Острів злочинців

– Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забра­ти. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Бараба­шеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.

– Скільки з мене? – нетерпляче повторив я.

– Десять злотих, – буркнула крамарка, розсердив­шись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.

– До побачення, – сказав я.

Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над двери­ма, і я вийшов на вулицю.

Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім за­кип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася не­смачною, і я поклав надалі носити воду з міського коло­дязя.

Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міц­но натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.

Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно роз­мовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.

Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каніс­тру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.

Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вог­нищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімк­нути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.

Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плес­кіт води. Я озирнувся – Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, за­уважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і черво­них ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і пові­сив на ньому зелений ліхтар.

Раптом з глибини острова почувся голосний, прониз­ливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою – такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.

Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на остро­ві. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглу­шений, але виразний крик:

– Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..

Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.

Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоло­віка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, черво­ний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.

Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, – наче страшенно розгніваний, – побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.

Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлюче­ний – не знати чого – кинеться на мене з сокирою?

На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоло­вік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».

За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повер­нув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бур­мочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.

Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з ка­ністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я ви­плив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись як­найближче підійти до правого берега. Коли я минав чоло­віка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.