Unknown

паровик лиш під парою та один кулемет па всю стан­цію. Та йдуть ешелони на підмогу, гудуть уже рейки в Кагальницькій. Ідуть ешелони й від півночі, між ними ще два з шахтарями. Товариші, там жінки й дітвора шах­тарська, не дамо їм у муках погинути. Залишимо місто золотопогонникам — усі вони пропадуть, пропаде наша воля й свобода, пропаде наша честь пролетарська!

— Не пропаде, дядьку, заховаємо!

— Не пищи, дай слово сказати!

— Так що не дамо червоного нашого серця роздерти, проженем білу шваль за Гнилую! Не поможуть їм ні­мецькі гармати, не поможе шантрапа їм станична! Пра­вильно, товариші, говорю я?

— Правильно! — запищав Моська.

— Правильно! — чавкнув Стьопка.

— Правильно! — за ним Кость.

— Правильно! — ревнула юрба, аж затихли німецькі гармати. А Іван Михайлович з голови кашкета зняв і наче на зірці завісив, бо й погасла вона, а він ріс, як дуб кре­мезний хортицький, як тополя кримська небосяжна.

— Товариші! Нам у наступ треба негайно! Через міст, через станцію в місто! Хай не доспить цієї ночі захований буржуй, хай не поїсть великодньої пасочки! Я привіз із собою кулемета. Моська! Ану-ко, щенята, до мене! Ми з паровиком попереду, червона піхота за нами! У вогонь бойовий, у розправу останню! За ними, товариші, за ку­леметниками молодими, що не побоялися ні царя герман­ського, ні війська генеральського!

Р°³У^мі^ємо) ХОЧ не молоді, а підемо! — гукнув хтось У юрбі. Заклацали кріси, і вітром-змієм заметушилася крилата фуражна. Тоді сконала ніч, а паровик послав синьому небові срібну китицю на добридень.

Юні кулеметники до бою готовились. Під свою зброю грізну вугілля підклали, на ленти ямку вигребли, самі безпечно влаштувалися.

Іване Михайловичу, їсти хочеться...

Іван Михайлович з торби хліба добув, сам горілки з пляшечки хльобнув, а дрібота закусувала, распрі кри­вавої дожидала та мовчки на тихе сяйво, що з степу йшло, дивилася.

— Готово! Готово! Покативай! — і тоді — потиснула рука ручку, блискавкою-гадюкою плигнула пара у золот­ники, дихнула машина і, не хрестячись, у бій нестримно поповзла. Зотов на кронштейн сперся, у манометр дивився, а зрештою папіроску покурює. Кулеметники ж уже на мосту ворога виглядають і вряди-годи на солдатиків по­глядають, що довгими шнурами за паровиком поспішають. Спокійно на душі в кавалерів, жах із ніччю пропав, і від­вага в душі буйним квітом степовим розцвітала. Минули моста, минули будку, що при ньому, минули буду веле­тенську похмуру, що в ній паровики рвучкі тихі сни просипали. А коли в’їздили на товарну, стрільчик, що біг попереду, захитався, побіг ще трохи, впав і не піднявся. «Мотай!» — крикнув Зотов, махнув біля голови рукою й почути не встиг, як радісно задріботів кулемет, сів на­вколішки, вдарив поклін об залізо й у досвітках весняних застигати став. А кулемет промовляв і не замовк, як Костеве ластовиння змила гаряча кров. Паровик ходою десять на годину підходив до станції, а за ним у бігу переможному фуражка крилата й рій солдатчиків дріб­них, що за революцію боротись поклялися. Білі сипали вогнем з-поза вагонів і тікали туди, де кінчиться станція, де розляглися поля й яруги, де важко дістати робітничу кулю в плечі. Як минули перегони, як проїхали бар’єр, тоді Стьопка-кулеметник без слова занімів, підібгав ноги під себе й тицьнув лицем білим у вугілля. У сам мент перемоги, у хвилину радощів безмірних. Зостався ще Моська пикатий, Моська — голова в нульку стрижена, що на нього біла армія напосілася. Дощем поливав супостата, градом засипував, олов’яною блискавкою пропалював, хоч лишилися стрільчики позаду, ворогам навздогін крізь Та- м’ярник усі погналися, хоч не було чого Мосьці шукати в степу імлистому, непевному. А паровик повз, чесно від­раховував свої 10 верстов на годину. Як Моська ленту останню дострілював, як щезали у ранішній мряці каде- тики, тоді Моську шукати почали гранати. Чорні, за грім голосніші китиці зацвітали й щезали вздовж шляху, що втискавсь у яругу, пнувся вгору, на північ, та повертав на схід, на другий кінець міста. Паровик ліз, волікся,

паче домовина гаряча велетенська, що в ній усе таке дороге для Моськи догасало. Нічого було робити Мосьці; патронів не було, ворога не було, товаришів не було, а перемога була десь позаду, куди немає вороття. Повіяв вітрець та погладив рудаве волосся Костя і сушив кров, що очі йому заліпила. Тихий був вітрець, тихий був сум на лиці Костя, і тихо було в душі Мосьчиній, хоч довкола бахкали гранати. Моська сидів сиротою на тендері, а па­ровик плівся по порожньому степу і зітхав у глибині свого залізного буйного серця. Як Моська під’їхав до будки ч. 511, як в’їхав у сад, що в ньому груші, дві чорні китиці виросли з гуком на тендері, а одна присіла на циліндр. Тоді зразу тихо стало у степу і ще тихіше у саду цвіли груші.

1