Острів злочинців

Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував ма­шину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди ви­ходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пере­сівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стіка­ла вода, поволі подався піщаною колією.

Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Висо­кий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звер­нувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.

У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блі­дим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.

В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу вико­нати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна – рівна, спокійна, але ненадійна По­дорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.

Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум де­рев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я зга­дав саме їх.

Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, – сказав я собі, – спробую піти небез­печною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звер­нути».

Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.

Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? – міркував я. – Мабуть, тіль­ки міліція та ще, певно, лісники».

Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке ви­кликали в мені нічні постріли.

РОЗДІЛ П ' ЯТИЙ

Я стаю табором край яру. – Стріла. – Візит гарцерів. – Гарцери в ролі детективів. —Прогулянка до військового кладовища. – Криваві сліди. – Браконьєри. – Нічна дра­ма. – Роздуми. – Я в ролі дідича Дуніна. – Чому Дідич довіряв лісничому? – Де він міг сховати свої скарби?

Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і по­клав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у ма­шину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бен­зоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.

Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.

«Мабуть, тут», – подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.

Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Че­ревики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися ко­лючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підсту­пав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яс­кравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим за­тишком, оазою тиші й спокою.

Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й по­ставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, – міркував я, – видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».

У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, до­рога на дні яру повертає вгору, – подумав я, – а там з'єд­нується з просікою».

Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкіло­метра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спи­наючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.

Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просі­ку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видер­ся б стрімкими схилами яру.