’єси. Надаємо їй слово:

«Так., складна річ життя. Колись було воно таким про­стим. Ніколи ще не було такої складної ситуації, як зараз.

Маю тільки батька... матері майже не пам’ятаю. З бать­ком майже ніколи не розлучалась... (Замислилась.) Всі поступили у вузи, і я... Всі пішли на фронт, і я це зроби­ла... а сьогодні...»

Невідомо, що непокоїть Женю. Може, складність жит­тя? А коли ж воно було «простим»? Можливо, до револю­ції? Певно ні. Отже, коли? А може, життя Жені усклад­нюється тим, що у неї нема матері. Але ж вона її не па­м’ятає, крім того, непогано їй живеться і з батьком. З цієї хаотичної балаканини виринає убогість інтелекту дівчини: «Всі вступили, і я...» Чи ж не було інших моти­вів її поведінки? Чи ж тільки бажання наслідувати ін­ших керувало її вчинками?

І трохи далі:

«Коли нема вітру — людина байдужіє, починає тліти. А на вітрі горить яскравим полум’ям. Війна і була таким вітром для багатьох. Але війна закінчилась... Не бійся вітрів. В кімнаті, навіть у лабораторії, будеш нудитись».

ІЦо ж це? Прославлення війни заради війни? Диво­вижно... відверто сіє неспокійні вітри безрозсудна дів-_# чина...

Женя хоче виїхати з науковою експедицією на дале­кий Памір разом з своїм коханим — студентом відділу фізики Шурою. Шура ж не поспішає, його більше приваб­лює робота в лабораторії, причому настільки, що він не знаходить навіть часу і бажання піти в неділю з коханою в кіно. Але, незважаючи на це, ПІура вирішує їхати. Чо­му? Заради кохання? Чому ж він у такому разі не нама­гався переконати Женю, що і в Києві може вона чогось навчитись?

Але добре вихований автор не може допустити, щоб Шура покинув Київ, і залучає на допомогу батька Жені, старого лікаря. Він умить впливає на свідомість дочки, і в фіналі вже засмучена грішниця з радістю (sic!) спо­віщає всім і всюди, що дозволяє своєму Шурі залишитись у Києві. Зрештою Шура сприймає згоду з великим задо­воленням.

Ліда — приятелька Жені. Цю особу пе мучить склад­ність життя, філософія її життя — вершина святої просто­ти і міщанського «якось буде».

«Все, все потім утрясеться. Я переконалась вже в цьо­му»,— каже вона.

І дійсно, все в її житті якось непогано складається. Але яким чином? Ця молода дівчина вже відзначається всіма надто сумнівними заслугами пані Дульської. Вона немилосердно знущається з свого майбутнього чоловіка (в цій п’єсі майже кожен студент має пару), і цей май­бутній педагог попиває потай від неї горілку.

Кравченко, токар, перед війною — студент відділу лі­тератури. Він пише погані, відкинуті редакціями новели, але, незважаючи на це, вирішує «стати письменником». Звичайно, робота над собою має дуже велике значення. Гоголь в молодості написав невдалий твір, а двома роками пізніше вразив весь світ своїм генієм. Але це буває дуже рідко. Спроби ж пера Кравченка, які він пропонує нам, змушують побоюватись, що це людина без літературного таланту. Однак автор дуже настирливо штовхає його на шлях фанатичної графоманії, замість того щоб відверто йому сказати, що краще служити Вітчизні добрим тока­рем, піж поганим письменником.

Валентина — студентка театрального інституту, якій гаряче симпатизує Кравченко. Вона цілісінький день мок­не під дощем, щоб відчути себе в ролі жінки песимістич­ного настрою.

Доктор Жуков — традиційний вчений, дивак з м’яким серцем, в якійсь мірі позитивний герой. Він говорить ви­ключно слушні речі. Автор прагне викликати до нього найглибшу симпатію, забуваючи про те, що цей зразок різноманітних доброчинств не зміг виховати хоч трохи розсудливості у дочки.

На цьому закінчується галерея «позитивних» героїв. Хоча ні! Лобуз Віктор, цей мерзенний індивідуум, за­здрісник, інтриган і безсоромний кар’єрист, після коротко­часної розмови з вищезгаданим чудовим дідусем вже в III дії, щоб не викликати обурення в залі, перетворюєть­ся в справедливу людину. З цієї п’єси пішов цілком чор­ним тільки один персонаж — батько Віктора, лікар Смо- лін. Дивний недогляд добре вихованого автора.

Ще гірше, що на рівні п’єси була й сама вистава. Гра була переважно я;ахливою, декорації і костюми страшні, режисура (І. Грішнпуна) нижче всякої критики. Щось не­приємне починає діятись у такому близькому нашим серцям театрі великого імені М. Горького.

Цей театр існує майже 28 років. Потрібно було два­дцять вісім років важкої роботи цілого покоління акторів,

щоб цей театр по-справжньому поставив безсмсртпу коме­дію Грнбоєдова. Сьогодні ж почипає вій котитись по по­хилій. Ще рік тому, мабуть, навіть це можна було й по­думати про погану роботу цього театру, свідками якої ми стали.

Молодий, здібний, але трохи переоцінюючий свої сили режисер І. Грініппун ставить одночаспо три п’сси у трьох театрах, у тому числі в театрі ім. Горького.

Керівники театру дивляться на це з олімпійським спо­коєм, а коли гіркий плід поганої роботи нарешті дозріває, вони намагаються його прикрити заготовленими завчасно букетами квітів... Огидпі звичаї, болісне видовище.

Не грішать надмірною поштивістю і деякі керівники Театрального товариства. Коли тов. І. Грініппун переко­нався після перегляду п’єси М. Шапіро, що погляди біль­шості членів Артистичної ради розійшлися з поглядами керівництва театру, віп поспішно відмінпв засідання ради...

Обговорювана прем’єра — це перший серйозний прояв хвороби. Театр ім. Горького вимагає негайного і грунтов­ного лікування.

 

 

«СНІЖОК»

у театрі ім. М. Горького

Це, мабуть, одна з найкращих радянських п’єс для мо­лоді, що з’явилась за останні роки. Чудовий зміст, сильне емоційне навантаження, благородна ідея, яка сповнювала молоді серця любов’ю до людства і презирством до його ворогів,— ось складові частини цього прекрасного видо­вища.

Дія відбувається в сучасній Америці. Два* покоління, два табори. Лінія поділу, яка перетворювалась поступово в лінію вогню, роздвоює як учительське коло, так і шкіль­ну молодь. Пануюча в школі, на перший погляд, ідилія зникає з тієї хвилини, коли починає відігравати велику роль доля учня-негра, жертви мерзенних підступів своєї товаришки — доньки магната Півдня. Одразу ж постають два ворожих табори. На захист зпеваженого «Сніжка» ста­нуть пайблагородпіші на чолі з директором школи; проти нього вчинить змову підлість, яку очолює згадуваний вельможа. Протягом цього малого відрізку часу розігрує­ться епізод великої боротьби старого, загниваючого світу з світом справедливості і прогресу. На цей раз перемагає підлість, бо вона в сучасній Америці є господарем стано­вища, але ця перемога містить у собі вже зародок неми­нучої поразки: справа нещасного негра викреслила іскру, що розгорілась полум’ям масового протесту, показуючи здивованим очам капеланів золотого тельця могутність сил прогресу, сил нового світу.

Поставив п’єсу Я. Рабичев, що дебютує у Львові. Була це в цілому солідна робота, коли говорити про сторону суто режисерську. Ця школа насправді жила. Вміле роз­міщення жалюгідної кількості виконавців дозволило йому заповнити сцену, і ось громадка учнів і учениць уяв­ляється нам вируючою громадою, класом. Грала тут ви­ключно молодь і, може, тому була такою безпосередньою, такою переконливою. Часом не хотілося вірити, що Д. Кудрявцев (негр) і О. Пирожкова (Ангела) — це де­бютанти, стільки було у їхній грі щирості, почуття, прав­ди, стільки переконання у вірогідності трактованих ними постатей. Завдяки мозольній праці режисера кожний ви­конавець тут мав свої індивідуальні риси, що проявляли­ся в жестах, в міміці, в інтонації, в засобі реагування на події, що відбувалися навколо. Ніхто з них апі на хвили­ну не був байдужим спостерігачем, статистом, який вва­жає, що брак тексту дає можливість згубитися в «на­товпі».

На жаль, цей перелік заслуг режисера припиняється з хвилини, коли на сцені з’являється старше покоління. Відбувається таке, що ображає як глядачів, так і автора п’єси. Адже подумайте тільки. Директор школи, якого по­казав нам автор,— це незаурядний інтелігент, людина ви­сокої громадської мужності, це безкомпромісний піонер прогресу. Але па сцені цього ми пе бачимо, і це не стіль­ки з вини актора, який грає роль директора, скільки з провини його партнерів і... режисера. Адже навіть юний глядач уже з першого погляду бачить, що вчитель Жак Такер з його котячими рухами, з прирослими до ребер руками, з бігаючими очима лиса, з голосом зрадника — це чистої води негідник. Що вчителька міс Феллер — це без­надійно тупа реакціонерка, від якої можна сподіватись найгіршого. Чому ж цього не догледів директор школи? Очевидно, це людина сліпа і глуха, типовий недотепа, без­порадна солідність без минулого, але й без майбутнього. Але такі люди переважно вміють тільки терпіти, перема­гати ж — майже ніколи. Чи ж таким був директор Томп­сон (арт. О. Янчуков) у п’єсі В. Любимової?

Ні. Справжній Томпсон спочатку помиляється, це правда, в оцінці деяких своїх співробітників, помиляється однак тільки тому, що у житті його ніколи досі пе було нічого такого, що виставило б напоказ характери людей, які дали б йому можливість переконатись, що під маскою «прогресивності» криється у одному випадку цинічний кар’єризм, у другому — панічний страх перед втратою шматка хліба.

На сцені, однак, масок цих не було. Арт. В. Матвеев з першої ж хвилини до останньої створював чорний ха­рактер із стародавньої мелодрами, арт. Н. Тутаренко з за­палом, гідним кращого застосування, удавала з себе відь­

му, вдаючись часом навіть до примітивного гротеска (ця хода, цей носовий голос!..).

Може також викликати заперечення трактування об­разу Бедла арт. 10. Заховаєм. Це злочинець до мозку кі­сток, у кожному рухові, в кожному слові. Чи не краще було б цьому персонажеві дозволити розкривати свої кар­ти поступово, а не жбурляти їх першої ж миті на стіл, в такий спосіб даючи глядачеві зрозуміти, що гра уже, власне, закінчена.

Серед дорослих акторів вдало виділялась арт. С. Стад- ник (міс Джен). Це було справді переконливе тракту­вання.

Дуже вдалі і цілеспрямовані декорації художника В. Іїосарева. Шкода лише, що у передостанній картині гра світлотіні за вікном створювала враження, ніби надво­рі вже зима, що виразно суперечить хронології подій, які розгортались на сцені!

Переклад п’єси нижче всякої критики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До третього тому ввійшли оповідання, повість «Гори димлять», нариси, статті, літературна й театральна критика, написані протя­гом 1029—1949 рр. українською, польською та російською мовами. Вони були опубліковані спочатку в періодичних виданнях, а потім входили до різних збірників (1950—1972).

За жанровими, тематичними й хронологічними ознаками тво­ри цього тому вкладаються в чотири виразно окреслені розділи: 1. Художня проза, 2. Публіцистика, 3. Літературна критика, 4. Теат- тральна критика. Таке розміщення дає конкретне уявлення про зміст і обсяг спадщини письменника в кожному з цих жанрів.

Усі твори подаються за першодруками або ж за останніми прижиттєвими виданнями. В усіх випадках, коли збереглися авто­графи, тексти звірено з оригіналами. У примітках до цих творів вказуються відповідні номери автографів Я. Галана, які зберіга­ються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка All УРСР (ф. 82), у фондах Центрального державного ар­хіву ЇКовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР (ф. 4188) та в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР (ф. 584).

Твори друкуються українською і російською мовами; у випад­ках, коли вони перекладалися з інших мов, зазначаються прізви­ща й ініціали перекладачів.

У примітках подається історико-літературпий та реальний коментар. Історичні події, маловідомі імена, скорочені назви, які коментуються, у тексті позначено зірочкою. Авторські примітки Я. Галана подаються у посторінкових виносках беззастережно, переклади іноземних слів, виразів та пояснення діалектизмів су­проводжуються ремаркою «Ред.».

ХУДОЖНЯ ПРОЗА

Свої перші твори Ярослав Галан друкував у жури. «Вікна». Цс був літературно-художній, мистецький та громадсько-політич­ний місячник, який з листопада 1927 по вересепь 1932 р. вида­вали у Львові західноукраїнські революційні письменники. Я. Га­лан належав до найактивніших співробітників журн. «Вікна», а з кінця 1929 до липня 1932 р. був членом редколегії журналу Й штатним працівником редакції. Саме в ті роки зростав, мужнів

яскравий талант Я. Галана-драматурга, прозаїка, публіциста, видатного майстра революційної сатири, памфлетиста. Своє гостро слово Я. Галан спрямовував проти строкатого табору української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, що осідала тоді на західноукраїнських землях, та проти її вірнопідданих літератур­них трубадурів.

У ДНІ НЕЗАБУТНІ

Вперше надруковано в жури. «Вікна», 1930, № 4. Подається за першодруком.

Варстатівці — заводські робітники.

Т а м’ я р н и к — робітнича околиця Ростова-на-Допу.

КАРА

Вперше надруковано в жури. «Вікна», 1932, № 2. Польська цензура конфіскувала кінцеві рядки оповідання, починаючи зі слів: «Ще п’ять хвилин мерзли пани під шибеницею...»

Автограф твору зберігається в Центральному державному ар- хіві-музеї літератури і мистецтва УРСР, ф. 548, оп. 2, сир. 32.

Подається повністю за доцензурним примірником журн. «Вікна».

Перед відомим травне м...— У травні 1926 р. до влади в Польщі прийшов Пілсудський Юзеф (1867—1935)—польський політичний і державний діяч. З 1892 р. член націоналістично-ре­формістської, глибоко ворожої марксизмові Польської соціалістич­ної партії (ППС), а з 1906 р,— лідер її правого крила. В роки першої світової війни командував польським легіоном у складі австрійської армії. В 1918—1922 рр.— «начальник» (диктатор) польської буржуазно-поміщицької держави. У 1926 р. вчинив дер­жавний переворот і встановив у Польщі режим фашистської дик­татури. Крайніми заходами домагався спольщення українців та білорусів на окупованих західноукраїнських і західнобілоруських землях. У 1934 р. уклав з Гітлером угоду про спільну політику агресії проти СРСР.

Е и д е к — націонал-демократ, члеп реакційної буржуазно-по­міщицької партії в Польщі у 20—30-х роках.

«В а р ш а в с к a» («Gazeta Warszawska») — орган иаціонал-де- мократичної партії (ендеків), виходила в 1918—1926 рр.

Г а л л е р — польський генерал; деякий час удавав з себе про­тивника фашистської кліки маршала Пілсудського, згодом став його прибічником.

«Голос правди» («Glos prawdy») — польська реакційна іазета, виходила у Варшаві в 20—30-х роках, була органом реак­ційного правого крила ППС (Польської соціалістичної партії), після фашистського перевороту 1926 р. стала офіційним органом уряду Ю. Пілсудського.

«Hannibal ante portes» (лат.).т- Ганнібал біля брами. Крилатий вираз, символізує велику військову небезпеку.

Ганнібал (бл. 247—183 рр. до п. е.) — карфагенський пол­ководець і політичний діяч, завдав нищівних військових поразок римлянам під час другої Пунічної війни у 218—201 рр. до н. е.,

зокрема поблизу Канн у 216 р. до н. е. У 202 р. до н. е. військо Ганнібала було розгромлене Сціпіопом Старшим Африканським поблизу Зами.

ТРИ СМЕРТІ

Вперше надруковано в журн. «Вікна», 1932, № б, під заголов­ком «Цілина». Другий і третій розділи оповідання були конфіско­вані польською цензурою. В 1940 р. Я. Галап надрукував цей твір у львівському журн. «Література і мистецтво», № 3, змі­нивши назву на «Три смерті» і частково підсиливши ідейно-ху­дожнє звучання твору. У першій редакції («Цілина») образ учи­тельки Козан пе мав виразно співчутливого забарвлеппя. Напри­клад, в останній фразі першого розділу було: «Так скінчила своє нерозумне життя вчителька Козап». А в «Трьох смертях»: «Так скінчила своє бідне життя вчителька Козан». Для читачів цього маленького шедевра багато проясниться, коли нагадати, що прообразом вчительки Козан була рідна сестра Ярослава — Стефа- нія Талан, яка вчителювала в с. Глудному (в оповіданні — Вобиі), Бжозовського повіту, поблизу їх рідного містечка Динева, і там загинула, зацькована пансько-польськими шовіністами. Біль утра­ти рідної сестри письменника спричинив трагічний зміст оповідан­ня про життя українського села за панування польських окупан­тів. Однак провідною у цьому творі є світла віра в спли народу, який уже починає прозрівати, стає на шлях боротьби за соціальне і національне визволення.

Подається за журн. «Література і мистецтво», 1940, № 3.

«Література і мистецтво» — щомісячний літературпо- мистецький журнал Львівської організації Спілки радянських письменників Україпи. Засновапий у 1940 р. Вийшло 9 померів. Припинив існування в червні 1941 р.

Ф е л о н — церковний одяг, який надягає священик на час відправи.

...«Розвивайся, ой ти, старий дубе»...— популярна в ті часи па західноукраїнських землях пісня про Україну на слова Івана Фрапка (мелодія української народної пісні «Ой у лузі та ще й при березі»). Саме в цій пісні є часто цитовані в радянській критиці і публіцистиці слова:

Щезнуть межі, що помежували Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти Теплою рукою.

«Помилуй м Я» ЧИ «Віру ю» — молптвп, які були для школярів неодмінною складовою частиною «Закону божого» по­ряд з молитвами: «Отче наш», «Богородице діво» та ін.

Костюшко (Косцюшко) Тадеуш ( 1746—1817) — видатпий діяч польського національно-визвольного руху, очолив польське визвольне повстання 1794 р.

«Єще Польска» — початкові слова польського державного гімну.

«V і r t u t і militari» (за військову доблесть — лат.) — високий військовий орден у Польщі.

Вперше надруковано в журп. «Вікна», 1932, № 7-8. Це один з ранніх прозових творів, в якому виявилася важлива грань та­ланту Ярослава Галана — самобутнього художника, полум’яного публіциста, полеміста. Тут органічно злилися високомистецько слово з публіцистикою, документальністю, художнім узагальнен­ням.

Подається за першодруком.

«Календар-альманах» «Червоно ї к а л и н и»...— «Червона калина» — українська кооперативно-видавнича націона­лістична спілка, існувала у Львові в 20—30-х роках, видавала лі­тературу, сповнену наклепів на Радянський Союз, зокрема «Ка­лендар-альманах». Степан Тудор слушно назвав «Червону кали­ну» відтинком фашистського фронту.

У СС («українські січові стрільці», усуси) — військове з’єднан­ня, сформоване командуванням австрійської армії за допомогою уніатського митрополита А. ІІІептицького в Галичині у 1914 р. з проавстрійського міщанства, куркульства й правої інтелігенції для участі у війні проти Росії. Під такою ж назвою на Україні в часи панування Центральної ради, наприкінці 1917 р., були сфор­мовані військові частини з колишніх австрійських військовополо­нених української національності та націоналістично-куркуль­ських прошарків. «Українськими січовими стрільцями» називалися й загони Української галицької армії (УГА), що була створена урядом маріонеткової ЗУНР («Західноукраїнської народної респу­бліки») і брала участь в контрреволюційній інтервенції проти Ра­дянської України. У 1920 р. частіша «українських січових стріль­ців» разом з кількома з’єднаннями УГА перейшла на бік Червоної Армії іі боролася з польськими інтервентами як ЧУГА (Червона українська галицька армія).

