Unknown

Таке дещо дивне запитання, сказане, крім того, го­лосом, у якому над Василевою душею свистала вже смерть, було для присутніх такою ж несподіванкою, як і те, що він взагалі ще говорить.

— Маячить, бідолашний,— вицідив крізь зуби збап- крутований крамничник з чорною цапиною борідкою. Але на нього так подивилися, що крамничник замовк.

— Про Гостинці, про наше село... Це якихось добрих чотири милі знідси... нічого нема?

Друкар зморщив лоба. Питання без усякого сумніву було до нього, і треба щось відповісти. Йому іі кортіло дати відповідь, але ж з усієї біло-чорної маси прочитаних «Експресів» пін так і не міг спіймати звуку Василевих Гостинців.

— Здається, що немає, легіню,— відповів друкар і здивувався з того, що Василеві рум’янці так і поблідли. Маленькі його чорні очі також втрачали хвилевий блиск і безсильно мигали під невисоким чолом.

— А може... може ще, дасть біг, буде...

— Може, і буде, але що тобі з того...— не закінчив друкар, здивувавшись новою переміною Василя. Обличчя його знов палало рум’янцем, наче соромлячись такої кіль­кості очей та вух над собою.

— Сказав би вже що і як,— буркнув посивілий Юль- ко, прозваний босяком, здається, за те, що його вже кіль­ка разів викидали з шпиталю, і за кожним разом він знов пропихався без гроша за душею.

— Таж хлопець ледь уже дихає, що йому говорити... Може, до тебе, босяку ти крайній? — розсердився Фелікс і вліпив у нього ненависні очі.

Колишній лікар, уже втрачений перед роками за «пе- дозволені заходи», кинув крізь зубочистку, що постійно стирчала йому в зубах:

— Иу, ясно,— любовна історія з кривавим епілогом. Немає нічого нового під сонцем. Нудно, навіть в обличчі смерті вбивча нудьга,— і відійшов, гладячи синювату шкі­ру свого малого і блискучого черепа.

Друкар, мабуть, підозрював те саме, і в його нафар­шированій романищамн голові механічно виринули ро­мантичні картини, одна одної яскравіша. Все-таки це бу­ло цікаво...

— Кажуть, що всипали тобі так за дівчину,— не стри­мався друкар.

Василь глибоко зітхнув, і оченята його так заблищали, ніби спалахнули вмить вогнем усього життя.

— Дівчина тут не винна... А до шпиталю... вона не приходила ні разу?

Ні, ніхто, крім сільського жандарма, не приходив до Василя. Це він вичитав, мабуть, з облич присутніх, бо тут же докинув:

— Не була, то й пе треба. І па... навіщо їй іти стіль­ки світу...

— То й батьків у тебе немає, бідолахо? — спитав ми­лосердно дідусь — нічний сторож, власник пари теплих чобіт і туберкульозу суглобів.

— Нема. Піп був за батька...

Він боляче скривився.

— Піп був мені батьком, з проповідниці він направ­ляв мені душу, а дверей до стайні не давав направляти. «Не зачиняються вони щільно, це правда, але ж не тягне, а коли тягне і спати холодно, тоді лізь кобилі під черево, там напевно присниться тобі грішна мати». Не­біжкою мамою витирав собі пику. Слуга святий...

Василь заплющив очі. Спотілий ніс наче витягнувся ііому і став тоншим, а на лобі лягла глибока борозна. Здавалося, ніби всю свою використану й замучену в по­півських наймах юнацьку силу він кличе й збирає в по­ранені груди для останнього зусилля.

Лисий лоб лікаря знов блиснув за спиною людини з цапиною борідкою...

Василь говорив. Говорив іноді важко й голосом спов­неним страждання. Голос його іноді рвався, Василь весь у ноті мовчав, а потім говорив далі, ніби погорджуючи останніми годинами життя для непереборного бажання висловитися перед оцими людьми, що стали вже йому близькими — хай тільки близькими но спільних стра­жданнях, а проте близькими й вартими цієї полум’яної віри, якою палала Василева душа, потухаючи,

— Вже другий день бачу вас усіх, як оце і вас, пане, що газети читаете. Бачу та й боюся спитати: не прочита­ли ви в цих газетах, чи фашисти в Гостинцях зганьбили червону могилку, а чи всохла їм підла фашистська рука? Петро — я це ще бачив — уже навіть всадив у землю ло­пату. Сам він негідник, голий, як липа, а трудящий люд продає, мов Іуда, за попівські недоїдки. Попович Лесько командує ним, за могилку взявся, падлюка.

Колись він грався з нами, ми якось помагали йому топити котенят. Потім виріс, пішов до шкіл, і після того треба було вже величати його паном. А що він одинаком був у попа, тож старий не жалів для нього нічого. Перед новродливнмн дочками піп замикав цукор на ключ, а си­ночкові купив золотий годинник на ланцюжку. Лесь за те привозив йому кожного року нове свідоцтво та звав «солодким татком», а піп летів на те, мов петля на свічку:

«І добрий ти, і розумний, і гарний, і нічого я тобі, синочку, не пошкодую».

І не пошкодував. А моїй матері, що працювала в нього у стайні, не купував черевиків цілу зиму, аж під весну так її схопило, що навіть не дотягла до великодня. Нишком і померла там, бідна, під жолобом. А мені знов не купив він кожуха за умовою, хоч і доглядав я йому коней, як свого ока.

— Навіщо тобі кожух, старче? — говорить.— Візьмеш свою жебрачку Настю, вона тебе й без кожуха пригорне.

По смерті матері він узяв Настю до стайні. Це ота Настя... ну, що не прийшла, бо ж далека дорога. А мо­же, й піп не пустив. Красуля, мабуть, телятко доношує.