Unknown

Василь, очевидно, з оцією глибокою раною в грудях повинен би лежати в хірургічному відділі, але ж так якось сталося, що цей удар ножем потрапив у давно вже хворі легені, спричинивши запалення. Таким чином Ва­силь опинився в туберкульозній палаті, в палаті, великі вікна якої були до засніженого саду. За садом зникав у синюватому тумані нерегулярний ряд брудних і понурих будинків.

Не було на що дивитися.

Тому ніхто й не заглядав у вікна, тим більше, що в кожного було заняття — своя нудна смертельна хвороба. Цілий день, а іноді й до пізньої ночі велися тут при­страсні розмови, які обривалися тільки, коли хтось особ­ливо вперто кашляв або коли заходив лікар з візитом. Тоді кожний мав щось сказати, і хоч уже хтозна-який раз розповідав про перші об’яви ненависної недуги та про найуспішніші засоби лікування, проте всі слухали його, затаївши подих, з глухою надією почути щось таке, яке хоч на хвилину дасть віру в можливість ско­рого повернення до людського муравлища, до прекрасного світу без упертого кашлю, вонючого поту і кривавих рвот.

В неділі й свята хворих відвідували рідні, і це була пора, коли майже кожний хворий жив своїм індивідуаль­ним життям, чи то краще обривками того злиденного від журби та важкої праці життя. Приходили змарнілі й зде­більшого в чорній одежі жінки, іноді з дітьми, трикутні личка яких світилися блідістю, з ваганням клали на ліж­ка своїх хворих булочки, шинку, ковбасу, а деколи й мас­ло, потім сідали і розповідали та розповідали щось довго й марудно. Вкінці замовкали й тільки блукали бездумни­ми очима по палаті, дбайливо виминаючи погляду хво­рого.

Ніхто з хворих (а було їх у палаті номер 8 майже двадцять) не бачив, щоб хтось коли-небудь відвідував «складача біля дверей», якого лікарі жартома прозвали ветераном. Він-бо вже десятий місяць похрюкує собі по­ловинкою легені і при добрій волі може ще дотягти й до весни. Ніхто також не запримітив у нього жалю з цього приводу. У день відвідин, як і в звичайні дні, складач з байдужим до всього на світі виглядом з ранку до ночі тримав довгого носа в купованому щодня за десять ко­пійок «Експресі». В газеті було чотири розмашисті сто­рінки, з яких дві і пів — усяких лайдацтв, півсторінки косметично-матримоніальних оголошень та сторінка, при­свячена мистецтву, яка складалася з щоденної порції двох безконечно довгих повістей під крикливими заголов­ками «В путах вампіра» або «Зганьблена». Гладячи рід­кі й наїжені вусики, складач вичитував кожну буквочку, а коли вже сутеніло, він згортав акуратно газету й хо­вав під подушку для відомої потреби.

В розмовах складач не брав участі й навіть у драма­тичні хвилини не виходив з рівноваги та зберігав мов­чанку.

Колись жвавий, а сьогодні напівосліплий від вапна муляр з мішкуватим обличчям — Фелікс, відомий усім з балакучості та незліченних одм[овок], пробував кілька разів побазікати з друкарем, однак після декількох слів розмова не клеїлась, і збентежений та лихий Фелікс ішов собі в свій куток. Проте, а може саме за це, хворі оточу­вали друкаря пошаною, а молодий стрілочник з порохня­вим бедром вітав його навіть кожний раз зі сходом сон­ця: «Добрий день».

Що більше, навіть Василь, оцей таємний, напівпри­томний Василь, про якого знали в палаті лише те, що хтось знайшов його вночі пробитого, невідомо ким і за віщо, ножем на кладовищі — навіть він не зацікавив ле­дяного друкаря. Під час перев’язки, коли Василь спливав кров’ю й ропою та скимлів, мов недорізапий півепь, а ли­сий продавець пищав у жаху під ковдрою — складач бай­дужісінько читав свою «Зганьблену». Така вже, мабуть, тверда душа в цій людині сиділа.

Лікарський обхід цього ранку був коротший, ніж у попередні дні, бо — затримавшись із медсестрою та двома практикантами біля Василевого ліжка — віспуватий лікар не тільки не давав жодної диспозиції, він навіть на тер­мометр не глянув. Це означало, що хворий на найкращо­му шляху до моргу і не слід йому перешкоджати на цій дорозі. Не інакше зрозуміли це і в палаті. Після виходу лікарів запанувала в ній глуха мовчанка, і в цій мовчан­ці чути було, здавалося, тривожне биття вісімнадцяти приречених до загибелі серць. Тільки несамовитий скла­дач преспокійно перегортав останній номер «Експреса», ніби над ним не висіло те саме: страшне, близьке і не­вблаганне. І тоді сталося те, чого не чекав ніхто — заго­ворив Василь.

Ніхто спершу й не почув цього, однак не підлягало вже сумніву, що він заговорив і, судячи по звернених до две­рей його очах,— до друкаря.

Цей блимнув на Василя оком, підкрутив вуси, а зго­дом піднявся іі повільно підійшов до Василевого ліжка. Це саме зробили іі майже всі хворі, за винятком очма­нілого від страху продавця та вже конаючого кілька тиж­нів килимаря-підлітка Іцка.

За хвилину шістнадцять пар очей засвітилося над Василевим ліжком, а він наче всупереч натурі та лікар­ському знанню палав тепер двома рум’янцями на блідих щоках і говорив. Говорив навіть досить виразно й ди­вився на складача, що сидів йому в ногах, тереблячи вусики.

— Про Гостинці нічого немає у вашій газеті?..