Unknown

Хтось полоскотав її по крижах. Вона сприйняла цп як жарт і пнрснула сміхом. Дивувалася, що сміх супро­ти її волі не стихав, а розростався, переходячи в писк­ливо-фальшиве хихотіння.

І замовкла лише тоді, коли знову рипнули двері і хтось владним голосом заговорив до солдатів, які йому щось весело відповіли. Той, що зайшов, наблизився до Стефкп. В погасаючому світлі пожежі над її обличчям мутно блиснула сталева каска, у ніс вдарило пріле ди­хання.

Потім хтось ткнув їй в руку коробку сірників. На кинуте слово «лампе» вона полегшено зітхнула. Засвітила світло; даремно намагалася приховати страх, що метався в її тремтячих руках.

Оглянувшись, вона побачила німців. Вісім пар очей випробовуюче обмацували її. Після хвилевої мовчанки, той, що прийшов останнім, зняв портупею й плащ і заві­сив останнім вікно.

Стефку знову пройняло тремтіння. Машинально по­клала до кишені фартушка сірники, схрестила на грудях руки і чекала.

Німці мовчки, понуро знімали каски, деякі з пих витирали піт з чола. Впоравшись з вікном, їх старший (як догадалася Стефка), наблизився до неї. Поклавши каску на припічку, боляче ущипнув Стефку за щоку. В дівчині закипав гнів. Вона вдивлялася в німця, наси­лу ковтаючи сльози болю і образи, що стискали її горло. Солдат, який стояв перед нею, був пухлим шатеном з хворобливим блідим обличчям. З-під старанно підстриже­них вусиків виблискували великі жовті зуби.

— Хлеб? — спитав з усмішкою німець.

— Печеться,— показала Стефка рукою на залізну за­слонку печі. Німець кивнув головою. Окинувши Стефку холодним бездумним поглядом, він одним махом руки розірвав її блузку. По підлозі тихим шерехтінням поко­тились гудзики. Далі зсунув з її плечей шлейки сорочки. Стефка стояла в дивному онімінні, не відриваючи очей від німця. Той, нервово погладжуючи вусики, їв своїми очима її голі пружні груди.

Марцяківна подивилась по хаті. Вигляд усіх солдат­ських очей був однаковим, повним втоми і сонпої паскуд­ної пожадливості. Затримала свій зір на худому моло­денькому брюнеті, з красивим довгастим лицем, що сидів у кутку. В його чорних холодних очах був смуток і якась байдужість. З гримасою терпіння на малих, зовсім ди­тячих устах дивився він у задумі понад головою дівчини.

— Певно, про матір думає,— прийшло Стефці в го­лову. На виразний жест унтер-офіцера вона слухняно розстебнула спідницю. Дивився на неї ще проникливіше, ще суворіше, і це відібрало у Стефки рештки сили волі. Стала перед ними гола, росла, виблискуючи дрібними крапельками поту і не відчуваючи сорому. Тільки раптом дуже заболіла в неї голова.

Потім підійшли до неї два солдати і силою занесли її на ліжко. Нудотне, пріле дихання сказало їй, хто пер­шим поглумився над її дівоцтвом.

Тривало все це довго, страшно довго... Нарешті від­чула на щоках пекучий біль від удару чиєїсь руки. Ви­соко піднесла повіки, і раптом щось зойкнуло в її гру­дях. Над головою гойдались похітливо-туманні очі, ті са­мі смутні, красиві очі, які годину тому назад збудили в ній співчуття,— міцно затисла зуби, щоб не крикнути, щоб не вибухнути довгим нестримним плачем.

— Рахує, погань, сліди своїх пальців,— шепнула, і знову в її мозку повстала думка, від якої в жилах за­кружляла кров. Понівеченою Стефкою поступово оволодів

СПОКІЙ...

Потім хтось поплескав її по плечах. Бачила, що їм треба. Поквапно встала і одяглася. Переборюючи втому і біль, швидко забігала по кімнаті, супроводжувана го­мінким сміхом задоволених собою і світом солдат. Зняла заслонку з печі. По хаті розійшовся запах свіжого хліба. Поставивши під піччю великі блискучі буханці, пішла до комори, знайшла па дні скрині святкову, вишивану квіт­ками скатертину і застелила нею стіл.

Ножа в хаті не було. Знаком попросила у солдата. Тон дав їй з доброзичливим уклоном. З розрізаних хлі­бин піднялась густа кучерява пара. Стефка вийшла з хати. Перед бараком стояв на варті солдат. Пізнала його: він її теж м’яв. Крикнув щось, зняв з плеча гвинтівку. Вона заспокоїла його широкою усмішкою. Дістала з брич­ки невеличкий шматок масла. Повернувшись до комори, налила до масла води, насипала з торбинки добру жме­ню сіро-білої отрути для щурів, перемішала все, потім взяла пляшку з гасом і крадькома поставила її в кутку

сіней.

Побачивши, що дівчина несе масло, солдати дістали фляги з ромом. Вигуком «гох!» дякували їй за гостин­ність. Один із них приклав Стефці флягу до уст. Не від­водила ііого руки. Солодкуватий пекучий напій підкріпив її, додав сили. Через деякий час перед кожним солдатом лежала велика скибка хліба з стікаючим по краях мас­лом.

Низький, кремезний, з рудою бородою і довгим шра­мом на щоці солдат потягнув Стефку до себе і посадив на колінах. На сміх німців відповіла сміхом, на незрозу­мілі слова — кокетливим рухом плечей. Сусід підсунув їй хліб і масло. Подякувала кивком голови. Раптом ніби щось згадавши, зслизнула з колін рудого кавалера, схо­пила шматок хліба, помастила його грубо маслом і по­спішно винесла вартовому.

— Данке! — кинув німець охоче за подапу йому їжу.

На порозі хати у Марцяківни підкосилися коліна.