Острів злочинців

Я стояв, конвульсивно тримаючи в руці кухонного но­жа, і чекав, що пси кинуться на мене. Ми мовчки диви­лися: я – стоячи в розчинених дверях намету, а вони – навпроти мене, тут же, край яру.

Нараз пси причаїлися, мабуть, для стрибка. Тепер вони гарчали голосно й люто. «Зараз кинуться на мене», – по­думав я, стискаючи ножа. Однак пси лягли на землю, поклавши морди на передні лапи. Вони не зводили з мене очей і весь час гарчали.

Я озирнувся. Адже десь поблизу повинен бути хазяїн цих собак.

Обережно ступив уперед. Пси підвели голови й загар­чали дужче. Тоді я тихо й мелодійно свиснув. Тварини схилили голови, прислухаючись до мого посвисту. Нараз один пес зірвався на ноги і, гавкаючи на мене, почав круж­ляти навколо намету.

У лісі хтось владно засвистів, і собаки кинулися в хащі.

«Отже, з ними була людина?» – подумав я.

Пси зникли в лісі безгучно, як духи. Запала тиша, і зда­валося, що все це тільки примарилося мені.

Але спати я вже не міг. Не мав мужності лягти в наметі. «Хтозна, чи не кружляє той чоловік із псами десь поблизу? Чого він сюди прийшов? Чи, бува, не стежити за мною? Ні, мабуть, не це він мав на думці, коли від­пустив собак. Може, хотів мене тільки налякати? А якщо так, то це, певне, він?»

Сівши на траву, я закурив цигарку і просидів так з годину, а то й більше. Щоб не змерзнути, я приніс з на­мету ковдру і вкрився.

Ніч тяглася страшенно довго. Ліс уночі гомінкіший, либонь, ніж удень. В кущах без упину щось шаруділо, в траві весь час шелестіло, а високо, в верховітті, іноді тріскотіло. Коли-не-коли щось тупотіло, пищало, падало. І ніяк не можна було збагнути – чи то шарудить якась звірина, чи скрадається лісом людина; впала з дерева шишка, чи хтось спіткнувся об коріння?

Спершу я пильно прислухався до всіх лісових звуків. Зрештою мене почав змагати сон, але я так і не наважився лягти в наметі. Раз у раз мою увагу привертав несподіва­ний шурхіт або тріск гілки. Загорнувшись у ковдру, я си­дів навпочіпки на траві, заплющив очі й майже спав.

Мабуть, я все-таки заснув на якусь мить. Збудив мене гуркіт, що сполохав нічну тишу. Я широко розплющив очі і мало не впав з подиву. Мені здалося, що я іще сплю.

…З того боку, де стояв на роздоріжжі дерев'яний хрест, яром їхав чорний автомобіль з погашеними фарами. Це був новітній чорний лімузин, його мотор працював майже нечутно і, якби я лежав у наметі, то, можливо, взагалі не збагнув би, що їде машина. М'яко погойдуючись на вибоях лісової дороги, вона повільно посувалася, схожа на вели­кого чорного птаха із зв'язаними крильми.

Було надто темно, щоб побачити, хто вів машину і чи є в ній, крім водія, ще люди. Та поки я отямився від по­диву, чорний лімузин зник за закрутом яру…

Невдовзі я побачив його знову. Мабуть, водій нарешті зорієнтувався, що дорога веде тільки до узлісся. Він по­вернув і, ввімкнувши фари, їхав тепер куди швидше, не­мов надолужував згаяний час. Увесь яр був осяяний світ­лом потужних фар, воно засліпило й мене.

Машина зникла там, звідки й з'явилася – в пащі яру. Ще якийсь час я бачив, як миготіло світло фар серед стов­бурів дерев, та незабаром усе оповила нічна темрява.

«Звідки взялася тут машина? – дивувався я. – Чого вона кружляє лісовим бездоріжжям? Водій зблудив чи заїхав сюди навмисне?»

Я глянув на годинника: була третя година ночі. Вже скоро розвидниться, липневий день починається рано.

Я пішов у намет і ліг спати. Свідомість, що за якусь го­дину світатиме, надала мені відваги, я одразу заснув і про­кинувся допіру о десятій ранку. Поснідавши, згорнув намет і поклав його до «сама».

«Прощавай, яре, прощавайте, нічні жахи, – подумав я, сідаючи за кермо своєї чудернацької машини. – Надалі я хочу спати спокійно, нічого не лякаючись».

Удень я відвідав у містечку крамницю пані Пілярчикової – це прізвище я прочитав на вивісці над дверима. Взявши пляшку пива, я пив її, доки ми лишилися в крам­ниці самі. Тоді я спитав:

– А де той острів, прошу пані?

– Який острів? – здивувалася Пілярчикова.

– Отой, що про нього ви розповідали, коли я був тут минулого разу. Острів, на якому загинув Барабаш.

– Гм, – пробурмотіла Пілярчикова і підозріло зирк­нула на мене.

Я вийняв з кишені згорнений вчетверо план місцевості. У мого приятеля була гарна чотириколірна авторучка, тож, хоч план був накреслений невправно, пані Пілярчиковій він здався, мабуть, надзвичайно таємничим, повним незро­зумілих рисок, рисочок і хрестиків.

– Чи це не той острів? – спитав я, поклавши аркуш на прилавок, і навмання тицьнув пальцем в якесь місце на плані.

Пані Пілярчикова безпорадно розвела короткими ру­ками.

– Хіба я розуміюся на такому? Нічого я не знаю, нічого.

Я заплатив за пиво.

– Ви ще відвідаєте мою крамницю? Відвідаєте, правда ж? – допитувалася вона, проводячи мене до дверей.

Я знизав плечима.

– Чого ж я маю вас одвідувати, коли ви нічого не знаєте…

Вона схилилася до мого вуха й прошепотіла: