Острів злочинців

Цієї миті дорогою з містечка покотилася хмара куря­ви – то їхала велика вантажна машина з брезентовою будою.

Я бачив, як вона підстрибує на вибоях, як. обережно переїздить через дерев'яний місток. Я гадав, що машина зникне серед дерев, та на узліссі вона на мить спинилася, тоді повернула праворуч і поволі почала під'їжджати до мене. «Якого дідька її сюди несе?» – трохи занепокоївся я, не бажаючи мати будь-яких гостей у цьому закутку, що здавався мені таким чарівним і спокійним.

Вантажна машина спинилася на горі, за двадцять кро­ків од мене. З кабіни вийшов високий хлопець років дев ятнадцяти, в чорному светрі і чорних джинсах. За хвилину з брезентової буди вискочили ще четверо молоди­ків. На перший погляд вони здавалися близнюками, бо мали однаковий одяг і однакові зачіски, тобто ніякої за­чіски. Коротко підстрижене волосся надавало їхнім облич­чям тупого й брутального виразу. Тільки через деякий час я переконався, що вони справді відрізнялися один від одного.

– Е-е, пане, – обізвався до мене той, що вийшов з кабіни. – Чи то ваш курінь стоїть там на березі?

– Мій.

Молодик сплюнув і, дивлячись поверх моєї голови на протилежний берег річки, сказав:

– То заберіть його звідти.

– Що? Забрати намет? – здивувався я.

– Не намет, а курінь, – пробурмотів він, так само не дивлячись на мене.

Якусь мить мені здалося, що я сплю. «Що це за люди, звідки вони тут узялися, чого хочуть од мене?» – спитав я себе і не знаходив відповіді.

Раптом наче з-під землі виросли п ятеро гарцерів 1 у зе­лених костюмах й червоних краватках. Вони вийшли з-за вантажної машини, я й не бачив, як вони підходили. Гар-цери або приїхали цією машиною, або прийшли пішки, що, проте, здалося мені неймовірним.

– Добридень! – привітався гарцер, який ішов по­переду.

– Привіт, – недбало відповів хлопець, що назвав мій намет куренем.

– Ні, прошу пана, то все ж таки намет, – зауважив я. Молодик знизав плечима.

Гарцери – польські піонери.

– Це намет? – спитав він, показуючи пальцем на косу. – Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімає­мо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.

Справді, мій намет був непоказний – вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похи­лилися, троси були не натягнені.

– Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, – відповів я. – Але я перший зайняв його, то воно й нале­жить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.

Молодик знизав плечима.

– Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тиж­ня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось – непроханий гість.

– Звідки я міг знати… – почав я. Та він не дав мені закінчити:

– А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, – показав він на хлопців, що прислухали­ся до нашої розмови, – можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.

– Еге ж, – підтакнув хлопець, що очолював гарцер-ську групу.

Напевно, то був вожатий. Через плече в нього ви­сів лук.

«Що це за дивне товариство?» – зацікавлено подумав я. І сказав:

– Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокій­на, нікому не заважатиму.

– Е ні! Що ні, то ні, – заперечливо похитав головою молодик. – Тут буде справжній табір антропологічної екс­педиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, – звернувся він до гарцерів, – як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський та­бір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гар­цери.

Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.

Молодик у джинсах знову звернувся до мене:

– Тож немає іншої ради – беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати гос­подарями півострова.

– А куди ж мені подітися? – посмутнів я.

Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки не­поганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!

– А хоч би й туди, на горбок під лісом, – показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. – Звідти гарний вид на річку.

Я тяжко зітхнув.

– Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, – зга­дав я, – там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?

Молодик махнув рукою і лагідно мовив:

– Хай собі стоїть там спокійно.

Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п ятеро гарцерів.

– Прошу пана, – обізвався до мене хлопець з луком, – чи дозволите нам перенести ваші речі?

– Хочете мені допомогти? – зрадів я.

– Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася на­года.