Острів злочинців

– Коли ви мені щось розкажете, то і я вам розкажу. Кивнувши головою, я вийшов на вулицю, певний, що моя особа дуже зацікавила пані Пілярчикову. А що вона належала до жінок балакучих, то я міг сподіватися: звіст­ка про мене й моя цікавість до Острова злочинців дійде до вух того, на кого я чекав іще вчора і хто, можливо, намагав­ся відвідати мене минулої ночі.

Пообідавши в заїзді й накупивши в крамниці харчів, я поїхав лісом аж до місця, де колись приставав річний пором. Тут я в'їхав «самом» у воду, – тепер він знову пра­вив за моторного човна. Мені не треба було ні в кого пи­тати, де Острів злочинців, адже його зазначено на моєму плані. Це був той самий острів, на якому пам ятного вечора я почув совиний зойк, а потім вигук: «Ба-ра-баш»…

Здалека Острів злочинців видавався великою суціль­ною купою старих тополь і кущів верболозу. Береги високі, стрімкі, підмиті швидкою течією; де-де земля посунулася до води разом з кущами, і їхнє гілля, затоплене у воді, сколочувало вири, вкриті білим шумовинням.

Від головного річища Вісли острів майже неприступний, бо коло берегів така глибина, що річкові пароплави могли пропливати повз нього на відстані кількох метрів. Від рука­ва річки берег острова низький, з багатьма затоками й піщаними виступами. Затоки глибоченько врізалися в ост­рів, а береги густо поросли лозою, тож могли стати доброю схованкою для мого «сама».

Але все-таки я не наважився лишати машину на воді. Знайшовши місце, де можна було б вибратися на берег, я вирубав лозовий кущ і проїхав в глиб острова.

Там я побачив дві великі галявини, де росла гостра, як на дюнах, трава. Галявини перетинала вузенька стежка, що вилася від берега рукава до берега головного річища Вісли, – до місця, де стояла збита з дощок будка. Біля неї лежали старі річкові бакени, а при стіні – сигнальні пра­порці для пароплавів.

На першій галявині росло кілька самотніх розлогих осокорів, а між осокорами була могила, про яку згадували гарцери. На могилі, вкритій дерном, я побачив віночок із жовтої материнки, а на грубому стовбурі найближчого осо­кора хтось глибоко вирізав хреста.

Друга, більша галявина була ближче до Вісли. Від води її ділила тільки вузенька смужка лози. Ось тут я й вирі­шив отаборитися. Місце я вибрав вигідне, з краю галяви­ни. З трьох боків мене обступав густий верболіз. Якби хтось схотів уночі дістатися до мене, то наробив би такого шелесту, що я напевне збудився б. Тільки з одного боку лишався вільний простір. Але звідси я бачив стежку, що бігла через увесь острів, бачив дах будки і річкові сигналь­ні знаки над ним.

«Я й справді Томаш Бродяга, – думав я, вбиваючи кіл­ки. – Третій день у цій місцевості і втретє, щораз на ін­шому місці, напинаю свого намета».

О шостій годині вечора я вже добре влаштувався. Ква­пився, бо небо затягли хмари, заходило на дощ. Повітря було тепле, але вологе. «Після дощу похолодніє», – вирі­шив я.

Тепер я лагодився з вечерею. Ще в містечку купив пачку грибної юшки й макарони, тож нагрів на спиртівці води й всипав в окріп порошок, старанно вимішуючи лож­кою, як написано було на обгортці. Я так у це вдався, що й не зауважив молодої жінки, яка йшла до мене стежкою через галявину. Вгледів її аж тоді, як вона була майже біля намету.

Висока, в чорному дощовому плащі, жінка підходила сміливо, рішуче, як чоловік, засунувши руки в кишені. Її чорне коротке волосся було зачесане набік, по-чоловічому. Ця молода жінка вбранням, зачіскою і, напевне, поводжен­ням невміло наслідувала чоловіків.

Я й далі колотив свою юшку ложкою й не повернув го­лови в її бік навіть тоді, коли вона спинилася за три кро­ки від мене і якийсь час стояла мовчки.

Нарешті, не повертаючи голови, я сказав:

– Слухаю вас…

– Кого й чого ви тут шукаєте?

Я поклав ложку й обернувся до дівчини. Мабуть, мої широко розплющені очі вимовляли щирий подив.

– Нікого й нічого я тут не шукаю.

Дівчина всунула руки глибше в кишені, і я подумав, що вона стиснула кулаки.

– Навіщо ви сюди приїхали? Навіщо тут кружляєте? Голос у дівчини був низький, дуже приємний. Але її настирливість образила мене. Я вирішив показати їй свою зневагу, відвернувся знов до своєї кухні, поколотив лож­кою в каструлі і спробував, яка виходить на смак грибна юшка, а тоді сказав:

– Я навіть не припускав, що тут не можна ходити. Ду­же перепрошую, але я не знав, що ця земля – приватна власність.

– Не вдавайте з себе дурня, – пробурмотіла вона. Я знизав плечима.

– Нічого я не вдаю. Це якось само виходить…

– Не прикидайтесь. Ви добре розумієте, що я маю на увазі.

– На жаль, властивість відгадувати чужі думки мені не притаманна.

– Це ви ночували вчора там, де була сторожка?

– Я.

– А тепер перейшли сюди…

– Авжеж. Ви ж самі бачите… – тримаючи в руці ложку, я зробив широкий жест, показуючи на намет, гараж і на весь острів. Потім, поклавши ложку в каструлю, до­дав: – А взагалі я збираюся ставити свого намета в різ­них місцях і надовго ніде не затримуватись.

– Це ви писали листа моєму батькові, – переконано сказала дівчина.

Тепер я і справді здивувався.

– Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого та­туся.