Unknown

— Щоб ти нюхав не нанюхався! — стогнав старий і нарікав перед дружиною, що від цього запаху йому, ма­буть, загинути доведеться, бо й так уже, коли встає зранку, в голову його немовби хтось олова налив. Во­лодимир мовчав і не дивився батькові у вічі. Не дивився навіть тоді, коли, йдучи на роботу, проходив повз дошку пошани, де вже три місяці висів великий знімок старо­го Семена Василишина. Він підносив голову тільки біля верстата і там мав підстави підносити її щораз вище. Молодий токар бив усі рекорди, стаючи поступово віртуо­зом своєї справи. Начальник цеху не знав уже, як його хвалити. А Семен про те все також нічого не знав.

Одного ранку, за десять хвилин до початку роботи, Володимир, проходячи повз будку, раптом зупинився. На нього дивилося з дошки пошани його власне веснян­кувате обличчя. У Володимировпх грудях завмерло сер­це, і він не чув навіть, як залунали в коридорі великі кроки його батька. Той хотів обминути сина, але ж взя­ла його цікавість.

Старий трохи не крикнув від здивування. Поруч з ним красувався на дошці його рідпий, найрідніший сип Володимир, токар механічного цеху. В обох щось тепле підпливло до серця, і вони, самі не знаючи як, опини­лися в міцних-міцнпх обііімах. Коли ж нарешті не стало їм духу, старий витер рукавом сльозу і, притискуючи сина до себе, попростував заводським подвір’ям. Раптом Володимир швидким кроком відійшов від нього, прихи­лився і зірвав самотню иезабудьку, що якимось чином тут виросла, притулившись до стіни заводу. Молодий то­кар понюхав її з иривички і, широко посміхаючись, при­чепив її батькові до грудей.

— Ти... просто дурень! — сказав старий.

Але квітки Семен кілька днів не виймав з петлиці. А коли вона цілком вже зів’яла і зсохла, старий поклав її обережно в «Робінзона Крузо», об’ємисту книжку, що її він завжди читав, коли доводилось лежати хворим, і яку беріг, як кращий спогад свого дитинства.

ДЖЕННІ

Й вірити ие хочеться, що це було так недавно.

В чудовий серпневий день, на самого спаса, Дмитро Люлик, син Михайла, сидів у колі милих друзів і допивав п'яту з черги пляшку горілки, коли це широко відчини­лися двері і в них з’явився Штефан Люлик, син Антося. Штефан був невеличкий ростом, худорлявий, проте, поба­чивши його, Дмитро зблід і пошукав рукою на столі но­жа. Поки знайшов його, інший ніж блиснув перед ного очима, і холодна сталь трохи не навиліт пробила Дмитро­ві богатирські груди.

— Тогідного року на самого спаса ти вдарив мене в писок,— сказав, наче прохаючи вибачення, душогуб,— але віднині за рік ти не робитимеш вже цього більше.

Смертельно поранений, Дмитро не чув його слів. Бриз­каючи навколо себе кров’ю, він побіг вулицею. Пробіг­ши так півсела, впав, мов колода, під порогом кума Івана, Федорового сина. Коли підняли над ним лемент дружина Параска і двоє малих дітей, Дмитро непо­рушними тьмяними очима вдивлявся в блакитне небо Гу­цули.

Темний осінній вечір. З далеких узворів, з понурих провалів виповзли спроквола чорні стовбури хмар і по­висли над селом стрипіхатою марою. В задрипаній хат­чині старої вдови Естеркн, як і щовечора в той час, зі­бралося чоловік десять легінів. В руках у хлопців за­смальцьовані карти, в серцях надія на «великий виграш». Посміхнулося щастя Антосеві Деркачу, Івановому синові. Зароблені надлюдською працею в лісах гроші котилися сьогодні по столу простісінько в Антосеву кишеню.

Опівночі його партнерам було вже цього забагато. Коли ж один з них помітив, що Антось просто-напросто грає на фальшиву карту, завищав:

— Йоймі, йоймі, уб’ю собаку!..

Заколивався стіл, покотилися на підлогу пляшки і Деркачеві гроші. Один по одному виплигували тіні за вікно, наздоганяючи шахрая-невдаху.

А той, охоплений смертельним страхом, летів мов на крилах, спотикався, падав, потім знову підводився, і ко­ли нарешті відчув, що бігти йому далі несила, в грудях його щось захрипіло: «Мамо, мамо!..»

Він упав і не вставав уже. Було тихо, за ним уже не бігли. Проте він підвівся аж тоді, як хмари запалали за­гравою пожежі. Це на медвежій галявині горіло бідня­цьке Деркачевє сіно.

Позойкуючп стиха, парубок попростував додому. Ма­ти і сестра спали, не знаючи, яке лихо скоїлося з їх Антосем. Непритомний з розпачу, Деркач вийшов на­двір, знайшов у клуні сокиру і вернув до хати. Рубнув у голову сестру, рубнув матір, а як благословилося на світ, закляк під порогом з перерізаним бритвою горлом.

Ранком виїжджали з села рекрути. Дженні стояла на горбочку перед хатою і вимахувала до них хусткою. Але пилюга, що хмарою здіймалася за підводами, приховува­ла її від очеіі рекрутів. Ті, вдаючи п’яних, співалп:

Ой, підемо, товаришу,

Підемо, підемо,

А як верба грушки вродить,

То сі повернемо...