Unknown

Вона ще цього вечора побувала в Марійки, Олени і Гафії, а на другий день четвірка дівчат розбрелася по селу. Одна ставала в черзі під кооперативом, друга ман­друвала з вечорниць па вечорниці, третя з ранку до ве­чора стриміла в млині, четверта — у читальні. Скрізь во­пи несли горде і крилате слово, їдким сарказмом вбиваю­чи стоголосу плітку.

А за три дні Дженні прийшла до сільради і відрапор­тувала голові:

— Я докопалася до самої середини.

— Кажи, славна дівчино!

— Лісничого жінка, багач Томич Юзь і стшелєц¹ Жихайло Урбанович.

Незабаром село заспокоїлось, але славні дівчата вже не розлучалися в роботі, хоч Дженні і Марися засідають уже в сільраді, і тільки Гафія та Олена робили далі своє хатнс діло.

Минуло всього кілька місяців, тихими стали вересів- ські ночі. Не спалахують більше пожежами копиці сіна, і ніхто за весь той час не вистрілив нікому у вікно. Ві­конце в Естерчпній халупці осліпло, згасло, бо й як же легіникам витрачати час на карти, коли всілякої роботи в них по вуха, а грошей — коби стільки здоров’я, що гро­шей!

А втім, нехай би хтось попробував сьогодні буянити в селі. Як з-під землі виростуть навколо нього мускулисті хлопці і лагідно скажуть:

— Ходім, милий друже, подивимося, як сільрада пра­цює...

Парубок відразу втрачає резон і слухняпо йде ра­зом з ними. Ще до кладовища не встигли дійти, а вже в дверях сільради стоїть, взявшись у боки, Дженні і хо­лодним, як сталь, зором пронизує деліквента *.

— От цяцю мені привели, щоб ти пропав, гаспиде! — каже вона і, зашелестівши спідницею, відвертається згірдливо.— Не гоже дівці на такого дивитися очима.

Почувши де, буян червоніє, блідне і тільки про те мріє, щоб скоріше вже опинитися в холодній, де пе чути­ме, може, вбивчого сміху, що ним люди відповідають на слова Дженпі.

Одної літньої ночі, в самі жнива, Дженні, відходячп з сільради додому, кинула оком на барометр.

— Антосику,— сказала вона,— подивися ти і скажи, що віщує ця штука. Невже бурю?

— Велику бурю, Дженні,— відповів секретар. За три останні дні, коли щасливо обійшлося без дощу, люди лед­ве встигли зжати свої невеличкі підгірські жита і тільки частину пов’язали в снопи. А стрілка барометра звернена на бурю, при безперервному західному вітрі, віщувала нову серію дощів.

— Треба скликати хлопців,— сказала, подумавши, Дженні.

Аптось накинув сердак.

— Скличемо хлопців, Дженні.

Цієї ночі в селі ніхто не спав. Заспані парубки бі­гали від хати до хати, і, де з’являлися вони, там негайно спалахувало у вікні світло і з двору виїжджав віз.

Дженні стояла на мості і зупиняла підводи, що ними окремі селяни везли до Коломиї бутин.

— Яке право маєш? — питали її з гнівом.

— Неписане, але також радянське. Завтра велика бу­ря пройде, а з нею дощі, і пропаде наш хліб, люди добрі.

— Я свій уже звіз...— крикнув хтось, поганяючи коня.

Але рука Дженні тримала вже коня за вуздечку.

— А Федорчина вдова звезла вже?

— Вопа мені не брат і не сват! — почула відповідь.

— А хто ж ти будеш такий? — спитала дівчина, і електрична лампочка в її руках кинула на погонича слі­пучий жмут світла.

— Іван Люлик, син Миколи...— відповів той, розгу­бившись.

— Я також Люлик...— тут голос Дженні трохи зла­мався,— але такого ірода в роді своєму не знала.

Дженні відійшла від підводи, а «ірод» проїхав ще кілька кроків вперед, потім зупинився, подумав, скинув колоди в рів і заїхав перед сільраду, де секретар давав розпорядження.

Цього дня, під вечір, коли темпо-синя хмара затягну­ла трохи не півнеба, з району приїхали на велосипедах і Макогін-агроном, і ветеринар Кублачок. З ними при­їхали всі ті, що мали в своїх жилах вересівську гарячу кров. Зони негайно заступили найбільш знеможеппх.

Як останні вози заїздили під клуні, з олов’яних хмар з шумом ринуло на село ціле море води.

Світанком село сповиває густа вереснева мряка. Щу­ляться від холоду Василеві хлопці і нетерпляче чекають батькової команди, щоб сісти на підводу.

— Влазьте! — гукає Василь, любуючись, як його сипи блискавичним стрибком займають свої місця иа підводі.

— Слухайте, хлопці, мого бефелю рубає гостро старий австрійський вояка.— Я за вас молотитиму, я за вас до лісу по ріща^{4 5} ходитиму, я сам возитиму гній. Тепер простих людей часи настали, і ви, гунцвотн *, має­те вчитися, вчитися і ще раз вчитися, щоб стати за чо- тири-п’ять років інженерами, докторами, генералами, ад­міралами, одним словом, чим хочете! Зрозуміли бефель?

— Так, батьку! — гукнули у відповідь хлопці.

— Поїхали! — крикнув старий, і підвода рушила з місця.

Коли під’їхали до краю села, побачили Дженні, яка з портфелем у руках стояла перед хатою і махала до них

рукою.

— Прощай, Дженні! — гукнув баском Кость, а за ним трохи тонше Іван, та Дженні вже їх, мабуть, не чула, бо великими чоловічими кроками перейшла дорогу і пода­лася на стежку.