Unknown

Сп’янілий від випитого рому, унтер-офіцер стояв пе­ред фотографією Михася і на віддалі трьох кроків ці­лився на неї з револьвера. Стефка хотіла підбігти до ньо­го і схопити за руку. Але останнім зусиллям волі стри­мала себе. Блукаючим поглядом дивилася на німця, а той цілився довго, спокійно, нарешті випалив.

Гучне «гох!» стрясло стіни хати. Куля сержанта по­пала в саме серце лагідно задуманого Михася.

Не чуючи під собою ніг, Стефка ввійшла. Повільним кроком наблизилась до ліжка і обережно зняла розстрі­ляного Михася.

— Краще б простріляли тобі очі, щоб не бачив, що зробили зі мною! — шепнула. Старанно очистила фото­графію від решток скла і сховала за пазуху. Жест цей солдати привітали бурею сміху. Стефка сіла на порозі, сором’язливо обтягла спідницю і з цього моменту вже не спускала з німців нерухомого погляду. Найголосніше і найщиріше сміявся рудий, з шрамоді на щоці. В присту­пі веселощів тримався обома руками за живіт, з напів- відкритих його очей котилися великі сльози. Сміх його часами переходив у харкотіння. На чолі солдата з’яви­лися густі краплі поту. Коли з його горла почувся стогін, ніхто, крім Стефкп, не звернув на це уваги.

Раптом з лави встав унтер-офіцер і кволим кроком рушив до Марцяківни. Намагаючись жартувати, взяв дів­чину за руку і показав очима на ліжко.

— Знову тебе потягло, трупе! — буркнула Стефка і щосили ударила німця в лице. Застогнав глухо, пішов обертом, як у танці, і тяжко упав на землю. Це не збен­тежило солдат. Більшість з них, бліднучи, насилу ков­тали повітря. Унтер-офіцер, мурличучп щось під ніс, хо­тів встати, але в ту ж мить його нутрощі роздерло по­ривчасте блювання.

«Час мій настав!» — подумала Стефка. Ніким не за­тримувана, вийшла з хати. Пляшку з гасом заховала під фартушок. Прохолода червневого світання освіжила дів­чину. Жестом покликала солдата, який стояв на варті, і пояснила йому, що його чекає старший. Після хвиле­вого вагання солдат зайшов до хати. Марцяківна тихень­ко повернула ключ у дверях, після чого швидко полила їх гасом і запалила. Мала намір зробити те саме з вік­ном, коли раптом з дзенькотом вилетіли шибки і з вікна висунулось дуло гвинтівки, і звуки гнівної хриплої німе­цької мови порушили блаженну тишу світанку.

Пролунав постріл, але куля пролетіла далеко від Стефки. Сховавшись під вільхами, Марцяківна з ціка­вістю дивилась на палаючу хату. Через вікно виліз один німець, потім внкарабкався другий. Ті, що залишились, безперервно харчали. Ці бігали розгублено по подвір’ю, густо стріляючи в темноту, лаючись і стогнучи від неви­мовного болю в нутрощах.

Один з тих, що вилізли, побачив коня і тут же по­клав його пострілом з гвинтівки, потім, плентаючись, пі­шов до мотоциклів, що стояли біля колодязя. Надриваю­чись, пустив у хід мотор, ледве вхопився за руль і тяжко, неначе мішок картоплі, повалився додолу.

Марцяківна міцно затисла вузол хустинки і вирушила навпростець до далеких лісів. Дорогу на Рокитки і пан­ський шлях освітлювала їй з заходу палаюча, немов фа­кел, хата, а з сходу — пробуджений світанок.

ШКОЛА

Грицько Гуцало любить книжки. В нього в великій дерев’яній скриньці ціла бібліотека. Там і Шевченко, і Конан-Дойль, і Франка «Мойсей», і Марка Твена «При­годи Тома Соіієра». Кожна книжка старанно оправлена в зелений папір, на ньому дбайливо виведений заголовок і номер.

Кожний том своєї бібліотеки І'рнцько прочитав уже двічі, або й тричі, завжди з цим глибоким, неповторним хвилюванням, до якого здатні лише діти.

Грицько Гуцало знає: багато книжок у світі, і несила прочитати їх усіх одній людині, та читати треба багато, якомога найбільше, аж до самої смерті. Життя без кни­жок — це для Грицька щось таке убоге, беззмістовне й тьмяне, це весна без квітів, це нічне небо без зір.

Під високим чолом цього тендітного хлопчини безліч думок, і не завжди він уміє знайти на них відповідь. На­приклад, як збудувати міст, такий, щоб но ньому ходи­ли поїзди? Як зруйнувати його, Грицько знає; про це може вам розповісти сливе кожна дитина в його селі. Але Грицько хоче будувати; Грицькові за його вік сни­лось уже стільки новеньких ажурних мостів, що ними можна б, чого доброго, з'єднати континенти.

Тому Грицько так тужить за школою. Цій тузі пішло вже на четвертий рік, а народилася вона в той незабут­ній для Грицька вересневий четвер, коли з Дрогобича прийшов німецький папір, яким заборонялися і п’ятий клас, і шостий, і сьомий. Це був для Грицька ляпас, яко­го він не міг забути; образа, що її до скону носиться в серці.

Настав день, коли з Дрогобича перестали слати німе­цькі папери, а замість них листоноша почав приносити українські. В одному з них було лише кілька слів, але цих кілька сліп були для Грицька всім: він став учнем шостого класу.