Unknown

На другий вечір було нас більше і з цього боку, і з того. Ми вже иерекидувалися дотепами, реготалися п об­мінювались харчами. Від тих діставали хліб і сало, їм давали міцний австрійський рум. А Петро не їв тоді й не пив, хоч старшини посилали йому найкращий рум.

Старшини зацікавилися Петром і не лише тому, що Петро приносив українські газети. Ад’ютант полковни­ка] Кікаля Воютицький теж виходив над річку й теж уважно слухав слів Петрових. Опісля відходив до стар­шинської землянки, й там упівголоса довго про щось го­ворено. Ад’ютант Воютицький покохав Петра і став вино­сити йому дарунки, в гості до себе просив. Та Петро вперто відмовлявся, й коли було тицьнуть-таки щось, він із посмішкою звертався до товаришів своїх і казав:

_ я не хочу, а ви, хлопці, беріть, коли вгощають.

Твердий і впертий був Петро і вперто, й твердо го­ворив, що крайня пора покласти край війні й заключити мир робітничо-селянський. Між нами були робітники, а ще більше було селян. І не було тоді між нами либонь пі одного, що не бажав би цього миру. Петро знав це й казав тоді про те, що не можна ніяким робом замири­тися, не скинувши царя, й що лише цар і пани війни хочуть, і що вони ніколи доброхіть на робітничо-селян­ський мир не погодяться.

Ми слухали, думали й все сильніше стискали Петрову руку й руки ііого товаришів. Все те бачили й знали стар­шини, іі вони знали також, що ніяким чином не вдасться їм звабити Петра в окопи. Все частіше радив з ними ра­ду ад’ютант Воютицький і, мов тінь, ходив за ним ко­мендант скоростріла Турок.

Я немов прочував щось погане, наче вичитував його з старшинських очей, що все більше й більше темніли. Місячними ночами лунав по полях за річкою Петрів молодий, гарний голос, і я боявся, щоб не замовк він часом і щоб не відійшов кудись Петро з товаришами. Я полюбив Петра й знєпавидів війну, і коли б її хтось забажав привернути, я б перший направив цівку в його груди.

Починалася буйна і запашна весна. Ми кожний день сходилися з солдатами, й воші заходили в наші окопи. Не заходив лише Петро. Він уже вдосвіта перший стояв на умовленому місці над річкою й чекав нас. Так було щодня, так було і в цей пам’ятний день.

Раннім ранком ад’ютант Воютицький викликав чоти­рьох стрільців і пішов з ними над річку. Ті з-поміж нас, що не спали вже, бачили, що Петро стояв уже на своєму місці разом з трьома товаришами й говорив з нашими, звертаючись здебільшого до стрільців. Я стояв тоді поод- далік скоростріла, й мене дивувало, чого це сьогодні де­сятник Турок сидить біля нього й наволікає кулеметну ленту. Я глянув у бік річки. Й стрільці, й солдати жваво балакали посміхаючись. Тільки Воютицький оглядався щохвилини, паче шукав чогось очима. У цю мить я почув із скоростріла один постріл. Воютицький щось схвильова­но скомандував, наші стрільці метнулися назад, і в цю ж

мить зацокотім скоростріл. Я бачив широко відчиненими очима, як солдати попадали, мов тяжкі мухи, в річку, й тільки Петро, Петро поповз до трави іі витягнувся.

Ад’ютант Воютицький насунув мазепннку на чоло іі побіг до землянки. Коли я оглянувся, біля скоростріла теж нікого не було.

Стрільці вибігали з землянок і, бліді, дивилися в бік річки. Потім пішов між ними шум. Ми збивалися в гур­ти, вимахували п’ястуками іі говорили-нлювали гнівними словами. Кривда, жаль і зненависть ходила поміж нами, іі, озброєні до голів, ходили поміж нами грізні й понурі старшини. Ми в цей день довідалися так багато, і водно­час так мало ще тоді у нас було таких, що знали б, що робити. Живі, здорові іі горді ходили поміж нами стар­шини...

Цього вечора, й другого, й третього ніхто не співав; ні по тамтому боці, ні по цьому. Хтось гукнув серед но­чі: «Петре!»

— Петра нема! Ваші вбили!

Ми мовчали на те, іі тільки хтось ледве чутно від­повів:

— Це... не ми! Це... мадяри.

На другий ранок над річку ніхто не вийшов. Зараз після свят нас перевели під Конюхи».

Стільки оповів стрілець про Ценівку, 1917 рік і Пет­ра. Трохи більше, аніж пан Веринський і «Календар-аль- манах «Червоної калини». А втім, не до самого нам Петра. Петрів тоді було багато, тепер їх теж чимало. Й те, що вони стають зараз у весь свій ріст, мутить ро­зум кікалів і воютицьких. Вони готовлять день і ніч на Петрів гармати й скоростріли, й вони вбиватимуть Петрів, як собак, поки матимуть змогу ходити між ними живі, здорові іі горді.

Петро говорив, Петро співав про революцію.

ПОМЕРЛІ БОРЮТЬСЯ

Уже четвертий день нерухомий і мовчазпий лежав Василь, водячи час від часу вузькими іі трохи монголь­ськими очима (такі очі має половина Василевого села) то по біленькій шпитальній стелі, то по своїх уже кілька днів білих руках на іце білішій ковдрі, ніби у великому здивуванні від цієї білизни. Коли він заплющував очі, тоді на його короткому й жовтому носі росою виступав піт, а щоки темніли й западалися. Свист і булькотіння у його грудях тепер змагалися так, що нервовий сусід Василя — підстаркуватий і лисий галантерейний прода­вець — блід і затикав вуха.