ПОМЕРЛІ БОРЮТЬСЯ

Початок оповідання під такою назвою вперше надрукований польською мовою в прогресивній газ. «Gong», 1935, № 1, що ви­ходила в Перемишлі. Продовження під назвою «Оповідання Ва­силя» опубліковане в № 2 тієї ж газети й повністю сконфіскова­не цензурою. Закінчення не друкувалося, бо й саму газету за­боронили органи влади. Рукопис твору зберігся в архівах поліції.

Повністю оповідання вперше падруковапе у виданні: Я. Га­лан. Твори в трьох томах. Т. 2. К., Держлітвидав України, 1960. Переклав українською мовою Петро Козлашок.

Подається за останнім виданням.

САВКУ КРОВ ЗАЛИВАЄ

Вперше надруковано в газ. «Наш голос», 1935 р., № 11, яку видавала група прогресивних письменників у Дрогобичі (вийшло кілька номерів).

Подається за першодруком.

...н а д а на лис и...— м’ясо, придатне тільки для принаджу­вання лисів до капканів.

...в 6 з и в текуцьку сіль у К о л о м и ю.— Підкарпатські селяни добували кустарним способом сіль з ропи, яку брали зі спеціально викопаних криниць. Я. Галан тут пише про селян з села Текучої, тепер Косівського р-ну, Івано-Франківської обл.

Б л а х и — спеціальний бляшаний широкий посуд для випа­ровування ропи при добуванні солі.

Бути п (букв,— поруб) — слово вжите в переносному зна­ченні.

«Правда» і «Народна справа» — реакційні буржуазно- націоналістичні газети, виходили у Львові в 20—30-х роках.

...у ш у х и піт и...— Шух — міра дров, заготовлених у лісі; піти у шухи означає стати лісорубом, найнятися заготовляти дрова.

«Д і л о» — західноукраїнська газета ліберально-буржуазного, згодом — буржуазпо-націоналістичного напряму. Виходила у Льво­ві з 1880 по 1939 р. На початку 20-х років мала різні назви: «Гро­мадська думка», «Українська думка», «Український вісник», «Гро­мадський вісник», «Свобода». З 1925 р. «Діло» — орган УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання) — партії войовничого українського буржуазного націоналізму, що в 30-х роках одверто стала фашистською.

«Р і д н а ш к о л а» — націоналістично-клерикальна видавпича спілка, заснована у Львові в 1924 р.

на мості

Вперше надруковано російського мовою в жури. «Огонек», 1940 р., № 1. Українською мовою вперше опубліковано в жури. «Радянська література», 1940, № 10.

Подається за останнім виданням.

дід МАРТИН

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 10 січпя 1940 р.

Подається за першодруком.

ЙОАСЯ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 7 серпня 1940 р.

Подається за першодруком.

НЕЗАБУДЬКА

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 16 вересня 1940 р.

Подається за першодруком.

ДЖЕННІ

 

 

Деліквент — злочинець, засуджений до страти; тут вжито іронічно.

Гунцвоти (нім. Hllndswut — скажений собака).— В західних областях України вживається як сердита і як доброзичлива лайка.

СТЕФКА

Вперше надруковано у виданні: Я. Г а л а п. Твори в трьох томах, т. 2.

Твір написаний польською мовою. Автограф (без дати) збе­рігається у відділі рукописів Іпституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка АН УРСР, ф. 82, од. зб. 267.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гнатюка.

ШКОЛА

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 2 квітня 1946 р.

Автограф твору під заголовком «Грицько Гуцало любить книжки» зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 82, од. зб. 46.

Подається за першодруком.

«Істребки» — словотвір за аналогією з російськими слова­ми: ястребок і истребитель. «Істребками» називали юних добро­вольців, які боролися проти німецьких окупантів у тилу ворога і проти бандерівців, допомагали партизанам під час Великої Вітчизняної війни.

...к риком безсмертного К л а а с о в о г о с и н а: — Ура! Перемога за г е з а м и!..—Клаасів син —Тіль Улен- шпігель, герой ромапу бельгійського письменника Шарля де По­стера (1827—1879) «Легенда про Тіля Уленшнігеля і Ламме Гуд- зака», де зображені події національно-визвольної війни Нідерлан­дів проти Іспанії в XVI ст. Тези (старці) — назва нідерландських дворян, які виступали проти іспанського гніту.

МАТІЛЬДА]

Вперше надруковано у виданні: Я. Галан. Твори в трьох томах, т. 2.

Написано 1945 р. під час роботи письменника в Нюрнберзі. Твір не закінчений, без назви. Назва умовно подається за іменем героїні твору.

Автограф зберігається у відділі рукописів Іпституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 82, од. зб. 270.

Подається за автографом.

«гори димлять»

Вперше надрукована польською мовою у львівському при­ватному видавництві «Муві», 1938, під псевдонімом Мирон Яро. Українською мовою у перекладі С. Грофимука опублікована у ви­давництві «Радянський письменник», К., 1956.

Подається за цим виданням.

«Українська республіка» — Йдеться про «Західно­українську народну республіку» (ЗУНР), створену українською націоналістичною буржуазією 1 листопада 1918 р. після розпаду Австро-Угорської імперії. Проіснувала до липня 1919 р,—часу окупації західноукраїнських земель військами папської Польщі. Трудящі Західпої України боролись проти контрреволюційної ЗУІІР з першого й до останнього дня її існування.

Ц е л є б с — священик, який прийняв целібат — обов’язкову безшлюбність католицького духівництва. Для греко-католицьких попів-упіатів целібат не був обов’язковим, але всіляко заохочу­вався вищим католицьким керівництвом, що намагалося цілком окатоличити уніатів.

ПУБЛІЦИСТИКА

НАРИСИ

ЛЬВІВ НАПЕРЕДОДНІ

Вперше надруковано в журн. «Вікна», 1931, № 6. Нарис був повністю конфіскований цензурою.

Подається за доцензурним примірником журналу.

...під пам’ятником Собеського на Валах...— У центрі Львова тоді стояв пам’ятник польському полководцю Яну Собєському (1629—1696) — королю Польщі під ім’ям Яна III в 1674—1696 рр., який відзначився у війнах проти турків. Очолю­ване пим польсько військо, до складу якого входили українські козацькі загони, розгромило у 1683 р. під Віднем турецьку армію і врятувало Австрію від турецького поневолення.

...відділ т е м и о - б л а к и т п и х...— загін поліцейських, які були одягпені в темно-блакитні мундири.

...профспілки в руках гавзнерів...— Гавзнер — лі­дер угодовського об’єднання профспілок в папській Польщі.

...л а в к а й т е м н о - б л а к и т и о г о коник а.— В цьому реченні, очевидно, випало якесь слово.

Ганкевич Микола (1869—1931) — публіцист, один з лідерів української соціал-демократичної партії в Східній Галичині, пар­тії соціал-реформістського тппу, яка блокувалася з націоналі­стичним УНДО, провадила угодовську політику з окупантами.

Пепеесівські бюрократи — керівництво Польської со­ціалістичної партії (ППС).

За два дні було 3 травп я...— Третього травня в Ван_г ській Польщі у 20—30-х роках урочисто відзначали «день дару­вання конституції», ухваленої польським сеймом 3 травня 1791 р. Цей політичний захід був спрямований проти святкування Першо­го травня — дня революційної солідарності трудящих всього світу.

...грали на вулицях «Бартошу»... і «6ще Поль- с к а».— «Бартоша» — після про народного героя Польщі — Бар­тоша Войцеха Гловацького (1758—1794), простого селянина, який за високу військову відвагу й кмітливість в повстанському вій­ську Тадеуша Костюшка одержав офіцерське звання хорунжого- гренадера. Я. Галан підкреслює, що ця пісня, виконувана в буржуазно-поміщицькій Польщі разом з державним гімном «бще Польска не згінєла...», набирала тоді не властивого їй казенно- патріотичного звучання, шовіністичного забарвлення.

Оффенбах Жак (1819—1890) — французький композитор, один з основоположників класичної оперети, автор популярних оперет «Орфей у пеклі» (1858), «Прекрасна Єлена» (1864), «Па­ризьке життя» (1866), «Перікола» (1868) та ін., а також роман­тичної опери «Казки Гофмана» (1881).

ТОВАРИШ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» (Львів) від 7 листопада 1939 р.

Подається за першодруком.

ДІВЧИНА НА ПАРОВОЗІ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 11 грудня

1939 р.

Подається за першодруком.

ПЕРЕМОЖЦІ

Вперше надруковано в «Літературній газеті» від 10 лютого

1940 р.

Подається за першодруком.

ДРУГА МОЛОДІСТЬ

Вперше надруковано в жури. «Вітчизна», 1950, № 5. Напи­сано 1940 р.

Подається за першодруком.

...х оругви польського короля К азі мір а...— Йде­ться про Казіміра Ш (1310—1370), який протягом 1340—1352 рр. загарбав Галичину, частину Волині й Поділля.

Вишневецький Ярема (1612—1651) — один з найбільших магнатів шляхетської Польщі, походив з українського кпязівсько- го роду. Володів численними містами й селами на Лівобережній Україні. Прийнявши 1631 р. католицизм, жорстоко гнобив право­славних, по-звірячому катував повсталих селян у ЗО—40-х роках XVII ст. Був коронним гетьманом війська польського, зазнавав нищівних поразок від українського селянсько-козацького війська, зокрема від Максима Кривоноса в 1648 р.

...Л ьвів опинився в скорому часі під пану­ванням Г а б с б у р г і в,— Йдеться про загарбання Галичини і Львова Австрією в 1772 р. за першим поділом Польщі. Тоді Авст­рією правили імператори з династії Габсбургів. Кінець панування Габсбургів у Львові настав у 1918 р. після розпаду Австро-Угорсь- кої імперії.

«Дойчмайстери» — популярпа назва колишнього віден­ського імператорського піхотного полку № 4, створеного в 1695 р. Пізніше ця пазва перейшла па все віденське піхотне військо. Я. Галан іронічно назвав «дойчмайстерами» австрійську цісарську піхоту, яка окупувала Галичину й Буковину за часів Марії-Те- резії.

...м еттерніхівського генерал а...— Меттерніх Кле­менс (1773—1859)—австрійський державний діяч. З 1809 р.— мі­ністр закордонних справ, фактичний голова уряду. В 1821—1848 рр. канцлер. Один з творців «Священного союзу», заснованого Австрі­єю, Пруссією й Росією в Парижі 26 вересня 1815 р. після пова­лення Наполеона І. Це був реакційний блок держав — душителів революційних і національно-визвольних рухів у Європі. Ім’я Мет- терніха стало символом найжорстокішого жандармського режиму.

Краттер Франц (1758—1830) — австрійський письменник (драматург і публіцист), автор багатьох драм і трагедій на істо­ричні темп, зокрема про Петра І. Довго жив у Львові, працював радником Галицького намісництва. В 1786 р. вийшли в Лейпцігу його відомі «Листи про теперішній стан в Галичині. До питань ста­тистики й людинознавства». В двох томах цієї праці в гостро пу­бліцистичній, памфлетній формі висвітлено страхітливі злидні, без­прав'я, соціальну й національну неволю трудового населення Гали­чини в часи напування Австрії. Книга викликала обурення панів­них кіл тодішньої Польщі й католицького духовенства.

...к ривавого першого черви я...— Тут у Я. Галана трапилась помилка, бо іншого «кривавого червня» не було, а був кривавий квітень 1936 р. Про «кривавий червень» 1902 р. див. статтю письменника у цьому ж томі: «2 червня 1902 року».

Вмивши, як II і л а т, рук и...— Понтій Пілат — римський прокуратор Іудеї в 26—36 рр. н. е. За християнською легендою, затвердив смертний вирок Ісусу Христу і, символічно вмивши руки, заявив, що він «не винуватий в смерті цього праведпика», що цієї смерті хочуть іудейські жерці. Ім'я Пілата стало симво­лом лицемірства й жорстокості.

...в ніч на шістнадцяте квітня...—16 квітня 1936 р. спалахнуло одноденне героїчне повстаппя львівських робітників. Десятки тисяч робітників вийшли на похорон безробітного муляра Владислава Козака, вбитого поліцейським. Спроба жандармерії ро­зігнати похоронну процесію не вдалася. Робітники відповіли ба­рикадними боями. Повстання ввійшло в історію під назвою «Кри­вавий четвер у Львові».

ЗНАЙДЕНЕ ЩАСТЯ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 12 червня 1940 р.

Подається за першодруком.

ХОРОШИЙ ЧАС

Вперше надруковапо в газ. «Вільна Україна» від 24 серпня 1940 р.

Подається скорочено за першодруком.

ЛЮДИ ВИЗВОЛЕНОЇ ЗЕМЛІ

19 Я. Галан, т. З

577

...в тюрмі у Фордоп і...— Фордон — місто в Видгощсько- му воєводстві (нині Польська Народпа Республіка).

Українські Народні Збори (Народні Збори Західної України) — установчий орган народної влади Західної України, обраний населенням 22 жовтня 1939 р. Відбувались 26—28 жовтня

1939 р. у Львові. Ухвалили історичні рішення про встановлення Радянської влади па всій території Західної України, здійснили ярагненпя трудящих до возз'єдпання українського народу в єди­ній Українській Радянській державі.

НАРОДЖЕННЯ ЛЕГЕНДИ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 14 вересня

1940 р.

Подається за першодруком.

Цей нарпе Я. Галан поклав в основу п'єси «Вожена Шрамек». Твір не був закінченні!. Початок першої дії вміщено в першому томі цього видання.

Кайзер Рейнгард (1673—1739)—німецький композитор, ав­тор 116 опер, писав також духовну музику. В 1729—1730 рр. був директором опери при царському дворі в Петербурзі.

Крейцер Рандольф (1766—1831) — французький скрипач, педагог і композитор. Бетховен присвятив йому свою сонату для скрипки (уславлена «Кренцерова соната»).

Роде П’ср (1774—1830) — французький скрипач і компози­тор, професор Паризької консерваторії. У 1803—1808 рр,—придвор­ний музикант у Петербурзі.

Берліоз Гектор (1803—1869) — французький композитор і диригент. Засновник жапру програмної романтичної симфонії; автор кількох відомих опер і «Реквієма» (1837).

ПОД СЧАСТЛИВОЙ ЗВЕЗДОЙ

Вперше надруковано російською мовою в газ. «Красная зве­зда» від 17 вересня 1940 р.

Подається за першодруком.

МАТИ ГЕРОЇВ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 1 грудня 1940 р.

Подається за першодруком.

Мітральєзи — старовипна багатоствольпа вогнепальна зброя. Тут слово вжито в переносному значепні.

Домбровщаки — бійці батальйону ім. Домбровського, які боролися в Іспанії проти генерала Франко в 1936—1938 рр.

ПОДИХ ПЕРЕМОГИ

(Нотатки з наради селян Львівської області)

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 1 січня 1945 р.

Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літера­тури їм. Т. Г. Шевченка АІІ УРСР, ф. 82, од. зб. 49.

Подається за першодруком.

Ботвип Пафталі (1905—1925) — львівський швець, учасник комуністичного підпілля. За вбивство 28 липня 1925 р. жандарм­ського провокатора Цехповського розстріляний у Львові 6 серпня 1925 р.

Веннвськи іі Генрік (1835—1880) — польський скрипач і композитор.

ЩАСТЯ ЛЬВОВА

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 10 трав­ня 1945 р.

Подається за поршодруком.

...п а чотириста років підкорили його поля- к н...—Восени 1340 р. польські феодали на чолі з королем Казі- міром ПІ після довгої облоги зайняли Львів. Незабаром львів’яни повстали і вигнали їх, але через кілька місяців Казімір III вдру­ге захопив Львів, що стало початком багатовікового поневолення галицької землі іноземними загарбниками.

Карл XII (1082—1718) —шведський король з 1697 р., війська якого на початку XVIII ст. загарбали Польщу і значну частину українських земель. У 1709 р. військо Карла XII зазнало нищів­ної поразки від російських військових сил, очолюваних царем Петром І, у битві під Полтавою.

...р е г і м е н т и австрійської імператриц і...— (Іде­ться про війська Марії-Терозії (1717—1780)—австрійської ерцгер­цогині з династії Габсбургів. За її правліппя Австрія захопила Галичину і Буковипу й панувала там аж до осені 1918 р. Спів­правителем її був імператор Йосиф II (1741—1790).

У ВІДНІ

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 14 липня 1945 р.

Подається за першодруком.

Б’ о р н г о л ь д Еріх Вольфганг (1897—1957) — австрійський композитор, написав оперу «Мертве місто».

...в ся Європа від М а її дане к а до Бухенваль- д а...— В Майданеку (Польща) і Бухенвальді (Німеччина) в часи другої світової війни існували страхітливі табори смерті, в яких було знищено мільйони людей — політичних в’язнів, військовопо­лонених, учасників руху опору німецько-фашистським окупантам в країнах Європи.

Бальдур фон Шірах — гітлерівський намісник в Ав­стрії після так званого «аншлюсу» (приєднання) її до фашистсько­го рейху в березні 1938 р.

Карлів театр («КагЬПіеаІег») — австрійський театр, за­снований у 1838 р. в передмісті Відня талановитим актором, ре­

жисером і драматургом К. Борнбупом, який виступав під псевдо­німом Карл Карл. З 1847 р. театр працював у Відні, мав у своєму складі багато талановитих акторів. Йдучи назустріч іптерєсам широких кіл народу, ставив сатиричпі комедії, класику, зокрема антимонархічну комедію актора і драматурга Иестроя «Свобода в глушині», згодом заборонену цензурою. З 1847 р. й до кінця свого існування за ним утвердилася назва «Карлстеатр», за іме­нем засновника Карла Карла. Починаючи з 70-х років, театр занепадає, втрачає народний характер, згодом стає оперетковим. Був закритий у 1934 р.

Вільгельм II Гоген цолл ер н (1859—1941) — німе­цький імператор і прусський король в 1888—1918 рр., виразник крайнього німецького мілітаризму, один з головних винуватців першої світової війни.

Франц-Иосиф І (1830—1916) — імператор Австро-Угор­щини в 1848—1916 рр., з династії Габсбургів, один з головпих винуватців першої світової війни, спільник Вільгельма II.

Гестапо (абревіатура від нім. geheime Staatspolizei) — та­ємна поліція фашистської Німеччини.

Каутський Карл (1854—1938)—один з лідерів німецької соціал-демократії, автор ряду праць, в яких популяризував мар­ксизм. Пізніше відійшов па опортуністичні позиції, виступав про­ти диктатури пролетаріату. Зазнав гострої критики в праці В. І. Леиіпа «Пролетарська революція і ренегат Каутський».

«Гаймвер» — військово-фашистська організація в Австрії, існувала до 1945 р.

«III у ц б у п д» — озброєна організація австрійської соціал-де- мократичної партії, створена у Відні 1923 р. для протидії фашис­там. Пізніше в ній брали участь революційні робітники, керовані комуністами. Багато шуцбундівців приєдналося до Комуністичної партії Австрії.

Грільпарцер Франц (1791—1872) — австрійський драма­тург, поет, автор музичних творів.

ВОНИ БИЛИСЯ ЗА ЛЬВІВ

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 27 липня 1945 р.

Подається за першодруком.

ДРЕВНЄ місто

Написано в 1948 р. Вперше падруковапо у збірці «Вибране», К., «Радянський письменник», 1951.

Подається за авторизованим машинописом, який зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 82, од. зб. 336.

