Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції дідича Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.
Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попрощався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є таких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.
– Ви мали слушність, коли казали нам, – мовив мені на прощання Вільгельм Телль, – що пригоду можна здибати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінуватись.
– А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? – спитав Соколине Око.
– Авжеж, – переконано відповів я.
На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.
– А ви таки романтик! – вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. – Ви таки справді романтик!