Острів злочинців

«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що пере­можна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу за­ходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Схо­вав би там частину скарбів – картини, бо вони найшвид­ше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старо­винна зброя, могли б лежати багато років».

Далі я міркував так:

«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спро­можний сам сховати свої скарби, тож скористався послуга­ми довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було схо­вати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й че­ляді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».

«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»

«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».

«Чому саме Габрищак?»

«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив схо­вати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісо­вих криївках, які знав тільки лісничий.

А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»

Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого лип­невого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Ти­хо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.

Я заснув.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Я – романтик. – Натяк на дівчину. – Надзвичайно худа чи просто худорлява? – Нічні жахи. – Напад псів. – Чорний лімузин. – Чи він прийде? – Дивне поводження пані Пілярчиковоі. – Прогулянка до Острова злочин­ців. – Опис острова. – Дивний гість. – Погроза.

Мене збудили людські голоси, що ніби звучали просто наді мною. Я зірвався на ноги, та виявилося, що це жінки збирають у лісі ягоди. Їхні голоси, підсилені лісовою лу­ною, виразно долинали до мене.

Я не збирався ховати від людського ока ані свого на­мету, ані самого себе. Жінки вийшли в яр, побачили намет і цікаво глянули на мене. Тихенько про щось перемовив­шись, вони подалися до лісу. Потім яром проїхала неве­личка хура, навантажена дровами. Візник дивився на мене, а я лежав на матраці і їв скибку хліба.

Незабаром я знову почув у лісі чиїсь голоси. З-за де­рев вийшла худорлява дівчина років двадцяти чотирьох, але кумедні кіски надавали її обличчю дивного виразу. Вона йшла замислившись, іноді нахилялася, зривала ма­ленькі голубі квітки і в'язала з них букетик. Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підійма­лася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.

– Добридень! – привіталася вона, трохи налякана.

– Добрий день, пані, – ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: – Які гарні квіти!

Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного стра­ховища.

– Я впізнала вас, – мовила дівчина. – Ви жили біля нашого табору.

«А це, певне, студентка», – вирішив я.

– Чому ви перейшли сюди? – спитала вона.

– Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.

Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.

– Ви, певне, романтик.

– Авжеж.

– Романтизм тепер не модний, – зітхнула вона. – Більшість людей сміється з романтиків.

– Це несправедливо.

– Я теж вважаю, що це несправедливо, – погодилася вона.

Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. – Ви любите квіти? – спитала вона.

– Дуже люблю. Як кожний романтик.

– То я дарую вам оцей букетик.

І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй міс­це на гумовому матраці. Дівчина подякувала й сіла з краєчку.

Тим часом у лісі раз у раз лунали вигуки: «За-ліч-ко… За-ліч-ко…1»

– То мене кличуть мої товариші, – пояснила дівчина.

– Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.

– Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?

Я заперечливо похитав головою:

– На мою думку, ви не така вже й худа.

– Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натя­ком на дівчину.

– Гм, – пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.

– А вам я не здаюся надзвичайно худою?

– Та ні, ви тільки худорлява.

– Справді? – радісно вигукнула вона. – Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?

– Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жі­нок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.