Острів злочинців

– Не треба, – спинив його Вільгельм Телль. – Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допо­можемо вам.

У глибині лісу залунала гарцерська сурма.

– Обід! – радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. То­ді пішов до річки помити сковорідку.

Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріп­ляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сково­рідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спи­нився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній доб­родій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.

Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався пі­щаною дорогою до містечка.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Контрабандисти. – Велич та занепад містечка. – Дідич Дунін і його колекції. – Перша згадка про розбійника Барабаша. – Смерть лісничого. – Подорож до Острова злочинців. – Дивні вигуки. – Чоловік із сокирою. – Пост­ріли в лісі.

Містечко Антонінів має близько трьох тисяч мешкан­ців. Його чотири вулиці перехрещуються одна з одною. В центрі містечка – ринок, його прямокутний майдан за­бруковано великим камінням. Біля ринку стоїть най­більша споруда – двоповерховий будинок, в ньому міс­титься Президія міської Ради Народової. З другого боку височить костьол, збудований із червоної цегли. Його історія сягає XIV століття, та відтоді костьол стільки ра­зів перебудовували, що він став тепер негарною сумішшю найрізноманітніших стилів. У містечку є бензоколонка і заїзд біля невеличкого скверу, де спиняються міжміські автобуси. На головній вулиці в миршавому дерев'яному будиночку міститься кав'ярня під назвою «Барвиста» – брудно-сіра, із зеленавими плямами на стелі.

За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в гли­бині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогос­подарська школа.

Цей ренесанський палац – єдина гарна архітектурна споруда в усій місцевості. Саме містечко Антонінів бридке. Вулиці його вузькі, засмічені кінським та коров'ячим гноєм. Будиночки низенькі, переважно дерев'яні, з двосхилими да­хами. Майже всі вони вже руйнуються – процвітання містечка скінчилося 1914 року, з початком першої світової війни.

До того часу за п'ять кілометрів од містечка проходив кордон між Росією і Пруссією. Жителі Антонінова займа­лися контрабандою – перевозили через кордон славетний російський чай. В містечку жило кілька некоронованих «чайних королів», які на контрабандному промислі надзви­чайно розбагатіли. Ці «королі» мали маєтки та своїх контра­бандистів, які теж жили в достатку. Отже за тих часів багатьом жителям Антонінова велося непогано, містечко розрослося, вздовж чотирьох вулиць з'явилися нові дере­в'яні будинки.

Коли ж кордон пересунувся, зникли й великі заро­бітки. Позбавлене промислу, містечко одразу зубожіло, з роками дерев'яні будинки, яких ніхто не доглядав, стали руйнуватися. Некороновані «чайні королі» були настіль­ки багаті, що могли й далі розкошувати. Гірше було тим, хто колись належав до зграй, що організували ці багатії.

За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Пере­правляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризи­кували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.

Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контра­бандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працюва­ти. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як коно­кради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато кон­трабандистів скінчило свій вік у в'язниці.

Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шаста­ти розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.