Острів злочинців

– Авжеж, – погодився я, – проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у пев­ному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?

– Ми не знаємо, – щиро зізнався Вільгельм Телль. – Правду сказати, ми й не шукали.

– Усе через тих антропологів, – сказав Чорниця. – Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом бі­ля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм тро­хи допомагали.

– А вас не цікавлять розкопки? – спитав Телль.

– Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпо­чиваю.

– Тобто переїжджаєте з місця на місце, – засміялися хлопці.

– Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? – несподі­вано спитав мене Соколине Око.

Це питання заскочило мене зненацька, я не дуже хотів на нього відповідати.

– А що ж люди розповідають про ті колекції? – від­повів я питанням.

– Кажуть, що дідич Дунін не зміг вивезти своїх скар­бів та й сховав їх десь у цій місцевості з допомогою ліс­ничого Габрищака. Проте згодом Габрищака схопив Барабаш, довідався від нього, де сховано колекції, убив його, але привласнити скарби не встиг, бо наступного дня сам загинув на острові. Отож колекції лишилися десь тут у схованці.

Вільгельм Телль зневажливо знизав плечима:

– То все вигадки. Люди люблять правити теревені. Легенда, новітня легенда, більш нічого. Історії про сховані скарби зустрічаються тільки в книжках.

– Справді, – зажурено підтакнув Чорниця, – тільки в книжках бувають цікаві пригоди. В житті нічого такого не зустрінеш. Я, наприклад, ніколи не переживав справж­ньої пригоди, хоч, признаюся, шукав її. От живемо ми в гарцерському таборі вже давно, а досі нічого цікавого не сталося. Єдина пригода – це те, що ми знайшли в лісі вби­ту сарну. Та хіба ж то можна назвати справжньою при­годою?

– Боже! – вигукнув я. – Ви зачепили два цікавих пи­тання й хочете, щоб я відразу дав вам на них вичерпні відповіді?

– Не відразу. Ми хотіли б, щоб ви спочатку розпо­віли нам, що ви знаєте про скарби дідича Дудіна, – сказав Соколине Око.

Я засміявся:

– А чому ти гадаєш, що саме я можу тобі відповісти на це питання?

– Бо ви надзвичайно таємнича особа. Хіба ж не див­ним чином опинилися ви із своїм автомобілем на острові? Ми мусили перепливти рукав. Він, правда, неглибокий, але машині там не проїхати.

– Ну, гаразд, – погодився я, – хай я буду таємничою особою. Спробую відповісти вам.

Я запалив цигарку, трохи подумав і мовив:

– Сказати правду, мені важко стверджувати, що істо­рія колекцій дідича Дуніна – тільки легенда. Наскільки я пам'ятаю, майже в кожному краї по всьому світі люди роз­повідають історії про невідомо де сховані скарби, про ба­гатство, що його можна розшукати, знайшовши випадково план або розгадавши давній шифр. Мені здається, що ці історії не тільки чиста вигадка, вони походять від певних фактів і згодом набувають характер легенди. Треба пам'я­тати, що війни спричинялися до величезних знищень. Бага­ті люди в такий бурхливий час несли свої скарби до схова­нок, які здавалися їм найбезпечнішими, тобто закопували ті скарби в землю. А далі власник скарбів або гинув, або просто забував, де сховав їх. Отже, в землі лишилося бага­то коштовностей.

Здебільшого легенди розповідають про скарби, сховані в землі століття тому. Але й після другої світової війни розповідають багато дивовижних історій про сховані скар­би. Ці легенди виникли завдяки справжнім фактам, ба на­віть ми інколи знаємо, що саме сховано і приблизно де схо­вано, але дорога до цієї схованки виявляється надзвичайно важкою й заплутаною. Може бути, що скарби сховано десь поблизу, досить тільки простягти до них руку, але ми не здогадуємося про це. В часі минулої війни гітлерівці ви­везли з багатьох країн величезні, неоціненні багатства, зі­брані в музеях. Коли скінчилася війна, чимало з тих колек­цій не повернулися, на жаль, на свої місця, – сховано їх так спритно, що знайти нікому не пощастило. Так, напри­клад, сталося із славетною Бурштиновою кімнатою, яка, запакована в скринях, лежить, можливо, десь під руїнами якогось маєтку в Ольштинському чи Білостоцькому воєвод­ствах, бо саме в той бік вели сліди…

– Розкажіть нам про Бурштинову кімнату, – почали хором просити гарцери. – Розкажіть, будь ласка. Хто її сховав і коли? Усе розкажіть. Адже це так цікаво.

– Історія Бурштинової кімнати, – почав я, – сягає 1701 року. Прусський король Фрідріх І наказав збудувати в своєму замку велику залу з чудового бурштину, знайдено­го біля Самлянту. Двоє гданських майстрів, Туран і Шафт, почали різьбярську роботу, а архітектор Шультер і майстер Туссо склали кімнату з бурштинових плит, що їх поверхня дорівнювала 55 квадратних метрів.