Unknown

Це підприємцям. І українцям, і євреям, і полякам. Пан Гольдфарб, пекар із Яблонева, ще два роки тому в шинкаря наборг пива даремно просив, а сьогодні в ньо­го конто в поштовій щадниці, тисячами грається, синок авто купив і кривій сестричці на віно під подушку 20 до­ларів поклав. Пан Горобенко від червоного терору втік із України і в здолбунівському заблощиченому готелі руку на себе накладав. Але пан Горобенко не помер, бо впав в останньому менті на щасливу думку й проміняв жінчині самоцвіти на крамницю з килимами. Сьогодні пану Горобенкові кланяються навіть поліційні комісари, а «Діло» * вшановує в ньому основоположника україн­ського килимарського мистецтва. Пан Горобенко, й пан Горбовий, і пан Гольдфарб — усі вони сплять, а Савчин Андрій вистукує черговий килим. Савчин Андрій світить лише каганчиком. А втім, не лише Андрій, а сливе всень­ке село. Каганець менше гасу п’є. Й блимає Савчин кага­нець ночами, поки не перестане стугоніти, дубати й скри­піти Андріїв верстат.

Андрієвій сестричці Мартусі восьмий рік пішов, і їй уже водночас із курами забагується спати, такій робіт­ниці. Але пан Зіскінд потребує килимів, його агенти че­кають з замовленнями в кишенях. Пан Зіскінд не любить пусто платити. І так платить аж три злоті за квадратовий метр. Ні, це вчора платив пан Зіскінд три злоті за ква­драт. Сьогодні пропонує Андрієві лише один злотий і 80 грошів за квадрат, і Андрій, насилу проковтнувши сли­ну, погоджується, бо нема кому постояти за Андрієм, а сам він мало що розуміє.

Його помічник, Мартуся, розуміє ще менш. Знає ли­ше, що колись платили й 12 злотих за квадрат, і що цей квадрат треба робити удвійку приблизно 18—20 годин, і що основи верстатів — це грати, за якими не видно ані весни, апі сонця, ані синього неба. Нестримно лише хо­четься Мартусі подихати весняним повітрям.

У неділю Савка й син його Андрій ідуть у село. На мості, як і завжди в свято, юрбляться легіні й дівчата. А посеред моста діра — старий чоловік влізе. Коні стри­гнуть вухами й наполохано подають назад. Знає кінь: по­паде нога в дірку, й кінець многостраждальному кінсько­му життю. Адже ж і коневі не хочеться умирати.

Пап комендант блищить на сонці багнетним вістрям, аж капає від срібла, мов якийсь янгол у панів на ялинці. Під довжезним дашком шапки горді і пронизливі очі. Лискучий ремінчик войовничо підтримує кобуру.

Пан комендант сьогодні в службі.

Наче нівбог якийсь розтинає барвисту юрбу, завгкдн чуйний і готовий доскочити. На череві в нього електрич­на ліхтарна. Увечері він світитиме нею на дорогу, на сад­ки і на клуні. Нічого не сховається від яструбиного ко- мендантового ока.

Панові комендантові всі першими кланяються. На­віть парох і вся інтелігенція: оба учителі, голова чи­тальні, голова «Рідної школи» * іі директор молочарні. Особливо запопадливо кланяються тепер, у виборчий час, це ж, по суті, пан комендант вирішує, кому бути війтом, а кому платним лавннком.

Саме перед хвилиною комендант попрощався з ди­ректором молочарпі — безробітним інженером. Іпженср має борідку й привабливі погідні очі. Комендант, окрім цього, впевняє його, що в нього є всі дані на війта, хоч як цьому не противиться недокінчений студент філосо­фії — голова «Рідної школи». На те інженер спалахнув зрозумілим обуренням і натякнув комендантові, що фі­лософ має такі грішки, такі грішки за собою... Тут ба­лачка перейшла в шепотіння.

Ні, не бути філософові війтом.

Це називає комендант тактикою. А себе, випивши де­що, дипломатом.

У день виборів приїжджає пан староста й підтримує кандидатуру досі невідомого резервового старшини, влас­ника якихось там ордерів. У голосуванні інженер має щастя; па 21 радних 14 за ним. Проте це не збиває з нантелику ані старосту, ані коменданта. Вони підсміхаю­ться навіть. Голосують ще двічі з таким самим вислідом. Тоді староста уневажшос вибір, а за два тижні при­їжджає комісар — той же рєзервовий старшина. Пан ко­мендант знайшов йому заздалегідь простору й сонячну хату. Інженер же став зовсім законно заступником війта, а філософів рідний брат — солтисом '. Ще існує правда на світі.

Савка не є аж такий дуже бідний. Він має навіть сви­ню, й та свиня, хоч неймовірно худа від змерзлої барабо­лі й корняків, вродила шестеро поросят.

Повіз Савка поросят на торг і не продав. Продав аж у другий четвер: таки по чотири злотики за душу. А ко­ли продавав останнє, підрахував, що він надто бідний, щоб годувати свиню. Й на великдепь було в Савки ков­бас — чисте раювання.

Селом пішла чутка: мусовнй шарварок кладуть па хлопа. Відтепер, значить, уся повітова робота на дорогах і мостах, при державних будинках і не будинках на хлоп­ські плечі лягла. І за роботу тобі, чоловіче, ні шеляга, ще й коні твої й рискаль.

Таке ще не бувало. «Ні, бувало»,— каже старезна Пе- мумиха, що тямить панщину. Коли б Савка мав змогу більше читати, він знав би, що й тепер є подібний за­кон в Африці, десь у Бельгійському Конго...

Ало Савка цього не знає. І коли подумає про шар­варок, кров його заливає, й тоді він зовсім голосно ка­же: ні!