Леонардо да Вінчі (1452—1519), М і к е л а н д ш е л о Буонаротті (1475—1564), Больтраффіо Джованні Аптоніо (1467—1516), Чезаре да Сесто (1477—1523) — видатні іта­лійські художники, діячі науки й культури доби Відродження.

...с и н и уярмленої Б о р д ж і я м и країн и.„— Йдеться про Італію, в історії якої значну роль відігравала аристократична родина Борджіїв. Я. Галап має на увазі насамперед Родріго Бор- джія (1431—1503)—папу римського Олександра VI в 1492—- 1503 рр. Цей божий намісник і його сип Чезаре (бл. 1475—1507) не гребували найстрашнішими злочинами для зміцпення своєї влади в країні. 1 батько, і син, і дочка Лукреція Борджія (1480— 1519) заплямували себе що й нестримною розпустою.

Свидригайло, Швитригайло (1355—1452) — великий кпязь литовський (1430—1432). За його правління українські й біло­руські православні феодали мали доступ до державної влади; за це його позбавили великокнязівської влади польські й литовські магнати. До кінця життя володів землями Поділля й Волині. По­мер у Луцьку.

Ті ціан Вечелліо (бл. 1477—1576)—видатний італійський художник доби Відродження.

Підкова Іван (пом. 1578 р.) — молдавський господар, один з керівників боротьбо молдавського й українського народів проти турецьких загарбників. Героїчна боротьба Івана Підкови оспівана в думах українського і молдавського народів. Т. Г. Шевченко на­писав про його ратні подвиги поему «Іван Підкова».

Успенське братство — релігійно-національна організа­ція українських міщан, іцо існувала при Успенській церкві у Львові з XV до початку XVIII ст. Відомо також під назвою «Став­ропігійського братства», що мало церковну автономію, підлягало тільки константинопольському патріархові, сприяло культурному розвитку Західної України, заснувало друкарню й школи, бороло­ся проти впровадження церковної унії з католицьким Римом, брало діяльну участь в національно-визвольній боротьбі україн­ського народу проти шляхетсько-польського поповоленпя. У 1708 р. внаслідок терору з боку львівського уніатського єпископату зму­шене було припинити боротьбу й прийняти унію.

Хмельницький Юрій Богданович (бл. 1G41—1685)—геть­ман України в 1659—1663 рр. Відзначився непослідовною політи­кою, схилявся то в бік польської шляхти, то до турків, прислуго­вував ворогам України.

...м о н а с т н р б е р н а р д и н і в...— Бернардинці або ж цістер- ціанці — члени католицького «жебрущого» чернечого ордену, за­снованого 1098 р. у французькому містечку Цістерціумі. Діяль­ність ордену поширилась у багатьох країнах Європи, зокрема на Західній Україпі, підвладній Польщі, а потім Австрії. Назва ордє- пу пішла від чепця Берпара Клеровського (1091—1153), одпого з найзапекліших католицьких мракобісів, натхненника хрестових походів, гонителя єретиків, ворога науки.

Іван Ф е д о р о в и ч — Федоров Іван (пом. 1583 р.) — росій­ський першодрукар, засновник книгодрукування в Росії й па Україні. Жив і працював у Москві, потім у Львові й Острозі (1572—1583), до надрукував «Апостола», «Азбуку» з граматикою і знамениту «Острозьку біблію».

...с олдафонським «новаторством» Йосифа а в - стрійського...— Йдеться про імператора «Священної Римської імперії» Йосифа II (1741 — 1790), що загарбав західноукраїнські землі. Я. Галан глузує з Йосифових «культурних заходів», які провадилися тоді в дусі так званого «освіченого абсолютизму» і обернулися для галицького іі буковинського населення приму­совим онімечуванням, закриттям українських шкіл та української кафедри у Львівському університеті.

НАПЕРЕДОДНІ

Вперше надруковано 1949 р. в альманасі «Під зорями Крем­ля», який вийшов у Львові з нагоди десятиріччя возз’єднання за­хідноукраїнських земель з Радянською Україною.

Подається за цим виданням.

Народний дім у Львові — культурно освітній заклад, заснований в 1849 р. Головною руською радою — політичною орга­нізацією української проавстрійської буржуазно-націоналістичної і клерикальної інтелігенції. Володів значними засобами масового культурно-освітнього виливу. Існував на добровільпі внески й по­жертви заможних осіб. У 1864 р. було викінчено будинок Народ­ного дому у Львові, про який тут згадує Я. Галан. В 60-х роках цілком перейшов під керівництво галицьких «москвофілів», чор- носотепської партії, що орієнтувалася на царську Росію. І. Фран- ко іронічно назвав той заклад «Голодним домом», а «Головну руську раду» — «Ботокудською радою».

• Антифашистський копгрес працівників к у л ь т у р її.— Відбувся у Львові 16—17 травня 1936 р. У підго­товці іі проведенні ного взяли найактивнішу участь Я. Галаи, С. Тудор, О. Гаврилюк. Тудор і Галан виступили з доповідями, в яких осудили фашизм як ворога народів, вимагали вільного роз­витку культури псіх національностей, що були гноблені фашист­ським режимом у Польщі.

...р ежимові складковських і      костек-берпа-

ц ь к и х...— Після смерті фашистського диктатора 10. Пілсудського у Польщі продовжував правити уряд фашистського типу, очолю­вати! Славой-Складковським, Косткою-Берпацьким, які пішли на змову з Гітлером в агресивній політиці щодо СРСР, що скінчи­лася для Польщі катастрофою 1939 р.

Народний ф р о н т,—Постав у 30-х роках як об’єднання широких народних мас для спільної боротьби проти фашизму й війни, за мир, за національну незалежність і задоволення жит­тєвих потреб народу. Провідною силою народного фронту був ро­бітничий клас, очолюваний комуністичними й революційними робітничими партіями. В народному фронті об’єднувалися іі демо­кратичні політичні партії, профспілкові, жіночі, молодіжні, коопе­ративні організації, гуртувалися всі прогресивні сили суспільства. В другій світовій війпі Народний фронт став основою руху опору німецько-фашистським окупантам. Пізніше відіграв велику роль у ліквідації антинародних режимів і встановленні демократичного державного ладу в ряді країн Європи, Азії і Африки.

Паризький конгрес на захист мордованої фашизмом к у л ь т у р и,—Відбувся в Парижі (1935) за іні­ціативою Максима Горького, Ромена Роллана та інших прогресив­них діячів світової культури.

Тудор (Олоксюк) Степан Йосипович (1892—1941) — укра­їнський радянський письменник і громадський діяч, близький со­ратник Я. Галана по революційній боротьбі на Західній Україні в 20—30-х роках, один із засновників і керівників літературної організації «Горно», редактор журналу «Вікна» (1930—1932), ав­тор повісті «День отця Сойки» — видатного художнього філософ­ського твору, спрямованого проти клерикального католицького ан- тикомупізму. Я. Галан у своїх памфлетах вів боротьбу з като­лицькою клерикальною реакцією, розпочату іце Іваном Франком і гідно продовжену С. Тудором.

Гав ри люк Олександр Якимович (1911—1941) — україн­ський радянський письменник, друг і соратник Я. Галапа по ре­волюційній боротьбі на Західній Україні в 20—30-х роках. Я. Га­лан присвятив кілька праць розглядові творчості Гаврнлюка й

Тудора.

Студипський Кирило Йосипович (1808—1941) — україн­ський вчений, літературознавець, академік АГІ УРСР з 1929 р., професор Львівського університету. У 1939 р. був головою Народ- них Зборів, які затвердили історичну постанову про возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

УСРП (Українська соціальна радикальна партія в Галичи­ні).— Виражала інтереси заможного селянстпа.

УСДП (Українська соціал-демократпчна партія)—дрібно­буржуазна, реформістська партія націоналістичного напряму у Східній Галичині. Заснована у Львові в 1899 р. На початку 20-х років деякий час співробітничала з Комуністичною партією Схід­ної Галичини, брала участь в організації революційних виступів трудящих. У 1924 р. була заборонена польським окупаційним урядом.

Наукове товариство ім. Шевченк а.— Виникло в 1893 р. на основі реорганізації Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, заснованого в 1873 р. Передові діячі україн­ської науки надавали в певні періоди прогресивного характеру діяльності окремих секцій та комісій Товариства. Проте на біль­шості видань НТШ, зокрема з історії, негативно позначився вплив буржуазно-націоналістичних концепцій М. Грушевського, який в 1897—1913 рр. був головою Товариства. Під час перебування За­хідної України під владою панської Польщі діяльність Товари­ства як наукового цептру занепала. У його виданнях багато праць мали аптирадяпське спрямування.

Д о п ц о в Дмитро (1883—1973) — український буржуазно-на­ціоналістичний літератор, ідеолог войовничого фашизму, білоемі­грант, з 1922 р. редактор журналу «Літературпо-науковий вісник» (Львів), що набув з того часу одверто профашистського напряму. У 20—30-х роках жив у панській Польщі. Після розгрому фа­шистської Німеччини виїхав до Канади, де продовжував свої люті наклепи на комунізм, на Радянський Союз.

О Н Р (Обуз народові! радикальнії) і «Ф а л а и г а» — озброєні банди польської реакції, діяли під керівництвом німецьких фа­шистів, польського емігрантського уряду, західних імперіалістич­них держав.

Гурська Галина — польська революційна письменниця, ак­тивна учасниця комуністичного підпілля в Польщі у 20—30-х ро­ках, близька соратниця західноукраїнських революційних письмен­ників; разом з Я. Таланом була членом організаційного комітету

Антифашистського конгресу працівників культури у Львові в 1936 р. Розстріляна німецькими фашистами в 1942 р.

Зегадлович Еміль (1888—1941) — відомий польський пи­сьменник і громадський діяч, антифашист. На Антифашистському конгресі працівників культури у Львові в 1936 р. виступив я по­лум’яною промовою, в якій піддав глибокому аналізові «забріха- ний боговітчизияішй світ капіталу» й протиставив йому пере­можний світ соціалізму — Радянський Союз, сказав, що майбутнє належить соціалізму, комунізму. Активно боровся проти буржу­азного ладу в Польщі; в 1940 р. на основі дійсних фактів створив реалістичну драму «Картковий будиночок», в якій осудив фашист­ський режим у Польщі. Загинув у фашистському концтаборі по­близу м. Сосновця (Катовіцьке воєводство).

Кручковський Леон (1900—1962) — польський револю­ційний письменник і громадський діяч, основоположник літерату­ри соціалістичного реалізму в Польщі, засновник польського со­ціалістичного театру, лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1953).

Крагельсьна Галина — польська революційна й громад­ська діячка, учасниця Великої Жовтневої соціалістичної револю­ції. Загинула в концтаборі Равепсбрук у 1943 р.

Пелехатий Кузьма Миколайович (1886—1952) — україн­ський радянський письменник, журналіст і громадський діяч. ІЗ роки пансько-польської окупації на західноукраїнських землях видавав прогресивні газети: «Воля народу», «Сель-роб», де про­пагував ідею возз’єднання з Радянською Україною. Особливу по­пулярність він здобув сатиричними віршованими фейлетонами, які підписував псевдонімом «Кузьма Бездомний». У 1949—1952 рр. був головою Львівського облвиконкому Ради депутатів трудящих.

Дембінський Генрік (1908—1941) — польський публіцист і громадський діяч Західної Білорусії, видавав прогресивний жур­нал «Борговій» Вільно, 1935—1939), активний учасник Антифа­шистського конгресу працівників культури у Львові в 1936 р., до виступив з головною доповіддю «Культура, війна і фашизм». За- гипув від рук німецьких фашистів у перші дні Великої Вітчизня­ної війни.

СТАТТІ

СТАЄМО В РЯДИ!

Вперше надруковано в журн. «Зеркало», 1935, № 2. В 1957 р. опубліковано в журн. «Жовтень», Л» 7.

Подається за журн. «Жовтень».

«З е р к а л о» — літературний і громадсько-політичний журнал, керований комуністами з підпілля, виходив у Коломиї в 1935— 1936 рр. Редактором був письменник Іван Мнхайлюк, член літе­ратурної організації «Горно». Після виходу кількох номерів ад­міністративні органи польських окупантів заборонили це останнє видання західноукраїнських революційних письменників.

«II а з у с т р і ч» — український літературний двотиящевик бур­жуазно-націоналістичного напряму; виходив у Львові в 1934— 1938 рр. Видавали його літератори з УНДО. Я. Галан помилково назвав його «варшавським».

...я ран и та д м и т р и н и,—Яран (Кравчук) і Дмитрии у 1929—1932 рр. формально були членами літературної організа­ції «Горно», друкувалися в журналі «Вікна», але з наступом ре­акції в 1932 р. відійшли до націоналістичного табору.

...п о е з і ї м а л а н ю к і в, критики лип, філософії д о н ц о в и х...— Вдеться про літераторів-фашистів 6. Маланюка, 10. Лину, Д. Допцова.

...ч ернявам сняться бари і танцюристки на Дніпрельстані! — Йдеться про націоналістичного літератора Івана Чорняву, який 1932 р. у видавництві «Стрибожнч» (Львів) надрукував книжку «На сході — ми!». В ній були викладені марен­ня про те, як українські буржуазні націоналісти запанували б но всій Україні, якби їм пощастило дістати таку змогу. Я. Галан у памфлеті «Ні, на сході —ми!» гостро висміяв книжку Чернява.

ФАШИЗМ ПРОТИ КУЛЬТУРИ

Вперше надруковано в журн. «Зеркало», 1936, № 1-2; значну частину тиражу журналу було конфісковано. У 1957 р. цю стат­тю опублікував журнал «Жовтень», № 7.

Подається за останньою публікацією.

...в и ш у к у е собі св я т у «стигматичну» — Настю В о л о ш и н.—Слово стигматична походить від грецького стигма, що означав пляма, тавро. Стигми — червоні плями і виразки па тілі, іноді утворюються у хворих на істерію. Деякі націоналістич­но-клерикальні газети Західної України в 30-х роках проголосили святою хвору на істерію Настю Волошину, спровокувавши її на антирадянські пророкування.

ДЕНЬ НАРОДНОГО ГНІВУ

(До четвертих роковин квітневих подій у Львові)

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 16 квітня 1940 р.

Написано в співавторстві з П. Козланюком.

Подається за першодруком.

2 ЧЕРВНЯ 1902 РОКУ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 2 червня 1940 р.

Подається за першодруком.

ПРЕДДВЕРИЕ

Вперше надруковано російською мовою в газ. «Советская Украина» від 28 листопада 1942 р.

Подається за першодруком.

Відомство Геббельса — міністерство пропаганди фа­шистської Німеччини в 1933—1945 рр., очолюване Йозефом Геб­бельсом.

Вперше надруковано російською мовою в газ. «Советская Украйна» від 29 листопада 1942 р.

Подається за першодруком.

Віші — місто в центральній Франції, де у 1940—1944 рр., під час окупації Франції військами фашистської Німеччини, пере­бував французький уряд, очолюваний маріонетковим президентом маршалом Анрі-Філліпп-Омер Петеном (1856—1951). Цей уряд по-зрадницьки прислужував німецько-фашистським окупантам. Прем’єр-міністром в уряді Петеиа був П’єр Лаваль (1883—1945).

Вальмі - село у Франції, поблизу якого 20 вересня 1792 р. французька революційна армія одержала першу перемогу над військами австро-прусських інтервентів.

ШЕВЧЕНКО - ВОЇН

Вперше надруковано в газ. «Соціалістична Харківщина» від 10 березня 1943 р.

Подається за першодруком.

Гус Ян (1371—1415) — чеський патріот, поборник чеської національної і культурної незалежності, видатний діяч руху Реформації, спрямованого проти феодально-католицького гніту. Був професором і ректором Празького університету, очолив на­родний рух проти німецького засилля. Констапцький собор ка­толицької церкви в 1415 р. засудив Яна Гуса до спалення па вогпищі як єретика. Страта Гуса прискорила народно-визвольний рух в Чехії, що вилився у славнозвісні гуситські війни в 1419— 1434 рр. Т. Г. Шевченко оспівав чеського народного героя Япа Гуса в одній з найкращих своїх поем — «Єретик» ( 1845).

Б о г у н Іван (пом. 1664 р.) — видатний український полко­водець, близький сподвижник Богдана Хмельницького у визволь­ній війні українського народу проти шляхетської Польщі. В 1659 р. очолив повстання проти гетьмана-зрадника І. Вигов- ського. Розстріляний польською шляхтою 17 лютого 1664 р. під Новгородом-Сіверським.

Залізняк Максим — запорізький козак, один з керівників Коліївщини — народного повстання проти шляхетсько-польського поневолення иа Правобережній Україні 1768 р. Після поразки повстання був по-зрадницьки захоплений царським полковником Гур’євим і засуджений на довічну каторгу в Сибір. Його героїч­ну боротьбу оспівав Т. Г. Шевченко в поемі «Гайдамаки».

Гонт а Іван (пом. 1768 р.)—один з керівників Коліївщини. Був по-зрадницьки захоплений царським полковником Гур’євим і переданий шляхетсько-польським властям, які його замордували в с. Сербах поблизу м. Могилева-Подільського. Героїчний образ Гонти увічнений в поемі Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».

Павлюченко Людмила — відомий снайпер, в роки Великої Вітчизняної війни особисто знищила 309 фашистських солдат і офіцерів.

ТРАГЕДІЯ ХУТОРА КРЕДЯИКА

СПРАВА УЧИТЕЛЯ СИДЯКІНЛ

Статті написані для радіостанції «Радянська Україна», яка працювала в Москві, й прочитані автором 5 й 26 квітня 1943 р.

Вперше надруковані у виданні: Ярослав Галан. Твори в трьох томах, т. 2.

Подаються за авторизованим машинописом, що зберігається у фондах Центрального державного архіву Жовтневої революції і Соціалістичного будівництва УРСР (ф. 4811, оп І, од. аб. 156).

ЗАВЖДИ ВІРНИЙ

Вперше надруковано в журн. «Україна», 1943, № 6.

Подається за першодруком.

...н а мурах тюрми св. Бригід и...— Йдеться про ка­торжну тюрму в Львові, відому в народі під назвою «Бригідки», яка була заснована в мурах монастиря св. Бригіди. В пій було ув'язнено багато відомих учасників народного руху й героїчного комуністичного підпілля на Західній Україні в 20—30-х роках. Польська прокуратура в 1937 р. тримала тут чотири місяці Я. Га­дана.

Річ Посполита (букв, республіка)Так називалася Польща після Люблінської унії 1569 р., об’єднавшись в федератив­ну державу з Литвою. В 1795 р., після третього поділу Польщі між Росією, Пруссією й Австрією, вона втратила державну незалеж­ність і цю традиційну назву. Річчю Посполитою Польською найме­нувала себе буржуазно-поміщицька Польща, що відновилася як су­веренна держава після першої світової війни.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811—1843) — видатний український поет-демократ і громадський діяч. Очолював гурток прогресивних літераторів «Руська трійця», що видав альманах «Русалка Дністрова» (1837). Творчість М. Шашкевича мала знач­ний вплив на розвиток української літератури в Галичині.

Рутенські «б о т о к у д п»,—Ця зневажлива назва га­лицького націоналістичного міщанства, попівства й проавстрій- ської буржуазної інтелігенції взята Таланом з сатиричної поеми Івана Франка «Ботокуди» (1880), в якій дано нищівну характе­ристику реакційної західноукраїнської рутенщнни. Рутени — офі­ційна назва українців за австрійського панування.

Харшевська Софія — прогресивна польська письменниця, жила і працювала в Львові, у 1939 р. стала радянською письмен­ницею. Загинула 22 червня 1941 р. у Львові разом з С. Тудором і О. Гаврилюком від німецької авіабомби.

