Unknown

Йоася вперше промовляла до такої численпої аудито­рії, тим-то перші слова її були тихі і несміливі. Вона передала привіт від трудящих прекрасного Львова, роз­казала коротко про чудову підкарпатську землю і про пелику любов визволеного народу до Соціалістичної Батьківщини.

Чим далі говорила вона, тим голосніші і загальніші ставали її слова. Коли ж, бліда і схвильована до краю, розповіла про своє велике щастя куховарчиної дочки і за те щастя низько вклонилася присутнім, стіни клубу здри­гнулися від громових оплесків.

Раптом зал затих. Це мала Христина зсунулася з рук матері, юрба розступилася, і дівчинка з простягнутими рученятами подріботіла до Ноасі. Та вхопила її на руки, пригорнула до себе маленятко і від невимовної радості ридма заридала.

 

 

 

НЕЗАБУДЬКА

Володимир мовчки вивів велосипед за ворота, сів, на­тиснув педалі — та тільки його й бачили.

— Щоб ти пропав,— шепнув Семен, дивлячись йому вслід. Цієї хвилини він поклявся не обзиватися більше до такого сина.

Не до смаку сьогодні сніданок старому майстрові, хоч Марія, бачачи, що її чоловік схвильований, щедріше, ніж звичайно, помастила йому хліб маслом.

— Ти здурів, старий,— не витримала нарешті.— Не­вже не остогидне тобі кожної неділі повторяти те ж са­ме?

Семен почервонів, поклав хліб і вп’явся в неї блиску­чими від гніву очима.

— І ти проти мене? — гримнув і вдарив кулаком об стіл.— Тепер знаю, хто мені дітей псує! Ти забула вже, що сказала мені рік тому, коли я прийшов від майора Зємби? (Майора Зємбу Семен Василишин згадував, коли був до краю роздратований) «Ніколи,— сказала ти ме­ні,— ніколи діти мої не будуть ренегатами, і воліла б я вмерти, ніж вони мали б соромитися своїх батьків. Хай тебе краще звільняють з роботи. Не пропадемо, старий!» Так ти казала мені тоді, а сьогодні, коли лихо минуло, іншої пісні заспівала? Неділя неділею, але ж політичну роботу треба вести чи ні? Бо й хто ж її вестиме, як не робітник з діда-прадіда Семен і Семенові діти? А цей ледар — тільки-но недільне сонце зійде — шусть на весь день велосипедом за місто.

Марія закліпала плачевно віями, і Семенові раптом стало її жалко. Він побачив схрещені на грудях її спра­цьовані, порепані руки і відчув, як щось стискає його ^За серце. Він швидко допив чай і, тихо зачинивши за со­бою двері, вийшов на вулицю.

Л за тоіі час «ледащо» був уже за п’ятим горбом. Під’їхавши до ставка, що здалеку ще блищав під лісом, він заліз у високу траву, роздягнувся, викупався, а по­тім ліг із зажмуреними від сонця очима. Мрійник одним оком поглянув на небо: но ньому повільно пливла біла самотня хмарка. Коли вій згодом розплющив друге око, хмарки вже не було, її всмоктав блакитний океан небо­схилу.

І тоді неспокій охопив душу хлопця. Не так уже грі­ло сонце, не так пахли квіти. Він одягнувся і, нарвавши нашвидку китицю диких рож, поїхав назад до міста.

Зупинившись перед будинком передміського клубу, він поставив велосипед під стіною, а сам приєднався до гурту людей, що стояли під вікнами. Впізнав голос бать­ка, не той, що ним говорив дома, а той, інший, глибокий і дужий, яким старий агітатор звик промовляти на збо­рах. Володимир заглянув у повний народу душний зал. Батько його стояв на трибуні, говорив, і піт струмочком стікав по його скроні. Мова йшла про позику державі. Семенові часом ие вистачало слова, і він тоді замовкав на хвилину, морщив зблідле чоло і нарешті знаходив це слово, жбурляв його в людську масу.

Твердий характер був у старого майстра. Працюючи на тому ж паровозовагоноремонтному заводі, що й син (хоч в іпшому, котельному, цеху), він ніколи не спитав про Володимира: що робить, як працює; більше того, він дав собі слово навіть пе заходити в той цех. Правда, де­коли, ніби ненароком, він заглядав у напіввідчішеиі две­рі, за якими працював його сип, а часто навіть розмову заводив з начальником механічного цеху.

— Ну, як там у вас?

— Нічого.

— Як це «нічого»? Виходить, пічого у вас не ро­биться?

Начальник механічного цеху відповідав:

— Ви, мабуть, випили, друже. Наш цех — пе цех, а золото. Навіть син ваш, і той працює на славу: вчора за зміну п’ятдесят токарських ножів вигострив.

— Ге, ге! — посміхався Семен.— Такий ледар і п’ят­десят ножів вигострив. Подумаєш! Л втім, це не цікавить мене нітрохи.

Л Володимир горів па роботі, хоч і ие переставав їздити рано-вранці на поля, звідки кожного разу нриво-

зив додому величезні букети квітів, яких, як і раніше, скрізь було повно: і на столі, і за образами, і за дзер­калом, і навіть з шафи визирали цікаві головки барвінку.