Unknown

Коли про це дізналася влада, їй стало ясно, що в гарячий час, коли всі говорять про віііну, треба дбати про людські коні.

Містечковою торговицею луна ііде від кінського ви­ску. Білявий ветеринар уривається з пирскавкою в ру­ках. А ввечері всіма шляхами біжать із містечка коні. Не коні, а нада на лиси *, обручі без бочок. Шарудить шкіра на ребрах, і плутаються надірвані ноги. Парад чо­тириногих кістяків.

Савчин Каштан мав колись кругле черево, але це було ще тоді, як возив текуцьку сіль у Коломию *. Тоді був і овес. Але Савку врешті ймили поліцаї й заставили висипати в річку чотири сотнари солі. Прийшли опісля ще однієї темної нічки, коли Савка варив сіль із суро- виці, й порубали блахн *, а Савку замкнули. Від цього бутину * Савка почорнів, а Каштанові дубіють ноги, й вилами настовбурчились клуби.

У м’ясниці Савка пішов у Пороги ліс рубати. Ще кілька років тому за шаг 8—12 злотих платили, тепер не гордує народ і трьома злотиками. Побув Савка в Поро­гах до великодня й вернувся похмурий та обдертий із двадцятьма злотими в кишені й калачиком для маці- цького Михаснка.

Савчина дівка Меланя в сіянки тоді ходила. Від сві­танку до вечора доводилось працювати за 80 грошів на своєму харчі. Поворітьма ж, ідучи гаєм-лісом та ще іі весняним місячним вечором, співали легіні й дівчата. І забаглося тоді Мелані піти з Солом’яковим Василем направці, й від того вона погрубіла. Осоружна косівська баба броцькалась у ніжному дівочому тілі й залишила ^в ньому невгасиму гарячку. Від цієї гарячки дістала

Меланя поганий віддих, і з губів не сходив вогопь. А ще ночами дуже боліло всередині.

Треба було Мелані пити молоко. І справжнє молоко, не молочарське. Але справжнє молоко лише багачі сіль­ські пили. Його навіть Михасик пив лише двічі на рік: на різдво й Великдень. Із кукурудзяним коржем на мо­лочарському кисляку. Ввесь товщ із молока висмокту­вали патріотичні пани з «Маслосоюзу». Густою мережею молочарень вкрили вони західноукраїнське село. І фаб­ричний знак має «Маслосоюз»: листочок конюшини. Це символ щастя. Панове з «Маслосоюзу» бажають україн­ському народові щастя. Вони взагалі великі патріоти. Навіть авто свої помалювали б у жовтий колір, жовтий і блакитний, коли б не те, що й поляки купують у них пастеризоване молоко, масло, швейцарський сир, битий дріб та яйця. Вони мають голови, то повинні б бути мі­ністрами. Й мають надію, що будуть ще. А тим часом платять у підміських селах, де доводиться боротись із конкуренцією, 8—10 грошів за літр молока, а в інших — 5—8 грошів. І п’є село молоко молочарське, що не є ні­яким молоком. Про те знають навіть свині, знають і па­ни з «Маслосоюзу».

Парохом ¹ у Савчиному селі є колишній старшина УГА (Українська галицька армія), людина з майбутнім, бо улюбленець самого єпископа. Має понад двісті моргів грунту, з того сорок і п’ять свого власного. Коні його — не коні, а лискучі франкфуртські баски. Має в селі деся­ток передплатників попівської «Правди» * й зо два де­сятки «Народної справи» *. Має сім корів, із того — шість расових. У садку кілька сот щепів. Самих найкращих — по фунтові яблуко. І кажуть про нього з пошаною: це газда.

Як приїздить у село староста, парох, згідно з єпископ­ським обіжником, виходить йому назустріч з хлібом-сіл- лго і просить зайти в хату. Староста рідко відмовляється, хоч би тому, що їмость^{1 2} уміє робити наливки, як ніхто сливе в повіті. В неділю й свята парох навчає з пропо­відниці, й горе тому, на кого впало його соколине око. Самими словами гримучими заклює, задзьобає. Майже кожної неділі політику розводить — про голод на Вкраїні і про антихристове царство. В великодню сповідь видав сповіданим посвідки: без них не поховає й не звінчає. Хіба за 80—100 злотих. Зокрема парох не терпить подруж­жів «на віру». Таких і перед смертю не висповідає.

Л небіжчиків, славити господа, має парох доволі. Й самих молодих здебільшого. Головним чином дітвору й молодь. На сухоти. Колишній австрійський жандарм, а тепер мельник, пан Панівочка каже, що цьому вину­ваті навіжені гуцульські танки. Зіпріє такий, гуляючи, вийде для себе надвір і за декілька днів само лише по­рохно шарудить йому в грудях. Буває й таке.

Але вмирають здебільшого такі, що й не годні гу­ляти. Гарні стрункі легіні з соковитими рум’янцями на ніжних щоках, з рум’янцями, що сходять аж по смерті. А лишається сама дрібнота на білому світі. Куце якесь, худе, бліде й на вид незугарне. Не годен такий у шухи піти *, хоч би й справжнісіньке молоко пив, а не моло­чарське.

Такий і Савчин Андрій. Хоч відколи почав робити ки­лими й на щоках цеглисті рум’янці зацвіли. А втім, не дивниця: килимарство — барвисте діло. Буває, що й кров’ю плюють від нього. І українці, й євреї, й поляки. А декому воно ворота в життя відчинило.