Unknown

Недовго був ним. Якось сірим, осіннім ранком батько збудив Грицька і сказав: «Вони підпалили школу». Хло­пець знав, що значить «вони». Він притьмом вибіг із ха­ти. Двоповерховий будинок школи нагадував величезне багаття. З балкона звисала па мотузі людина з кучеря­вим сивим волоссям, і в крутежі розпаленого повітря хо- літалася, як серце дзвона. Грицько впізнав свого учите­ля і зрозумів, що «пан професор» ніколи вже не підійде до нього в класі і його велика, пропахла тютюном рука ніколи вже не спочине на його голові. В ту мить Грицько прокляв бандерівців.

Він став «істребком» *. Батько, старий солдат ще з першої війни, муштрував його вечорами посеред хати, а рано-вранці проводив у березовий гай і вчив стріляти до ворон.

— Ти вже ганц ⁶ жовнір,— сказав йому через тиж­день,— але при мені ти будеш ще кращий. Повоюємо обидва.

І вони воювали. Разом ішли в засідку, разом несли в селі варту. Грицько чекав свого бойового хрещення, і йому вже здавалося, що доля глумиться над ним: минув місяць, і вона ні разу ще не поставила Грицька віч-на- віч з «бандерою».

А строк уже підійшов. Селом блукав страх, він зала­зив під стріхи і блудними вогниками світився в людських очах. Одного ранку в хаті на краю села не стало ні одної душі,— навіть дворічна дівчинка не уціліла від звірячої розправи: згусток мозку дитини прилип до щоки її, за­рубаної цією ж сокирою, матері. Кілька днів пізніше ця сама доля спіткала дві інші родини. За віщо? Про це вже ніхто не питав. Про це вже не питали четвертий рік з того дня, коли через село промчала на мотоциклах пер­ша німецька стежа.

На початку листопада поповзли хатами темні чутки: на село готується напад. В недалеких лісах з’явилася ве­лика банда. Говорили: йде бандитів тьма-тьменна, а на чолі — німецький генерал.

«Істребок» Грицько знав, скільки було в цьому правди. Банда нараховувала чоловік двісті п’ятдесят, і команду- ват? пего пе генерал, а звичайний лейтенант німецької по­ліції. Проте й цієї кількості харцизів було досить, щоб село пішло з димом, а його жителі впали жертвою кри­вавої розправи. Все залежало від того, чи вдасться бан­дерівцям застати «істребків» зненацька.

Грицько не спав уже третю ніч. Почервонілі очі не­стерпно боліли, обличчя пабрескло від холодного, сирого вітру. Хоч як боровся хлопець із сном, щораз частіше тра­плялось, що він засинав. Це було понад сили Грицька, але він не здавався. Натирав снігом чоло і шию, щипав своє тіло до болю — все даремно. І стоячи на варті, Грицько заплакав, вперше за багато-багато його небагатьох років.

Л наступного ранку, при перевірці, командир рою ⁷ сказав йому: «Банда відійшла. Йди, хлопче, поспи!»

Коли Грицько прокинувся, вечоріло. В деяких хатах мигтіли вогники, село начебто поверталося поступово до звичайного мирного життя. По той бік річки, на хуторі, скиглила скрипка і глухо дзеленьчали цимбали. Це було перше весілля тієї осені.

Грицькові закортіло потанцювати. Нашвидку повече­рявши, він зняв із стіни гвинтівку і подався на хутір.

На мості стояв вартовий, Грицько впізнав у ньому батька. Старому солдатові було щось не но собі. В такі хвилини Грицько ие любив його.

— Ще тебе там не було! Всі в одну хату. Підійдуть бандери і як мишей передушать.

Грицько не відповів. Віп з досвіду знав: в таких ви­падках краще було не зачіпати старого. Раптом хлопець спогадав, що в нього було тільки п’ять патронів. Однак повертатись було соромно. Батько задзьобав бн його свої­ми кпинами.

Стрімка стежка вела па горбочок. Хлопець окинув оком сніжну рівнину, за якою чорніли ліси. На ледве вид­ний з-за мряки місяць лізла хмара, стрішнхате страхо­вище з волохатими щупальцями. Насувалася хуртовина.

Снігова пустеля лежала перед зором хлопця німа і скорботна. Ніщо там не ворушилось, і тільки примарні тіні хмар пливли по ній раз у раз і зникали в тьмяній далині.

Рвучкий, раптовий вітер опік обличчя хлопця, і віп почув щось паче далекий людський голос. Це тривало тільки мить, зараз після цього знову обізвалася музика, і земля задвигтіла від ритмічного стукоту закаблуків, що на цеіі раз відбивали польку.

Грнцькові стало холодно, він відчував, як по його спині забігали дрижаки. В його вухах усе ще дзвенів да­лекий голос. Він хотів побігти в хату й викликати «іст- ребків», та думка про те, що він міг таким чином ос.мі- шити себе, скувала його рухи. Мало що могло йому по­чутися після трьох безсонних ночей.

Він відчув щось, подібне на страх. Щоки хлопця за­паленіли від сорому. Він зняв з плечей гвинтівку і рушив вперед, вздовж напівпрпсинанпх снігом чагарників, що похило тягліїся до долини.

Біля дуплястої верби над криничкою зупинився. Сюди не долітали вже звуки музики, і тільки вітер стиха шу­мів у вітах.

Хуртовина посилювалась, спіг колючими пластівцями шмагав Грицеві щоки.