«Галицько-українська стрілецька дивізія СС» (дивізія СС «Галичина»).— Сформована в 1943 р. верховодами укра­їнського буржуазного націоналізму спільно з командуванням ні­мецько-фашистської армії для участі у війні проти СРСР. У 1944 р. була розгромлена радянськими військами у бою під Бродами.

Мельник Андрій — один із ватажків ОУН («Організації українських націоналістів»), терористичних фашистських банд.

(До 150-річчя народно-визвольного

повстання в Польщі)

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 24 бе­резня 1944 р.

Написано до 150-річчя польського народно-визвольного по­встання 1794 р. під проводом Т. Костюшка.

Подається за першодруком.

Вашіпгтон Джордж (1732—1799) — американський дер­жавний діяч. У 1775 р. очолив війська північноамериканських ко­лоній у війні 1775—1783 рр. за незалежність проти Англії. Був першим президентом Сполучених Штатів Америки в 1789—1797 рр.

...у вирішальній битві під Сарагого ю...— Сарато- га — місто в США (штат Нью-Йорк), поблизу якого 17 жовтня 1777 р. англійські війська здалися в полон американській визволь­ній армії.

...в містечку Торговиця оргапізувал и... кон- ф е д е р а Ц і ю,— Торговицька конфедерація 1792 р,—реакційний союз польських магнатів, що при підтримці царпці Катерини II був спрямований проти прогресивних реформ на польських зем­лях, якими після першого поділу Польщі володіла Росія. Ця кон­федерація прискорила другий поділ Польщі. Названа так тому, що була заснована в містечку Торговиці (ніші село Новоархангель- ського р-ну, Кіровоградської обл.).

...к в і с л і н г і в XVIII      сторіччя...— Квіслінг      Відкуп

(1887—1945) — ватажок норвезьких фашистів, допоміг німецьким фашистам окупувати Норвегію (1940). Ім’я Квіслінга стало сино­німом зрадника свого народу.

...п ісля другого розділу Польщ і...— Відбувся між Пруссією й Росією в 1793 р. Перший частковий розділ Польщі між Пруссією, Австрією й Росією був проведений у 1772 р. Третій, остаточний розділ Польщі, довершили Пруссія, Австрія й Росія в 1795 р., після поразки народпо-визвольпого повстаппя 1794 р., очолювапого Тадеушем Костюшком.

...битву під Рацлавіцамн.— Рацлавіце — село в Польщі, поблизу якого 4 квітпя 1794 р. польські повстанці під проводом Т. Костюшка одержали перемогу над царськими вій­ськами.

Розгром військ Костюшка під Мацеєвича- м и...— Мацейовіце — містечко в Польщі, поблизу якого 10 жовт­ня 1794 р. військо Т. Костюшка зазнало поразки від царського війська.

...9 термідор а...— Термідор — одинадцятий місяць респу­бліканського календаря, встановленого Конвентом у Франції 1793 р.; календар проіснував до 1806 р. 9 термідора (27 липня) 1794 р.’ відбувся контрреволюційний переворот, який ліквідував якобін­ську диктатуру і встановив владу великої буржуазії. Слово тер­мідор стало символізувати перемогу реакції.

Фуше Жозеф (1759—1820) — французький міністр поліції в 1799—1815 рр. Створив гнучку розгалужепу систему розшуку, пе­реслідування, шпигунства. Зажив лихої слави як безпринципний кар’єрист, що служпв урядам різних політичних напрямів.

 

 

Замок на В а в о л і — резиденція польських королів у Кра­кові та місце їх поховання.

Краківські План ти (від лат. рІаїВо — висаджую) — парк у Кракові.

напередодні

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 1 квіт- пя 1944 р.

Подається за першодруком.

П’я с т и — перша династія польських князів і королів, що походить нібито від легендарного вождя племені полян П’яста. За першого історично достовірного князя з династії П'ястів — Мвшка (бл. 960—992) були об’єднані майже всі польські землі.

Слов’янська держава лужичан — стародавня сло­в’янська держава у верхів’ї та на середній течії ріки Кіпре (нині територія Німецької Демократичної Республіки) з головним мі­стом Будншка (Бауцен). В кінці X ст. землі лужичан булп за­хоплені німецькими феодалами.

...обидва Г е н р і х п...—Йдеться про німецьких феодалів, князів Генріха Льва і Генріха Кетліча, які в середині XII ст. захопили частину польських земель.

Бранденбурзькі маркграфи — німецькі кпязі, які очолювали Брапдепбурзьке маркграфство, засноване в серсдипі XII ст. на території Польщі німецьким князем Альбрехтом Вед­медем.

Тевтонський орден — німецький духовно-лицарський орден, який протягом XIII—XIV ст. чинив грабіжницько-загарб­ницькі хрестові походи у Східну Європу. Захопив Східну Прус­сію, частішу Литви, польське Помор’я з Гданськом.

«Собаче поле», «Плов ц і» — місця, де в другій полови­ні XIV ст. поляки завдавали поразки лицарям Тевтонського ордену.

Г р ю н в а л ь д — селище у Східній Пруссії на правому березі нижньої течії Вісли, де в 1410 р. об’єднані війська поляків, ли­товців, росіян, чехів розгромили армію Тевтонського ордену і тим самим зупинили подальшу агресію німецьких лицарів проти сло­в’ян і прибалтійських народів.

II а перський Костка (бл. 1620—1651)—ватажок селянсь­кого повстання в Польщі у 1651 р., яке виникло і розвивалося в безпосередньому контакті з діями Богдана Хмельницького.

...к о р о л і в з німецької саксонської динас­тії.— Цими королями були: Авгует II (1697—1733) і Август III (1733—1768). Август II відомий своїм походом на Київщину (1697—1700), в якому його військо зазнало поразки від повста­лих селян і козаків, очолюваних Семеном Палієм.

Ян II Казімір — польський король в 1648—1668 рр.

Бісмарк Отто фон Шепгаузен (1815—1898)—німецький державпнй діяч, князь. Об’єднав Німеччину під зверхністю Прус­сії за допомогою воєн. У 1871—1890 рр,—рейхсканцлер Німецької імперії. Спритний дипломат, запеклий реакціонер, придушувач революційних рухів.

...л е г е и дари и й віз ... Д р ж и м а л и...— Польському се­лянинові з Познані Міхалу Држгшалі прусська влада заборонила будувати хату на землі, купленій ним у німецького колоніста. Це був один із заходів германізаційної політики прусського уряду. Држимала придбав циркову халабуду і жив у ній з сім’єю але до 1909 р. Віз Држимали став символом боротьби іі протесту поль­ських селян проти соціальної й національної неволі.

Бельведер — палац у Варшаві, в минулому резиденція польських королів і президентів.

Болеслав І Хоробрий (967—1025) — польський князь і король у 992—1025 рр. У боротьбі з так званою «Священною Рим­ською імперією» відстояв незалежність Польщі, об’єднав польські землі, поширив свою владу на значну частину земель західних слов’ян. У 1018 р. вчинив похід на Київ.

Імперія Я г е л л о и і в — двоєдина польсько-литовська фео­дальна держава, заснована литовським князем і польським коро­лем Яголлом у 1377 р., який одружився з польською королевою Ядвігою і тим самим утвердив династію польських королів Ягсл- лонів. Держава Ягеллонів володіла значною частиною українських і білоруських земель, простягаючись під Балтійського до Чорного морів.

Бон — польський міністр закордонних справ напередодні дру­гої світової війни.

Польське Дахау — концентраційний табір для політич­них в'язнів у Березі Картузькій в Західній Білорусії, окупованій Польщею в 20—30-х роках, заснований фашистським урядом Польщі в 1934 р. на зразок гітлерівського табору-тюрми в Дахау.

...прн йш л а ганьба тешинського удару в спи­ну Ч о х о с л о в а ч ч и н і.— 28 вересня 1938 р. прем’єр-міністром Англії Чемберленом, прем'єр міністром Франції Даладьє, фашист­ським диктатором Італії Муссоліні й фашистським диктатором Німеччини Гітлером була підписана в Мюнхені угода про роз­членування Чехословаччини. Згідно цієї угоди ІІімеччипа окупу­вала Судетську область, Угорщина — південний район Словаччини й Закарпатської України, а панська Польща загарбала Тешин- ську Сілезію. Це фактично спричинило початок другої світової війни, в якій Польща знаходилась спочатку па боці агресивпого блоку фашистських держав, а потім була захоплена Німеччиною.

Ридз-Смігли — польський генерал, головнокомандуючий польської армії на початку другої світової війни.

...дезертирства генерала Андерса...— У 1941 р. після нападу фашистської Німеччини па Радянський Союз на ра­дянській території була сформована польська армія па чолі з ге­нералом Андерсом, підпорядкована так званому польському емі­грантському уряду в Лондоні. Це військо мало брати участь у боях на радянсько-німецькому фронті, але в 1942 р. за наказом з Лондона залишило межі СРСР. Після розгрому фашистської Ні­меччини армія Андерса чинила опір силам народно-демократич­ного уряду Польщі.

...в нтівок емігрантського уряду в Лондо- п і...— Після загарбання Польщі фашистською Німеччиною у 1939 р. спочатку в Парижі, а потім у Лондоні функціонував так званий польський емігрантський уряд. Спираючись на підтримку імперіалістичних західних держав, цей профашистський «уряд» всіляко домагався відновлення в Польщі буржуазно-поміщицької влади, був лютим ворогом Польської Народної Республіки, про­водив одворто ворожу політику щодо СРСР. Припинив своє існу­вання в 1945 р.

Соснковський — один з реакційних профашистських дія­чів польського емігрантського уряду в Лондоні.

...«д о ковбаси иадкі, а від рала — швидше драп а»...— Тут перефразована українська народна приказка «Ласі па ковбаси, а від рала — швидше драла».

Аркадія — в ідилічній поезії країна щасливих людей.

НА ВАРШАВУ!

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 16 ве­ресня 1944 р.

Подається за першодруком.

«Ф е р д і н а н д и» — тяжкі броньовані самохідні гармати в ні­мецько-фашистській армії у 1943—1945 рр. На «фердійанди», як і на тяжкі танки «тигри» й «пантери», гітлерівці покладали особ­ливі надії.

СЛОВО ДО БРАТІВ ПОЛЯКІВ

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Сгсгмгопу вгіап- (1ап> від 23 грудня 1944 р. під назвою «Бо Ьгасі роіакб\у». Укра­їнською мовою вперше опубліковано в газ. «Радянська Україна» від 5 січня 1945 р. нід заголовком «В спільній боротьбі» з незнач­ними скороченнями.

Збереглися автограф і машинопис польською мовою (ф. 82, № 55 і 56), а також машинопис українською мовою (ф. 82, № 54).

Подається за цим машинописом.

«С г е г \у о п у в г і а п сі а г» — газета, орган Львівського обко­му Комуністичної партії України та обласної Ради депутатів тру­дящих. Заснована 1944 р.

Мечики Болеслава Хороброго — нагороджувальні відзнаки польського короля з династії П’ястів Болеслава І. Подібними відзнаками нагороджували себе в 30-х роках польсько- ианські шовіністи, удаючи з себе патріотів.

Камелоти - найманці, запроданці.

...п ольський санітарний кордо н.— Санітарним кор­доном прозвали Польщу 1919—1939 рр. західні імперіалістичні держави, доручаючи їй охорону капіталістичної Європи від безпо­середнього вплину Радянського Союзу. В зв’язку з цим Польщу називали ще й буферною державою.

Б а ден і Казімір (І846—1909) — австрійський реакційний дер­жавний діяч, польський поміщик, намісник австрійського цісаря в Галичині в 1888—1895 рр. Жорстоко придушував опозицію австрій­ському урядові.

Бадені Станіслав (І849—1913) — посол у галицькому сеймі, вірний слуга цісаря, ставленик польської шляхти. Я. Галан під «кривавими махінаціями графів Бадені» має па увазі так звані «баденівські вибори» до сейму в 1897 р., коли за наказом Казімі- ра Бадені було вчинено криваву розправу над українськими тру­дящими, які вимагали реальних виборчих прав: десять чоловік було вбито, 19 тяжко поранено, 769 заарештовано.

Панове рачкевичі і квапінські попросту захворіли Львово м,— Йдеться про реакційних діячів поль­ського емігрантського уряду в Лондоні (1940—1945), серед яких особливо відзначалися Рачкевпч і Квапінський безглуздими дома­ганнями відновлення панської Польщі в старих довоєнних ме­жах з усіма колоніями — Західною Україною й Західною Біло­русією.

Варшавська витівка генерала      Бор а...— Йде­

ться про Варшавське повстання 1 серпня — 2 жовтня-1944 р., яке мало трагічний кінець для багатьох тисяч трудящих Польщі — було жорстоко придушене гітлерівцями. Коли Радянська Армія ступила па польську землю, польський емігрантський уряд у Лон­доні, підбурюваний американо-англійськими імперіалістами, спро­вокував Варшавське повстання, маючи на меті не допустити ви­зволення Польщі Радянською Армією, викликати громадянську війну, щоб перешкодити встановленню народної влади. Прогре­сивні сили Польщі були проти того повстання, але, змушені об­ставинами, приєдналися до нього, щоб спрямувати цей збройний виступ на боротьбу за нову, демократичну Польщу. Польській фашистській кліці на чолі з генералом Бур-Комаровським (Бо­ром) вдалося спровокувати тисячі трудящих взятися за зброю, бо їх запевнили, нібито виступ погоджено з командуванням Ра­дянської Армії.

...щ ось на зразок Б а л к а н і в...— Дії польської бур­жуазно-поміщицької реакції Я. Галан уподібнює діям гнобитель­ських класів балканських країн, де феодали, поміщики, буржуазія протягом тривалою історичного періоду, зраджуючи свій трудовий народ, були опорою влади іноземних загарбників.

ТЕ, ЧОГО НЕ ЗАБУВАЮТЬ

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 21 груд­ня 1945 р. Машинописний оригінал з авторськими правками збе­рігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка АН УРСР, ф. 82, од. зб. 36.

Подається за першодруком.

Розенберг Альфред — один з найближчих до Гітлера вер­ховодів фашистської Німеччини, теоретик фашизму, гітлерівський уповноважений на окупованих землях слов’янського Сходу, зокрема па тимчасово загарбаних територіях СРСР. Страчений у 1946 р. за вироком Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі.

Кейтель Вільгельм (1882—1946)—німецький генерал- фельдмаршал, начальник верховного штабу головнокомандування збройних сил фашистської Німеччини. 8 травня 1945 р. підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Страчений за ви­роком Міжнародного військового трибуналу як один з головних німецьких воєнних злочинців.

Переяславський договір — постанова Переяславської ради 8 січня 1654 р. про возз’єднання України з Росією.

...м оторошні часи Юзефович а...— Юзефович Михайло Володимирович (1802—1889) — голова Київської археологічної ко-

місії, помічник попечителя Київського учбового округу, запеклий ворог так званого українофільського руху, в якому вбачав «за- ! маскований соціалізм» і «приховано зазіхання на державну єд­ність Росії». За його доносом цар Олександр II підписав 18 трав- [ ия 1876 р. (в м. Емсі, нині ФРН) «Емський акт», спрямований на придушення української культури. Цоіі акт був продовжеппям подібного «Валуєвського циркуляра 1863 р.». Не дозволялося вво- ; зити до Росії з-за кордону україпські книжки, друкувати україн- I- ські переклади з російської та іноземних мов, заборонялися театральні вистави українською мовою. Саме це і мав на увазі !| Я. Галан.

...у кишені сердюків, Скоропадських, донцо- в и х, б а р а н о в с ь к н х, мельників, б а н д е р та шухе- ¹ в и ч і в,—Перелічуючи прізвища лідерів українського буржуазно- I) го націоналізму, фашизму, Я. Галан підкреслює їх продажність,

І

запопадливе слугування фашистській Німеччині в 20—30-ті роки, називає їх сердюками. Сердюки — козаки найманих охоронних (сердюцьких) полків на Лівобережній Україні в кінці XVII ст.— 20-х роках XVIII ст. Вони виконували військово-охоронну та по- ліційну службу; використовували їх і для придушення антифео­дальних, антикріпосницьких селянських рухів. В народі слово «сердюки» набрало значення найманців, запроданців, душителів волі.

і      Г е р і н г, Борман, Кейтель, Розенберг — голов­

ні воєнні злочинці фашистської Німеччини, найближча опора Гіт- лера, творці горезвісного третього рейху, палії другої світової війни.

ПРО ЩЭ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 2 верес­ня 1947 р.

Подається за першодруком.

...у роки Клемансо, Ості на Чемберлена і Гу­вер а...— Клемансо Жорж-Бенжамен (1841—1929) — французький політичний і державшій діяч, один з організаторів антирадянської інтервенції в 1918—1920 рр.; Чемберлен Остін (1863—1937) — ан­глійський державний діяч, один з ініціаторів розриву диплома­тичних відносин між Великобританією і СРСР у 1927 р.; Гувер Герберт-Кларк (1874—1964) — президент СІЛА в 1929—1933 рр., брав участь в організації антирадянської інтервенції проти СРСР після Великої Жовтпевої соціалістичної революції.

...д олі Альбіону і Нового світ у...— Слід розуміти — Англії і США.

Гру шевський М. С. (1866—1934) — український буржуаз­ний історик, один з ідеологів буржуазно-націоналістичної контр­революції на Україні, був головою контрреволюційної Центральної

Р^аД^п-      ,_у ...      .. „      ...

Кліо — муза історичної науки в міфологи давньої Греції.

За сто кроків од садиби цісарсько-королів­ського н а м і с п и к а...— У Львові була резиденція намісників австрійського імператора, які правили Галичиною. Будинок М. Гру- шевського був поруч тієї резиденції. Я. Галан глузує з того, іцо

20 Я. Галан, т. 3.

593

поборник «самостійної» України М. Грушевський мирно уживався обіч поневолювачів українського народу.

Ще за Володимира Великог о...— Йдеться про Во­лодимира Святославича, великого князя київського (бл. 980— 1015 рр.), за якого Київська Русь досягла найбільшої могутності: були об'єднані в одній державі всі східнослов'янські землі, вклю­чаючи Закарпаття й Тмутаракань (сучасна Тамань).

«П р о с в і т а» — культурно-освітня організація в Західній Україні, заснована 1868 р. з метою поширення освіти серед на­роду (відкривала хати-читальні, видавала популярні брошури, календарі). Спочатку діяльність «Просвіти» мала ліберально-бур­жуазний напрям. У кінці XIX ст. в більшість її осередків про­никли націоналістичні елементи. Керівництво «Просвіти» захопи­ла націоналістична склерикалізована інтелігенція, духовенство. В роки пансько-польської окупації «Просвіта», зокрема її голов­ний провід, були в руках УНДО. Керівники товариства намагали­ся перетворити заклади «Просвіти» на осередки антнрадянської пропаганди. Комуністи в підпіллі боролися за свій вплив у «Про­світі», в її низових осередках.

Центральна рада — контрреволюційна буржуазно-націо­налістична організація, яка виникла на Україні в березні 1917 р. і тимчасово захопила владу в листопаді 1917 р. Вороже сприйня­ла Велику Жовтневу соціалістичну революцію, стала на шлях боротьби проти Радянської влади, встановивши на Україні режим жорстокого терору, уклала з імперіалістичною Німеччиною Брест- Литовську угоду в 1918 р., але окупанти, переконавшись, що Цент­ральна рада не спроможна придушити революційний рух на Укра­їні, розігнали її, поставивши при владі маріонетковий «уряд» гетьмана П. Скоропадського.

В и г о в с ь к и й Іван (пом. 1664 р.) — гетьман України в 1657— 1659 рр., був генеральним писарем у війську Богдапа Хмельни­цького. Після смерті Хмельницького провадив політику відриву України від Росії іі підпорядкування її Польщі, зажив лихої сла­ви як зрадник українського народу.

