Острів злочинців

Одному радянському журналістові пощастило знайти приватні листи доктора Роде, в яких він писав, що в зв'язку з підходом Радянської Армії збирається сховати певну частину російських скарбів на території маєтку родини прусських юнкерів Шверінів у Дзікові поблизу Гурова Ілавецького, тобто на землі, що належить тепер польській державі. Доктор Роде – як свідчить лист – навіть їздив навмисне до Дзікова шукати якнайкращого місця для схо­ву безцінних скарбів. Але чи встиг він сховати їх і чи є серед них Бурштинова кімната? Спеціальна комісія довго обстежувала зруйнований палац у Дзікові і парк навколо нього, але не натрапила на сліди скарбів. Колишній Круле-вець, по-теперішньому Калінінград, змінив своє обличчя, за­мість зруйнованих кварталів повстали нові будинки, про­лягли нові вулиці. Здається, просто неможливо натрапити тепер на місце, де були бункери чи підземелля, в яких мог­ли сховати Бурштинову кімнату. Отже, таємниця Буршти­нової кімнати чекає на того, хто її розкриє, – закінчив я свою розповідь.

З облич хлопців видно було, що вони слухали надзви­чайно уважно. Соколине Око спитав:

– Ви гадаєте, що із скарбами дідича Дуніна сталося щось подібне?

– Не знаю, – стенув я плечима. – Найвірогідніше те, що розповідають люди. Либонь, справді лісничий Габри-щак знав місце, де сховано скарби, і виказав його тільки Барабашеві, а той не встиг дістатися туди, бо загинув на острові. Ви скаржитесь, що тільки в книжках трапляються надзвичайні пригоди. Не шукайте пригод, бо ви їх не зна­йдете, пригода сама прийде до вас. Тільки вона не любить лінивих. Вона приходить до тих, у кого широко розплюще­ні очі й хто встигає помітити її знак. Хтозна, може і вам вона вже подала той знак? Може, цим знаком була заби­та сарна, яку ви знайшли? А що ви зробили досі на за-клиій пригоди? Навіть не обшукали лісу, щоб знайти кри­ївку, де, можливо, збираються браконьєри.

Хлопці мовчали, ніби їм стало соромно. А я наговорив усе те не тільки тому, щоб відповісти на питання, яке во­ни поставили мені на початку нашої розмови. Я мав на меті й власну користь, хотів, щоб саме вони – такі непо­сидющі й меткі, спостережливі й кмітливі – уважно обшу­кали ввесь ліс, бо сам я не зміг би цього зробити. Звісно, я мав на увазі не тільки браконьєрів. Адже я знав про щезлі скарби дідича Дуніна куди більше, ніж розповідали про це один одному люди з містечка. Я знав напевно, що скарби тут, у цій місцевості, і що є людина, якій відо­мо, де саме вони сховані. Ця людина живе в містечку й береже таємницю Дунінових скарбів. Я не знав ні прізви­ща її, ні ймення, знав тільки, що вона є. І сподівався, що вона відвідає мене найближчим часом, занепокоєна моєю присутністю. Я хотів би дати цій людині зрозуміти, що починаю догадуватися, де сховано скарби, щоб вона узялася діяти проти мене як ворога. Тільки так я міг її здемаскувати.

Вже бралося на ніч. Хлопці попрощались і тихцем ви­бралися з намету. Один по одному рушили вони стежкою через галявину і за мить зникли в темряві.

А дощ ішов та йшов…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

На розкопках у Залічки. – Чому пан Опалко повинен мовчати? – Чи пан Король – детектив? – Знайдений че­реп. – Чи почнеться слідство? – Бункери серед лісу. – Знову та гнівна дівчина. – Кістяк у бункері. – Хто сте­жить за мною? – Пастка. – А що далі робити з дівчи­ною?

Антропологічна експедиція почала розкопки в двох міс­цях: у парку над ставом, де весною цього року, як прокла­дали каналізаційні труби до сільськогосподарської школи, знайшли давні людські кістяки, і над річкою біля мосту. Тут два роки тому житель містечка, який зводив собі дім, хотів накопати піску для будівлі і теж напав на людські кістки. Отож антропологічна експедиція приїхала провести розкопки в обох місцях і встановити, чи це не давні кла­довища, які становлять великий інтерес для науки.

Про все це розповіла мені магістр Аліна Заборовська – ота висока, середнього віку, білява жінка, – коли, спокійно переночувавши на Острові злочинців, я знову переставив свій намет ближче до табору експедиції.

Залічка дуже зраділа з цього:

– Усі збиткувалися наді мною, що я начебто сполоха­ла вас. А ви повернулись.

– І залишуся тут тепер довше, – запевняв я. – Адже я мушу виконати обіцянку й покатати вас на своїй потвор­ній машині. Та врешті я зостануся тут не тільки тому, про­сто мені набридла самотність.

Залічка поважно кивнула на знак того, що добре ме­не зрозуміла. А що в розмові з магістром Заборовською я висловив цікавість до розкопок, то Залічка запросила мене на берег. Хоч дівчина була страшенно худа і через свої кумедні кіски аж ніяк не мала поважного вигляду, виявилося, що вона – студентка четвертого курсу антропо­логічного факультету і, здається, дуже здібна.