Острів злочинців

Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз огля­нув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.

По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього за­смагати.

Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.

Я схопився на ноги.

– Вільгельме Теллю, – гукнув я, – не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.

– А ми вас знайшли, – виголосив Телль. – Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.

Я знизав плечима.

– Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.

– Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, – почав Телль. – Аж дивимось – від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» – думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.

– Я проїхав цією дорогою двічі, – пояснив я, – учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.

– Ну, це ми побачили, – обізвався Соколине Око. – Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив ра­ніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…

– Ви стежите за мною! – удавано обурився я. Вони всміхнулися:

– Ні! – заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. – Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не по­требуєте нашої допомоги.

– Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчи­нок? – спитав я.

– Атож.

– Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здат­ний і сам впоратися.

Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.

Де ви знайшли собі таку колимагу? – спитав Ви­вірка.

– Це – спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, – пояснив я. – Але машина дуже добра.

– А ви теж дивак, – мовив Телль. – Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?

– Бо тут краще…

– Ні, там було краще.

– Це як на чий смак, – ухильно відповів я.

– Чи вам не сподобалися антропологи? – допитував­ся Телль.

– Може, – буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.

А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.

– Колись на цьому місці була чиясь садиба, – мовив Телль.

– Це було років двадцять тому, не більше, – додав Соколине Око.

– А як ти знаєш, що років двадцять тому? – спи­тав я.

Хлопець показав мені на кілька сосен.

– Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а зна­чить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.

– Гляньте-но сюди, – мовили хлопці. – Тут стояв бу­динок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, ма­ленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі – льох на картоплю, від нього лиши­лася тільки яма.

– Я знаю, – вигукнув Соколине Око, – тут була ко­лись лісова сторожка.

– Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:

– Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.

Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:

– А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зру­йновано?

Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.

– Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А глянь­те, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.

– Згоден, – кивнув я головою. – Все те, що ви сказа­ли, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясу­вати: хто жив у сторожці?

Хлопці розсміялися.

– Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.

– Отакої! – пробурмотів я збентежено.

Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чор­ниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що нада­вав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.

– Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? – попросив Чорниця.