Unknown

Повільно, через силу піднялося п’ятнадцять рук. Не вистачало тільки однієї, худої, тремтячої, як осиковий лист, руки вдови Ружанської.

— О їеги! ¹—застогнала старенька. Її очі тривожно перебігали з одного обличчя на друге, а коли нарешті люди з сумним мовчанням вийшли з хати, Ружанська зі­рвалася, схопила Марцяка за рукав сорочки і з цегли­стими рум’янцями на щоках витиснула з себе:

— Яне! Не залишайте мене тут саму, на милость бо­га, прошу пас. Я ж не гірша від усіх вас. То жаль мені розум відібрав, Яне!

Через годину всі зібралися на вигоні. Двадцять п’ять возів, навантажених гіерннамп і дітьми, вишикувались у довгпіі гамірливий ряд. Худоба вже була в дорозі на схід, під березовим гаєм, за яким простягнувся панський гос­тинець. Піднята курява ліниво спадала на землю, зли­ваючись з надвечірньою імлою. Східний обрій розтинав велике крило брудно-жовтого диму, іцо плив з палаючих Рокиток.

Глянувши на обрій, Марцяк подумав: «Гарна буде по­года на сінокіс»,— і гіркий жаль стиснув його серце. Ще раз обійшов фільварок. Ще раз заглянув у кожний куток

і па решті онімілою рукою витяг з кишені сірники. По­ставив під стіною стодоли сніп соломи. Вогник замиготів несміливо, сховався в соломі, задимів на сіно, потім рап­том вибухнув золотистим стовпом до старої, вкритої мо­хом стріхи.

Після клуні прийшла черга до хліва, після хліва до комори, а вкінці — до високого, як костьол, стогу сіна.

— Тихіше, товариші,— заспокоював Марцяк жінок, що плакали.— Як треба, то треба. Не бійтеся. Так мені щось наче каже, що повернемось ми, а тоді — нічого вам гадати!..

Великими кроками попрямував він у бік до барака. Тут, під цим почорнілим дахом, виховувалось і виросло молоде форнальське покоління, в тих кістлявих стінах дванадцять родни довгі роки ділили навпіл не один сму­ток і пе одну радість.

Перед житлом Марцяків стояла навантажена всяки­ми пожитками бричка.

— Хто там ще? — кинув Ян у глиб хатини.

— Хліб саджаємо у піч! — почув різкий голос Стефки.

— А це що! Ану вилазь з халупи, одна з другою, швидше!

На порозі стала заплакана Марцякова дружина.

— Нема ні крихти хліба на дорогу,— відповіла напів­голосно.— Діти будуть голодні.

— Ну і що?

— Стефка говорить, що нібито німець вночі не воює, шкода марнувати тісто. Залишусь, каже, на годинку, а потім бричкою навздогін поїду й хлібець привезу.

— Може, й має рацію дівчина,— сказав, роздумуючи, Яп.— Хай робить, як знає. Але... Стефка! Стефусь!

— Чого? — кинула нетерпляче.

— Я тебе знаю, з хлібом ти впораєшся за три мо­литви. Та дивись, щоб якого сорому нам пе наробила.

— А то як?

— Ну. щоб не залишила Гітлерові форнальську ха­лупу. Дівоче серце, хто його знає, як може трапи­тись.

З      дверей виглянуло червоне і гпівне обличчя Стефки.

— Ідіть, ради бога, з очей, щоб я вас пе бачила! — з люттю гримнула дверима перед батьковим носом.

— От шельма! — зітхнув стиха Марцяк і швидко по­дався до возів.

Наближався вечір. Крізь дим над Рокитками почали просвічуватись спалахи пожежі. Ставши на чолі походу, Марцяк зняв капелюх.

— В дорогу, товариші з артілі імені Паризької ко­муни! — закликав хриплим голосом.— Не журіться і не плачте. Все буде добре. Від щирого серця кажу це вам! — говорив з сліпою вірою, що несподівано охопила його.

Ще раз окинув оком палаючі будівлі. Червоні язики, вирвавшись з хліва, огорнули квітучий каштан, запалив­ши па ньому знизу доверху тисячі іскристих свічок.

Марцяк відвернувся, ляснув замашисто батогом і ру­шив на схід; поскрипуючи і стогнучи, рушили всі вози.

А Стефка пекла хліб. Посадивши в піч одинадцятий і останній буханець, напоїла Сивка, потім повернулась до хати і сіла на лаві. На землю спав вечір, але від мі­сяця, що білів за вікном, у хатині було ясно, як удень. Дівчина зупинила свій погляд на вправленій у вишневі рамця фотографії Михася, що висіла над ліжком, під образом із зображенням мук Спасителя. Михась був у кі­телі і так мило дивився вдалину, ніби ні про що інше не думав,— тільки про Стефку і про їх велику любов.

— Треба буде її взяти з собою,— подумала Стефка і на цьому обірвала мереживо своїх думок. Спершись на підвіконня, вона задрімала. Крізь сон почула гуркіт, що наближався, але в ту ж мить усе затихло. Розбудив її лише скрип дверей. Відкрила очі, але світло ліхтарика осліпило її. Звуки невідомої, гаркавнстої мови наповнили Стефчині вуха. Глибоко в грудях, там, де серце, вона від­чула пустоту.

— О боже, німці! — здригнула дівчина, зрозумівши все.

— Ауф! — почула молодий гострий голос. Тільки всьо­го вона знала по-німецьки. Трясучись, встала і пасивно, без руху, дозволяла чужим рукам обмацувати своє тіло. Завмираючи від страху, злегка відкрила повіки. Побачила наставлені на її груди дула двох гвинтівок.

Після обшуку сказали їй щось раз і другий, але Стеф­ка не могла ніяк зрозуміти, що їм треба. Відповідала кожного разу заперечуючим рухом голови. Це розсміши­ло німців, розсмішило і її саму. Страх почав меншати, зникати, иостуиаючись перед гострою, нервовою ціка­вістю.