Unknown

Але Йоася анітрохи не боялася «великої води». Кож­ного ранку, як тільки над брижами з’являлося червоне сонце, дівчата з плескотом поринали у воду. Йоася плив­ла, лежачи горілиць, і хвиля покірно то підносила її, то знову опускала, все живіш і живіш розколисуючи серце дівчини. їй не було тоді страшно, навпаки. В ці хвилини вона особливо гостро відчувала нездоланну силу своєї мо­лодості, яка одним дужим помахом підпорювала стихію.

Потім був дзвінок, і молодь з студентського будинку відпочинку гомінливою юрбою наповнювала їдальню. Лу­нав дзвінкий сміх, дзенькали склянки і тарілки, мов у вулику, бриніло від розмов. Очі Йоасі блищали радістю, коли вона бачила, з якою увагою і прихильністю ставля­ться до неї ці дівчата і хлопці, що з ними вона зустріла­ся оце вперше і, хтозна, може, востаннє. їй здавалося, Що всі вони радіють її щастям, щастям дочки львівської куховарки, до якої минулої осені вперше всміхнулося життя, відкривши перед нею ворота університету. За це вона полюбила їх з усім запалом молодої душі. Мучила ії одна тільки думка, що ті її золоті дні — незаслужені ¹ Що те любовне піклування, яким її тут усі оточують, Це, може, прикра помилка щирих, довірливих людей. Людей, які не знають, що Йоася нічого корисного в своєму

З*

певеличкому житті ще ие зробила, крім того, що зда­ла оце недавно іспити на «підмінно».

І були хшілшш, коли Йоасі хотілося довершити щось велике, щось таке, що показало б її насправді достойною бути членом цього прекрасного студентського колективу. Йоася чекала цього дня, але він не приходив, хоч швид­ко, щораз швидше, минали дні її відпочинку.

Була пообідня мертва година, але Йоасі не хотілося спати — вона вирішила написати листа до матері. На пошту треба було йти всього десять хвилин, тож вона, не поспішаючи, попростувала садами. Вкинувши листа до скриньки, вийшла на майдан. Звідсіля здіймалася вго­ру крута дорога, що чим вище, тим більше губилася в гущавині виноградників. Йоасю потягнула зелена дале­чінь.

Вже чверть години йшла селом, а все ще зустрічала по дорозі чепурні хати колгоспників. Ллє воші були зде­більшого позамикані, і тільки де-не-де поралися перед ними жінки. Зацікавлені появою незнайомої дівчини, ді­ти вибігали до воріт, проводжаючи її бистрими чорними очима.

Йоася переходила логовину, де вузький струмочок плив між виноградниками, коли раптом над її головою глухо загуркотіло. Підвівши очі, вона побачила чорну пе­лехату хмару, що грізною потворою виповзала з-поміж недалеких гір. Треба було вертатися додому. Не встигла вона однак пройти й половини дороги, як впали перші краплі, гримнуло раз, другий, і глухий шум зливи почав швидко наближатися до неї. Йоася ввійшла до першої- ліншої хати.

— Ви самі? — спитала в чорнявої жінки, яка не зво­дила неспокійних очей з неба.

— Наші чоловіки працюють сьогодні на далеких ви­ноградниках,— відповіла колгоспниця, зачиняючи вікно.

В хаті раптом посутеніло; дикий вихор затрусив да­хом. Блискавки раз у раз роздирали темряву. Згодом до плюскоту дощу приєднався наростаючий з хвилини на хвилину шум потоку. Десь поодалік жалісно заревла ко­рова.

Колгоспниця зблідла і прожогом вибігла з хати. Крізь відчипепі двері Йоася почула далеке жіноче голосіння. Вона вмить опинилася за порогом. Ледве помітний перед хвилиною потік встиг перетворитися в грізну гірську річ­і

ку. Протилежним краем річки бігла заплакана жінка, за нею тупцювала трилітня дівчинка. Зирнувши мигцем па потік, Йоася побачила овечу голову, яку раз у раз на­кривала хвиля. Раптом дівчинка, що бігла берегом, по­сковзнулася і впала в воду. Йоасю кинуло в жар. Недов­го думаючи, вона стрибнула у річку. На коротку мить хвиля захлюпнула її, крутіж води обернув нею раз і другий, але зараз же вона спокійно, впевнено попливла серединою річки слідом за дитиною. Схопила дівчинку за сорочку, коли та вже захлиналася водою. Ще хвилина, ще дві, і Йоася, хитаючись на ногах, передала дитину матері.

Перевівши дух, Йоася обдивилася навколо. Вода ви­ступила з берегів і поступово заливала господарські бу­динки. Плач жінок сплівся з беканням овець і ревом пе­реполоханої худоби. Треба було негайно рятувати кол­госпне майно.

Студенти саме почали пити чай, коли в їдальню вбіг промоклий, заболочений хлопець і вручив одному з них клаптик брудного паперу.

«Колгосп у небезпеці,— писала Йоася,— негайно спі­шіть на допомогу!»

Через півхвилини їдальня опустіла. Коло сотні хлоп­ців і дівчат бігли вулицями курорту, простуючи до кол­госпу.

Найближчого вихідного дня в колгоспному клубі пе було де й голки ткнути. Відбувалася зустріч колгоспни­ків з студентами. На трибуну вийшов голова артілі — смуглявий дебелий кримський болгарин. Він у коротких, але щирих словах подякував студентам за допомогу, а потім, звертаючись до Йоасі, сказав:

— А вам — не знаю вже як дякувати. Хай же це зро­бить за мене сама мала Христина.

Голова місцевкому будинку відпочинку моргнув на Йоасю. Вона підвелася і підійшла до стола президії. Поглянувши на слухачів, вона побачила Христинку, яка пе зводила з неї своїх великих очей.