Unknown

— Вмію,— відповів лікар знов-таки по-українському, якось мимохіть, бо не мав найменшої охоти демонструва­ти свою національність.

Очі капрала зіщулились, а чоловічки в них нагадува­ли зараз чорні головки шпильок.

І — Ага, вмієш і не хочеш. Розумію,— сказав вибачли­вим тоном капрал.— А вклонитися також не хочеш?

Усмішка застигла на устах Остапчука.

— Вклонитись? — повторив здивовано.— Я ж... Я ж вас не знаю.

Віп-бо дійсно вперше в своєму житті бачив цього дебе­лого унтер-офіцера з банькатими очима. Бачив, правда, як кілька днів тому через містечко переїздила на зимові впра­ви артилерія, та ні з одним солдатом він не познайомився.

Це було не що інше, як тільки нерозумний і зовсім- таки неделікатний жарт солдафона, заспокоював себе Остапчук, та водночас з острахом відчув, як серце його затіпалось незвично швидко. До грудей лікаря тонкою зміючкою вповзав неспокій.

— Дурника нсреді мною вдавати хочеш? Бачили та­ких! Ану, знімай, мурло, шапку, швиденько!

Остапчук машинально підніс руку до шапки, та на по­ловині дороги зупинив її. Він відчував, що вона трем­тить, і враз щоки його спаленіли соромом. Щоб капрал не помітив його слабості, він швидким рухом сховав руку Н кишеню.

В очах капрала жевріли вогники гніву.

— Відмовляєшся польському мундирові честь відда­ти, кабанське кодло,— вискнув но-жіночому капрал Сей- да і розсипався п’ятиповерховою лайкою.

— Я вас не знаю! — проскандував у відповідь голос- піш, аніж йому хотілося, лікар.

— А тепер знатимеш?

Важка, мов камінь, рука капрала впала на обличчя лікаря. Тон відчув у роті солоний смак крові.

— Здіймеш шапку? — спитав пошепки Сейда, нахи­лившись над обличчям своєї жертви.

— Ні! — захрипів Остапчук.

Після другого вдару кров виповнила його рот. Він на­хилився і плюнув. На снігу зачервоніла пляма.

— Здііімеш? — іще раз спитав капрал.

— Ні! Ні! Ні! — кричав Остапчук як несамовитий. З ним діялося щось таке, що вмить перетворило кожну клітину його тіла на живу істоту, сповнену безмежної палкої ненависті. Лікар почував, що він росте з кожною секундою, а м’язи рук його стають залізними. Коли тре­тій ляпас обпік його обличчя, він стиснув п’ястук і що­сили зацідив капрала в зуби. Той вдарився плечима об поруччя, забелькотів і впав навколішки.

Остапчук повернув праворуч. За кілька кроків перед ним стояли солдати, заступаючи йому шлях у село. Було їх четверо. Коли лікар підійшов до них, його ніздрі втяг­нули дух горілки.

Не чекаючи їх атаки, він дужим помахом рамен збив з ніг двох середніх і кинувся щосили бігти в село.

Коли опинився в садку, що через нього вела сгежка до хати хворої дитини, серце його билося несамовито. Сніг тут був глибший, і йому щораз важче було витя­гати з нього ноги. Почувши близький уже тупіт солдат­ських чобіт, він швидко скинув кожуха. Тепер було уже легше бігти, та, опинившись перед перелазом, Остапчук через силу ступив на нього. Коли оглянувся, щоб поба­чити своїх ворогів, в очах його нараз потемніло й гаряча кров залила обличчя. Останнім зусиллям зійшов з пере­лазу і, хитаючись, попростував до недалекої вже хати. В малому віконці мигнуло зблідле жіноче обличчя. Враз Остапчук ойкнув: йому в голову влучив другий — ще важчий, ще гостріший камінь. Лікар ступив ще пару кро­ків, та, коли звів очі на небо, воно заколисалося і впало на нього чорпою плахтою.

ДІД МАРТИН

Дід Мартин даремно чекав листоношу. Він уже шо­стий місяць кожного ранку сидів перед ворітьми заводу й не зводив очей з дороги, що рівно, мов стріла, бігла повз завод і за п’ятсот метрів від нього зникала між під­міськими будинками.

Біля ніг Мартина лежав великий чорний собака Гек­тор. Не знав Гектор, що в його господаря кінчилися вже останні, заощаджені колись гроші й що, як не прийде нарешті листоноша і не принесе від фабриканта належ­них дідові грошей, обом їм доведеться піти просити в людей хліба, а завод залишиться без опіки.

: Коли сонце почало припікати до кісток, Гекторові, хоч старому собаці, було вже цього досить, і він поліз у тінь, під лавку діда. Раптом він здригнувся і нащулив вуха. В небі неслося бряцання, що росло і ближчало з секунди на секунду. Тепер і дід Мартин щось почув. Вій підняв голову, але ні він, ні Гектор не бачили ескадри літаків, що промчали над містом.

Листоноша вже більше не прийшов.

Пополудні дід вийшов, а вернувшись під вечір, при­ніс у мішку хліба, сала, картоплі і капусти. Все це схо­вав у своїй скрині, де лежала його драна одежа, два ста­рі календарі, намордник для пса, французький ключ і невеличкий червоний прапор, що його вивісили страй­куючі робітники на воротах. Було це десять років тому, напередодні закриття заводу.

Повечерявши, дід з собакою вийшов на звичайний ніч­ний обхід. Небо горіло зорями, і хоч вряди-годи вони °Дна по одній відривалися від нього і сріблистою смугою падали на землю, ставало їх все більше і більше.

В головному приміщенні заводу було темно, немов у студні, проте дід вільно ходив між величезними машнна-

ми, що вже десять років боролися з смертоносною іржею.

Ідучи східцями на другий поверх, дід враз зупинився. По відділу луною покотилось виття собаки.