Unknown

Таке саме кажуть й інші, каже трохи не все село. І трохи не все село муляє одна вперта думка: мусить ³

бути інакше. В порох розсипається роками проповідувана парохом і його газетками мудрість. Мусить бути інакше.

Не спить комендант ночами й до самого світанку три­вожно блимає по всіх кутках села його ліхтарка, й не знає комендант, що Савці не спиться від думок, і що Савка бачить світло, і що від цього світла Савку ще гір­ше кров заливає.

Не знає також комендант, що Савчиному Андрієві у важкому мертвому сні сниться інший світ і сняться трак­тори.

Світанком лягає на гори весняна прозора мряка.

Порожньо було на мості, хоч день був недільний і люди саме верталися з церкви. Попри капрала Сейду проходили тільки баби й малі дівчатка, вітаючи його по­лохливо:

— Слава Йсу!

Та це капрала аж ніяк не задовольняло. Спершись на поручні, він спльовував гнівно в сріблясті хвилі гір­ського потоку. Мокрий сніг хльостав його обличчя, а про­низливий холод залазив під одежу. Але ж запекла не­нависть зогрівала капрала. Він добре бачив, як люди, щоб обминути міст, прокрадалися вільшиною, він гострим слухом чув, як під їх ногами хлюпотіла вода. Його худе смагле обличчя з сірими банькатими очима темніло що­хвилини.

Нараз капрал насторояшвся: десь далеко, на краю се­ла, задзеленчав дзвінок. Сейда повів очима навколо і по­бачив кількох солдатів, що саме вийшли з корчми й, ставши посеред дороги, задумались, що їм робити. Він швидким рухом зпяв рукавицю й, устромивши в рот два пальці, свиснув. Солдати нерівним кроком подалися до мосту.

Лікар Остапчук тішився добрим здоров’ям. Одягнутий в баранячий кожух, він вигідно вмостився на санях. Хоч лікареві було вже під сорок років, але його щоки палали молодечим рум’янцем, а навколо малих ворушких очей не видно було ще ні одної зморшки. В нього була дружи­на, молодша на дванадцять років, і вона це, як казав лікар жартома, зберігала скарб його молодості.

Остапчук був задоволеною життям людиною. Коли після студентських злиднів у кишені Останчука зашеле­стіли перші зароблені гроші, він наче вдруге на світ на­родився. Досі мовчазний й похнюплений, він став чи не

 

 

 

 

 

 

першим жартуном у містечку, роздавав наліво й направо усмішки, до всіх прихильний і з усіма ввічливий, кож­ному ладний шепнути слівце, яке могло випростати на весь ріст найбільш зневірену в себе людину.

А проте це анітрохи не свідчило про те, щоб Остап­чук мав душу підлабузника. Він тільки хотів поділитися тим надміром щастя, яке давала йому свідомість, що він не тільки не голодує вже, але якщо так піде далі, то він за яких-пебудь десять — п’ятнадцять років зможе купити собі авто й ним їздити до хворих. Його анітрохи не тур­бувало те лихо, що діялось навкруги, й він з меланхо­лійною усмішкою приймав до відома факт, що за довгих тринадцять років праці в містечку йому не пощастило здобути кращу платну посаду міського лікаря. Він вірив, що життя його буде як річка, яка в містечку плила вже спокійно, й що далі, то росла й ширшала і плила вже спокійніше й тихше. Не любив бурі лікар Остапчук і не раз повторював, що він не народжений для бурі. Громи звикли кидати вороги, а таких ворогів в Остапчука не було. Він був тільки лікарем іі то незвичайно совісливнм лікарем.

Візник завзято батожив коняку, але лікар розумів, що гуцула, який сидів попереду нього, мучила зараз тільки одна думка: рятувати дитину, що вмирала. Такий випадок міг би дещо збентежити лікаря, якби в цього не було стільки оптимізму. Коли батько привіз був до ньо­го три дні тому чорняву дівчинку, Остапчук, оглянувши її дбайливо, впевнено сказав: гріш. А сьогодні всі ознаки говорили за те, що вона захворіла на дифтерит, і лиши­лося тільки дати їй ін’єкцію й видушити в горлі гнійник, інакше до вечора могло бути по всьому.

Коли доїхали до мосту, кінь біг уже навскоки і по­стать капрала тільки мигнула перед очима лікаря. На­раз сани закинуло і з такою силою вдарило об поручні, що лікар не стямився, як лежав уже посеред мосту.

Піднявшись, побачив, що сани стояті, по тоіі бік річ­ки. Кілька солдатів обступили візника. Вимахуючи кула­ками над його головою, вони щось кричали. Знічев’я один з них щосили вдарив коняку буком но череву. Тварина застогнала з болю і, немов ошаліла, рвопулась уперед.

Остапчук кинувся бігти навздогін, як чиясь дужа ру­ка вхопила його за комір. В лікареві все закипіло. Він хотіп повернутися, щоб глянути на напасника, та марно. Залізна рука но давала йому ворухнутись.

— Ти хто такий? — почув кинуте польською мовою питання.

Остапчук давно вже забув часи, коли йому говорили «ти». Він сприйняв це як образу, та негайно пригадав вичитане десь твердження, що гнів є ворогом людини, й заспокоївся.

— Я лікар Остапчук,— відповів.

Рука пустила комір Остапчукового кожуха, іі лікар став віч-на-віч з капралом Сейдою. Затиснені губи унтер- офіцера не віщували нічого доброго, але Остапчук знав, що нема гніву, якого не розтопила б щира усмішка. Тим-то й посміхнувся добряче, широко.

— Ти по-польському не вмієш? — спитав коротко Сейда.