Unknown

— Гектор! Здуріп? — гукнув дід на весь голос. В цю мить захиталася під ним земля, вікна блимнули крива­вою загравою, згасли, і з дзвоном полетіли шибки.

Дід метнувся до дверей, а за ним собака. Під зоря­ним небом гуділи мотори літаків, і вогненні стовпи раз у раз здіймалися подалік заводу, залишаючи за собою заграву пожежі. Дід спокійно підійшов до студні і силь­ніше прив’язав відро. Згодом бомбовози відлетіли, але дід не спав і до самого ранку обходив кожен куток заводу.

Справжнє пекло розгорілось тільки на дванадцятий день. Вже від сходу сонця почалось бомбардування, і за­вод за заводом вибухав стовбурами диму й вогню. По­полудні заграла артилерія. Одна бомба завалила частину складів, а дві гранати, пробивши дах машинового відді­лу, запалили нагромаджені на горищі скрині. Дід Мартин бігав по воду і з молодечою жвавістю виносив її на тре­тій поверх, а Гектор, гавкаючи, кидався від одного кута до другого, немов шукаючи місця, де ще потрібна дідо­ва допомога.

Заходило сонце. Пожежа на горищі вгасала. Але все ще рвалися над заводом шрапнелі, закидаючи подвір’я дощем олова й заліза.

Десять таких днів мав дід Мартин, а коли одинадця­того дня рантом затихло, він заснув мертвецьким сном і насилу збудив його племінник, молодий робітник, що від початку війни не приходив до нього.

— Вставайте, діду! В місто входить Червона Армія!

— Че... Червона? — пробелькотів старий і хотів ще щось запитати, але племінник був уже за ворітьми.

Довго сидів дід на постелі і бився з бурхливими дум­ками. Вірити чи не вірити? Врешті встав і вийшов до воріт. Дід побачив на полях людей у зеленкуватих мун­дирах.

— [Це вас холера не забрала, панські посіпаки? — пробурмотів грізно, свиснув на собаку і міцно зачинив за собою ворота. Потім повернувся до сторожки, вийняв із скрині червоний прапор, витріпав його з пилюки і пі­шов туди, де здіймався вгору шістдесятиметровий димар. Скрипнули заржавілі двері, і високо-високо над собою

дід побачив блакитне кільце з яскравою зіркою посере­дині.

Важко було дідові лізти по залізній драбині, але не почував себе втомленим навіть тоді, коли давно вже за­тихло під ним скавучання Гектора, а голубе кружаль­це виросло в чималий шматок неба. Ще трохи, ще одне зусилля, і на вершку димаря замайорів багряний ирапор.

«Тепер ніхто вже не стрілятиме на завод»,— подумав старий.

Опинившись на землі, Мартин був здивований, що со­бака не чекає на нього. Коли вийшов на денне світло, все йому стало ясно. Гектор шкутильгав до нього з про­стреленою ногою, а біля димаря стояв мовчки невеличкий загін польського війська.

Обвішаний ручними гранатами, поручник в’ївся хо­лодними очима в обличчя старого сторожа.

— Ти вішав прапор? — запитав він люто.

— Я,— відповів Мартин і почував, як гнів закипає в його грудях.

— Шпигуном на старість захотілось стати?

— Шпигуном? — захрипів старий, стискаючи кулаки.

Офіцер щось скомандував, і солдати наставили на ді­да гвинтівки.

Мартин відразу заспокоївся і зияв чомусь шапку. Вітер скуйовдив його срібне волосся. Дід підніс голову і глянув очима на прапор: він здавався йому більшим, ніж був у дійсності. Іще раз окинув поглядом заводські будинки. Тепер він був готовий вмирати.

Раптом десь близько затріскотів кулемет. Солдати по­блідли, а гвинтівки в їх руках захиталися.

— Огня! — скомандував нервово офіцер і, не глянув­ши на свою жертву, метнувся прожогом до воріт, а за ним пустилися врозтіч солдати.

...Танкіст Н-ської частини, проїжджаючи повз завод, помітив великого чорного собаку, що жалісно скавучав біля воріт. Коли танк зупинився, собака пошкутильгав до иього. Танк рушив і, гримлячи гусеницями, в'їхав у від­чинені ворота заводу. Гектор показував йому дорогу.

Дід Мартин жив. Виявилось, що поцілила його тільки одна куля, ранивши в груди.

— Буде жити! — сказав санітар, перев’язуючи ста­рого.

З Я. Галаа, т. З      65

■

Над містом — зимова ніч. Вікна мертвого колись заводу сяють сліпучим блиском. По подвір’ї повагом хо­дить людина з рушницею, а перед нею тупцює, легко шкутильгаючи, великий собака. Іноді дід Мартин зупиняє­ться і слухає двигтіння оживлених машин. Уже далеко за північ, а дідові не хочеться спати. Членові завкому є зараз про що подумати, і коли він завтра вранці зайде в кабінет директора і засяде за великим столом, то в нього мусить уже бути ясна думка про те, як найкраще розширити завод.

ЙОАСЯ

Минув уже п’ятий день перебування Йоасі на курор­ті, а вона й досі ще не може вийти з дива; стоячи на бе­резі моря, вона закриває очі й, коли розплющує їх знову, ще і ще раз переживає хвилююче почуття, народжуване південним небом, морем і горами.

— Як світ світом, ніхто з нашого роду не бачив ще моря,— говорила їй мати на прощання.— Ти будеш пер­ша, моя доню. Тож бережися його, не вір великій воді, яка втягує в безодню навіть кораблі-велетні.