Мазепа 1. С. (1644—1709) —гетьман Лівобережної України в 1687—1708 рр., зрадник українського народу, намагався відірвати Україну від Росії, спираючись на Польщу та Швецію. Коли війсь­ка шведського короля Карла XII вторгайся в Росію у 1708 р., Ма­зепа перейшов на їх сторону. Після поразки шведів під Полтавою у 1709 р. втік разом з Ітарлом XII до Туреччини. Залишив по собі лиху славу зрадника народу. Українські буржуазно-націоналістич­ні фальсифікатори історії намагаються всіляко виправдати чорну зраду Мазепи.

Хвильовий Микола Григорович (1893—1933, справжнє прі­звище Фітільов) — український письменник буржуазно-націоналі­стичного спрямування. У своїх творах проповідував орієнтацію па буржуазну культуру Західної Європи, відрив української культу­ри від російської.

Детердінг Генрі — нафтовий магнат або, як його назива­ли, «нафтовий Наполеон», фактичний хазяїн англо-голландської нафтової монополії «Роел-Дач компані». До першої світової війни володів нафтовими промислами у Грозному і Баку; позбавлений цих володінь Великою Жовтневою соціалістичною революцією, до кінця днів своїх домагався повернення всього втраяопого, давав мільйони па організацію інтервенції проти СРСР. Був прямим інспіратором хрестовою походу проти СРСР у 1930 р., проголоше­ного папою римським Пієм XI.

Чсмберлен Невіль ( 1869—1940) — апглійськпіі державний діяч, консерватор. В 1937—1940 рр. прем’єр-міністр Великобрита­нії, активний організатор агресії фашистських держав проти СРСР. Підписав Мюнхенську угоду в 1938 р., гцо сприяла загар­банню Чехословаччнни фашистською Німеччиною і фактично по­клала початок другій світовій війні.

Бріан Арістід (1862—1932) — французький державний і по­літичний діяч, кілька разів очолював уряд Франції, зокрема в 1925—1931 рр. Виступав у 1931 р. за створення блоку «Пан-Євро- па» під гегемонією Франції, спрямованого проти СРСР.

...співець «голубої Савойї»...— Тут Я. Галан має на увазі М. Хвильового, який в одному з своїх творів назвав Україну «Голубою Савойєю», вкладаючи в ці слова неприхований націоналістичний зміст.

Муссоліпі Беніто (1883—1945)—фашистський диктатор Італії в 1922—1943 рр. Разом з Гітлером розв'язав другу світову війну.

—флорептійськпм учителем фашистського диктатора М у с‘с о л і н і,— Йдеться про Макіавеллі Пікколо ді Бернардо (1469—1527) — італійського політичного діяча, істо­рика й письменника, який в своїх працях виступав за утверджен­ня державної влади монарха будь-якими засобами.

...в ершннкн інтервенційного Апокаліпсис а...— Апокаліпсис (грецьк.— букв, відкриття) — одна з книг Біблії, біль­ше відома як «Одкровення Іоанна Богослова». В цій книзі викладено фантастпчпі мареппя-пророкування про кінець світу і страиіпий суд божий над грішниками. Імперіалістичний і клерикальний ан- тикомунізм у багатьох країнах буржуазного Заходу використовує Апокаліпсис для пропаганди неминучості війни віруючих усього світу проти «безбожників», вкладаючи в ці слова агресивний антикомуністичний зміст. Віщунами суду божого в Апокаліп­сисі є саме вершники, які трублять у зловісні сурми. Я. Га­лан у багатьох своїх творах використовував образи Апокаліпсиса для характеристики імперіалістичних, фашистських агресорів.

«Літературно-науковий віснпк» — український літературно-мистецький і громадсько-політичний місячник. Засно­ваний у 1898 р. До 1906 р. виходив у Львові. Мав демократичний напрям. У ньому брали участь І. Франко, О. Маковей, В. Гнатюк, письменники з Наддніпрянської України. З 1907 по 1914 р. виходив у Києві, був закритий і відновлений 1917 р., мав ліберально-бур­жуазне спрямування, а з травня 1922 р. видавався у Львові як орган української буржуазно-націоналістичної контрреволюції та фашистської реакції. Відзначався лютими нападками й наклепа­ми на СРСР, на соціалізм. З 1933 по 1939 р. журнал, очолюваний Д. Донцовим, виходив під пазвою «Вісник».

«Союз визволення України» (СВУ) — організація українських буржуазних націоналістів аастро-німецької орієнта­ції, створена 4 серпня 1914 р. у Львові на чолі з Володимиром Дорошенком та ін. її керівники розраховували па перемогу ав-

стро-німецького блоку в першій світовій війні й па одержанпя з рук переможців «самостійної України». СВУ організував спеціаль­ні військові частини в австрійській армії («українські січові стрільці»), брав участь в австро-пімецькій окупації України в 1918 р.

Е й х г о р н — німецький генерал, очолював окупаційні війська на Україні в 1918 р. Убитий народпимп месниками в Києві.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — генерал російської царської армії, великий поміщик, запеклий монархіст. У 1918 р. дістав з рук німецьких окупантів посаду маріонеткового гетьмана України. В кінці 1918 р. разом з німцями втік за кордон.

Маланюк Євген (1897—1973) — український буржуазний націоналіст, один з проповідників фашизму, активний співробіт­ник донцовського «Вісника», автор багатьох аптирадянськпх збірок віршів і поем, сповнених патологічної ненависті до Радянської України. Після другої світової війни жив у США, продовжував люті напади на СРСР.

Торквемада Томас (бл. 1420—1498) — головний інквізи­тор в Іспанії, домініканський чернець, засудив па спалення багато тисяч єретиків.

...п рииесуть на мечах народам Росії й України долю а ц т е к і в.—Йдеться про долю індійської народності у Мексіці. Ацтеки були майже повністю винищені ко­лонізаторами.

...с конструйованою Черчіллем залізною за­вісо ю...— Йдеться про те, що англійський державний і політич­ний діяч, прем’єр-міністр Англії в роки другої світової війни Уїнстон-Леонард-Сненсер Черчіль (1874—1965) у березні 1946 р. виступив з промовою в американському м. Фултоні, закликаючи об’єднати сили Англії та США для стиорення воєнного блоку, спрямованого проти СРСР.

Чап Кай-іпі (1887—1972) — китайський реакційний вій­ськовий і політичний діяч, очолював антинародний уряд, був лі­дером буржуазпо-паціопалістнчиої партії Гоміндан. У 1949 р. після розгрому гомінданівської армії Народно-визвольною армією Китаю втік з залишками своєї кліки на о. Тайвань.

...нагадувало різню г у г е н о т і в...—Гугепоти — про- тестанти-кальвіпісти у Фрапції в XVI—XVIII ст. Поролися з ка­толиками. Тисячі їх загинули від рук фаиатиків-католнків, підбу­рюваних реакційним духовенством, у Варфоломіївську ніч 1572 р.

1612 і 1812 роки...—У 1612 р. в Москві зазнали пораз­ки польські інтервенти, а в 1812 р.— Наполеоп І.

СВІТЛО Зі СХОДУ

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 29 січня 1948 р.

Подається за першодруком.

Стефапик Василь Семенович (1871—1936) — видатний укра­їнський письменник-демократ, неперевершепий майстер психоло­гічної новели. В своїх творах відобразив трагічну долю західно­української селяпської бідноти за австрійського та пансько- польського поневолення. Після Великої Жовтневої соціалістичної

 

 

революції мав дружні взаємипп з літературними іі громадськими колами Радянської України.

Потоцькпіі Андрій (1801—1908) — польський магнат, ці­сарський намісник Галичини в 1902—1908 рр., жорстоко придушу­вав визвольні рухи українських трудящих. У 1908 р. був убитий у Львові студентом Мирославом Миколайовичем Сочинським (1887 р. народж.).

Шептицький Апдрій (1805—1944) — митрополит україн­ської греко-католпцької (уніатської) церкви в 1900—1944 рр. Вір­но служив австро-угорським і пансько-польським гнобителям укра­їнського народу, допомагав німецько-фашистським окупантам па Україні, Ідейний натхненник українського буржуазного націо­налізму, фашизму. Організовував реакційні клерикальні партії, утримував численні аитирадянські газети і журнали.

...п орівнятп тільки з різпею вірмен у Т у - р е ч ч и н і.—У квітні 1915 р. турецький уряд, що проводив полі­тику геноциду щодо вірмен, звелів місцевим оргапам влади ви­нищити всіх вірмен у Туреччині. Внаслідок цього було вбито по­над 1,5 мільйона чоловік, вигнано в пустелі Месопотамії 600 тис., 300 тис. знайшли притулок у Росії.

Яничари — добірні військові частини у Туреччині в XIV— XVIII ст. Спочатку формувалися з військовополонених. Пізніше яничарів виховували з хлопчиків і юнаків, силоміць набраних з підвладних слов’янських земель. Навернені в іслам, перотворепі па релігійних фанатиків, яничари були опорою султанського тро­пу, викопували військову й поліцейську службу; згодом стали привілейованою кастою, що живилася ще й коштом грабування населення, часто вершила державні справи, аж до участі в дер­жавних переворотах. Яничарами стали називати запроданців, зрадників, які зреклися свого народу й стали слухняним знаряд­дям ворогів-чужинців.

Левицький Кость (1859—1941) — одип з ватажків україн­ського буржуазного націоналізму, па протязі багатьох десятиліть прислуговував різним гнобителям українського народу: до 1918 р. ревно служив австрійському цісарському престолові, в 1918— 1919 рр. був членом уряду маріонеткової ЗУНР («Західноукраїн­ська пародна республіка»), допомагав імперіалістам Антанти в інтервенції проти Країни Рад, в роки пансько-польської окупації в 1919—1939 рр. активно співробітничав з польськими фашистськи­ми властями.

Канни —селище в Італії, поблизу якого в 216 р. до н. е. карфагенське військо під командуванням полководця І’анпібала оточило і розгромило чисельно більші війська римлян. З того часу слово Канни символізує військову поразку.

ІСТОРІЯ КРОКУЄ ВПЕРЕД

Вперше надруковано в газ «Закарпатська правда» від 1 трав­ня 1949 р.

Подається за першодруком.

Еттлі Клемепт-Річард (1883 р. народж.) — англійський дер­жавний і політичпнй діяч, лідер лейбористської партії в 40—50-х роках; як прем’єр-міпістр Англії в 1945—1951 рр. провадив воро- зку зовнішню політику щодо СРСР і країн народної демократії, був одним з фундаторів Північпо-атлаптнчпого агресивпого пакту (НАТО).

Гутенберг Альфред (1865—1951) — один з наймогутніших магнатів німецького монополістичного капіталу. В 1909—1918 рр. керував концерном Круппа, потім створив велетенський концерн преси і кіно, який вів антирадянську мілітаристську пропаган­ду, фінансував Гітлера і його партію, допоміг їм захопити вла­ду в Німеччині. Після війни брав участь у відновленні фашист­ської організації та її військового філіалу «Сталевий шолом». Був одним з авторів «Плану Гофмана» (1931), за яким Ні­меччина разом з імперіалістами Англії і Франції мала напасти па СРСР.

«Морга»» — одна з паймогутніших фінансово-політичних груп СІЛА, очолювана родиною Морганів; значною мірою визна­чає політику правлячих кіл.

Жеромський Стефан (1864—1925) — польський письмен- ник-реаліст, відображав соціальне гноблення в панській Польщі, заперечував нереволіоціііні шляхи визволення трудового народу, виступав проти національного гноблення українців і білорусів у панській Польщі (роман «Провесна», 1925).

Естергазі — рід магнатів, аристократів в Угорщині. Сотні літ володіли великими маєтками, впливали на політику уряду. Були їх маєтки і на українському Закарпатті.

...к р а ї н м а р ш а л л і з о в а н о ї Є в р о н и...— Країн, що поставили себе в залежність (економічну й військову) від полі­тики монополій США за так званим «планом Маршалла».

Маршалл Джордж Кетлетт (1880—1959) — американський генерал, державний секретар США в 1947—19-19 рр., автор при­йнятого конгресом і нав’язаного багатьом країнам Європи плану економічної та військової допомоги, за яким США під виглядом економічної допомоги підкоряли своєму впливу багато західно­європейських держав, посилювали контроль над їх економікою, підривали економічні зв’язки цих країп з СРСР та іншими соціа­лістичними країнами.

Бевін Ернест (1881—1951)—англійський державний і по­літичний діяч, один з лідерів правого крила лейбористської пар­тії, міністр закордонних справ у 1945—1951 рр. Один з ініціато­рів створення НАТО та інших агресивних блоків.

...буде щось гірше 1929 р о к у...— В 1929 р. весь ка­піталістичний світ був уражений глибокою економічною кризою, яка тривала до кінця 1933 р.

...а нти імперіалістичний фронт довжиною в 12 тисяч кілометрі в.— Йдеться про перемогу Китайської народно-визвольної армії над військами китайської контрреволю­ції та її союзників — американських інтервентів у 1949 р.

...о стани ій цвях в труну зрадницького го­мінданівського режим у.— Йдеться про встановлену в Китаї 1927 р. диктатуру великої китайської буржуазії й поміщиків, підтримувану імперіалістичними державами й очолювану реакцій­ною партією Гоміндан. У 1949 р. гомінданівську диктатуру було повалено, але рештки буржуазно-поміщицької контрреволюції ота­борилися на Тайвані.

...часи нрпдушепня боксерів...— Йдеться про анти­імперіалістичне повстання селянської і міської бідноти в Китаї у 1899—1901 рр. Відоме ще іі як Іхетуанське повстання. І-хе-ту- аиь — загони справедливості і згоди, які переможно вступили в Пекін. Об'єднаними силами Німеччини, Японії, Англії, СІПЛ, Франції й Австро-Угорщини повстапня було жорстоко придушене

Квакер Т р у м е н.— Квакери — християнська протестант­ська секта, виникла в Англії близько 1650 р. під час англійської буржуазної революції XVII ст. як релігійний рух, спрямований проти феодального ладу. Квакери відкидають атрибути іі обряди зовнішньої релігійності, церковну організацію, присягу, військову службу. Релігійні громади квакерів існують в Англії, СШЛ та інших країнах. До цієї секти належав Трумен Гаррі (1884—1969) — президент СІ11А в 1945—1953 рр., якиіі у 1947 р. висунув програ­му імперіалістичної експансії (доктрина Трумена) і заклав осно­ви агресивного імперіалістичного Північно-атлантичного блоку.

ГРАНЬ ІСТОРІЇ

Вперше подруковано в жури. «Радянський Львів», 1949, № 11.

Подається за першодруком.

«Д в і й к а» — польська шпигунська служба до 1939 р.

...о рганізатор мисле піці, кого      погром у.— Добо-

шинський Адам (1904—1949) — польський фашист; в ніч на 23 червня 1936 р. він з озброєпою бандою своїх прибічників за­хопив повітове містечко Мпслепіце Краківського воєводства і вчипив кривавий погром єврейського населення.

Г у в е р Едвард — тодішній начальник центрального розвіду­вального управління СІЛА.

ОУН («Організація українських націоналістів»)—пайреак- ційніше угруповання українських фашистів, терористичні банди, що діяли па західноукраїнських землях у 20—40-х роках. Чинили погроми прогресивних організацій, були найлютішими ворогами Радянської України, діяли під орудою німецьких фашистів. У роки Великої Вітчизняної вііінп служили німецьким окупантам. Ватаж­ками ОУН були Є. Коповалець, А. Мельник, С. Бандера. Після війни здійснювали терористичні актй проти радянських установ і активістів в західних областях України. Від рук бандерівців заги­нув 24 жовтня 1949 р. Я. Галан. Після війни недобитки ОУН осі­ли в СІЛА, ФРІІ, Канаді.

Н С 3 (Народове сіли збройне) — військові загони, організова­ні американською н англійською розвідками з так зваппх «пере­міщених осіб», насамперед польської національності, на території Західної Німеччини після поразки Гітлера. Подібною щодо своїх політичних цілей організацією була іі АК. На ці сили опиралася польська буржуазно-поміщицька реакція, прагнучи не допустити встановлення в Польщі народно-демократичної влади.

«І н т е л і д ж е н с сервіс» — англійська розвідка.

ВЕЛИЧ ВИЗВОЛЕНОЇ ЛЮДИНИ

Стаття паписапа російською мовою для газ. «Львовская прав­да» до десятиріччя возз’єднаппя західноукраїнських земель з Ра­дянською Україною. За життя автора не друкувалася. Бандерівці

вбили Ярослава Галана за роботою над цією статтею. Зберігся рукопис, забризканий кров'ю письменника.

Вперше надруковано після смерті письменника польською мо­вою в газ. «Сгепуопу взіапсіаг» від 29 жовтня 1949 р. під назвою «Осі потеа икзгіаііошаїу зір ІисЕкіе Іову». Російського мовою вперте надруковано в газ. «Львовская правда» від 5 грудня 1949 р.

Подається за першою публікацією українською мовою в журн. «Вітчизна», 1950, № 5.

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА

ПОЛЬСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Вперше надруковано в журн. «Нові шляхи», 1929, № 6.

Подається за першодруком.

«Нові шляхи» — український літературно-науковий, ми­стецький і громадський журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові в 1929—1932 рр. за редакцією відомого українського письмен­ника Антона Крушельпицького (1878—1941), широко висвітлю­вав жпття народів СРСР, пропагував ідею возз’єднання захід­ноукраїнських земель з Радянською Україною, вмішував багато творів радянських письменників. У «Нових шляхах» друкували свої твори «горнівці» (В. Бобинський, Я. Галан, Я. Кондра, 1. Ми- хайлюк та іп.). Я. Галан опублікував свої п’єси: «Вантаж» (1929, № 67) і «Вероніка» (1930, № 3—5). У жовтні 1932 р. жур­нал був закритий органами окупаційної влади разом з іншими прогресивними виданнями.

Реймонт Владислав Станіслав (1867—1925) — видатний польський письменник-реаліст, автор багатьох ромапів, повістей, оповідань з селянського іі робітничого життя. Вершиною його творчості є ромап «Селяни», 1902—1909 (Нобелівська премія, 1924), а також «Земля обітована» (1897—1898) — роман з життя текстильників Лодзі.

«С к а м а п д е р» — літературна група в Польщі, заснована в 1920 р. Ю. Тувімом, Я. Івашкевичем, А. Слопімським та іншими. Видавала журнал «Скамандер» у 1920—1939 рр. Спочатку утвер­джувала реалістичні принципи творчості. Була дуже неоднорідна за ідейно-художніми спрямуваннями, а тому поступово занепа­ла. Першими відійшли революційні поети: В. Бронсвськип, Р. Станде, В. Вандурський. Деякі «скамапдрити» пізніше опи­нялися в таборі ворогів Польської Народної Республіки (Яп Лехонь).

Бропевськпй Владислав (1897—1962) — видатний поль­ський поет і громадський діяч, автор численних збірок поезій, пройнятих пафосом революційної боротьби й утвердження ідей соціалізму, багатьох літературно-критичних праць, в яких від­стоював принципи пролетарської партійності і правдивості ми­стецтва. В 1925 р. видав з Р. Станде й В. Вапдурським револю­ційний поетичний бюлетень «Три залпи». Соратник західноукра­їнських революційних письменників. Разом з С. Тудором і Я. Таланом був найактивнішим організатором Антифашистського

конгресу працівників культури у Львові в 1936 р., де виступив з доповіддю па тому «Культура і фашизм».

