Unknown

Лесько приїжджав на літо. А в зимі... цієї зими при­їхав з Канади Максим та й привіз усілякі книжки. Мак­сим цей — душа не чоловік, він не тільки не шкодував нікому книжок, але й навчав, як їх читати. І навчав він, знаєте, від серця, ніби позичав сонце. Нібито, мовляв, і я, і він — статечний господар,— і Гнат Комірник, і Матвій Кочура — усі ми трудящі, робітничо-селянський клас... А піп знов, економ, шинкар і наш мельник — це ті, що панують над нами, класовий ворог, що тримає нас у злиднях. Тримає доти, поки ми не схопимо його за гор­ло та не задушимо, як підлу з найпідліших гадюку.

Це були гарні і мудрі слова. Від них і боліла голова, і росло серце. Нібито... робітничо-селянський уряд.

Дійшло до того, що вночі обсідали мене гарячі думки. А що ніч темна, то я й ділився з деким цими думками. Скоро було вже нас п’ять, а шостий — шоста Настя, ро­зумна, чесна й не така, як іпші, дівчина.

Значить, було вже нас шестеро, і цією шестіркою ви­йшли ми иа Перше травня. Червоний прапор ніс Кость Млинарчик! І хоч прапор був з старої пішви й не такий, як у церкві, проте повалило за нами півсела. Одні вель­ми дивувалися, інші знов сміялися в кулак, що процесія йде, мовляв, з червоною плахточкою замість хреста. Од­нак не потривожив нас піхто.

А коли ми вже сходили з моста, хтось мене раптом, пробачте, коров’ячим кізяком уперіщив. Я оглянувся й побачив, що мельників Іван аж валяється по траві від ре­готу. Побачив я також, що було вже нас лише п’ятеро.

Не дали Насті святкувати прокляті попівські корови. Так я подумав тоді, й це ж саме розповіла мені потім Настя.

За греблею біля каплички чекали нас жандарми. Схо­пили тільки мене і Максима.

Коли я вийшов на світ, пін уже капусту возив. Він сказав, угледівши мене попівськими очима:

— Геть мені з свяченого двора ти, собако поган­ський!

Л коли я вже йшов повз дзвіницю, напроти мене ВИ­СКОЧИВ пес, а за ним лихий Лесько. На моє «добрий день», «слава Йсу», він відвернувся хмарою і побіг за псом. Було вже ясно, що прощай для мене попів­ство.

Товариші привітали мене сердечно. Так само й Настя, тільки з плачем, що оті відьми-баби пускають про неї різні плітки, а Іванова Франуся навіть поповичевою лю- баскою охрестила.

Еитер я заплакані Настині очі — не годиться, кажу, перейматися дурними бабськими теревенями. Ну, що ні­бито Настя з отим проклятим фашистом. Плюнути не варто.

Добре й радісно було мені в ці дні, хоч і тинявся я по різних кутках. Я, бачите, зміркував незабаром, що недарма ходили ми з червоним прапором. Селяни й особливо бідняцька молодь не забули нашого Першого травня і навіть восени говорили про нього. А найрозум­ніший з них говорив, що... та ні, я, пробачте, не скажу, не можу сказати в інтересі бідноти.

А в читальні в нас, знаєте, верховодять багачики, до того ж, піп головує, а дяк за секретаря. І ось наважилися ми ліквідувати навесні фашизм у читальні. Така вже, ка­жу, радісна була осінь!..

Чи було таке і в інших селах — не знаю. Досить ска­зати вам, мої любі, що класовий ворог зшохав свою за­гибель і завив по-собачому від люті. А найголовніше за­вив ціп з проповідниці. Лесько тим часом завертівся біля молоді та читальні, і так удвох, а потім з усякими гро­милами почали сіяти між людьми підлі вісті. Нібито там — ви чуєте,— де сходить сонце, в робітничо-селян­ській країні,— голод та що вмирає там бідний люд міль­йонами, а матері дітей своїх їдять. Плачуть і їдять, чує- ^те? І це все в пролетарській країні, значить, у нас!..

Якось у педіліо ми вивісили па церкві червоний пра­пор, а піп тоді правив у чорній ризі. Під кінець бого­служіння вуйко Михась покликав мене до церкви. На амвоні стояв пін з синьою пикою і кричав:

«Люципер з пекла, браття і сестри, заповзявся на чу­десні українські душі й чудесну плоть українців. Того року він дванадцять мільйонів нашого роду, як двана­дцять апостолів, заморив голодом, ні, а скільки ще загппе весною, і;олп ти, грішний хлопе, но поститимеш пипі й не молитимешся до бога, щоб ниспослав тобі лицаря з ясною зброєю, аби він виточив з люципера кров і вря­тував тебе, світлий народе український!..»

В церкві хто слухав, хто покашлював, а деякі баби навіть плакали від жалю. Кортіло мені, ох, як же кор­тіло сказати на те своє слово, воно аж само пхалося з рота, але я затамував його, вибіг хутчій і плюнув. А плю­нувши, я вгледів, іцо це кров.

Після богослужінпя піп скликав людей до читальні голосувати протест. Чуєте? — на зраду свого класу. В чи­тальні сидів Лесько, перед ним купа газет, за ним мель­ників Іван, пастух Петро — нікчемна душа, Семен дяків та дурний Оліярчук. Ми в крик: «Не йдіть, люди, на свою ганьбу за гадючим попівським наказом! Плюньте па фа­шистські небилиці! По помагайте класовим ворогам об­бріхувати робітпнчо-селянську країну!»