Unknown

Вслід за підводами їхав на велосипеді комендант по- ліційного постерунку. Дженні знала його вилннялі очі і тихий, підлесливий голос. Це він наказав їй два роки тому зійти з естради, коли декламувала в читальні вірш Івана Франка, це він подбав про те, щоб її засудили на дев’ять місяців тюрми за опір поліцаєві. Ця історія тра­пилася на «ямах», де жінки споконвіку мочили коноплі. Директорові школи не подобався запах, що його вряди-го- Ди заносив від ям вітер під директорові вікна. Він пого­ворив з комендантом постерунку, і той, недовго думаючи, послав туди одного з поліцаїв. Але жінки і не думали відмовлятись від своїх прав, а на вимогу поліцая відпо­віли гучним сміхом. Найголоспіше сміялася Дженні. Обурений поліцай вдарив її раз у шию, та коли хотів уда­рити вдруге, отримав від дівчини такого стусана в живіт, що клубком покотився у воду.

Від того дня село почало інакше дивитися на похму­ру, мовчазну Дженні, про яку досі тільки іі знали, що вона народилася в Америці, куди її батьки виїхали були на заробітки.

Коли гуркіт підвід затих удалині, Дженні зав’язала хустку і пішла до клуні. На току золотилися снопи жита. Міцні руки Дженні уміло закрутили ціпом, і зерна за­стрибали в ритмічному танці. У важкій недівочій праці топила Дженні молодечу енергію, що інколи, здавалося, розривала груди.

Минула зима, раз іще обновилася земля, а коли поча­ли червоніти буки, по селу пройшов подих історії. Одна по одній прибували автомашини, з них висідали з заціпе­нілими ногами люди у військовому і цивільному, просили молока і раз у раз боязко зводили очі на небо. Коли ж остання машина зникла між високими горами — по селу поповз страх. То там то сям польські вояки, тікаючи, нали­ли села, вбивали людей. Залюднились тоді вересівські лі­си, і з криком сов перекликався по почах плач немовлят.

В будинку-чптальні вечорами було тихо-претпхо, і ні­хто не здогадався б, що там молоді радять пошепки ра­ду. Бідняк Михайло Селич, син Василя, що вмів запуска­ти коровам зонду, стискав у руках покинуту солдатами рушницю і радив повбивати всіх поліцаїв. Ще нужденні­ший бідняк Василь Люлик, син Дмитра, сказав, що кра­ще їх роззброїти й арештувати.

Раптом десь ноодалік читальні зацокотів кулемет. Хлопці принишкли, і лише одчайдушний Микола Селич, званий Макогоном, зважився вийти на поріг. Як незаба­ром виявилось, це космацькі легіні приїхали підводою в село і, засипаючи градом куль хату панського управите­ля, сповіщали вересівцям велику новину — більшовики в Коломиї.

І тоді якось раптом загомоніло село, заворушилось, і як на команду темні хати в одну мить розгорілися вогнями.

Жорстока була того року зима.В приміщенні сільради день і піч палилося в грубці. Співали вже перші півні, а голова і секретар все ще сиділи над паперами. Від кіп­тяви, що тонкою змійкою здіймалася над лампою, в пи- саря немилосердно боліла голова. Павло Нільський ще раз відчинив двері, і ще раз увірвалася в кімнату хвиля морозного повітря.

— От нещастя! — обізвався Нільський. І таї; пога­но, і так не краще. Сам сатана видумав таку лампу.

Секретар Антось Люлик, син Івана, звів на нього сірі гарні очі.

— Підождіть, Павле, буде ще і в нас електрика. По­вернеш вимикач — і в хаті як удень стане ясно. А на вулицях наших за північ горітимуть ліхтарі, і не загруз­не нога твоя, Павле, в болоті, бо асфальтом вимощені бу­дуть шляхи. Прехороший буде незабаром наш Вересів.

Павло любив слухати Антосеву бесіду, як малим хло­п'ям любив слухати бабині казки. Цей парубок з ніжни­ми рисами обличчя і білими руками (туберкульоз довгі роки не давав йому працювати) багато читав і тому ба­гато зпав, а ще більше вигадував. І саме ці Антосеві ви­гадки найбільше любив голова вересівської сільради.

— А де клуб побудуємо, Аптосику? — питав, пихкаю­чи люлькою.

— Клуб па горбочку, біля роздоріжжя поставимо. Ви­сокий, метрів на п'ятнадцять, а на покрівлі, на самому шпилі, три червоні зорі зорітимуть, щоб їх навіть шепе­ляві Бодрукн з полонини бачили.

— Ото буде життя! — зітхнув мрійливо голова.— На п’ятнадцять метрів висоти, на тридцять завширшки, а в шафах цікавих книжок, як того піску в морі...

Але чим далі, тим менше ставало їм обом часу на балачки. Поповзли селом тривожні чутки про те, що з Англії йде велике військо панів, і в рюкзаку кожного панського солдата по мотузкові на шию мужикам, які сприяють більшовицькій владі.

Довго билися в сільраді з думками, але нічого не мог­ли придумати. Нарешті Антось Люлик пригадав собі Дженні.

Коли зайшов до неї, вона сиділа на ослінчику і пряла.

— Прядеш собі? — спитав.

— Пряду.

— А тим часом в селі хтось мотуз на наші шиї мотає.

Дженні подивилася на нього з-нід густих брів.

— Хіба ж то мало вас?

— Який там біс! Макогін в районі чортом увихає­ться, Кублачок по дев’яти селах ходить — хворих корів

оздоровляв, Зубряк і Сковородка по містечку з службо­вими портфелями бігають. Зваж на це, Дженні, май ми­лосердя!

Джепні низько похилила голову, щоб не побачив ле­гінь, як щоки її загорілися вогнем радості.