С т а н д е Станіслав Рішард (1897—1937) — польський пост, комуніст, один з активних творців революційної поезії в Польщі. В 1931 р. переїхав до СРСР, працював у редакції журналу «Ин- торнациональиая литерагура» і «КиІМіга таз».

Вандурський Вітольд (1891 — 19.37)—польський поет, драматург, театральний діяч, один з творців пролетарської пое­зії й робітничого театру в Польщі. Член Комуністичної партії Польщі. В 1929 р. переїхав до СРСР, керував польським театром- студією в Києві.

Каден-Бандровський Юліуш (1885—1944) — польський письменник. Значна частіша його творів відображає шлях до влади й панування Йозефа Пілсудського. В циклі романів «Чорні кри­ла» (1929) зобразив тяжке життя шахтарів у буржуазній Польщі. Рукописи завершальних книг цього циклу загинули під час Вар­шавського повстання 1944 р., спровокованого польським емігрант­ським урядом у Лондоні. Тоді ж загинув і письменник.

Вельо польська Марія Йоанна (1884—1940) — польська буржуазна письменниця, журналістка, публіцистка. В 20—30-х ро­ках працювала в проурядовій польській періодичній пресі, в 1935 р. дістала високу нагороду Польської академії літератури. Загинула в фашистському концтаборі.

Сану вати — оздоровлювати. Уряд Пілсудського прибрав со­бі пазву «уряду санації», пообіцявши оздоровити громадсько жит­тя в країні. Це «оздоровлення» пролилося ріками крові нескоре­них, утвердилося тюрмами й концентраційними таборами, зокро- ма табором смерті — Березою Картузькою.

Слонімський Антоні (1895—1970) — польський письмен­ник. Виступав з ліберально-демократичних позицій проти війни іі імперіалістичної реакції. Гостра критика фашизму в 30-х роках поєднувалася у нього з абстрактним гуманізмом, скепти­цизмом; написав кілька комедій, краща з них «Вавілонська вежа» (1927). В роки другої світової війни жив у Парижі й Лопдопі, де випустив збірники своїх поезій антифашистського спрямування. В 1956—1959 рр. очолював Спілку письменників Польської Народ­ної Республіки.

Тувім Юліан (1894—1953) — видатний польський поет. Су­часна критика справедливо назвала його творчість «початком по­вої поетичної ери» в Польщі. В численних книгах поезій викри­вав суперечності буржуазної Польщі, виражав ненависть до міщанства, оспівував «малу», «просту» людину, виступав з жагу­чим осудом фашизму, стверджував соціалістичну перебудову Поль­щі, її дружбу з СРСР. Багато перекладав з інших мов, зокрема тво­ри О. Пушкіна, М. Некрасова, Шота Руставелі, М. Лєрмонтова, В. Маяковського, М. Рильського. Перекладач «Слова о полку Іго­ревім». Був одним з організаторів групи письменників «Скамап- дер» у 1920—1939 рр.

Івашкевич Ярослав (1894 р. народж.) — видатний поль­ський письменник і громадський діяч, автор кількох збірок пое­зій, багатьох романів, повістей, драматичних творів. Найвидатиі- шим його твором є двотомний роман «Честь і слава» (1956—1965) про польську інтелігенцію і проблеми мистецтва. Був члоиом гру- пи «Скамандер», з 1959 р. голова Спілки польських письменни­ків. Член Всесвітньої Ради Миру. Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між пародами» (1970). Перекладач гіое- зііі Т. Г. Шевченка.

«Caméra obscur а» (лат.— темпа кімната) — прототип фо­тоапарата у вигляді затемпеного приміщення (або ж закритої скриньки) з невеликим отвором у стінці. Таку назву мав сати­ричний відділ у варшавській газеті «Kurjeryk» («Кур’єрик»),

Стафф Леопольд (1878—1957) — польський поет і драматург, зазнав впливу символізму. В поезіях 1905—1918 рр. співчутливо писав про робітників (збірник сонетів «Справедливий гнів»), У збірниках поезій «Тиха погода» (1946), у віршах «Новина» (1949), «Мпр» (1950) та ін. привітав народно-демократичний лад Польщі. Багато працював як перекладач творів Мікеланджело Буо- нарроті, Д. Дідро, П.-В. Гете, Р. Роллана, Т. Манна та ін. Був віце- президентом Польської академії літератури в 1934—1939 рр.

М а к у ш и н с ь к и й Корнель ( 1884—1953) — польський поет, критик, публіцист-фейлетоніст, освіту здобув у Львівському й Па­ризькому університетах. У 1915—1918 рр. жив у Києві, працював у польському театрі. З 1918 р. жпв у Варшаві. В своїй творчості утверджував буржуазно-поміщицьку Польську державу.

Віктор Ян (1890 р. народж.) — прогресивний польський письменник, автор романів «Верби над Сепою» (1933) і «Орапка на пар» (1935), в яких відображено тяжкі злидні й безправ'я се­лянства в Польщі у 20—30-х роках, одверто виступав проти при­душення селянських заворушень 1937 р. В історичних романах про гуситські війни «Крилатий чернець» (1947) і «Папа й бунтар» (1953) виступав проти релігійного фанатизму й мракобісся.

«W iadomosci literackie» — літературно-культурний тижневик ліберально-буржуазного напряму; виходив у Варшаві в 1924—1939 рр. На його сторінках часто виступали прогресивні письменники Польщі, зокрема видатний революційний пролетар­ський поет Владислав Броневськпй.

Кунцевичева Марія (1899 р. народж.) — польська письменниця, брала активну участь у літературних об’єднаннях Польщі в 20—30-х роках, була відзначена високими урядови­ми нагородами. В 1940—1955 рр. жила в Англії, з 1956 р,— в США. У Польській Народній Республіці надруковані країці її твори.

Тандита — ринок для збуту дешевих старих речей. Вироб­ляти тандиту означає в переносному розумінні виробляти недо­броякісну продукцію для дешевого ринку.

Марчанськи й Антоні Станіслав (1899 р. народж.) — поль­ський буржуазний письменник. У 1938 р. емігрував до США, ви­давав журнали, газети, в яких друкував власні твори, перекладав твори Марка Твена, Б. Брехта та інших.

З ПОЛЬСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА

Вперше падруковано в журп. «Нові шляхи», 1929, № 8.

Це рецензія на віршовану драму А. Слонімського «Wgza Ba­bel» («Вавілонська вежа») та прозовий роман Бруно Ясепського «Pal§ Paryz» («Палю Париж»),

Подається за першодруком.

Ясенський Брупо (1901—1941) — польський і російський радянський письменник. До 1925 р. жни у Польщі; в 1925— 1928 рр. жив у Парижі; з 1929 р,—в СРСР. Автор популярної поемп «Слово про Якуба Шелю» (1926), романа «Палю Париж» (1928), написаного у відповідь на антирадянський памфлет про­фашистського французького письменника П. Морапа «Я палю Москву», Російською мовою написав кілька новел, сатиричну п'єсу «Бал манекенів» (1931) та роман «Людипа міняє шкіру» (1932— 1933).

Уривки з віршів подаються в перекладі Ф. Скляра.

«П а н - Є в р о п а» — під такою назвою була випущена книга французького політичного діяча Кудеигова Калергі, в якій він намагався обгрунтувати погребу утворення в 1930 р. блоку капі­талістичних держав Європи на чолі з Францією, спрямованого про­ти СРСР. Суперечності між імперіалістичними країнами Заходу, протидія СІЛА, Англії, Італії перешкодили створенню цього ан- тирадянського блоку.

Бур м естер Віллі (1869—1933) — німецький музикант; ав­тор скрипкових транскрипцій, віртуоз-виконавець творів Н. ГІа- гапіні; популяризував скрипковий концерт П. І. Чайковського; автор книги-сногадів «Півстоліття життя артиста».

Ерріо Едуард (1872—1957) — французький державний і по­літичний діяч, один з лідерів партії радикал-соціалістів. У 1924— 1925 і в 1932 рр. очолював уряд Франції. Був активним прихиль­ником дружніх відносин між Францією і СРСР, не раз відвідував СРСР. У 1924 р. уряд Ерріо встановив дипломатичні відносини з СРСР, у 1932 р. уклав договір про ненапад. Я. Галан помил­ково поставив Ерріо в один ряд з Бріаном.

Ремарк Еріх-Марія (1898—1970) — німецький письменник, автор надзвичайно популярного в ті рокп в усьому світі роману «На західному фронті без змін» (1929), в якому гостро засудив ім­періалістичний мілітаризм. Роман був спалений німецькими фашис­тами, а автор змушений був рятуватися від гітлеризму, емігрував­ши до Франції, США, Швейцарії.

«Б’ Н и ш а п і 1 є» («Юманіте») — газета, центральний оргап Французької комуністичної партії.

СПІВЕЦЬ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ

Вперше надруковано в газ. «Вільпа Україна» від 11 серпня 1940 р.

Це рецензія на повість 10. Кримова «Інженер».

Подасться за першодруком.

«Вільпа Україна»— газета, орган Львівського обкому та міськкому Комуністичної партії України, обласної та міської Рад депутатів трудящих. Перший номер вийшов 25 вересня 1939 р. у Львові.

К римо в Юрій Соломонович (справжнє прізвище Беклемі- шев, 1908—1941) — російський письменник, автор повістей: «Тан­кер «Дербент» (1938) та «Інженер» (1941).

СОЗ

Вперше надруковано а газ. «Вільна Україна» під 17 серпня 1940 р.

ІДе рецензія на повість Вапдн Василевської «Вогні па бо­лотах».

Подасться за першодруком.

Василевська Ванда Львівна (1905—1964) — видатна поль­ська радянська письменниця і громадська діячка. З 1939 р. жила в СРСР. Автор багатьох романів і повістей про революційну бо­ротьбу трудящих панської Польщі проти соціального й націо­нального поневолення: «Земля в ярмі» (1938); «Вогпі на боло­тах» (1940); трилогія «Пісня над водами» (1940—1951). У повісті «Райдуга» (1942) змальовано героїзм українського колгоспного селянства в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів. Цін повісті була присуджена Державна премія СРСР 1943 р.

«ТУРГАПСЬКИИ СОКІЛ»

Вперше падрукопапо в газ. «Вільна Україна» від 16 січня 1941 р.

Це рецензія на одпойменпу повість Олекси Деспяка, К., «Мо­лодий більшовик», 1940.

Подається за першодруком.

Десняк Олекса Гнатович (1909—1942) — український ра­дянський письменник, автор романів і повістей про громадянську війну па Україні і з життя українського колгоспного села: «Дес­ну перейшли батальйони» (1937); «Полк Тимофія Черняка» (1940); «Удай-ріка» (1938). Рецензована Я. Таланом повість «Тургайський сокіл» — останній твір письменника. О. Десняк загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками.

Амангельди Іманов (1873—1919) — казахський парод- нпй герой, керівник Середньоазіатського національно-визвольного повстання 1910 р., активний учасник боротьби за Радянську владу в 1917—1919 рр. Військовий комісар Туринського полку. Загинув у боях проти контрреволюційних загонів алашордипців.

Алаш-орда — контрреволюційна буржуазно-паціоналістпч- на організація в Казахстані у 1917—1920 рр. Підтримувана ро­сійськими білогвардійцями, утворила в Оренбурзі так званий «уряд», який у грудні 1917 р. почав збройну боротьбу проти Ра­дянської влади. В 1919—на початку 1920 р. Червона Армія роз­громила алашордипців.

Скотт Вальтер (1771—1832) — англійський письменник, вп- датшпі майстер історичного роману. Найнонулярніші з численних його романів: «Айвенго» (1820); «Пуритани» (1816); «Роб Рой» (1818); «Вудсток» (1826); «Легенда про Моитроза» (1819); «Перт- ська красуня» (1828) та ін.

Це рецензія на збірку поеаій Андрія Волощака «У тьмі горю», К., «Радянський письменник», 1940.

Подається за першодруком.

В о л о щ а к Андрій Васильович (1890—1973) — український радянський письменник. Жив у Перемишлі. В 1914 р. на фронті втратив зір. Належав до груші революційних письменни­ків «Горно», друкувався в журналі «Вікна». Перша збірка пое­зій — «У тьмі горю» (1934). Автор книг: «Поезії» (1941), «Серцем бачу» (1947), «Все тобі, Вітчизно» (1954); «На спільному шляху» (1964) та ін. Починаючи з 1939 р., присвятив свою творчість утвердженню соціалістичного ладу на визволепих землях Захід­ної України.

Пацифікація — втихомирення. Так офіційно назвав уряд Пілсудського криваві придушення робітничо-селянських повстань на окупованих західноукраїнських і західнобілоруських землях у 20—30-х роках. У пацпфікаціях брані участь навіть з’єднання регу­лярної армії.

«ЗА ГОРАМИ, ЗА РІКАМИ»

Вперше надруковано в журн. «Література і мистецтво», 1941,

Лг 3.

Це рецензія на однойменну збірку оповідань Григорія Гану- ляка, що вийшла у видавництві «Радянський письменник», К., 1941.

Подається за першодруком.

...б ути наївними поселянами з старих про­світянських календарі в...— Культурно-освітнє товари­ство «Просвіта», засноване 1868 р., в керівництві якого переважа­ла буржуазпо-паціоналістичпа склерикалізована інтелігенція, зде­більшого уніатське духовенство. Випускало календарі, де західно­українське селянство зображалося в ідилічних картинках, цілком задоволене своїм під’яремним становищем, богобоязливим і покір­ним волі цісаря, а пізніше владі пансько-польських окупантів.

«НАРОДЖЕННЯ»

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 5 березня 1941 р.

Це рецензія на однойменну збірку творів С. Тудора, що ви­йшла у видавництві «Радянський письменник», К., 1941.

Подається за першодруком.

...її сихологізування фрейдівського похо- д ж о н п я...— Фрейд Зігмунд (1856—1939) — австрійський психі­атр і психолог, автор антинаукової «теорії» психоаналізу, за якою вчинками людей керують підсвідомі імпульси, інстинкти, чисто біологічні чинники. У деяких творах С. Тудора Я. Галан слушно помітив певний вплив фрейдизму.

Цо рецензія на однойменну книгу польського письменника Єжі Путрамента, що вийшла в Укрдершиацмепвидаві, К., 1941.

Подається за першодруком.

Путрамент Єжі (1910 р. народж.)—польський письмен­ник, учасник комуністичного підпілля в Польщі у 20—30-х роках, боротьби проти фашистського режиму. Друкувався в про­гресивному журналі «РоргозНі», що виходив у Вільнюсі в 1935— 1939 рр. Особливо плідною стала літературна і громадська діяль­ність Є. Путрамента після встановлення в Польщі пародної вла­ди. Він став одним з керівників Спілки польських письменників, написав багато романів і повістей, публіцистичних творів. Був тричі удостоєнпй Державної премії Польської Народної Респуб­ліки.

Версальська Польща — Польща 1919—1939 рр., дер­жавні межі якої були внзначепі Версальським мирним договором 1919 р., що завершив першу світову війну.

в ногу з ЕПОХОЮ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 22 квітня 1941 р.

Це стаття про творчу діяльність львівських письменників, які до 1939 р. займали різні ідейні іі політичні позиції, а після воз­з’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною були прийняті до Спілки радянських письменників.

Подається за першодруком.

Карманськи й Петро Сильвестровнч (1878—1956) — укра­їнський поет, належав до занепадницької модерністської групи лі­тераторів «Молода муза», заснованої 1906 р. Пізніше відійшов від неї. Довгий час перебував на буржуазно-націоналістичппх по­зиціях. Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радян­ською Україною був прийнятий до Спілки радянських письменни­ків. виступав проти буржуазно-націоналістичної і клерикальної католицької реакції. Переклав українською мовою «Божественну комедію» Дапто.

Кондра Ярослав Миколайович (1910—1944) — український радянський поет, близький друг Я. Галана по революційній боро­тьбі на Західній Україні. Належав до літературної групи «Горно», видав збірник революційних поезій «Юрба» (1931), виступав зі статтями, спрямованими проти українських буржуазних націо­налістів.

Пастернак Леон (1910 р. народж.) — польський револю­ційний поет, активний учасник комуністичного підпілля в пан­ській Польщі, за що понад п'ять років перебував у тюрмах і концтаборі Береза Картузька. Після встановлення народної влади в Польщі видав багато збірників ліричпих і сатирпчпих віршів, в яких утверджує нове соціалістичне життя своєї батьківщини. Пе­рекладає українських і російських радянських поетів.

Шемплінська-Соболевська Ельжбєта (1910 р. на­родж.) — польська прогресивна письменниця й художниця. В ро­ки Великої Вітчизняної війпи перебувала в СРСР; у 1946— 1961 рр,— за кордоном. З 1962 р. живе п Польщі.

Важек Адам (1905 р. народж.) — польський письмепиик ан­тифашист. У 1939—1944 рр. жив у СРСР. Переклав польською мо­вою «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна, вірші В. Маяковського та французьких поетів.

Гінчапка Сузанна (1917—1944) — польська прогресивна письменниця, народилася в Києві. З 1922 р. жила в Польщі (Віль­но, Варшава). Розстріляна гітлерівцями в Кракові як учасниця руху опору.

Шснвальд Люціап (1909—1944) — польський поет-комуиіст, у своїй творчості звертався до актуальних політичних проблем, висвітлював революційну боротьбу в панській Польщі у 20—30-х роках, перекладав твори М. Горького, В. Маяковського. В 1941—

1943 рр. служив у Червоній Армії, потім у Войську Польському. Загинув у бою з німецько-фашистськими окупантами 22 серпня

1944 р.

Лец Станіслав Єжі (1909 р. народж.) — прогресивний поль­ський письменник, народився й жив у Львові, активно виступав у прогресивних журналах і газетах. У 1939—1941 рр. жив і пра­цював у радянському Львові. В 1941 р. потрапив у німецький концтабір, звідкіля втік, став партизаном, потім офіцером Войська Польського.

Слободнік Володимир (1900 р. пародж.) — польський поет і перекладач, активний учасник антифашистського руху в Поль­щі у 20—30-х роках. З 1939 р. жив в СРСР, був членом Спілки радянських письменників України. З 1945 р. живе і працює в Польській Народній Республіці.

Вільде Ірина (псевдонім Дарії Дмитрівни Полотнюк, 1907 р. народж.) — українська радянська письменниця, автор опо­відань, повістей, романів з життя буржуазної інтелігенції й мі­щанства па Західній Україні в 20—30-х роках та з сучасного життя в західних областях УРСР. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (за роман «Сестри Річипські», 1959— 19&4).

Бжоза Ян (1900 р. народж.) — польський письменник, жив і працював у Львові. В 1921—1922 рр. був члепом Комуністичної партії Східної Галичини, в 1936 р. брав активну участь у підго­товці й проведенпі Антифашистського конгресу працівників куль­тури у Львові; з 1939 по 1945 р. жив у Радянському Союзі, був членом Спілки письменників України, працював у львівських ра­дянських газетах; «Сгегмюпу вгіапсіаг» і «Вільна Україна». Пізні­ше — культурний діяч Польської Народної Республіки.

Д а н Олександр (справжнє прізвище Вайнтрауб) — польський письменпик-антифашист, близький соратник Я. Гадана ц україн­ських революційних письменників з «Горна» по революційній бо­ротьбі в Західній Україні й Польщі в 20—30-х роках, один з допо­відачів на Антифашистському конгресі працівників культури у Львові. У 1939—1941 рр. жив у Радянському Союзі.

Дзедзіц Еміль (1914—1943) — польський прогресивний пись­менник, жив у Львові. Розстріляний німецько-фашистськими оку­пантами в Кракові як учасник руху опору.

Це рецензія на збірку поезій Олександра Гаврилюка «Поезії», що вийшла у видавництві «Радянський письменник», К., 1941.

Подається за першодруком з незначними скороченнями.

