Острів злочинців

– Еге ж, еге ж, – гаряче підхопила вона. – Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.

– Авжеж, мало є справжніх знавців, – ввічливо під­такнув я.

Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.

Тепер Залічку зацікавив «сам».

– Це ваш автомобіль? – посміхаючись спитала вона.

– Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.

– Тоді що ж воно таке?

– Це тільки натяк на автомобіль. Гадаю, що по якімсь часі з нього вийде гарний кадилак.

Вона зареготала й заплескала в долоні.

– Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? – Залюбки.

На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:

– Ви не боїтеся ходити лісом?

– Боятись? А чого? – здивувалася Залічка.

– Розбійників. Браконьєрів.

– У цьому лісі є розбійники? – зраділа вона.

– У кожному справжньому лісі є розбійники, – пере­конливо відказав я. – Сьогодні ми разом з гарцерами зна­йшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.

– Ой, який ви романтичний, – вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за го­лову.

– Не виривайтеся, – наказала дівчина, – мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то виріши­ла, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!

З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ре­тельно обмацала голову.

– Субнордієць. Так, ви субнордієць, – рішуче прого­лосила вона.

З глибини яру почулися голоси:

– Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…

Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.

Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:

– Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…

Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.

– Мої колеги просто нестерпні, – сказала вона. – Не звертайте на них ніякісінької уваги.

Потім додала:

– Я вже піду. До побачення!

Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антрополо­ги ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.

Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви чи­тав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.

Поки не зійшов місяць, яр і навколишній ліс спочивали в густому мороці. Я сидів на матраці й дивився в цей морок, прислухаючись до нічних звуків. А коли похолод­нішало, я чкурнув у свій затишний намет. Накрившись ковдрою, я думав:

«Сьогодні, мабуть, він ще не прийде. Ще рано йому з являтися, адже він не знає, що я поставив свого намета саме в цьому місці. Він прийде тоді, коли зацікавиться мною і коли моє перебування тут видасться йому підо­зрілим. Може, станеться це навіть завтра чи позавтра, а може й за тиждень… Я навіть не знаю, який він на вигляд. Може, то не він, а вони?

З'явиться він у мене вдень чи вночі? Скрадатиметься чи прийде відкрито?

Може, він не скрадатиметься, а прийде справді від­крито під якимсь приводом і почне зі мною розмовляти так, як це зробила Залічка?

Чи я збагну, що то він? Чи зможу роздивитися не тільки й о г о, але й небезпеку, що підкрадається разом з ним?

Може, то буде не він, і не вони, а вона?

А якщо взагалі ніхто не прийде? Може, він такий упевнений у собі, що моя особа не видасться йому підо­зрілою, і він взагалі не зверне на мене уваги?..»

За наметом щось зашаруділо. Шелест повторився трохи далі, а тоді знову ближче.

Я відкинув ковдру і схопив довгого кухонного ножа, яким краяв хліб. Це була моя єдина зброя.

Підвівшись на ліктях, я затамував віддих і прислу­хався.

Навколо намету був ліс і темрява, вже трохи розсі­яна місячним сяйвом.

Тиша. Я чую тільки калатання власного серця.

«Може, це вже прийшов він? Сховався поблизу мого намету? – гарячково міркував я. – Необачно було з мого боку ставити намет у такому глухому місці. Ніхто ж не почує, як кликатиму на поміч».

Тиша…

Я обережно підсунувся до целулоїдного віконця. Кру­тий схил яру був оповитий нічним мороком. Там ніщо не рухалося. Може, шелест мені тільки причувся?

Раптом стіну намету щось легенько смикнуло. Мені здалося, що хтось голосно дихав, причаївшись поряд. Ось тріснула гілка, але вже трохи далі. Стіна намету знову була нерухома.

Обережно підійшовши до дверей, я безгучно розсунув замок-«блискавку» і визирнув надвір.

Біля намету замиготіли дві пари фосфоричних очей. Почулося тихе зловісне гарчання.

Собаки! Дві величезні німецькі вівчарки втупилися в мене, стоячи щонайбільше за п'ять кроків од намету. Вони дивилися з ненавистю, в цьому мене переконали їхні блискучі очі, вишкірені ікла й глухе гарчання.