Unknown

Коли його ввели в судовий зал, не було ще в ньому нікого. За вікнами вже третій день шалів сніговій, і від заліплених снігом шибок ішла на зал пітьма. Він сидів між двома похмурими поліцаями і несміливо покашлю­вав хрипким, глибоким кашлем. Йому було ніяково за тишу, що її своїм кашлем тривожив, і за те, що його завели в цей великий зал і казали сидіти на самій його середині, хцоб усі могли оглядати його нецікаве селян­ське обличчя, його стару виполовілу куртку і військові, ще російські чоботи із смішно закоцюрбленими носами. Він знав, що його знов допитуватимуть про цю нецікаву, остогидлу вже історію, і хоч не будуть уже остервеніло бити в зуби й під бороду, він муситиме вже вчетверте чи вп’яте розповідати про ту гниду Мнколайчика, про соба­чу його душу, про невдалий напад на нього й про неро­зумну втечу з малим бубеням на руках.

Ні, нізащо не треба було Гапки брати з собою, та ще у студінь таку,—Гапка могла спокійно залишитися в тітки Пелагії (саме тепер нагадав тітку Пелагію); хай би там і росла, а довелося б вернути — і пригадала б батька. Матері, хоч і побачити ще в житті не встигла, а не забула, шостий рік уже, а не забула й нагадує. Нагадала б і його. Ні! Гапка нагадала б... «Вона — моя»,— прошепотів, і від цього йому враз щось зойкнуло під серцем, і так боляче, так боляче, як ще ніколи не хотілося, захотів побачити Гапку. Він оглянувся по залу й не побачив нікого. Тоді захотілося йому подивитися за двері, в коридор; там темно, може й не помітив її, як стояла десь у кутку. Він мав уже замір раптом кинутися до дверей, вибігти в коридор і гукнути з усієї сили на неї — та в цю саму мить двері похитнулися і в зал уві­йшов возний. Він почистив ганчіркою мідяне розп’яття,

що стояло на трибунальському столі, і саме в пору поклав біля свічок сірники, бо в цей же мент у бічних дверях з’явився предсідник трибуналу, пухкий стариган із за­спаним обличчям, що його ніколи не голив на те, щоб заховати величезну бородавку на лівій щоці. Та замість бороди виросла сива щетина, що аж ніяк не прикривала потворної бородавки, і, мабуть, від цього суддя двадцять уже років лікував жовчеве каміння. Він спідлоба погля­нув на підсудного й невдоволено скривився на порожне місце секретаря. Потім повернувся назад, підкотив тогу іі вийшов. У підсудного неспокійно забилося серце. Йому здавалося чомусь, що погляд судді, його гримаса і те, що він вийшов, тріснувши дверима,— все це разом віщувало щось зовсім погане.

За хвилину щось заскрипіло, і ввійшов офіцер вій­ськової жандармерії, струнка людина з прилизаним ру­сявим волоссям, напудреним обличчям, опоясаний скри­пучими ременями, що між ними теліпалися па барви­стих лентах безліч медалей і хрестів. Не глянувши на підсудного, офіцер сів за столик під вікном і запорпався у портфелі. Зараз після нього увійшов прокурор. Він мовчки привітався з офіцером і, потираючи руки, попря­мував на своє місце — праворуч від суддів. Розклавши перед собою папери, вій розперся вигідно в кріслі, звич­ним рухом приклеїв до ока монокль, позіхнув легенько і вдивився в Гната. Та слідно було, що розчарувався, бо позіхнув що ширше, зняв монокль, відкинув на спинку крісла шляхетний профіль лорда й примкнув очі.

Була десята година, коли трибунал зайняв своє місце. Посередині, під величезним образом з білою жінкою, що з зав’язаними очима тримала в одній руці вагу, сів пух­кий предсідник. Ліворуч від нього засів другий суддя, худий, чорний, з жевріючими, як у гарячці, очима. Його знали обивателі містечка, як непримиренного ворога про­курора, та про це найбільше могла б розповісти жінка судді, що була на двадцять років молодша від чоловіка і смертельно нудьгувала на глухій провінції, де один про­курор тільки «розумів її небуденну, змарновану душу». Другий член трибуналу мав чорну цап’ячу борідку, меткі очі й таку саму вдачу. Перед відомим травнем * був сто­процентним ендеком *: читав лише «Варшавску» *, визна­вав тільки Галлера * й люто, до безтями ненавидів усе, Що «пахло Сходом». Після травня він скоріше навіть за

прокурора зорієнтувався; викинув з канцелярії портрет Галлера, перший передплатив «Глос правди» * й люто, до безтями ненавидів усе, що «пахло Сходом».