САТИРИК-ГРОМАДЯНИН

Вперше надруковано в газ. «Комуніст» від 29 травня 1941 р.

Я. Галан написав цю статтю до 35-х роковин з дня смерті Івана Франка.

Подається за першодруком.

Б о т о к у д и.— Сатиричну поему «Ботокуди» І. Франко напи­сав 1880 р., давши підзаголовок «Вісті з краю ботокудів». Бото­куди — індійське плем’я Східної Бразілії. Краєм ботокудів І. Франко алегорично назвав Галичину, а ботокудами — галицько реакційне, націоналістичне міщанство, попівство й праву інтелі­генцію. За композицією, засобами зображення, алегорична Фран­кова поема нагадує «Історію одного міста» М. Є. Салтнкова-ІЦед- ріна. Поет навіть назвав обивателів свого алегоричного краю «глу- півцями». Франко-сатирпк найбільше імпонував Галанові-сатирику, тпм більше що й об’єктом їх сатири була найчастіше західноукра­їнська реакційна націоналістична «ботокудерія».

...п опа-демагога Наумович а...— В Галанових анти- уніатських памфлетах (1945—1948) піп Іван Наумович згадується як жертва єзуїтсько-католицьких убивць.

ВІН ЖИВЕ І ЖИТИМЕ

Вперше надруковапо в газ. «Радянська Україна» від 5 січня 1944 р.

Написано 1944 р. до 150-річчя з дня пароджеппя Адама Міцке- вича (1798-1855).

Подається за першодруком.

Друга республіка — буржуазна республіка у Франції в 1848—1852 рр., повалена Луї Бонапартом (Наполеоном III).

...м пршавому наполеонідов і...— Йдеться про Людо­вика Наполеона Бонапарта, висміяного Віктором Гюго в сатирич­ному памфлеті «Маленький Наполеон».

...п ольський парод переживає свою голго­фу...— Голгофа — пагорб поблизу Єрусалима, місце стратп засу­джених на смерть, де, за євангельською легендою, був розіп’ятий Ісус Христос. У переносному значенні голгофа — місце мук, дже­рело страждань, тяжка покута.

Н і к у л і н Лев Веніамінович (1891—1967) — російський радян­ський письменник, автор пригодницьких та історичних романів, книг про видатних діячів літератури й мистецтва, п'єс, кіносцена­ріїв, документальних иовістей, нарисів про подорожі в зарубіжні країни.

...«і м’я якого — сорок і ч о т и р и»...— Слова з поеми А. Міцкевича «Дзяди». Поет говорить, що прийде той, хто врятує Польщу, і буде йому ім’я «Сорок чотири».

СОРОКАТІІЙ ІВАСЬ

Вперше надруковано в жури. «Перець», 1044, № 5-6.

Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літерату­ри ім. Т. Г. Шевченка All УРСР, ф. 82, од. зб. 33.

Подається за першодруком.

Шкру поляк Юрій Андрійович (1895—1905)—західноукра­їнський письменник. До 1939 р. активно співробітничав у реакцій­ній буржуазно-націоналістичній пресі, пізніше займав хиткі пози­ції; після Великої Вітчизняної війни, зазнавши гострої критики, порвав зі своїм буржуазно-націоналістичним минулим.

МАМЕЛЮКИ

Вперше надруковано в жури. «Радянський Львів», 1945,

№ 1.

Подається за першодруком.

Мамелюки (араб.— невільники)—в Єгипті воїни-раби тюркського та кавказького походження; з них формувалася гвардія єгипетських султанів з династії Ейюбідів (1171—1250). У 1250 р. мамелюки скинули Ейюбідів і захопили владу в Єгипті, а пізніше (в XVI—XVII ст.) були підкорені турками. Остаточно розгромле­ні в XIX ст. В переносному розумінні слово мамелюки означає прислужники, запроданці.

Пачовський Василь Миколайович (1878—1942) — україн­ський поет, належав до декадентсько-модерпістської групи «Моло­да муза» (Львів, 1906—1909 ); в його творчості переважали бур­жуазно-націоналістичні іі релігійно-містичні тенденції. У віршах «Про бій титанів» і «Весілля» (1941) засвідчив своє прихильне ставлення до возз’єднання західноукраїнських земель з Радян­ською Україною.

Драбант (польськ.) — персональний охоронець можновлад­ної особи, солдат почесного конвою.

Бомбаст — пишномовність, дешевий пафос.

Гомункулус (лат.) — маленька людина; за уявленням се­редньовічних алхіміків, маленька, схожа па людину істота, яку можна створити штучно.

...у г і д л и в о ю усмішечкою Смердяков а,— Я. Га­лан уподібнює буржуазно-націоналістичних українських слуг Гіт- лера Смердякову — одному з негативних образів роману «Брати Карамазонн» Ф. М. Достоєвського.

«Тірольці Сход у».— Тірольці — невеличка етнічна група австрійців у Тірольських Альпах. Були опорою трону австрійських монархів. «Тірольцями Сходу» найменували себе галицько-рутен- ські слуги австрійського імператора. Назва «тірольці Сходу» в прогресивних колах Західної України забарвлювалась іронією, означала «лакеї австрійських гнобителів».

...«д р а н г пах о с т е н »... (нім.— «натиск на схід»)—агре- сітпа політика німецьких мілітаристів, спрямована на загарбан­ня слов’янських земель

Гордипськиіі Святослав — західноукраїнський поет во­йовничого фашистського напряму.

Де ржа він В.—літератор із Харкова, в рокп Великої Віт­чизняної війни прислужував німецьким окупантам. Я. Галан слуш­но порівшоє його з Аркадіем Любченком, який особливо активно догоджав фашистським катам українського народу.

...с творили були павіть щось на зразок легіо­нів...— У складі австрійського війська під час війни 1914—1918 рр. діяли польські з’єднання, що звалися «Польським легіопом». Я. Га­лан говорить про українських вірнопідданих австрійського цісаря, які й собі сформували частини так званих «українських січових стрільців» (УСС) для участі у війні проти Росії.

Цуге фюрер (нім.— командир взводу).— Слово вживалося для сатиричної характеристики особливого типу військових слу­жак з простих селян, міщан, що дослужувалися до чипу взводно­го командира. Цугсфюрери переважно були доглядачами у тюр­мах, поліцаями.

МОЯ РОБОТА В НЮРНБЕРЗІ

Вперше надруковано в стіпгазеті «Журналіст», 1946, № 1, ре­дакції газети «Радянська Україна», пізніше у виданні: Ярослав Г а л а п. Твори в двох томах, т. 2. К., Держлітвидав УРСР, 1953.

Написано в кінці грудня 1945 р. в Нюрнберзі, де автор пра­цював спеціальним кореспондентом газети «Радянська Україна» на процесі в справі головних німецьких воєнних злочипців (з 20 листопада 1945 р. до середини квітня 1946 р.).

Подається за останньою публікацією.

пісня про подвиг

Вперше надруковапо в газ. «Вільна Україна» від 6 квітпя 1947 р.

Стаття паписапа з пагоди першої публікації повісті «Бере­за» Олександра Гаврилюка у 1947 р.

Подається за першодруком.

...р оман Гаврилюка загипув разом з авто­ром і його с і м' є ю.— Рукопис роману, про який тут го­ворить Я. Галан, справді не знайдений. Але дружина й син О. Гаврилюка живуть і працюють у Львові.

Ванцетті Бартоломео, Сакко Нікола — робітники-рево­люціонери (італійці за походженням), у 1920 р. засуджені аме­риканським судом до страти за сфальшованим обвинуваченням в убивстві з пограбуванням. Сім років трудящі всього світу боро­лися за життя несправедливо засуджених робітників. Було цілко­вито доведено безпідставпість обвинувачення Сакко й Ванцетті, проте американський суд засудив їх до страти на електричному стільці. Вирок виконано 23 серпня 1927 р.

Вперше надруковано російською мовою під назвою «Алек­сандр Гаврилюк» як передмова до збірника «Стихи и поэмы», Львів, «Вільпа Україна», 1950; пізніше у виданні: Ярослав Га­лан. Твори в двох томах, т. 2.

Написано 1949 р. Машинопис з авторськими правками збері­гається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевчен­ка АН У PCP, ф. 82, од. зб. 59.

Подається за останньою публікацією.

Струг Анджей (справжнє прізвище Тадеуш Галецький, 1871—1937)—польський прогресивний письменник і громадський діяч, автор романів, спрямованих проти буржуазно-поміщицької реакції й фашизму в Польщі в 20—30-х роках та проти імперіа­лістичних воєн.

Добровольськнй Станіслав (1907 р. пародж.) — польський письменник, активний діяч революційного руху в Польщі у 20— 30-х роках і соціалістичного будівництва в Польській Народній Республіці. Як учасник руху опору німецько-фашистським окупан­там був ув'язнений в концтаборі. Ного кращі твори «Повернення на Повисля» (1935), «Яносік з Таркова» (1937), «Варшавська кар­маньола» (1935), «Петро і Анна» (1957), «Тяжка весна» і «Наш час» (1961) присвячені героїчній боротьбі польського народу за волю в минулому і людям нової, соціалістичної Польщі.

«И нтернаци опальная литература» — щомісячний літературний журнал, виходив у Москві з 1933 по 1943 р.

Бой-Же лепський Тадеуш      (1874—1941) — польський

письмепппк, публіцист, критик і перекладач. Особливо відзначився числеппими високомайстерпими перекладами з класичпої фран­цузької літератури (близько 100 томів). Як бойовий публіцист гостро викривав консерватизм, лицемірство буржуазії, фанатизм клерикалів. У 1939—1941 рр. був професором Львівського держав­ного університету. Розстріляний німецькими фашистами у Львові 4 липня 1941 р.

ТЕАТРАЛЬНА КРИТИКА

«КРИЧИ, КИТАЮ!»

(З приводу однієї забороненої вистави)

Вперше падруковано в жури. «Вікна», 1932, № б, за підпи­сом Я. Г.

Написано 1932 р. з приводу заборони вистави п’єси російсько­го письменника С. Третьякова «Рычи, Китай!» на сцені Львівсько­го Великого театру. Деякі місця в рецензії були конфісковані цензурою, зокрема: «Дещо ідилічні відносини між китайською буржуазією і пролетаріатом у Третьякова зумів Шіллор належно освітлити; безкровний інтелігент-студепт переварюється в огні зпе- нависті до білих визискувачів у спільника революційного проле­таріату».

Подається за першодруком.

Третьяков Сергій Михайлович (1892—1939)—російський радянський письменник, драматург. Особливу популярність мала його антиімперіалістична п’єса «Кричи, Китаю!» (1932). Був од­ним з теоретиків ЛЕФу (Левый фронт искусства), активним дія­чем літературної організації футуристів.

«Kur j er Lwowski» («Кур’єр львовскі») і «G а г о t а ро- ганпа» («Газета поранна») — буржуазні проурядові газети, вихо­дили у Львові в 20—30-х роках.

ОНОВЛЕНИЙ ТЕАТР

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 29 серпня 1940 р.

Стаття написана з приводу відновлення роботи Львівського Великого театру.

Подається за першодруком.

Фредро Олександр (1793—1876) — польський драматург, автор багатьох гостросюжетиих сатиричних комедій, найнопуляр- піпта з яких: «Пан Гельдгаб» (1818); «Дами й гусари» (1825); «Помста» (1833) та ін. Творчість Фредро відіграла велику роль у розвитку польського театру.

НЕВДАЛА ПРЕМ’ЄРА

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 21 вересня 1940 р.

Це рецензія на виставу п’єси О. Арбузова «Таня» у Львівсько­му державному польському театрі.

Подається за першодруком.

Арбузов Олексій Миколайович (1908 р. пародж.) — росій­ський радянський драматург. Широку популярність принесла йому одна з перших п’єс—«Таня» (1938). Основна тема його п’єс — виховання, формування духовного обличчя радянських людей, зо­крема молоді.

ВИСОКОХУДОЖНЯ ВИСТАВА

«Бронепоїзд «Князь Мстислав Відважний»

на сцені Державного польського драматичного театру

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 27 вереспя 1940 р.

Це рецепзія на виставу п’єси Й. Прута «Князь Мстислав Від­важний» у Львівському державному польському драматичному театрі.

Подається за першодруком.

Прут Йосиф Леонідович (1900 р. народж.) — російський ра­дянський драматург і кіносценарист. Перша його п’єса «Князь Мстислав Удалой» (1932), пройнята пафосом революційної роман­тики, змальовує героїзм команди радянського бронепоїзда, яка за­гинула, оточена бандою білогвардійського генерала Мамонтова.

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 3 січпя 1941 р.

Це рецепоія па виставу одпойменної комедії французького драматурга Роне Фошуа у Львівському державному польському драматичному театрі.

Подається за першодруком.

Фошуа Репе (1882—1965) — французький письменник, літе­ратурознавець і культурний діяч, автор кількох популярних ко­медій.

Т рансакція — політична, юридична угода.

«ГОСТИННИЙ ДІМ»

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 19 лютого 1941 р.

Цс рецепзія па виставу однойменної п’єси М. Балуцького у Львівському державному польському драматичному театрі.

Подається за першодруком.

Ба луцький Міхал (1837—1901) — польський письменник, автор реалістичних повістей «Іскристе убозтво» (1870), «Білий негр» (1876), п’єс «Сусіди» (1881), «Важкі часи» (1890) тощо. В багатьох п’єсах реалістично зображав сучасне йому суспільство, критикував польську аристократію, співчутливо малював образи людей праці.

«НЕСПОКІЙНА СТАРІСТЬ»

Вперте надруковано в газ. «Вільпа Україна» від 26 квітпя 1941 р.

Це рецепзія на виставу одпойменної п’єси Л. Рахмапова в Львівському державному польському драматичному театрі.

Подається за першодруком.

Рахманов Леонід Миколайович (1908 р. народж.) — росій­ський радянський драматург і кіносценарист. В його п’єсі «Неспо­кійна старість» (1937) в образі професора Полежасва відображені окремі типові риси видатного радянського вченого К. А. Тіміря- зєва (1843-1920).

ТВОРЧИЙ УСПІХ ТЕАТРУ

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україпа» від 7 березня 1945 р.

Це рецепзія па виставу п’єси С. Жеромського «Втекла від ме­не перепеличка» у Львівському державному польському драматич­ному театрі.

Подається за першодруком.

...н ад Варшавським Бельведером замайорів прапор з ягел донським орло м.— Йдеться про утвер­дження польської буржуазно-поміщицької держави в 1919 р. після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії та револю­цій в Німеччині й Австрії в 1918 р. Варшавський Бельведер —

палац польських королів; ягеллонський орел — атрибут польсько­го державного герба, утвердженого ще за династії Ягеллонів (1386-1572).

«МІСІЯ МІСТЕРА ПЕРКІНСА»

у театрі ім. Занькоеецької

Вперше надруковано в газ. «Єгег^'опу вгіашіаг» від 18 липня 1945 р.

Цо рецензія на виставу однойменної п’єси О. Корнійчука в Львівському державному українському драматичному театрі ім. М. К. Запьковецької.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гнатюка.

Корнійчук Олександр Євдокпмович (1905—1972) — україн­ський радянський драматург, публіцист, громадський діяч, акаде­мік АН СРСР з 1943 р. і АН УРСР з 1939 р., автор багатьох ши­роко популярних п’єс, зокрема: «Загибель ескадри» (1934), «Пла- тон Кречет» (1935), «Правда» (1937), «Богдан Хмельницький» (1939), «В степах України» (1941), «Фронт» (1942), «Макар Діброва» (1948), «Крила» (1954) та ін.

Лауреат Державних премій СРСР, Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1960).

Театр імені М. К. Заньковецької — один з про­відних драматичпнх театрів Радянської України. Створений у Києві в 1922 р. До 1931 р. працював у промислових центрах Укра­їни (Донецьк, Луганськ, Артемівськ, Миколаїв, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків, Полтава), з 1931 р,— у Запоріжжі. В 1944 р. переїхав до Львова, де працює й донині. Тепер має назву Львів­ський державний академічний ордена Трудового Червоного Пра­пора український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької.

Заньковецька Марія Костянтинівпа (справжнє прізви­ще Адасовська, 1860—1934) — видатна українська актриса, народ­на артистка республіки з 1922 р. Створила неперєвершені комедій­ні, драматичні та трагедійні образи в п’єсах Котляревського, Кар- пепка-Карого, Кропивницького, Шевченка та інших.

«МАРТИН БОРУЛЯ»

в театрі ім. М. Занькоеецької

Вперше надруковано в газ. «Сгегхсопу вгіапсіаг» від 17 листо­пада 1945 р.

Де рецензія на виставу однойменної п’єси 1. Карпенка-Каро- го в Львівському державному українському драматичному театрі ім. М. К. Заньковецької.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гнатюка.

Карпенко-Карий (Тобілевич) Іван Карпович (1845— 1907) — видатний український драматург, режисер, актор і теат­ральний діяч, основоположник реалістичного театру па Україні. Творчість І. Карпепка-Карого становить вершину української до­жовтневої класичної драматургії, вона справила великий вплив на розвиток української драматургії й театру — дореволюційного и радянського.

«і;рмгатАЛЕвип черевичок»

у театрі ім. М. Горького

Вперше падрукопано в газ. «Сгетопу вНагнІаг» від 28 листо­пада 1945 р.

Це рецензія па виставу однойменної п’єси, створеної за моти­вами III. Перро «Попелюшка» в Львівському державному україн­ському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гнатюка.

Львівський державний український театр юного глядача і м. М. Горького — один з найстаріших театрів УРСР. Заснований у Харкові в 1920 р. як перший держав- пий театр для дітей. До Львова переведений у 1944 р.

«ПІД КАШТАНАМИ ПРАГИ»

Вперше надруковано в газ. «Вільна Україна» від 2 жовтня 1940 р.

Це рецензія на виставу однойменної п’єси К. Симонова в Львівському державному українському драматичному театрі ім. М. К. Заньковецької.

Подається за першодруком.

Симонов Костянтин (Кирило) Михайлович (1915 р. на- родж.) — російський радянський письменник, автор численних поетичних, драматичних, прозових творів про героїчні подвиги радянських людей на фронтах Великої Вітчизняної війни. Лауре­ат Державних премій СРСР, Герой Соціалістичної Праці.

«СИН ПОЛКУ»

в театрі ім. М. Горького

Вперше надруковано в газ. «Сгетопу вгіапсіаг» від 2 листо­пада 1946 р.

Цс рецензія на виставу однойменної п’єси В. Катаева в Львів­ському державному українському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гпатюка.

Катаев Валентин Петрович (1897 р. народж.)—російський радянський письменник, автор багатьох прозових і драматичних творів про громадянську війну, соціалістичне будівництво в СРСР і про Велику Вітчизняну війну. «Син полку» — це інсценізація ві­домої повісті під такою ж назвою (1945). Лауреат Державної пре­мії СРСР (1946).

«ЛАСТІВКА»

Вперше надруковано в газ. «Сгетопу згіапсіаг» від 26 січпя 1947 р.

Це рецензія на виставу однойменної п’єси Л. Смілянського в Львівському державному українському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гнатюка.

Смілянський Леонід Іванович (1904—1966) — український радянський письмепппк, автор романів, повістей, драматичних творів, історико-біографічних художніх творів про українських письменників-класиків. П’єса «Ластівка» (1946) змальовує образ юної героїні Великої Вітчизняної війни, комсомолки з Полтавщи­ни, учасниці партизанського підпілля Лялі Убийвовк.

«сміх і сльози»

на сцені театру ім. М. Горького

Вперше надруковано в газ. «Бгепуопу вгіапсіаг» від 16 берез­ня 1947 р.

Це рецензія па виставу однойменної п’єси С. Михалкова у Львівському державпому українському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком у перекладі М. П. Гнатюка.

