Unknown

Відчинилися двері, і Гнатові сказали забрати речі й піти в одиночку. Він важко встав і почав зодягати ста­рий теплий баранячий кожух, що залишився йому ще

від небіжчика батька. Та руки в нього тремтіли, і він не міг знайти рукавів. Тоді його сусід, поморщений старигап-волоцюга, підійшов до нього, встав на пальці й поміг одягнутися. Гнат оглянувся довкруги й мовчки пішов за вартовим.

6

Було вже десь по півночі. Гнат сидів на табуреті й хтозна-котру вже годину м’яв у пальцях свою біляву нечесану чуприну. Його серце не билося вже так три- вояшо, мабуть, і воно стомилося й хотіло спочити. За­те Гнат думав і не впізнавав своїх думок, такі вони бу­ли чужі для нього, такі ясні й зрозумілі, і тільки див­но йому було, чому так пізно вони вродилися в нього й до того тоді, коли йому залишилося лише кілька годин думати, а після буде смерть. Вікно його камери вихо­дило в подвір’я, і він чув, як хтось забивав у щось цвяхи, і він був певен, що це для нього лагодять домо­вину. У ній сховають Гната Орестюка і зариють глибоко в землю, щоби, чого доброго, не підвівся Гнат Орестюк, не встав і не шукав помсти за свою і не свою хлопську кривду. Він тепер бачив ясно, що недаремно судді ви­тратили весь день на нього, недаремно засудили його на шибеницю. Його мозок працював тепер, як нова, наолив- лена жниварка. Гнат відкрив у собі ціле море зненависті, що дрімала в ньому досі десь під серцем, і він був певен, що вони не могли цього не зпати. Йому раз у раз вви­жався трибунал, і за ним він бачив злобно усміхненого Миколайчики, а за Миколайчиком у пітьмі стояв дідич, а за дідичем у непроглядній мряці він бачив цілу юрбу миколайчиків і дідичів, і у всіх отих миколайчиків і ді­дичів були на грудях золоті хрести й медалі, і у всіх їх скрипіли на животах з натуги ремені. Усі вони дивилися на Гната, і Гнат бачив у їхніх очах цю ж саму знена­висть, що її відкрив нещодавно в собі. Вони схопили Гната Орестюка в свої руки, і вони мусили з Гнатом Орестюком кінець зробити. Гнат Орестюк міг і повинен був захищатися. Гнат Орестюк не повинен був боятися кулі й, коли побоявся її, не повинен тепер боятися ши­бениці. Гнат Орестюк був твердий, він не був із тіста, і ніяк було миколайчикам і дідичам ліпити щось із

Гната. Гнат коловся, Гнат міг небезпечно поколоти, і Гната треба було знищити. Гнат Орестюк мусив згинути.

Серед ночі ввійшов у камеру малий поганенький по­пик. На його грудях висів срібний восьмираменний хрест, і Гнатові здавалося, наче його вдруге вже поставили пе­ред трибуналом. Тоді він побачив, як попик стрибнув у юрбу й перелякано дивився на нього з юрби миколай­чиків і дідичів, поки не щез, почісуючи рідку борідку. За попиком зачинилися двері, і крізь квадратик у них цікаво заглядала нова зміна вартових. Гнат знав уже все, і був спокійний. Він міг врешті заснути, і він сидя­чи заснув.

7

Раннім ранком Гната збудили й повідомили, що пре­зидент відкинув прохання. У дверях камери стояв про­курор, за ним предсідник трибуналу, жандармський офі­цер, начальник тюрми, вартові й якісь незнайомі пани в дорогих хутрах. Гнатові сказали готуватися. Він хотів накинути кожух, та йому на це не дозволили, хтозна, чи мотузок витримав би тягар. Тоді він хотів загорнути шию в хустку, бо кілька день уже боліло його горло, і цього теж йому не дозволили.

Коли вели його вузьким вогким коридором на по­двір’я, блідий адвокат, немов виправдуючись, сказав йому, що Гапку шукали, шукала й поліція, та не змогли знайти її, і що він не забуде про неї, він пам’ятатиме, він шукатиме. Гнат затримався, і з ним затримались усі. Він розгублено подивився на адвоката, опісля огля­нувся довкруги, поблід, почервонів і з цілих грудей почав кричати: «Гапко! Гапко!» Тоді йому зв’язали ззаду руки й потягнули вперед. А Гнат усе кричав і кликав Гапку, що заховалася десь за мурами, і не доглянути її, не по­бачити, не поцілувати її батькові востаннє. Кликав Гнат Гапку, наче кликав життя своє, що за малу мить повин­но було скінчитися.

Коли вийшов на подвір’я, розгубився і замовк. Було ще зовсім темно, і сніг падав великими клаптями. Гнат зрозумів, що коли вішають його, спокійного Гната Оре- стюка з глухих Самосілок, то щось велике діється в світі, і що Гапка і він, Гнат, її батько, надто малі перед отим великим. Гнат тепер мовчав і не сказав більше ні слова.

Йому було зимно в самій куртці, і він дрижав. Це бачили панове й краще загорнулися в хутра. Коли Гната вивели на риштування й в’язали йому ноги, деякі з-по­між них підійшли ближче до шибениці. Було темно, і їм хотілося краще побачити, як умиратиме Гнат. Адвокат Любомирський побіг у сіни й там затрусився в тихому, пискливому, істеричному плачі.