Unknown

Хлопець боявся одного: щоб бандити не застали зне­нацька «істребків», які забавлялися на весіллі. Хата була досить далеко за селом, і у цю пургу можна було піді­йти до неї непомітно. Правда, за всіма даними банда відійшла ще вчора па північ, та далекий, ледве чутний голос з рівнини насторожував Грицька. Він знав, з ким має справу; ці двоногі вовки були спритніші й небезпеч­ніші за своїх чотириногих побратимів.

Пітьма сповнила світ, і здавалося, що пе буде ні кінця ні краго розбурханій сніговій стихії. Минали хвилини, ві­тер міцнішав, Грицька починало морозити. Він пробував зогріти себе спогадами про мужніх героїв оповідань Дже­ка Лондона, яких день і ніч шмагав льодовий подих пів­ночі, однак він не міг забути і про те, що їх захищали хутра з вовчої шкіри, а в нього була тільки підшита віт­ром шинелька.

Грицька почали гризти сумніви. Цей далекий голос з полів міг бути звичайним гомоном вигуку, що вибіг з-поміж хат і глухою луною відбився від горбів. Так во­но, мабуть, і було. Він знав вдачу бандерівців, вопи були хитріші за рудих собак з книжки Шплінта і підкрада­лись до своїх жертв тихо, тихше, ніж тхір до курника. Глух обдурив його. Проте він не рушився з місця. Гри- Цько знав: щоб пе було, він стоятиме тут до самого сві­танку, боротиметься з холодом, із сном, бо не зазнало б

інакше його серце спокою. Він був солдатом і месником, і таким залишиться до часу, коли знову засяють вогні в хатах, коли ходитимуть люди на весілля з веселими, без­турботними піснями, коли сокири рубатимуть дрова за­мість дитячих голів, а вчителі не розплачуватимуться більше мученицькою смертю за те, що вони вчителі. Як завжди в тяжкі хвилини, так і тепер, здавалося хлоп­цеві, що на нього дивиться весь Підбужанський район, а може і вся Україна.

Музика змовкла, ще одна мертвецьки тиха ніч лягла на змучене село. Вітер раптом якось ущух, і сніг знову клався ліниво пластами.

Перед очима Грицька щось холітнулось. Хлопець здри­гнувся. В двадцяти кроках від нього з’явилась людина, за нею третя, четверта. Поки з-за кущів виринула п ята, Грицько знав уже, з ким має діло. Трохи наліво, полями, яких 200 кроків за бандитською стежою, відірвалась від снігу цеп.

У грудях молодого «істребка» заколотилося серце. Від­ступати було пізно, але він міг прилипнути до верби, і харцизи пройшли б повз, не помітивши його. Та за його спиною було село, були малі діти, були їх батьки — Гри- цькові товариші по зброї. Грицько не зрадить їх, Гри­цько взагалі не знає, що таке зрада, як не знав цього слова колись Річард-Левине серце. Хай бандерівські кулі зроблять з нього решето, та перший постріл буде його, і цей постріл підніме на ноги все село.

Він цілив недовго — пе було на те часу. Спокійно на­тиснув курок. З-поміж його рук посипались іскри, по­стріл громом покотився но горбах. Передній бандит за­махав руками і впав горілиць. Інші залягли, та, поки від­крили вогонь, Гриць встиг зайняти вигідну позицію за жолобком з замерзлою водою.

В замку його гвинтівки ще чотири патрони. їх треба було берегти, це були останні чотири краплі води у флязі подорожнього, що отінився посередині африканської пус­телі.

Бандерівські кулі злісно постукували об прикорінь верби. Коли один з бандитів спробував було піднятись, Грицько вистрілив удруге і — дав маху. Вистрілив ще раз — з таким самим результатом. Десь зліва обізвався автомат, і зараз після нього настала тиша. Гриць не спус­кав ока з бандитів. Вони повільно відповзали, залишаючи тіло вбитого.

Грицько обережно підвівся й, сховавшись за вербою, скинув очима на яр. Бандитська цеп швидко просувалася вперед, до села їй залишилось не більше 300 метрів.

Була дорога кожна секунда. Низько нахилившись, Грицько побіг угору. Він повинен був будь-що випереди­ти бандитів.

— Невже в селі не звернули уваги па стрілянину? — подумав у розпачі. Прицілився ще раз. Немов глузуючи з нього, бандити не відповідали. Обабіч шляху цеп рап­тово луснула, і чоловік двадцять бандерівців зникло в придорожніх ровах. Вони пройдуть ще двісті кроків і блискавичним наскоком захоплять міст. ІДо далі буде, Гриць волів не думати. Картина палаючої школи і роз- холітаного трупа вчителя ніколи не зникала з його очей.

Хлопець заплакав сльозами гніву і образи. Бандити підходили вже до річки. Місяць, що визирнув з-за хмар, освітив їх праве крило на протилежному горбі: бапдптп бігли, наблизившись до перших хат на відстань револь­верного пострілу.

Грицько знав, чим це пахне.

Рівно через хвилину вони зникнуть в садках, а ще че­рез хвилину спалахнуть перші клуні і серед безлюдної стрілянини піднімуться в небо крики мордованих людей.

Він жбурнув гвинтівкою об землю. Залишалось ще одне тільки: кричати. Він підніс уже долоні до уст, коли над селом блиснула ракета, а слідом за нею весь край се­ла заіскрився залпами гвинтівок і клекотливими чергами автоматів. Кулемет обізвався, коли бандерівці повилази­ли з ровів і юрбою кинулись на міст. Уже перша черга скосила їх.