Unknown

Після того людей їм трохи убавилося, хоч і зайшли деякі. Потім ми поставали на порозі. Саме тоді Лесь чи­тав голосно в своїй газеті про опухлі мільйони. А Василь Вербовий різонув йому на те правду у вічі. Лесько зблід і замахав газетою, а з-за його спіши піднявся кремезний і підлий мельників Іван. Ех, як не трісне Вербового па­лицею но голові, аж тому кров пішла з вух.

А згодом прийшли жандарми і Василя закували. Так, мої любі, Вербовий і донині гине в повітовій тюрмі.

З тієї неділі фашистів наче лихий опутав. Мельників Іван з своєю бандою мотався ночами но селу, погрожував товаришам ножем у вікна, ламав молоді щепи, розкидав сіно. А Лесько знов постачав його своїми газетками, щоб лякати людей видуманим голодом та запалювати ганеб­ною пенавнетю до рідного брата.

А ми своїх газет не мали, в нас були тільки прості бідняцькі роти. Було погано — не кожний же вірив біль­ше нам, аніж панським друкованим словам. Задумалися

людпська й ходили певидящі, чорні як піч від папської отрути...

Перший Прокіп Залужа нам насвиппв: «Нема, го­ворить, жодної правди на світі». Сказав нам таку ду­рість і пішов собі. А потім Пилип та Іван Соловії пішли за ним, тижнями ховаючи від нас свої очі. Вкінці за­лишилося нас лише горсточка хлопців — самі бідняки, си­роти, ці, що панові, як і собаці, ніколи не вірять.

Залишилася також Настя, хоч і ляпала мені по-баб­ському, іцо панич, мовляв, кажуть, ніби там погано, то хіба не добре, ви чуєте? Панич кажуть...

Під огорожею на цвинтарі могилка у пас стоїть, а в могилі, говорять, півсотні більшовиків з двадцятого року лежить. Не пам’ятаю того, але небіжка мама розпові­дали мені не раз, що вони босі загинули від шляхетських куль, та по смерті важко було відірвати їх від землі, з такою силою вчепилися в неї пальцями. Для нас трима­ли її, бідолахи. Недавно, зо три тижні тому, хтось вичи­тав у газеті, що в якомусь місті за Дністром також бага­то їх знайшло собі відпочинок у землі, та що одної ночі класовий ворог розкопав могилки, а кості козацькі пороз­кидав на ганьбу в усі боки. Прочитавши таку гидоту, я аж ослаб, а від журби вже й сон мене не брав. Серце в мене так і тьохнуло, що й про нашу могилку фашист­ська рука не забуде. Яка ж то, людоньки, й правда була. Лесько і мельників Іван засичали, мов змії, що було б, мовляв, великою ганьбою, коли б свята українська земля не викинула з свого лона проклятих більшовицьких останків. Так вони говорили, мої любі, і я навіть знов ба­чу їх перед очима так, що аж заколотилося мені серце від пенавпсті.

Блискуче від йоту Василеве обличчя пожовкло, голос ламався, потім обірвався й замовк. Сніг перестав падати, в палаті ставало ясніше.

Була незвичайна тишина.

Якось один з Леськів проговорився, що в ніч під не­ділю фашизм розкопає могилки. От тієї ночі стало нас десятеро під цвинтарною огорожею. Падав дощ, і шу­міли берези. Десь біля півночі зацмокали па мочариську їхні кроки. Ішли з лопатами, а коли побачили нас, то оніміли. Було чути, як відсапували гнівом наші і їхні ^ГРУДИ. А потім пішли геть мовчки. З тієї ночі біля моги­ли стояла варта, і по одному кожний з нас вартував

звечора аж до світанку. Коли б щось трапилося, вартівник мав кликати на допомогу, бо неподалеку цвинтаря жи­вуть Семен і Михайло й, почувши, прилетять, як на кри­лах. Коли надійшла моя черга, був приморозок, а під ра­нок я геть промерз. А коли випала друга черга, мені вже було темно в очах, хоч на світі було вже біло. Звечора вуйко дозволив мені одягнути свій кожух, але я ще не дійшов до Майорка, як знов допікав мені холод, а шкіра на мені була вже люкра від ходу. Цілий світ колихався мені в очах. І що ж, мої любі, було діяти? На моє щастя, люди саме поверталися з музик, а з дівчатами йшла та­кож моя Настя.

«Настуню, кажу, дитинко дорога, біжи хутчій до Ко- рольчукового Микити й скажи, аби хтось інший пішов за мене на цвинтарну варту, бо я сьогодні не можу ви­конувати класового обов’язку».