Острів злочинців

– Неправда! – вигукнула вона. – Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.

Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.

– Єзус Марія, – простогнав я. – В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.

Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.

Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало про­хання:

– Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.

– Авжеж, я поїду, – кивнув я головою. – Звісно, по­їду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вда­ча, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.

Кап-кап-кап – краплини дощу почали падати на намет.

– Ми ще стрінемося, – погрозливо мовила дівчина. – Але тоді ми поговоримо інакше.

Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.

– До побачення! – гукнув я дівчині.

Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Знов лучники. – Легенда й дійсність. – Де шукати при­годи? – Історія Бурштинової кімнати. – Підозріла пове­дінка доктора Роде. – Загадкова смерть старого науков­ця. – Лист доктора Роде. – Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?

День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я ле­жав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі сови­ний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?

Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу від­пустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних на­метів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який до­линав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похму­рий голос пароплава, що минав острів.

«Завтра переберуся до табору антропологів», – вирі­шив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.

Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка від­відала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я осе­лився тут? – міркував я. – З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той неві­домий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що напи­сано в тому листі?»

Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіця­ла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», – ска­зав я собі.

Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер доло­нею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» – зчудувався я.

Та за мить я переконався: вони не знали, що я отабо­рився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй спра­ві, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, зби­лися купкою й почали про щось радитись. Незабаром во­ни рішуче рушили до мене.

– Гей, гей, Томаше Бродяго! – вигукнув Вільгельм Телль. – Ви знову переїхали?

Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.

– Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.

Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й ве­село.

– Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? – спи­тав я Телля.

– Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.