Unknown

Ходи було чотири милі, коли підходили лісом до гра­ниці, був уже ранок. Побачили полосатий стовп і по­вернули вправо, щоб обійти його непомітно. Вийшли па велику поляну й побачили: по тамтому боці армієць з рушницею походжає. Подумали тоді — кінець мандру­ванню і висипали на поляну, до армійця гуртом поспі­шали. Та тут покотилося лісом грімке «стуй!»—і грим­нув хтось із кріса. Ті дев’ять побігли й за малу мить були вже на тамтому боці. Лишився тільки Гпат, не бу­ло серця нести під кулі Гапку. Хай, подумав, краще вже півроку відсиджу, а Гапка між людьми якось не за­гине. І помандрував Гнат пазад, та вже не в село своє, а просто в місто. І це найгірше, бо пропаде Гапка сама в місті, адже ж шість років їй усього.

Гнат скінчив і подивився навкруги. Він хотів бачити, що всі вони співчувають Гайці, що їй усього шість ро­ків і що у голоді й холоді вона блукає десь зараз по чу­жому місту. Та обличчя суддів, прокурора і жандарма були такі ж самі, як і переділе. Тільки адвокат зарився ще глибше в папери. Гнат опустив голову.

З

Вже другу годину допитували Гната, і коли пред- сідпик втомився, його заступив сусіда з борідкою. Він кидав питання і шкірив великі жовті зуби, паче б кож­ну відповідь підсудного хотів схопити в рот, розкусити, пережувати й виплювати на трибунальський стіл готовим параграфом. Він уперше в житті бачив Гпата па очі, йому, до речі, і байдуже було, в чому саме його обжало- вують, та ненавидів його з усієї душі, і за те, що говорив ненависною мовою, і за то, що так просто дивився йому у вічі, і за те, що сила в ньому була, що тільки звільнити

її иа мить із ланцюгів, і вона неминуче знищить-зруйнує все, чим жив, увесь зміст його життя, і стане він без тоги під голим небом у чистому полі сиротою, і не буде уже доріг, ні стежок, вистелених килимами, а будуть чисте йоле й ноги, що їм нікуди поворушитись.

Прокурор весь час мовчав, і коли суддя з борідкою сховав зуби й вдоволено розсівся в кріслі, він запитливо подивився па чорнявого, для ефекту зачекав хвилину, але той мовчав, і тоді прокурор зітхнув легенько й наче мимохіть кинув підсудному питанпя:

— Вам особисте зробив Миколайчик якусь кривду?

— Мені — ні,— відповів Гнат.

— Тоді чого ж ви папосілися на нього?

Гнат мовчав, бо не розумів прокурора, і йому здава­лося, що той жартує і тому ставить йому таке недоречно питання. Адже ж кожна дитина в його селі знала, хто такий Миколайчик.

— Не знаєте. А ми — знаємо.— Тут прокурор увібгав глибше в око монокль і питав далі:

— Ви довго вже є членом організації?

— Якої?

— Терористичної.

— Адже ж ніколи я...— Гнат зам’явся.

Авжеж, доводилося вже щось таке робити. Рік тому страйкували в дідича, і тоді Харитон, син Михайла, бува­ло говорив: «Організація ми, а на організації пани неод­мінно зуби поломлять». Та що перед ним зараз теж сиділи пани, він рішився перечити.

А прокурор тим часом далі торощив підсудного:

— Десять вас було, і нападали ви організовано.

Гнат розгублено мовчав, і тріумф прокурора був

повний.

— До речі, ви довго займалися шпигунством?

Гнат не міг мовчати. Він знав уже, що йому помил­ково закидають речі, за які жорстоко карають, що цю помилку треба копче виправити. Треба сказати їм, що Миколайчик і па цей раз, як завжди, підло брехав і що ні крихітки правди нема в Миколайчикових тере­венях.

— Високий трибунале, ніколи нічого подібного не бу­ло. Не міг я знати й не знав нічого. Шпигуном у пашо- ^МУ селі Миколайчик був. Це він мене...— Лють душила Гнатове горло.

•— Терористична банда, що її членом ви були, скла­ла після переходу на той бік кордону докладні відомості про розташування наших військ.

Жандармський офіцер насупив брови й притакнув го­ловою, хоч знав він стільки про це, що й прокурор. Він лише чесно сповняв свій жандармський обов’язок.

— І ви все ще не признаєтеся до вини? — невдово- лено запитав нредсідник.

— Не винен я, високий трибунале. Хотів відшмагати Мпколайчика-падлюгу, признаюся, а що шпигун я — не­правда це, неправда! Тричі присягну вам — неправда!!

І      хоч як переконливо говорив це Гнат, нредсідник тільки скривився по-своєму, а прокурор, той з борідкою, і жандарм вибачливо посміхнулися.

Тоді підвівся адвокат і з тремтінням у голосі питав Гната, хто такий був Миколайчик, і чи був п’яниця, чи не заводив ніколи з ніким бійки, і чи ціпком, що з ним засівся Гнат на нього, можна було вбити хоч би кішку, і чи Гнат знає, що таке шпигунство. Вкінці урочисто ска­зав: «Гнате Орестюк! Христос з цього розп’яття бачить тебе і бачить, що ти не винен і що чиста душа твоя, як чиста була його душа...» — і сів, не підводячи очей.