Острів злочинців

Залічці доручили провадити розкопки біля річки, а на допомогу їй приставили двох молодих студентів – з числа тих молодиків, що витурили мене з півострова. Інші члени наукової експедиції на чолі з пані магістром провадили розкопки в парку біля палацу дідича Дуніна.

Аби виявити Залічці свою симпатію, я одразу ж після сніданку пішов подивитися на її роботу.

Піщана дорога від лісу до містечка перестрибує вузень­ку вертку річечку. Тут же, на лівому її боці, є невеликий пагорб, на якому височать старезні дуби, а далі за пагор­бом розляглися лани, серед яких він здається зеленим острівцем. На пагорбі лежить кілька великих кам яних брил. Колись їх було тут більше, та жителі містечка вико­ристовували їх для своїх будівель.

Антропологічна експедиція найняла кількох робітників копати землю, трьох із них записали до Залічки. Крім того, працювати на розкопках прийшли два загони гар-церів з лісового табору. Серед них я не помітив жодного знайомого лучника, певно, вони мали якесь інше зав­дання.

Пагорб перетяли досить глибоким і широким ровом, але жодного кістяка не знайшли. Було тільки встановлено, що посередині пагорба стояла старовинна будова, яка потім згоріла.

– Старі мешканці містечка розповідають, – пояснила мені Залічка, – що піщана дорога – це колишній тракт до давнього броду через Віслу. А над річкою примостилася стара, дуже стара – їй було років триста – корчма, яка згоріла півстоліття тому. Важко пояснити, чому саме тут знайдено людські кістки. Може, колись на цьому місці відбулася якась сутичка, кілька чоловік загинуло і їх за­копали недалеко від корчми.

– А де саме знайдено кістки? – спитав я.

– По той бік пагорба. Сьогодні ми починаємо там ко­пати, але спершу я хотіла обстежити пагорб.

Я сів під старим дубом. Хоч учора після полудня й аж до ранку йшов дощ, день почався гарний, теплий. Правда, від дощу в повітрі ще лишився легкий туман, сонце було розпливчасте, тьмяне.

З містечка прийшов огрядний, низенький, вже не мо­лодий добродій в окулярах, він тримав у руках грубий блокнот для ескізів.

– Це магістр Генрік Опалко, – відрекомендувала його Залічка. – Працівник нашого Інституту антропології, плас­тик, видатний знавець анатомії людини. Спеціалізується у відтворенні зовнішності людини за її черепом і пише на цю тему наукову працю.

Я привітався з паном Опалком дуже люб'язно. Він схи­лився й мовчки потиснув мені руку.

– Ви не дивуйтесь, якщо, замість відповісти вам на якесь питання словами, пан Опалко напише або щось на­малює, – сказала Залічка. – Пан магістр розмовляє тільки з допомогою паперу. Він змушений мовчати.

Я ввічливо всміхнувся, але нічого не зрозумів. Залічка взялася мені пояснювати:

– Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо про­граємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних тро­янд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не ви­мовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.

– Ну і програв, – закінчив я.

– Програв! – засміялася Залічка.

Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій по­творі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.

Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.

Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у міс­течку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розгля­даючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорля­вий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.

– Я хотів би поговорити з панами антропологами, – звернувся він до мене.

Я показав пальцем на пана Опалка.

– Ви – антрополог? – спитав його чорнявий.

Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахили­лася над рівчаком.

Чорнявий жахнувся:

– Чи ви, панове, німі?

Пан Опалко заперечливо похитав головою.

– То чому ж ви не розмовляєте? – спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж по­червонів зі злості.

– Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, – пояс­нив я. – Пробачте йому.

– А я гадав, що ви антропологи, – сказав чорнявий. Я кивнув головою.

– Цей пан, – знову показав я на Опалка, – з табору антропологів. А ця панночка…

Та Залічка вже підходила до нас, зацікавлена чолові­ком, що приїхав бричкою.