Михалков Сергій Володимирович (1913 р. народж.) — ро­сійський радянський письменник, поет і драматург, автор бага­тьох популярних творів для дітей, один з кращих радянських байкарів. Його творам властиве яскраве сатиричне й гумористич­не забарвлення. Лауреат Державних премій СРСР. Герой Соціаліст тичної Праці.

«ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ»

в театрі ім. М. Горького

Вперше надруковано в газ. «Сгєпуопу вгіашіаг» від 7 червня 1947 р.

Це рецензія на виставу однойменної п’єси С. Михалкова в Львівському державному українському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком у перекладі В. Захаржевської.

«ЄГОР БУЛИЧОВ»

у театрі ім. Шевченка

Вперше надруковано в газ. «Сгепуопу вгіапйаг» від 16 липня 1947 р.

Це рецензія на виставу одпойменної п’єси М. Горького в Харківському державному українському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка.

Подається за першодруком у перекладі В. Захаржевської.

Театр і м. Шевченка (теперішня назва: Харківський державний ордена Леніна академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка) — один з провідних театрів Радян­ської України. Створений у 1922 р. в Києві із студії, що грала в 45-ій Волинській Червонопранорнііі дивізії. До 1933 р. мав назву «Березіль». Фундатором і художнім керівником театру був ви­датний український режисер і театральний діяч Лесь (Олександр Степанович) Курбас (1887—1942), народний артист УРСР з 1925 р. В театрі працювали найвидатніші україпські радянські актори І. Мар’яненко, А. Бучна, Н. Ужвій, М. Крушольницький та інші. Серед кращих вистав театру була й п’єса Я. Галапа «Любов па світанні» (1952),

Крушельницький Мар’ян Михайлович (1897—-1963) — видатний український актор режисер, педагог, пародпий артист СРСР з 1944 р. У 1933—1952 рр,— головний режисер Харківського державного академічною українського драматичного театру ім. Т. Г, Шевченка. З 1952 р. працював актором, режисером і го­ловним режисером Українського державного академічного укра­їнського драматичного театру ім. І. Франка і професором Київ­ського державного театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Лауреат Державних премій СРСР.

Тілі, Уленшпігель — герой роману бельгійського пись­менника Шарля де Костера (1827—1879) «Легенда про Уленшпіге- ля і Ламме Гудзака» (1868),

Кола Б р [о н ь й о н — герой однойменного роману видатно­го французького письменника Ромена Роллана (1866—1944).

В ОДНОМУ ТЕАТРІ

Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна» від 15 грудпя 1947 р.

Це рецензія на виставу п’єси О. Грибоєдова «Лихо з розуму» в Львівському державному українському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком.

Грибоєдов Олександр Сергійович (1794—1829) — видатний російський письменник, автор славнозвіспої комедії «Лихо з ро­зуму» (1822—1824), яка відіграла велику роль у розвитку вітчиз­няної літератури критичного реалізму і реалістичного театру.

Кондотьєр (від італ. сопйоНа — плата найманцям)—так називали начальників найманих військових загонів в Італії у XIV—XVI ст. Пізніше це слово стало означати найманого воїна, який служить тому, хто більше платить, або ж людину, що за вигідну плату зробить будь-яке, навіть найбрудніше діло.

Вергаигора Петро Петрович (1905—1963)—російський ра­дянський письменник, працював актором і кінорежисером у Києві й Одесі. В роки Великої Вітчизняної війни — один з командирів у партизанському з’єднанні С. А. Ковпака, Герой Радянського Союзу з 1944 р. В книгах «Люди з чистою совістю» (1946, Державна пре­мія СРСР 1947 р.), «Карпатський рейд» (1950), «Рейд на Сан і Віслу» (1959) відобразив героїчну боротьбу партизан па Україні в 1942—1944 рр.

«ГЛИБОКЕ КОРІННЯ»

Прем’єра в театрі ім. Заньковецької

Вперше надруковано в газ. «Сгепуопу Я2іапйаг» від 28 лютого 1948 р.

Автограф (7 арк.) зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 82, од. зб. 65. Подається за першодруком у перекладі В. Захаржевської.

Гоу Джеймс Елліс (1907—1952), Д’Юссо Арно (1916 р. па- родж.) — прогресивні американські драматурги. Д. Е. Гоу в 1950 р. паписав комедію «Легенда про Сару», в якій гостро вп- сміяв філантропічні заклади США. В 1943 р. вийшла їх спільна п'єса «Завтрашній день світу», присвячена проблемі виховання молодого покоління німців у демократичному дусі після перемоги над фашизмом. П’єса «Глибоке коріння» (1946) з великим успіхом пройшла в багатьох театрах СРСР; у 1947 р. вийшла українською мовою в перекладі В. Владна (К., «Мистецтво»).

О’Н е й л Юджін (1888—1953)—визначний американський драматург, автор численних п’єс, один з основоположників кри­тично-реалістичної драматургії в США; досяг високого ступеня соціальної критики американського буржуазного суспільства в са­тирично забарвленііі п’єсі «Марко-мільйонщик» (1927) та у вели­кому циклі п'єс — історико-драматпчному епосі «Сказання про власників, які обікрали самі себе». Йому присуджена Нобелівська премія 1936 р. Творчість О’Нейла справила вплив на світову дра­матургію. Ряд його п’єс («Любов під в’язами», «Душа поета» та ін.) ставилися в радянських театрах.

«НЕДОРОСТОК»

Прем'єра в театрі ім. М. Горького

Вперше надруковано в газ. «Сге^опу вгіапсіаг» від 22 лютого 1948 р.

Це рецензія па прем’єру вистави однойменної комедії Д. І. Фопвізіна «Недоросток» у Львівському державпому україн­ському театрі юпого глядача ім. М. Горького.

Подається за першодруком у перекладі В. Захаржевської.

Фонвізіп Денис Іванович (1745—1792)—російський пись­менник, автор славнозвісної комедії «Недоросток» (1782)—гост­рої сатири на російських поміщиків-кріпосників, їх систему вихо­вання, освіти.

Харченко Василь Іванович (1910—1968) — український ра­дянський режисер, народний артист УРСР з 1954 р. В 1947— 1952 рр. працював головним режисером Львівського державного українського театру юного глядача ім. М. Горького, в 1952— 1956 рр.— головним режисером Київського державного ордена Ле- піна академічного українського драматичного театру ім. І. Фран­ка. В. Харченко зберіг і передав для публікації єдиний примірник п’єси Я. Галана «Осередок» (1932), яка вважалась загубленою. Цей гектографічний відбиток п'єси (розмножений у Харкові в 1932 р. для розсипки українським театрам) нині зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АІІ УРСР, ф. 82, од. зб. 364.

«НА ПОРОЗІ життя»

Прем'єра в театрі ім. М. Горького

Вперше надруковано в газ. «Сгегиюпу вгі-ашіаг» від 19 трав­ня 1948 р. як рецензію на виставу п’єси Марка Шапіро в Львів­ському державному українському театрі юного глядача

ім. М. Горького. Цю п’єсу видавництво «Мистецтво» видало 1948 р, під назвою «Ділові мрійники».

Подається за першодруком у перекладі В. Захаржевської.

«сніжок»

у театрі ім. М. Горького

Вперше надруковано в газ. «Сгепсопу Бгіапйаг» від 18 січня 1949 р.

Це рецензія на виставу однойменної п’єси В. Любимової в Львівському державному українському театрі юного глядача ім. М. Горького.

Подасться за першодруком у перекладі В. Захаржевської.

Любимова Валентина Олександрівна (1895 р. народж.) — російська радянська письменниця, автор багатьох п’єс для дитя­чого театру. П’єса «Сніжок» (1948, Державна премія, 1949) присвя­чена дітям капіталістичних країн.

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ      

1

Ярослав Галан. Фото. 1947.      .                    ,      4—5

«Школа».      Сторінка      автографа.      1946       96—97

Гімназія в Ростові-на-Допу, де вчився Я. Галан у 1915—

1918 рр       96—97

Пам’ятник Я. Галану у Львові. Фото В. І. Криворучка.

1975       128—129

Робочий кабінет Я.      Галана.      Фото      В. І. Криворучка. 1975      128—129

ЗМІСТ

ХУДОЖНЯ ПРОЗА

У дні незабутні      7      570

Кара       12      570

Три смерті       24      571

Невідомий Петро       35      572

Померлі борються      41      572

Савку кров заливав       53      572

На мості       59      573

Дід Мартин       63      573

Поася       67      573

Незабудька      71      573

Джепні       74      573

Стефка      81      574

Школа      90      574

[Матільда]       96      574

Гори димлять      101      574

ПУБЛІЦИСТИКА

Н а р її с и

Львів напередодні       261      575

Товариш       266      576

Дівчина па паровозі       268      576

Переможці       271      576

Друга молодість       274      576

Знайдене щастя       281      577

Хороший час       285      577

Люди визволеної землі       288      577

Народження легенди       290      578

Под счастливой звездой       293      578

Мати героїв       297      578

Подих перемоги (Нотатки з наради селян Львівської

області)       ЗОЇ      578

Золота арка       305      579

Щастя Львова      310      579

У Відні      312      579

Вони билися за Львів      319      580

Древнє місто      324      580

Напередодні . , ,              328      582

Стаємо в ряди!       335      584

Фашизм проти культури       337      585

Донь народного гніву (До четвертих роковин квітневих

подій у Львові)       339      585

2 червня 1902 року      342      585

Преддверие      340      585

Да здравствует Франция!       349      580

Шевчепко-воїн       351      580

Трагедія хутора Кредянка       354      587

Справа учителя Сидякіпа      350      587

Завжди вірний       359      587

Тадеуш Костюшко (До 150-річчя народно-визвольного

повстання в Польщі) . , , .       364      588

Напередодні       308      580

На Варшаву!       373      591

Слово до братів поляків       376      591

Те, чого не забувають       380      592

Про що пе можна забувати       384      593

Світло зі Сходу       392      596

Історія крокує вперед       397      597

Грань історії       402      599

Велич визволеної людини       410      599

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА

Польське літературне життя       417      600

З      польського письменства       420      602

Співець соціалістичної праці       426      603

Патріотична повість        429      604

«Тургайський сокіл»       432      604

Вихід із тьми      435      605

«За горамп, за ріками»       438      605

«Народження»      442      605

«Вересневі оповідання»       445      606

В погу з епохою       450      606

Поезія боротьби       455      608

Сатирик-громадянин       458      608

Він живе і житиме       462      608

Сорокатий Івась       465      609

Мамелюки        467      609

Моя робота в Нюрнберзі       475      610

Пісня про подвиг       477      610

Автор пезакінченого роману       482      611

ТЕАТРАЛЬНА КРИТИКА

«Кричи, Китаю!» (З приводу однієї забороненої вистави) 489      611

Оновлений театр       492      612

Невдала прем’єра .                    496      612

*

Високохудожня вистава «Бронепоїзд «Князь Мстислав Відважний» на сцені Державного польського драматич­ного театру       499      612

«Оберожпо — пофарбовано!»       503      613

«Гостинний дім»       506      613

«Неспокійна старість»       509      613

Творчий успіх театру .             5ІЗ      613

«Місія містера Перкінса». В театрі ім. Запьковецької 517      614

«Мартин Боруля» в театрі ім. М. Запьковецької .... 520      614

«Кришталевий черевичок» у театрі ім. М. Горького 524      615

«Під каштанами Праги»       527      615

«Син полку» в театрі ім. М. Горького      531      615

«Ластівка»        534      615

«Сміх і сльози» на сцені театру ім. М. Горького . , , 537      616

«Особливе завдання» в театрі ім. М. Горького .... 540      616

«Crop Буличов» у театрі ім. Шевченка       543      616

В одному театрі       547      617

«Глибоке коріння». Прем'єра в театрі ім. Запьковецької 551      617

«Недоросток». Прем’єра в театрі ім. М. Горького . . . 556      618

«На порозі життя». Прем'єра в театрі ім. М. Горького . 559      618

«Сніжок» у театрі ім. М. Горького       563      619

Примітки       567

Список ілюстрацій             620

Академия наук Украинской ССР

Ярослав

ГАЛАН

СОЧИНЕНИЯ В ЧЕТЫРЕХ ТОМАХ

ТОМ ТРЕТИЙ

ХУДОЖЕСТВЕННАЯ ПРОЗА, ПУБЛИЦИСТИКА,

ЛИТЕРАТУРНАЯ И ТЕАТРАЛЬНАЯ КРИТИКА

(На украинском н русском языках)

Редактор

л. п. ЧОРНА

Художній редактор

і. в. К031Й

Оформлення художника в. В. МАШКОВА

Технічний редактор

Б. М. КРИЧЕВСЬКА

Коректори

Я. М. ЗУБКО,

3. П. ШКОЛЬНИК

Інформ. бланк № 1655.

Здано до набору 22.06.77.

Підп. до друку 31.01.78.

Формат 84Х1 08/з2. Папір друк. № 1. Звич. нова гарн. Вис. друк.

Фіз. друк. арк. 19,5+3 вкл.

Ум. друк. арк. 33,08.

Обл.-вид. арк. 30,42.

Тираж 100 000 прим.

Зам. 7—1773.

Ціна 3 крб. 30 коп.

Видавництво «Наукова думка», 252601, Київ —601, МСП, вул. Рєпіна, 3.

Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, 252057, Київ-57, Довженка, 3.

 

 

 

* * *

Почувши скрегіт натисненої клямки, Марічка здриг­нулася, але не повернула голови. Закам’янілим, тупим поглядом вона вдивлялася в сіре небо. Не обернулася навіть тоді, коли важка м’ясиста долопя торкнулася її плеча і пальці з страшенною силою впилися в тіло.

— До кого це писано? — запитав Погодняк свистячим шепотом, повертаючи її до себе. І, глянувши в обличчя жінки, він додав притишеним голосом:

— Де ти взяла цей лист?

Замість відповіді, вдова ворухнула блідими устами.

— Що кажеш? — прошепотів Погодняк, нахиляючись до неї.

— З дупла верби вийняла. Сьогодні рано вона поклала його туди.

Посиніле обличчя Погодняка раптом спотворила жах­лива гримаса. Здавалося, що він силкується посміхнутися.

Notes

[

←1

]

      Попом.— Ред.

[

←2

]

      Попадя,— Ред.

[

←3

]

Сільським старостою,— Ред.

[

←4

]

      Наказу.— Ред.

[

←5

]

      Хмиз,— Ред.

[

←6

]

Справжній.— Ред.

[

←7

]

Відділення,— Ред.

[

←8

]

Попівського двору.— Ред.

[

←9

]

Блідий світанок вже спускався з вершин, коли самот­ній вершник осадив коня. В Гордіївській долині шуміла ріка. Погляд вершника розрізняв уже окремі будівлі, але даремно шукав вій хати над урвищем. На тому місці вид- нівся тепер молодий сосновий ліс.

Вершник зітхнув і рушив повільно вперед. Коли опи­нився там, де плай вужем збігав до села, заклав пальці

[

←10

]

      Здрастуй (англ.).— Ред.

[

←11

]

      Так (англ.).— Ред.

[

←12

]

Запалення легенів загрожувало Ользі смертю. Але мо­лодий організм переміг хворобу, і дівчина, оточена піклу- ванням своєї няньки й Погодняка, поволі видужувала.

Було надвечір. Вкутана ковдрою, Ольга лежала в сад­ку. Біля неї на лавочці сидів Погодняк і нервово м’яв у руках шапку. Його черстве, акуратно виголене обличчя блищало від поту.

— Прошу вибачити, вимагаю від вас справді багато,— сказала Ольга,— але хочу запитати, чи не могла б я одержати в Косові якоїсь роботи.

[

←13

]

Єпископа,— Ред.

[

←14

]

Через два тижні після цього в сусідньому містечку відбулося вінчання. Невеличкий костьол ледве вміщав юрбу цікавих, що прагнули побачити прекрасну дочку попа, яка виходила заміж за стражника. Над убогим вів­тарем стелився дим кадил і гримів орган, заглушуючи тихе «так» молодої пари.

На весілля з’їхалось безліч гостей. Коменданти навко­лишніх постерунків і прикордонних застав з дружинами, лісничі, міські урядовці, кілька заможніших гуцулів. Останнім приїхав піп, ще раз поблагословив молоду па­ру, вихилив кілька порцій вина і, скаржачись на свою подагру, через годину від’їхав.

Ольга, бліда і сумна, сиділа біля свого чоловіка, блу­каючи поглядом по розчервонілих від напоїв обличчях

[

←15

]

Прокляття (англ.).— Ред.

[

←16

]

Висока полонина, оповита туманами, що снувалися на вершинах гір, ще дрімала, чекаючи світанку. Рантом тишу порушило далеке гавкання псів. Застугоніла земля, щораз ближче чувся тупіт коня, що мчався галопом. Ско­ро із сріблястої хмари виринув вершник. Його короткий сердак розвівався за ним в шаленому бігу, як великі чор­ні крила. Карий кінь, ледь торкаючись копитами землі, мчав, немов стріла, по хвилястих схилах. Потім знову по­тонув у хмарі, що пухнастим саваном покривала гору Ле- дєскул.

Трохи нижче хребта вершник здибав коня, в чудо­вому дугоподібному стрибку перескочив окопи минулої

[

←17

]

[

←18

]

Дуже добре (англ.).— Ред,

[

←19

]

Нарах в стаях,— Ред.

[

←20

]

      До побачення (англ.).— Ред.

[

←21

]

Після рубання лісу,— Ред.

[

←22

]

      Живіть сто років! (польськ.) —Ред.

[

←23

]

Уповноважений.— Ред.

[

←24

]

Портупею.— Ред.

[

←25

]

Прибиральника.— Ред.

[

←26

]

Чорт забери! (італ.) — Ред.

[

←27

]

Старі товариші (нім.).— Ред.

[

←28

]

Випускник (нім.).— Ред.

[

←29

]

«Статистичний місячник».— Ред.

[

←30

]

Замку,— Ред.

[

←31

]

Я. Галан, т. З

[

←32

]

Оббріхувала.— Усд.

[

←33

]

Байстрюком (ісп.).— Ред.

Ж

[

←34

]

Рицарів-розбійнпків (нім.).— Ред. ".

[

←35

]

Мундирі,— Ред.

[

←36

]

Полки,— Ред.

[

←37

]

Зашкарублість.— Ред.

¹ Жіночий вереск.— Ред.

[

←38

]

Вавілопська вежа. Віршована драма в трьох актах (Ф. Хс-

[

←39

]

сик, Варшава).

[

←40

]

...Знай, що слово часом як весняний вітер,

[

←41

]

Як гарячий подув, що вночі приходить.

[

←42

]

садах дерева і сухе бадилля

Від його дихання раптом затріпочуть.

Вся земля розквітла з повіву одного.

Вам, котрим є змога ті прискорить весни,

З уст чиїх ми раді слухати пророцтва,

При величних діях випало страждання,

Неспокійні ночі, дпі гіркі, скорботні,

Спомини отруйні про пусті звитяги (полъсък.).— Ред.

[

←43

]

      Живуть у самотині.

І порпається кожен на смітнику своєму,

І кришиться на порох, неначе та цеглина

( польськ.).—Ред.

[

←44

]

Бруно Ясенський. Палю Париж («Рій», Варшава, 1929, с. 326).

[

←45

]

діставали заплату, хоч і мізерну. Діставали за Ав­стрії, діставали за Польщі, аж прийшов день народної розплати, що змів націоналістичну нечисть у помийну яму історії. В тому чимала заслуга Івана Франка, велико­го українського письменника і палкого борця за визво­лення трудящих з пут духовного й економічного рабства.

[

←46

]

3 перервами.— Ред.

[

←47

]

Пишномовної.— Ред.