Острів злочинців

Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокій­ного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеле­ною гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кож­ному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях по­луденного сонця на призьбах будинків, а коло них дріма­ють собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятиліт-рову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я од­разу ж її купив і подався до бензоколонки.

Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.

Колись я дуже любив курити сигарети з такого мунд­штука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундшту­ки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, за­скленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.

Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.

– Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? – спитала вона хрипким чоловічим го­лосом.

– Я? Та що ви, прошу пані! – удав я обуреного та­ким припущенням і пояснив: – Я приїхав рибалити, від­почивати над Віслою. У мене відпустка.

Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.

Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:

– А що вони ритимуть?

– Хто? – здивувалася жінка.

– Ну, ті науковці.

– А хтозна, – знизала вона плечима. – Вони шукати­муть якісь речі. В землі можна знайти всячину.

Тепер я стенув плечима.

– Всячину?..

– Атож, – поважно кивнула вона головою. – Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі моги­ли і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Ви­копав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену кош­товним камінням, картини…

– Картини теж викопав? – здивувався я.

– Хто його знає, може й викопав. Та може й не ви­копав, а мав од своїх предків, графів.

– Добре пиво. Дуже добре, – прицмокнув я.

– А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.

– Він знову все закопав?

– Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що борони­тимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тіль­ки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непере­ливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один авто­мобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.

– Ф'ююю, – свиснув я крізь зуби. – Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.

– Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопу­вав у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.

– Та ні, прошу пана, справді закопав.

– І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?

– Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих на­уковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.

– Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.

Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість мен­ших ляльок.

– Все-таки дідичеві картини познаходили, – сказа­ла вона.

– Дуже добре пиво, – зауважив я.

– Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.

– Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, – мовив я.

– Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки кар­тини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла вики­нула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схо­ванку.

Я поставив порожню пляшку на прилавок.

– Скільки з мене?

– Вас не цікавить та історія? – здивувалася жінка. Я махнув рукою.

– Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Бара­баш?

– Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Най­перший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.

– Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.

Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.