Ходи було чотири милі, коли підходили лісом до границі, був уже ранок. Побачили полосатий стовп і повернули вправо, щоб обійти його непомітно. Вийшли па велику поляну й побачили: по тамтому боці армієць з рушницею походжає. Подумали тоді — кінець мандруванню і висипали на поляну, до армійця гуртом поспішали. Та тут покотилося лісом грімке «стуй!»—і гримнув хтось із кріса. Ті дев’ять побігли й за малу мить були вже на тамтому боці. Лишився тільки Гпат, не було серця нести під кулі Гапку. Хай, подумав, краще вже півроку відсиджу, а Гапка між людьми якось не загине. І помандрував Гнат пазад, та вже не в село своє, а просто в місто. І це найгірше, бо пропаде Гапка сама в місті, адже ж шість років їй усього.
Гнат скінчив і подивився навкруги. Він хотів бачити, що всі вони співчувають Гайці, що їй усього шість років і що у голоді й холоді вона блукає десь зараз по чужому місту. Та обличчя суддів, прокурора і жандарма були такі ж самі, як і переділе. Тільки адвокат зарився ще глибше в папери. Гнат опустив голову.
З
Вже другу годину допитували Гната, і коли пред- сідпик втомився, його заступив сусіда з борідкою. Він кидав питання і шкірив великі жовті зуби, паче б кожну відповідь підсудного хотів схопити в рот, розкусити, пережувати й виплювати на трибунальський стіл готовим параграфом. Він уперше в житті бачив Гпата па очі, йому, до речі, і байдуже було, в чому саме його обжало- вують, та ненавидів його з усієї душі, і за те, що говорив ненависною мовою, і за то, що так просто дивився йому у вічі, і за те, що сила в ньому була, що тільки звільнити
її иа мить із ланцюгів, і вона неминуче знищить-зруйнує все, чим жив, увесь зміст його життя, і стане він без тоги під голим небом у чистому полі сиротою, і не буде уже доріг, ні стежок, вистелених килимами, а будуть чисте йоле й ноги, що їм нікуди поворушитись.
Прокурор весь час мовчав, і коли суддя з борідкою сховав зуби й вдоволено розсівся в кріслі, він запитливо подивився па чорнявого, для ефекту зачекав хвилину, але той мовчав, і тоді прокурор зітхнув легенько й наче мимохіть кинув підсудному питанпя:
— Вам особисте зробив Миколайчик якусь кривду?
— Мені — ні,— відповів Гнат.
— Тоді чого ж ви папосілися на нього?
Гнат мовчав, бо не розумів прокурора, і йому здавалося, що той жартує і тому ставить йому таке недоречно питання. Адже ж кожна дитина в його селі знала, хто такий Миколайчик.
— Не знаєте. А ми — знаємо.— Тут прокурор увібгав глибше в око монокль і питав далі:
— Ви довго вже є членом організації?
— Якої?
— Терористичної.
— Адже ж ніколи я...— Гнат зам’явся.
Авжеж, доводилося вже щось таке робити. Рік тому страйкували в дідича, і тоді Харитон, син Михайла, бувало говорив: «Організація ми, а на організації пани неодмінно зуби поломлять». Та що перед ним зараз теж сиділи пани, він рішився перечити.
А прокурор тим часом далі торощив підсудного:
— Десять вас було, і нападали ви організовано.
Гнат розгублено мовчав, і тріумф прокурора був
повний.
— До речі, ви довго займалися шпигунством?
Гнат не міг мовчати. Він знав уже, що йому помилково закидають речі, за які жорстоко карають, що цю помилку треба копче виправити. Треба сказати їм, що Миколайчик і па цей раз, як завжди, підло брехав і що ні крихітки правди нема в Миколайчикових теревенях.
— Високий трибунале, ніколи нічого подібного не було. Не міг я знати й не знав нічого. Шпигуном у пашо- МУ селі Миколайчик був. Це він мене...— Лють душила Гнатове горло.
•— Терористична банда, що її членом ви були, склала після переходу на той бік кордону докладні відомості про розташування наших військ.
Жандармський офіцер насупив брови й притакнув головою, хоч знав він стільки про це, що й прокурор. Він лише чесно сповняв свій жандармський обов’язок.
— І ви все ще не признаєтеся до вини? — невдово- лено запитав нредсідник.
— Не винен я, високий трибунале. Хотів відшмагати Мпколайчика-падлюгу, признаюся, а що шпигун я — неправда це, неправда! Тричі присягну вам — неправда!!
І хоч як переконливо говорив це Гнат, нредсідник тільки скривився по-своєму, а прокурор, той з борідкою, і жандарм вибачливо посміхнулися.
Тоді підвівся адвокат і з тремтінням у голосі питав Гната, хто такий був Миколайчик, і чи був п’яниця, чи не заводив ніколи з ніким бійки, і чи ціпком, що з ним засівся Гнат на нього, можна було вбити хоч би кішку, і чи Гнат знає, що таке шпигунство. Вкінці урочисто сказав: «Гнате Орестюк! Христос з цього розп’яття бачить тебе і бачить, що ти не винен і що чиста душа твоя, як чиста була його душа...» — і сів, не підводячи очей.