Unknown

Нещодавно мені довелося зустрінутися з колишнім стрільцем УСС, що навесні 1917 року стояв зі своєю сот­нею над Ценівкою. Він читав червонокалинівський спо­гад і шкодував, що пан Верннський так мало написав про ті часи.

В цього стрільця була добра пам’ять, і він особливо добре пам’ятав Петра. Коли оповідав про його долю, очі в нього заіскрилися, і я був певен, що він про це ніколи не забуде.

Стрілець з-над Ценівки розповів мені про це, про що промовчав альманах «Червоної калини».

* * *

«Був уже третій рік війни, й ми ще не бачили її кін­ця. Та ми слухали своїх старшин і, коли був паказ, кер- вавилися. Наші лави з кожним місяцем і з кожним тиж­нем рідшали, та ми знали, що боремося з царською Ро­сією, з тюрмою народів і трудящих, і ми билися до остан­нього, хоч усе частіше оглядалися назад і тоді почували, що і в той бік зростає наша глуха ще тоді і затаєна лють. Наші очі щораз краще бачили, й ми розуміли що­раз більше. Невеселий, похмурий ставав стрілецький люд, і туга в нього росла, в кого за домом, в кого за ріднею, а в усіх за чимось таким, про що тоді лише на сумних нічних вартах несміливо й недотепно то думали, то мрія­ли. Це був березень, початок березня 1917 року.

і

Одного дня, у тому ж місяці березні, міі задивилися на російські окопи. У триста метрів від нас був незви­чайний гамір. Ми не знали, що це таке, й дивувалися. Ми дивувалися також, коли па їхніх дротах хтось заві­сив коруговку. Вона була червона. Ми мовчки сгояли ії бачили, як вздовж їхніх окопів хтось розвішував усе но­ві коруговки, й незабаром нам у очах було червоно.

Що лпш другого дня хтось сказав, що у них рево­люція.

Ми великими гуртами юрбилися в окопах і цілими днями виглядали на схід і наслухували. -Настали місячні ночі, й тоді нам хотілося співати. Ми й затяглії одного вечора «Ой місяцю-місячепьку». Хтось виглянув і ска­зав, що росіяни повилазили з окопів. Ми поставали нав­шпиньки й побачили за російськими дротами кілька по­статей, що непорушно стояли, немов заслухалися в нашу пісню. Тоді ми ще міцніше, з цілих грудей заспівали, й коли скінчили, місяць котився за обрій. Ми глянули ще раз у той бік. Темні постаті і далі стояли, хоч пісня про­гула й було тихо. Місяць світив ще, і приціл був гарний, та ніхто з нас не наважився стріляти. Ми дивилися й на­че чекали чогось. ІІараз хтось з-поміж них заспівав. Бу­ла така тиша, що ми чули сливе кожне слово. Це була українська пісня «Ой у лузі, та ще й при березі, зацвіла калина». Співав він один, а в глибині їхніх окопів під­співували хором.

Ми були зачудовані й співом самим, і тим, що він був український, і що його підхопили російські окопи. Ми нараз впізнали, що там, за ворожими дротами, наші бра­ти, іі ми знали вже, що в них зненависті до нас немає,— як не було її до них і в нас. Ми хотіли сказати їм це й разом з ними заспівали. Коли замовкли, місяця вже не було, і тоді ми почули той самий голос, що вперше затяг­нув «Ой у лузі...»

— Товариші стрільці, ану ще якої!

— Ти хто? — гукнув хтось з-поміж наших.

Українець! З Полтавської губернії. Петром мене

звати, товариші стрільці!

Була пітьма, та ми бачили високого Петра й солдат­ську горну, що висипала з окопів. Ніхто з наших не знав, що його питати більше, й наступила мовчанка.

~ Товариші стрільці! Ми не стрілятимемо до пас оільше, бо в нас ре-во-люція. І царя вже в нас немає,

і      панів, товариші, не буде. Ми не стрілятимемо до вас більше. Хай живе, товариші стрільці, революція!

Ми й тоді мовчали, і лише хтось із нас, кого й не по­мітили у темряві, гукнув: «Хай...» — і увірвав. Надто ма­ло ми думали досі й надто багато взнали цього вечора.

Трохи не до самого ранку шуміло в наших окопах, мов в улії. Ми побудливо балакали й сперечалися. Під- старшини були тієї гадки, що Петра послала російська команда, щоби заманював стрільців у полон. Ми не могли в це повірити й з нетерпінням чекали другої ночі.

Увесь наступний день було на фронті иаче маком посіяв. З російського боку навіть артилерія замовкла. Ми вже не боялися куль, сміливо виглядали з окопів і шукали очима Петра. Увечері ми знов почули його голос і отак на триста метрів віддалі вели між собою розмову. Ми почували, що кожне його слово западає в душу; такі його слова були близькі й зрозумілі, і стільки вони говори­ли, скільки не сказало нам усеньке наше життя. Ми бу­ли свідомі того, що відтепер усе піде іншими шляхами й що відтепер ми стаємо якісь зовсім не ті, що вчора, й що такими вже ніколи не будемо. Ми слухали, як гово­рив Петро, й, коли оглядалися назад, завважали, як по­хмуро й насуплено дивилися на нас стрілецькі старшини.

Ми хотіли зійтися з Петром і зговорилися з ним, що зійдемо утрьох без крісів до річки Ценівки, їх також трьох мало бути.

Як стемніло, вони вже чекали. Ми вперше побачили зблизька Петра. Він був молодий, кремезний і гарний. Ми, як і вчора, довго говорили з ним, і він говорив усе те саме, і хоч ми не вперше чули його, слухали й не могли наслухатися.