Острів злочинців

Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допо­могу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».

– Так мене прозвали, – пояснив він, – бо на змаган­нях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стрі­ляння по цілі з лука й арбалета.

Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око – син ліс­ничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів на­слідувати сорочий скрекіт.

– А я Томаш Бродяга, – вигадав я й собі прізви­сько. – Можете так до мене звертатись.

І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від вантаж­ної машини, переносили свої намети молодики з антропо­логічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресо­ваний начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєд­нуватися до науковців.

– Такого намету ми ніколи не бачили, – мовив Віль­гельм Телль, коли роздивився мій намет зблизька.

– Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, – пояснив я. – Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.

Це був не той трикутний намет, який звичайно став­лять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініа­тюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На вели­кому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-роже­вий будиночок.

– Дуже гарний і великий, – підтвердили гарцери.

Неподалік од нас на півострові молодики вже спору­джували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі – на дванадцять чоловік. Півострів – це було видно з пагор­ба – виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробира­тися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнути­ся, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.

– Оце так улаштувались! – засміялися хлопці Віль­гельма Телля.

Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки на­метів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стоя­ки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полу­день, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.

Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно ви­різнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав сма­жити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.

– Чи довго ви збираєтесь тут жити? – спитав Чор­ниця.

– Це залежить од багатьох причин, – відповів я ухи­льно.

– Ловитимете рибу? – допитувалися хлопці.

– Можливо, – кивнув я головою.

– Але ж у вас немає вудок.

– Еге, справді немає.

– То ви не ловитимете риби?

– Ні.

– Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.

– Спробую.

– А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кра­щі місця над Віслою.

– Тут теж непогано.

– Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.

– Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.

– Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємни­чим, – мовив поважно Вільгельм Телль, – то ми охоче вам допоможемо.

– Чимсь таємничим? – здивувався я.

– Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводжен­ня таємниче, – впевнено сказав Вільгельм Телль.

– А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.

Гарцери знову перезирнулися.

– Нас не обдурите, – відказав Соколине Око. – Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, за­воюємо вашу довіру.

– Ми могли б стати вам у пригоді, – запропонував свої послуги Вільгельм Телль. – Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.

На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за де­сять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.

– Подивіться, – промовив він.

Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.

– Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, – зауважив я. – Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.

– Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, – ска­зав Вивірка.