Unknown

Настя опустила на те очі, ніби збиралась заплакати від моєї хвороби. Та зміркувавши, що це не допоможе, вона сказала мені тільки: «Біжу, Васильку». І хоч очі тоді зайшли мені сльозою, проте я ще провів її поглядом, і стало мені дуже дивно, що, замість повернути на міст до Микити, вона чогось заскочила на попівство. Від цьо­го стало мені прикро, і це вже не давало мені спокою. А коли я заснув на печі у вуйка, то приснилось мені, що замість червоної могилки зіває на світ чорна яма та що хтось порозкидав по білому снігу ще біліші кості героїв. З великої тривоги сон мені втік, а отут біля серця иіби щось говорило мені раз у раз: «Іди, товаришу, йди викону­вати класовий обов’язок, бо спрацьовані кістки козацькі лежать у землі, й ніхто вже їх не стереже, хоч день і иіч чигає на них проклятий класовий ворог». Огорнула мене страшна тривога. Коли мої вуйки з дітьми поснули, я ни­шком вийшов на вулицю... Порошило снігом, і йти було щораз трудніше. Поблизу цвинтаря я впав до рову, й зда­лося мені, що жодна сила не витягне мене звідси. Та поду­мавши, що це вже рукою подати та що Лесько з своїми, може, могилку розкопує, я з люттю вискочив з рову, мов заєць, і вмить добився до цвинтаря. А там ніби нічого. По-своєму, як і щоночі, шуміли берези, і я вмить по­бачив, що на варті нікого немає. І не було на те іншої ради, лише треба було стояти до світу, хоч холод знов трусив мною, як осикою. Та ще гриз мене жаль па Ко- рольчукового Микиту й на Настю. Сумно мені було, як ніколи. А згодом якісь різноманітні плями затанцювали мені в очах, і став я від цього такий немічний, що ду­мав лише про сон. А сон у такий мороз звісно який. Коли я вже так геть знесилів, що тільки кладися на сніг, раптом шугнуло мені в голові, що в Семеновій хаті ще не сплять та що слід попросити Семена, щоб рятував товариша в біді. Та поки я ступив по глибокому снігу, як уся сила мого тіла немов провалилася в землю. Саме тоді хтось погасив каганець у Семеновій хаті. Треба бу­ло вертатися під огорожу, де не так віяло, вітер-бо кидав мною, як соломинкою, в моїй слабості. Все моє тіло пек­ло іі страшенно боліло, а очі вже нічого пе бачили в за­вірюсі. Тоді-то й застогнала земля раз і вдруге, й мені здалося, що то плаче за мною в тузі козацька могила. А вона плакала справді. Я вже був на розі й наближався до витоптаного під огорожею місця, як хтось гукнув: «Стуй». Спершу я думав, що це сільський вартівник. Але голос був молодий і якийсь знайомий. Клянуся і нині, що це був голос Онуфрійчука, а Онуфрійчук, мої любі, був з фашистської банди. Як я опинився біля могили — і сам не знаю, але те, що побачив, було страшне, й мені мурашки забігали за спиною. Вони відгорнули з могили сніг, і в чорній землі заскреготали лопати. Коли я ско­чив між них та схопив першу з краю лопату, вони пере­стали копати землю, а один підійшов до мене, вліпив у мене свої сліпаки й плюнув мені в лице. Я впізнав тоді його — це був Лесько. А потім хтось підняв мене за ко­мір, а таку силу мав лише мельників Іван, і заслонив мені долонею очі. Я зміркував, що треба кричати — мо­же, Семен з батьком та Михайло прибіжать на допомогу. Та не встиг я крикнути, як Іван схопив мене за горло й засичав гадиною: «Мовчи ти, прокляте бісове насіння, ні пари з уст, ти, жидівсько-більшовицьке стерво». В роті стало мені солоно й гаряче, а з горла бухнула кров. Іван випустив моє дурне горло, і я міг кричати, але крик цей був — пожалься, боже. Проте я таки заверещав раз і другий, а за третім разом мигнуло мені щось перед очи­ма іі роздерло груди. І вже не міг я крикнути ані разу.

Василь поворушив губами, ніби за всяку ціну хотів Ще раз крикнути на допомогу, проте задихався вже від Руки, сильнішої за руку мельникового Івана.

— Навіть мертвим кісткам не дарують падлюки, кров їх залляла б! — закляв блідий як полотно Фелікс, зціпивши зуби. А Василі, повернув головою праворуч, по­тім ліворуч і тихо зітхнув, прижмурив очі, ніби заблисли раптом сонячні промені в сірині зимового ранку.

— А найгірше, любі мої,— сказав уже напівпошеп­ки,— я нічого не знаю, що було далі, чи пе розкидав кістки героїв класовий ворог. Не знаю також, чому не пішла на міст Настя, чому... Нічогісінько не знаю, хоч уже, здається, і вмираю...

— Це ж оця твоя Настя, щоб їй!..— вибухнув знов Фелікс, але пе закінчив, глянувши на посиніле від гніву обличчя друкаря.

— Щоб ти здох! — процідив друкар і замигав віями.

А Василь ще раз підняв повіки, глянув смертельно

перераженими очима па муляра і наче збагнув умить по­творну правду, розплющив їх ще ширше і вже не за­кривав. Потім ніби знітився увесь, запав у ліжко і звос- ковів.

Перший нарушив тишу друкар, квапливо потюпавши до свого вікна. На садових воротях іскрився в сонці іній, а повітря, задимлене безліччю димарів, миготіло повінню райдужних шпильочок. Це заповідало мороз. Друкар ди­вився і м’яв у руці газетку, на яку немов цілком випад­ково впали дві його великі й важкі сльозинки. Було на що дивитися...

 

 

 

САВКУ КРОВ ЗАЛИВАЄ

В далекому Жаб’ї з’явилася грізна кінська пошесть.