Unknown

Хлопці довго дивилися за нею, не спускаючи очей з її нортфіеля, про який кружляли вже в селі легенди. Говорили люди, що вона день і ніч тримає в ньому пла­ни того нового Вересова, що постане не сьогодні-завтра. Села електрики, асфальтових доріг і палацу-клубу, села чудових садів, які родитимуть розкішні, виплекані колек­тивною працею яблука. Плани ці, розповідали люди, за­твердила, мовляв, уже сільрада, підписав, казали, і го­лова райвиконкому. А носити і берегти їх любовпо, щоб клятий ворог не вкрав, доручили найсильнішій людині села — Дженні, що народилася в далекому Детройті.

Хлопці проводжали зором дівчину, поки не накрила її золотава мряка.

СТЕФКА

В хатині Марцяків несамовито затремтіла підлога.

— Знову німець бомби на станцію кидає, щоб йому не знаю що,— простогнала Марцякова, витираючи руки від тіста, і повернула до вікна біле як напір обличчя.

Старий Полянськнй мав свою думку: ніякії бомби, це гармати грають. ГІре шваб, псявіра, аж страх. Грим- пуло ще раз і з такою силою, що барак затрясся, мов у лихоманці, і на стіл головуючого зборами впав з стелі великий .шматок вапна. Худенька, з пергаментним облич­чям бабуся, що сиділа під вікном, набожно перехрести­лася.

— Страх, який страх,— почала пискливо,— але ще страшніше волочитись такий світ, невідомо куди і по яку біду. 1 перед богом гріх залишати халупу, худібку. А пшениця в цьому році, як золото.

Стєфку, доньку Марцяків, з гніву аж підкинуло на лаві.

— Не торохтіли б ви, Ружанська, що попаде на язик! Дасть вам пан Відлінськнй, як повернеться, халу- ну й худібчпну, чекайте. Півтора метра землі дадуть вам дідич і хрестик з хворосту. А панночка його, кажуть, за німецького командира вийшла,— очі видере вам, як ді­знається, що ви з її тарілки їли. Хоч ви й обидві польки, але, їй-богу, видере.

— А може, не видере,— затялась бабуся.— За таріл­ки їй заплачу, а в світ не піду. Тобі-то що інше? Сумуєш за своїм трактористом Михасем, то тебе і сверблять п’я­ти. А мене ні.

Цього для Стефки було досить. Вона рвучко підня­лася з місця. Висока, широкоплеча, стала посеред хати і гострим поглядом прошила стару. Густо розсіяне на її обличчі ластовиння потонуло в пурпурі рум’янців.

8і

— А то добре! — сплеснула в долоні і витерла трем­тячим кулаком сльози.— П’яти сверблять до Михася з Вінниці? Михасем-трактористом витираєте собі губи! А хто, як не мій Михась, за тридцятьох орав, хто ж, як не він, тепер німця б’є! Я вас питаю, люди мої дорогі!..

— Досить! — загримів з кутка худий лисуватий ву­сач, який під час сварки, здавалося, дрімав.— Тут війна до села підходить, світ на голову валиться, а ви колотне­чу розвели. Сором вам, Ружанська. Ще не такі старі, а говорите казна-що. Марцяк, ви голова колгоспу, зробіть порядок!

Високий, трохи сивий чоловік з смаглявим, вкритим борознами обличчям встав з-за столу й шумно відсунув стілець.

— Спокійніше, одна з другою,— сказав тихим, змуче­ним голосом.

— Стефка, сідай мені зараз, де сиділа! Чуєш?

Коли Марцяк глянув на доньку голубими, повними

сліз очима, вона, бурмочучи щось під ніс, сіла на своє місце.

— Попрацювали ми, погосподарювали, слава богу, повних півтора року. Спочатку важко було, бо важко, самі знаєте. Навіть риба в ставках, і та під землю за­ховалась, і та була проти нас, форнальських ¹ голяків. А в селі кожен на нас пальцем показував з насмішкою, що нам, жменьці дідів мазурських, захотілося колгоспу. Піп, плюючись, не хотів нам дітей хрестити, а коли до нас приїжджав хто-небудь з райкому, він чортових слуг з амвона викликав. Сумно було нам, бо сумно, але ми витримали. Першого року зібрали з поля мало, а в друго­му... гляньте у вікно, які чудові хліба, яка гарна картоп­ля, а в ставках риба виблискує, як срібні ринські. Сьо­годні в колгоспі імені Паризької комуни половина савчан, найкращі і наймудрігаі люди села взялися з нами пра­цювати. За один рік українець і мазур відчули себе щи­рими братами.

— Але, видно, дізнався шваб, псявіра, про наші чуда. Мало йому було, іуді, розп’ятої Польщі. Тепер він на нас послав своїх грабіжників, а з ними і пана Відліпського, щоб з нас за колгосп шкуру живцем здер.

Голос Марцяка мужнів, набирав сили і виразності.

— Не діждуться! До часу відступає наша армія, бу­демо підступати і ми. А щоб не подавився нашою крива­вицею пан Відлінський — що вдасться, з димом пустимо, а худібчину поперед себе поженемо. Що буде, те й буде, але в одному ми впевнені: ні перед Відлінським, пі пе­ред його німцем колгоспний мазур більше не зігне шиї, чорти б їх забрали!

— І не тільки мазур! — глухо промовив хтось з кутка.

— То відомо. В селі теж дехто готується в дорогу, хоч їм доводиться ще болячіше, ніж нам, форналям. А зараз, товариші, будемо голосувати. Хто за виїзд?

Раптом відчинилися двері і до хатини вбіг молодий хлопець Марцяків.

— Батьку, Рокитки горять. А стрільба затихла. Ма­буть, німець іде.

— Дурнисько! — крикнув на нього Марцяк.— ІЦо стрілянина затихла, і без тебе знаємо, а чи зла, чи доб­ра то прикмета — буде видно. Значить, хто за виїзд, то- вариші?